§2. Етнополітичні погляди Н.Макіавеллі
Найбільший інтерес із точки зору розвитку етнополітичної думки становлять праці Нікколо Макіавеллі (1469-1527 pp.), видатного італійського політичного мислителя і діяча, кар'єра якого знала блискучі злети та страшні падіння, включно із в'язницею й тортурами. На Заході він давно вважається одним із "першовідкривачів" основ політології. Але його, мабуть, можна було б вважати і одним із перших представників Другої (після Давньої Греції і Риму) хвилі мислителів, які займались етнополітичною проблематикою.
Тим більш, що в його працях не лише ставляться, а й вирішуються питання етно-визвольної боротьби, збирання та об'єднання роздроблених, але споріднених історією і долею, а часом й етнічно близьких земель, підготовки до національно-державно-го будівництва тощо.
Найбільшу славу і водночас неславу принесла йому його невелика за обсягом книжка "Государ" (вперше вийшла російською мовою
1934 p. під назвою "Князь", що здається більш коректним і прийнятним для української мови), котра з'явилась 1532 р. 1 в часи її появи, і сьогодні, і в самій Італії, і за кордоном, цю книжку або вихваляють, або паплюжать. Особливо гострим нападкам піддається приписувана йому теза про те, що "для досягнення мети придатні будь-які засоби".
Тут автор вважає доцільним зробити два зауваження. По-перше, це найчастіше роблять ті, хто в своїй практиці послуговуються саме цією тезою, домагаючись при цьому далеко не шляхетних цілей. По-друге, згадана теза Н.Макіавеллі просто вирвана з контексту, що суттєво впливає на її сприйняття. Для приклад}' наведемо одне з найбільш типових відповідних висловлювань, взятих з його роботи "Міркування": "Слід знати, що, коли на терези покладено спасіння батьківщини, його не переважать жодні міркування справедливості чи несправедливості, милосердя чи жорстокості, похвального чи ганебного, навпаки перевагу у всьому слід віддати тому способові дій, який врятує її життя і збереже свободу".8 Коментарі, як кажуть в подібних випадках, тут зайві. Краще провести аналіз роботи "Князь" ("Государ") з позицій не догматичного, а критичного етнополітичного мислення.
Слід враховувати, що зазначена робота писалась тоді, коли, по-перше, Італія була роздроблена на п'ять ворогуючих між собою невеликих держав, а, по-друге, окупована іноземними військами, або говорячи словами Гегеля, "коли німці, іспанці, французи, швейцарці обдирали її й закордонні правителі вирішували долю цієї нації".
Трагічне становище Італії добре розумів і Н.Макіавеллі, що видно з його наступних сумних слів: "Немає в ній (Італії) ні голови, ні порядку; вона розгромлена, зруйнована, пошматована, розтоптана, повергнута у прах".Але вважаючи себе громадянином не тільки Флоренції, а й всієї Італії, він мріяв і вірив у її звільнення та об'єднання.
Він шукав методів, шляхів і засобів, розробляв, пропонував і втілював у життя конкретні рекомендації досягнення цієї мети. У цих пошуках він, перш за все, звертав свої погляди на Давню Грецію і Рим, думки їх мислителів та практику їх правителів, а також на перші національні держави, котрі щойно народжувались із крові й попелу релігійних та династичних війн, зокрема, на Англію, Іспанію та Францію.
Важко сказати чому, алеНМакіавеллі став палким прихильником представників стародавньої консервативної течії, до якої, що вже відзначалось, належали Арістотель, Платон та ін. Саме в їх роботах шукав він відповіді на проблеми й питання, які поставали, постають і, мабуть, довго ще поставатимуть перед тим чи іншим народом.
Які ж методи, шляхи і засоби пропонував Н.Макіавеллі для звільнення й об'єднання Італії в єдину національну державу республіканського типу?
Перш за все, підкреслював він, Італії потрібен новий "мудрий і доблесний князь", який добре знав би потреби народу, його минуле й сучасне, вболівав би за майбутнє, і якому притаманні "вірність даному слову", "щирість і непохильні чесноти". Водночас, з ворогами народу й держави він має бути хитрим, сильним, а при потребі й жорстоким. Важливою рисою князя має бути вміння вибирати вірних і розумних дорадників, а також знання військової науки, готовність і здатність вести визвольну війну.
По-друге, боротьба за незалежність і єдність держави потребує сильного війська, причому не найманців, які можуть зрадити і перекинутись на бік того, хто більше заплатить, і не "союзницького війська", бо у разі його поразки виникає небезпека загибелі держави, а у разі перемоги з являється небезпека потрапити в нову залежність.
Отже, вважав Н.Макіавеллі, державі вкрай необхідне власне народне військо.
По-третє, потрібен "спільний прапор", під яким він розуміє ідею, яка здатна об'єднати увесь народ і надихати його на визвольну боротьбу. Н.Макіавеллі не називає, що то за ідея, але із самої його роботи випливає, що тією ідеєю мала б стати національна ідея.
По-четверте, необхідна готовність народу вести боротьбу за свободу, незалежність і об'єднання. Із праць Н.Макіавеллі стає зрозумілим, що під "готовністю народу" мається на увазі наявність патріотичних почуттів і віри у кінцеву перемогу, які слід всіляко плекати. Водночас, на думку НМакіавеллі, князь має бути готовим до того, щоб у разі "коли віра в народі вичерпається, примусити його повірити силою"
По-п'яте, при звільненні чи завоюванні держав (йдеться про невеликі держави на території роздробленої Італії) можна й треба застосовувати будь-які засоби. Зокрема, треба діяти або "ласкою", або "ще краще", за словами Н.Макіавеллі, "знищити рід колишніх князів". Бажано також зберегти закони і податки, які існували у звільнених чи загарбаних державах, ввести туди військо, заснувати колонії тощо. Якщо мови, звичаї' й традиції в цих державах однакові, підкреслював він, "тоді завойовані землі у найкоротший час зіллються в єдине ціле із споконвічною державою завойовника". Якщо ж мови, звичаї й традиції - різні, то треба бути готовим до "смути", "вчасно її побачити" та "вчасно покласти край".
По-шосте, після звільнення чи завоювання всіх земель правити в державі слід, виходячи з того, що "основою влади... служать добрі закони і добре військо" та ін.
Такими є основні думки Н.Макіавеллі, а точніше одні з перших конкретних рекомендацій про проведенню політики, яку сьогодні називають етнонаціональною. Ставитись до них можна по-різному. Але при
цьому не слід забувати, по-перше, що готувались вони майже п"ять століть тому, а, по-друге, що абсолютна більшість існуючих сьогодні держав користувались, користуються і не виключно, що й майбутні держави будуть користуватись прийомами, шляхами та засобами, запропонованими "'уславленим" і "обезславленим" італійцем Нікколо Макіавеллі.
Загалом, автор підкреслює, що роботи Н.Макіавеллі, особливо його "Князь", були першим, по-справжньому глибоким аналізом політики взагалі, і етнонаціональної зокрема, написані з позицій національного патріотизму і на кілька століть випередили свою епоху.