Зовнішня політика України: Підруч. для студ. ВНЗ

Суть і напрями політичних відносин між Україною і Російською Федерацією визначає торговельно-економічна співпраця. Перший етап співпраці на початку 90-х років позначався перебудовою економічних важелів у кожній країні, пристосуванням до нових, пострадянських умов. Наприкінці 90-х років можна спостерігати посилення економічних позицій Росії в українській економіці, поступове просування і закріплення російського капіталу в Україні. Росія уже з перших років існування СНД почала використовувати ціновий потенціал на енергоресурси як чинник тиску на держави Співдружності. Білорусь, Молдова, Україна свого часу не погодились із такою ситуацією, наполягаючи на встановленні фіксованих цін на енергоресурси. Це пов'язано передусім із тим, що підвищення Росією експортних цін на енергоресурси формує динаміку цін в Україні: так, 1992 р. ціни в паливній промисловості України зросли у 227 разів, в електроенергетиці — у 52 рази, у нафтохімічній промисловості — у 55 разів. Так звана війна цін з Україною супроводжувалась і торговельною "війною". Росія відмовилась від купівлі української солі, яку держава може видобувати щорічно 8 млн. т. Для внутрішніх потреб Україні потрібно 2,5 млн. т, решту купувала Росія та інші країни. 30 грудня 1992 р. уряд РФ прийняв Постанову "Про розвиток виробництва кухонної солі в Російській Федерації", згідно з якою були збудовані власні солевидобувні підприємства. І хоча виконання цієї програми потребувало значних коштів, проте Росія розв'язала питання з сіллю на свою користь.

Російська Федерація є основним торговельним партнером України й донині, хоча в цілому об'єми економічного співробітництва протягом років значно змінювалися. Частка Росії серед інших країн у торгівлі з Україною тривалий час коливалась у межах 45 % (у 2004 р. — до 30 %), а Україна посідала перше місце з обсягів товарообігу з Росією серед усіх країн СНД. Україна постачала в Росію 55 % чорних металів, 10 % технологічного обладнання, а також продовольчі товари: цукор, молочну продукцію, м'ясо. З Росії в Україну поступали нафта, газ, залізна руда, технологічне обладнання. У низці промислових галузей українсько-російська кооперація становить 55—80 %. У виробництві продукції на російський ринок працює понад 7 млн. громадян України. За словами першого Президента України Л. Кравчука, політика України розвивається з огляду на пріоритетність співпраці з Російською Федерацією: "Не геть від Москви, а поряд із Москвою"'. Росія є головним економічним партнером України, на чому наголошували й наступні Президенти України Л. Кучма і В. Ющенко.

За роки існування держав їхні економічні відносини пережили періоди спадів і піднесень: з 1993 р. значними темпами скорочувалися обсяги взаємної торгівлі, порівняно з 1991 р. втричі скоротився експорт прокату чорних металів у Росію, втричі — сталевих труб і вантажівок, у 20 разів — мінеральних добрив. Зменшилися обсяги поставок обладнання для металургійної і нафтопереробної промисловості. Скорочення українського експорту відбувалось і в наступні роки. Погіршилась структура російського імпорту: частка енергоносіїв у його обсязі зросла з 30 % до 60 %. Наприкінці десятиліття ситуація в економічному співробітництві двох країн мала такий вигляд: з І 996 до 1999 р. взаємний товарообіг скоротився з 14,4 до 8 млрд. доларів, або на 55,5 % (що пояснювалось переорієнтацією обох сторін на європейські ринки).

Поступове збільшення українського експорту , як і імпорту, почалося лише з 2000 р.: за рік майже на 46,7 %. Активізувалася співпраця в аерокосмічній галузі, нафтопереробній промисловості та енергетиці, суднобудуванні. Розширюється співпраця в металургії, хімічній промисловості, транспортному машинобудуванні, розвиваються регіональні зв'язки. Але перехід Росії з 1 липня 2001 р. на принцип вилучення ПДВ з товарів (за винятком нафти, природного газу й газового конденсату) країни призначення викликав різке подорожчання української продукції. У кінцевому рахунку це негативно відбилося і на загальних обсягах товарообігу. Отже, темпи торгівлі знову почали гальмуватися, причому баланс торгівлі складався не на користь України.

Товарообіг між Росією та Україною за підсумками 2002 р. досяг 11,8 млрд. доларів, а показники обсягів товарообігу у 2005 р. значно перевищили попередній: 20,3 млрд. доларів. Найбільші обсяги експортних поставок Україна здійснювала до Російської Федерації (21,9 % від загального обсягу експорту) і найбільші імпортні надходження одержувала з Російської Федерації (35,5 %). Експорт становив 7,5 млрд. доларів, а імпорт—12,8 млрд. Негативним явищем при цьому є від'ємне сальдо української торгівлі — 5,5 млрд. доларів. Такий стрибок в економічних показниках можна пояснити ціновими причинами (зростанням цін на енергоносії), збільшенням обсягів поставок, здешевленням української національної валюти тощо. Водночас триває перерозподіл українського ринку, до якого найбільший інтерес виявляють російські бізнесмени і поступово зміцнюють свої позиції в Україні.

Україна намагається розвивати стабільні партнерські відносини з Росією, які розглядає складниками свого інтегрування в Європу. При цьому стратегію економічного партнерства вибудовує на фундаменті спільних інтересів, а не залежностей. Росія — найбільший торговельний партнер України, але важливим партнером для Росії є і Україна, причому в таких пріоритетних галузях, від розвитку яких залежать рівень відносин Росії з ЄС і ефективність інтегрування у світову систему господарства. У цьому зв'язку країни могли б зосередити зусилля на імплементації досягнутих домовленостей, розвивати ринки збуту, співпрацювати в енергетичній галузі, транспортній мережі, у спільних виробничих структурах, розвивати коопераційні і технологічні зв'язки, фондові ринки трудових ресурсів, регіонів, спільних зон господарювання, контактних територій із створенням зовнішнього поясу економічної підтримки українських інтересів в Росії, а російських — в Україні.

Визначальним напрямом в українсько-російському економічному співробітництві є енергетична галузь. Виконання українських енергетичних програм залежить не тільки від ефективності процесу економічних реформ в Україні, а й від співпраці з країнами СНД, передусім із Росією. Ця країна ще тривалий час залишатиметься основним постачальником в Україну енергоносіїв: вугілля, нафти, газу, палива для атомних електростанцій. Додамо також, що через Росію проходять транзитні шляхи українського імпорту енергоносіїв із інших країн Співдружності: Туркменістану, Казахстану, Узбекистану, Азербайджану. Водночас наголосимо, що енергетична залежність України і Росії є взаємною: територією України прокладені транзитні шляхи в Європу, якими Росія постачає енергоресурсами європейські країни. Ймовірно, саме цим пояснюється намагання Росії об'єднати всі енерготранспортні системи країн СНД. У цьому напрямі працюють організаційні структури Співдружності, які за пропозицією В. Путіна розгорнули підготовчу роботу з об'єднання енергосистем країн пострадянського простору (підраховано, що держави СНД мають значний потенціал енергозбереження, що становить 600—650 млн. т нафтового еквівалента). Водночас залежність українського нафтогазового ринку, більшість якого регулюють російські структури, викликає низку проблем, пов'язаних із ціновими питаннями палива, інфляцією тощо. Російські нафтові компанії стали власниками двох українських нафтопереробних заводів, у тому числі найбільшого в Україні Лисичанського НПЗ, активно розширюють мережу автозаправних станцій, що свідчить про їхні довгострокові плани на українському ринку.

Країни співробітничають в атомній енергетиці. Вітчизняна промисловість задовольняє лише 15 % потреб ядерно-енергетичного комплексу України, а оснащення, матеріали, прилади постачаються з Росії та інших країн СНД і Заходу. Російське AT "Концерн ТВЕЛ" щорічно постачає в Україну ядерні матеріали на загальну суму 200—250 млн. доларів. Водночас 20 % уранової сировини, що поступає в Росію, добувається в Україні (45 % в Казахстані, 10 % в Узбекистані). Передбачалося, що з 2003 р. всі АЕС України перейдуть на забезпечення російськими ядерними паливними елементами, але за тендер на їх поставки борються американські компанії. Для стратегічних інтересів України бажано б мати альтернативні джерела постачання ядерного палива.

Важливою проблемою є транзит нафти і газу українською територією. В результаті завершення у 2001 р. будівництва нафтопроводу "Тенгіз — Новоросійськ" Каспійського трубопровідного консорціуму створилися передумови для зменшення транзиту казахстанської нафти через Одеський термінал і Феодосійську нафтобазу.

Набула поширення практика створення спільних українсько-російських підприємств або поглинання російськими компаніями українських заводів шляхом їх приватизації. Цікавим є досвід вертикальної інтеграції у процесі кооперації підприємств України та Росії, пов'язаний безпосередньо з сучасною стратегією нафтогазового комплексу РФ. Популярною стала диверсифікація діяльності нафтогазових компаній з участю нафтових і газових підприємств у міжгалузевих фінансово-промислових групах, які поширили свою діяльність поза межами РФ. Вертикальна інтеграція виробництв шляхом кооперації різних підприємств на всіх технологічних стадіях виробництва стає системою функціонування транснаціональних корпорацій і на пострадянському просторі з метою мінімізації витрат виробництва кінцевої продукції і підвищення її конкурентоспроможності на світових ринках. В результаті процес як вертикальної, так і горизонтальної інтеграції підприємств пострадянського простору є природним процесом еволюційної економіки.

Українське господарство в цьому процесі має посісти гідне місце. Україна як держава вже сьогодні могла б запобігти продажу контрольних пакетів акцій стратегічних підприємств. Але за підтримки тодішнього українського керівництва Лисичанський

НПЗ (ЛіНОС), Одеський НПЗ, Херсонський НПЗ, МГЗ та деякі інші українські підприємства стратегічного призначення вже належать, по суті, російським ТНК.

Проблему, що склалася з глибокою залежністю України від російських енергоносіїв, можна розв'язати двома шляхами: набути членство в ЄврАзЕС — ЄЕП і реалізувати режим вільної торгівлі з Росією, який охоплюватиме безмитну торгівлю енергоносіями, або, враховуючи стратегічний курс України на членство в Євросоюзі, — диверсифікувати свій енергетичний імпорт завдяки хоча б частковій відмові від послуг Росії і купувати нафту та природний газ в інших країнах. Зрозуміло, що перший варіант втягує Україну в орбіту геополітичних інтересів Росії і поступового дрейфу в наддержавні структури СНД (тоді говорити про правосуб'єктність України буде досить важко).

Другий варіант — віднайдення альтернативних джерел енергоресурсів — видається більш привабливим, але для цього потрібні час і певні кошти. Схожим шляхом пішла Польща, яка на підставі настанов Євросоюзу про необхідність диверсифікації енергетичного імпорту підписала в серпні 2001 р. договір з Норвегією про постачання (з 2008 р. по 2024 р.) норвезького газу (в розмірі 5 млрд. кубометрів на рік) за ціною, що майже вдвічі перевищує ціну російського газу. Україна могла б скористатися польським досвідом, з'єднавши свою газотранспортну систему з норвезькою (через м. Підлещу) і отримувати газ звідти. Але на сьогодні цей проект можна розглядати лише гіпотетично, бо Україна не має коштів на альтернативні закупки енергоносіїв в інших країнах.

Енергетичні проблеми України можна було б розв'язати шляхом посилення її ролі як енерготранзитної держави, зокрема подальшим розвитком української газо- та нафтотранспортної системи, яка зв'язує Росію та інші країни СНД — експортерів енергоносіїв з країнами Центральної та Західної Європи. Ускладнення ситуації можна очікувати з розгортанням російських проектів в обхід України (наприклад узгоджене з Німеччиною будівництво Північноєвропейського балтійського газопроводу по дну Балтійського моря безпосередньо в Німеччину, а також будівництво морських газопроводів — відводів в Калінінградеьку область, Фінляндію, Швецію і Данію), оскільки попит європейських країн на газ, який зможе надати Росія, до 2010 р. зросте на 40 %. Нині українською ГТС проходить 90 % усього газового експорту Росії в Європу, що забезпечує Україні транзитну монополію в цій галузі.

Спробою віднайдення альтернативного виходу з енергопостачанням стало будівництво нафтопроводу Одеса — Броди (в обхід Росії). Передбачалося, що нафта піде нафтопроводом Баку — грузинський порт Супса й далі танкерами до Одеси. В такому разі український нафтопровід складав би конкуренцію російським нафтопроводам, що транспортують каспійську нафту на світовий ринок. Таким чином Україна прагнула позбутися абсолютної російської монополії щодо нафтового імпорту. У відповідь російська сторона запропонувала реверсне перекачування російської нафти (до 4 млн. т на рік, що вдвічі менше потужності першої черги трубопроводу) із Брод в Одесу з подальшим перевантаженням на танкери, що йдуть у протоку Босфор.

Енергетична стратегія України має враховувати той факт, що в найближче десятиліття Росія інтенсивно створюватиме альтернативні шляхи для експорту енергоресурсів з метою максимально скоротити транзит через сусідні країни.

З огляду на викладене Україна може зайняти своє місце у світовому нафтотранзиті в тому разі, коли відмовиться від уявлень про своє непорушне монопольне становище, провадитиме більш зважену, прагматичну політику.

Однією з прикмет сучасного економічного розвитку України стало подальше закріплення російського капіталу на українському ринку. У цьому зв'язку наведемо приклад російських нафтогазових компаній, які придбали нафтопереробні заводи України. Тільки державній компанії ТНК-BP належать п'ять нафтопереробних заводів в Росії та Україні загальною потужністю понад І млн барелей на день (50 млн. т на рік) і більш як 2100 АЗС на територіях обох держав. Росія посилила позиції і в банківській сфері України. 25 вересня 2003 р. російський інвестиційний банк "Траст" розпочав діяльність на українському ринку (серед акціонерів "Траста" фігурують МФО "Менатеп" і нафтова компанія ВАТ "ЮКОС", які зацікавлені у придбанні українських заводів з виробництва мінеральних добрив, таких як "Вінницяхімпром", "Сумихімпром", Сєвєродонецький "Азот" тощо). Зміцнились позиції російської групи "НРБ", ядром якої є московський Національний резервний банк, що входить у двадцятку найбільших банків Росії. Свою діяльність в Україні група почала зі створення "Банку НРБ - Україна", чисті активи якого становлять близько 320 млн. грн.

Розгортає роботу ЗАТ "СП УКРТВС" (створено 2001 p.), засновниками якого на паритетній основі є ВАТ "ТВЕЛ" (Росія), ЗАТ

"Національна атомна компанія "Казатомпром" (Казахстан) і Фонл держмайна України. Сферою його діяльності є спільне виробництво конкурентоздатного ядерного палива для реакторів ВВЕР-1000 АЕС України.

Враховуючи обопільний інтерес до розвитку спільних проектів з Європейським Союзом, Україна запропонувала російській стороні розглянути можливість залучення держави до співпраці в умовах вільної калінінградської зони як майбутньої моделі взаємодії ЄС- Росія — Україна. Серед українських областей російська сторона обрала Донецьку і Київську. Адміністрація Калінінградської області вважає, що, використовуючи український промисловий потенціал і можливості Калінінграда, в області можна створити унікальну експериментальну особливу економічну зону. Цю ідею підтримала й українська національно-культурна автономія Калінінграда, яка разом з адміністрацією області розробила програму розвитку культурно-ділових відносин між Калінінградською областю й регіонами України.

Активно розвиваються українсько-російські зв'язки у військово-промисловому комплексі. Діапазон розробок ВПК регулюється здебільшого російськими інтересами в цьому процесі внаслідок більшої самодостатності Росії. Додамо, що співпраця у військово-технічній галузі перейшла на чітко прагматичну основу. Основними напрямами залишаються ракетно-космічна та авіабудівна галузі, де країни мають виступати не конкурентами, а партнерами. Двосторонні зв'язки наближаються тут до 40 %, а в деяких вузьких галузях — до 60 %. Україна забезпечувала чергування бойових ракетних комплексів РФ, а також експортувала системи стиковки космічних апаратів, елементи управління для ракетоносіїв "Протон" і "Союз", устаткування для космічних полігонів тощо. Триває співпраця над проектом "Дніпро", що передбачає використання модернізованої ракети СС-18 ("Сатана"). Нижньогородський авіабудівний завод "Сокіл" кооперується з Запоріжжям ("Мотор-Січ") у виробництві двигунів АІ-222; Об'єднане конструкторське бюро ім. Яковлева уклало контракт із Міноборони Росії на виготовлення літаків Як-]ЗО; успішно завершена спільна робота по виготовленню літака АН-148 тощо.

Серед спільних українсько-російських проектів перспективними вбачається виробництво вертольотів типу МІ-8/МІ-171 держпідприємствами Міністерства оборони України "КАРЗ" "АВІАКОН"

(Сумська область) разом із ВАТ "Улан-Удинський авіаційний завод" (ВАТ "УУАЗ") Росії.

Проте не слід забувати, що Україна і Росія виступають жорсткими конкурентами у військовій сфері: російська сторона блокує напрями, в яких не потребує участі українських фахівців. Таке спостерігалося в процесі модернізації керованих авіаційних ракет "повітря — повітря" для нових літаків "Міг" і "Су", у введенні Росією обмежень в кооперації з Україною у виборі тематики для подальшого військово-технічного співробітництва. Привертає увагу й те, що Росія у тих сферах, де залежить від поставок з України, намагається вивільнитися від цієї "залежності", нарощуючи самостійне виробництво. У цьому зв'язку нагадаємо проект літака "АН-70". Представники військового комплексу Росії називають його таким, що "значною мірою втратив свою перспективу". Росія вже сьогодні розвиває цей напрям самостійно: у 2003 р. уклала контракт на створення нового транспортного літака з Індією на основі ІЛ-214 (а не на базі АН-70) на суму 250 млн. доларів. Російська сторона веде боротьбу за ринок збуту військової техніки. Прикладом цього є перехоплення Росією замовників на техніку спільного виробництва, де українська частка становить понад 40 % (грецьке замовлення малих десантних кораблів "Зубр" тощо). Зазначимо, що за підсумками 2004 р. Україна посіла восьме місце (змінивши сьоме у 2003 р.) у світі за обсягом продажу зброї, уклавши угод на продаж звичайних озброєнь на суму 400 млн. доларів, і реалізувала зброї на суму 300 млн. Для порівняння: Росія посіла у 2004 р. друге місце серед постачальників озброєнь на міжнародний ринок, обсяг продажу якої сягнув 6,1 млрд. доларів, що становить 16,5 % від загальної суми контрактів, підписаних у світі (перше місце посіли США — 12,4 млрд. доларів, 33,5 % всіх контрактів).

Україна з її високим технологічним і кадровим потенціалом, розгалуженою мережею коопераційних зв'язків, сформованої ще за часів СРСР, потенційно готова до масштабного розширення співробітництва. Саме розвиток військово-технічного співробітництва (ВТС) дає можливість реалізувати багатопланове завдання: збереження високотехнологічних виробництв, кваліфікованих кадрів і робочих місць; одержання засобів для структурної і технологічної перебудови виробництв; підтримка боєздатності й можливості модернізації озброєння і військової техніки у Збройних Силах України. У цій сфері пріоритетним є розширення співробітництва в таких напрямах, як розробка, виробництво і збут на внутрішньому і зовнішньому ринках продукції авіаційно-космічної галузі; виробництво звичайних видів озброєнь; проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, пов'язаних зі створенням нових зразків озброєнь, а також модернізації та ремонту військової техніки (ВТ); знищення й утилізація боєприпасів і зразків ВТ, що підлягають скороченню.

З огляду на проблеми політичного та економічного розвитку обох країн, а особливо на увагу у світі до посилення ВТС України і Росії, необхідно усувати розбіжності політичного характеру між Україною, Росією та іншими країнами СНД у сфері ВТС із наданням пріоритету економічним питанням; передбачити на законодавчому рівні можливість самостійного співробітництва окремих підприємств оборонно-промислового комплексу (ОПК) різних країн, що виробляють однотипні зразки військової техніки; підвищувати ефективність державного контролю за роботою ОПК і в сфері ВТС; удосконалювати договірну базу діяльності на світових ринках зброї для ослаблення взаємної конкуренції, працювати на ринках зброї спільно, використовуючи для цього інтелектуальний і виробничий потенціали обох країн, підтримати ініціативи щодо можливості участі в євроатлантичних проектах у сфері безпеки; розгорнути нову кооперацію з країнами СНД, насамперед із Росією, у виробництві ОВТ та іншої високотехнологічної продукції; законодавчо передбачити спрощену процедуру постачань у Росію й інші країни СНД комплектуючих для ОВТ; прискорити створення спільних фінансово-промислових груп у сфері ОПК.

Традиційно розвивається співробітництво в галузі науки і техніки, що спирається на Договір про співробітництво між Російською академією наук та Академією наук України (липень 1992 р.) та Договір про наукове співробітництво між Сибірським відділенням Російської академії наук та Національною академією наук України (липень 1998 p.). Успіхи українських учених у таких важливих напрямах, як дослідження космічного простору, нанофізика та наноелектроніка, актуальні проблеми економіки та історії тощо презентувалися на спільних засіданнях академій наук. Разом із російськими вченими був сконструйований і виведений на навколоземну орбіту телескоп ДИФОС. Українські дослідники розробляють бортову дослідницьку і контрольно-перевірочну апаратуру космічних апаратів "Січ", беруть участь у міжнародному проекті "Інтербол", а також співробітничають у галузі глобальних навігаційних супутникових систем (ГНСС) з використанням російської системи "ГЛОНАСС".

Національне космічне агентство України (НКАУ) бере участь у науковому проекті з космічного матеріалознавства "Автоматична універсальна орбітальна станція (АУОС) — Фотон" у рамках Федеральної космічної програми РФ, за яким досліджуються сонячно-земні зв'язки ("Коронас-Ф"). Космічні агентства (у тому числі НКАУ) та академії наук сформували українсько-російську програму наукових досліджень і технологічних експериментів на російському сегменті міжнародної космічної станції (МКС). Продовжено спільну розробку, наладку й поставку бортової дослідницької і контрольно-перевірочної апаратури космічного апарата "Січ-ЇМ". Спільними зусиллями вчених України, Туреччини, Росії та США з використанням новітніх технологій стеження за станом морського середовища і приводної атмосфери отримано оцінки мезомасштабної мінливості течій та інших характеристик поверхневого і понад-поверхневого шарів Чорного моря. Укладено низку угод про науково-технічне співробітництво між НАН України та урядом Москви і Московської області. Одним із прикладів плідного співробітництва можна навести запуск технологічної лінії з виробництва тепло-зберігаючого скла для промислового й цивільного будівництва. Спільно з російськими вченими реалізовуватимуться перспективні науково-технічні проекти, у тому числі зі створення інтелектуальних комп'ютерів, нових методів та апаратури медичної діагностики, унікальних інструментів і технологій прецизійної обробки на основі нових матеріалів.

Українські вчені традиційно беруть участь у роботі Об'єднаного інституту ядерних досліджень у м. Дубна (Московська область), співробітничають із науковими центрами впливових міжнародних організацій. Зокрема, на базі Національної академії наук лід егідою ОЧЕС створено Міжнародний центр дослідження води, який має вирішувати проблеми, пов'язані з забезпеченням країн Чорноморського регіону питною водою.

Значні зусилля було докладено для суттєвого поглиблення співпраці національних академій наук України, Росії та Білорусі, зокрема щодо вирішення проблем українського та білоруського Полісся, ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та ін. У березні 2001 р. Україна, Росія і Казахстан створили спільне підприємство з виробництва ядерного палива для АЕС. Поступово реалізується двостороння Програма науково-технічного співробітництва на 1998—2007 pp. Українська сторона фінансово підтримала десять проектів з нанофізики, наноелектроніки (на загальну суму 200 тис. грн.). Розробляється тристороння угода між Україною, Росією і Казахстаном, пов'язана з реалізацією програми "Дніпро".

Поширюється співпраця регіонів Україна і Росії, започаткована Радою прикордонних областей, створеною 1993 p., і закріплена Указом Президента України "Про заходи щодо розвитку економічного співробітництва областей України із суміжними прикордонними областями Російської Федерації" від 3 серпня 1994 р.

Одними з перших про співробітництво домовились Уряд України і адміністрація Тюменської області (5 березня 1992 p.), уклавши відповідний Договір. З червня 1992 р. Уряд України і Уряд Москви уклали Угоду про торгово-економічне, науково-технічне і культурне співробітництво, а 13 травня 1994 р. Уряд Росії уклав з Урядом Республіки Крим Угоду про торгово-економічне співробітництво.

З ініціативи Ради прикордонних областей (Бєлгородське звернення від 28 січня 1994 р.) розроблено і 27 січня 1995 р. підписано міжурядову Угоду про співробітництво прикордонних областей Російської Федерації і України (Харків). У цьому документі йшлося, зокрема, про те, що уряди сприятимуть співпраці Донецької, Запорізької, Луганської, Сумської, Харківської і Чернігівської областей України з відповідно Бєлгородською, Брянською, Воронезькою, Курською, Ростовською областями і Краснодарським краєм Росії.

22 грудня 1997 р. Адміністрація Оренбурзької області Російської Федерації і Львівська обласна державна адміністрація України уклали Угоду про принципи торгово-економічного співробітництва; у тому ж році Угоду про ефективне співробітництво уклали Управління освіти Івано-Франківської обласної державної адміністрації (Україна) і Комітет освіти Адміністрації Новгородської області та ректорат Новгородського державного університету ім. Ярослава Мудрого (Росія). Між федераціями Росії та областями України укладено понад 250 угод про співробітництво. Найбільшу кількість угод про торгово-економічне, науково-технічне і культурне співробітництво уклали Брянська (22 угоди) і Оренбурзька (16 угод) області Росії; Дніпропетровська (14 угод), Вінницька і Луганська (по 8 угод) області України та Автономна Республіка Крим (22 угоди). Найбільше спільних підприємств з російськими суб'єктами господарювання створено в Донецькій області (138), Києві (130) та АР Крим (88).

Програмою міжрегіонального і прикордонного співробітництва України і Російської Федерації на 2001—2007 pp. (12 лютого 2001 р.) затверджені конкретні спільні заходи в таких галузях, як паливно-енергетичний комплекс, машинобудування, транспорт, агропромисловий комплекс, медична й мікробіологічна промисловість, будівництво, гуманітарна і соціальна сфери. Завдання цієї програми спрямовані на удосконалення нормативно-правової бази прикордонного співробітництва, а також створення фінансово-промислових груп і спільних підприємств. Права російських регіонів на участь у міжнародному співробітництві регулюються законом РФ "Про координацію міжнародних і зовнішньоекономічних зв'язків суб'єктів РФ" (січень 1999 р.). В Україні координацію діяльності державних установ у сфері зовнішніх відносин, у тому числі економічних, покладено на зовнішньополітичне відомство України. Особливу увагу звернено на реалізацію суб'єктами іноземних держав із федеративним устроєм права відкривати в Україні свої торговельні представництва.

Міжрегіональне співробітництво на рівні виробничої кооперації і прямих зв'язків між суб'єктами господарювання є одним із засобів позитивного впливу на економічний розвиток України і РФ. Важливо зважати й на те, що країни перебувають на стадії трансформації у напрямі до ринкової економіки, а це означає, що кожний регіон має сприйматися не як міні держава, а як велика фірма, з урахуванням коопераційних та інших економічних зв'язків між суб'єктами господарювання на його території. Тому й господарські зв'язки між регіонами розвиваються не стільки на основі міждержавних угод центральних органів, скільки між конкретними суб'єктами господарювання.

Основними перешкодами, що стримують як міждержавну, так і міжрегіональну, у тому числі прикордонну, торгівлю, є стягнення РФ податку на додану вартість із товарів за 70 товарними позиціями (енергоносії, інші товари критичного українського імпорту). Це веде до подорожчання їх на 20 %. На заваді прикордонної торгівлі — відсутність відповідної угоди, законів із надання суміжним територіям особливого режиму прикордонної зони з широкими повноваженнями, норми яких мали б уніфікований характер. Водночас слід зазначити, що частина СП не працює або працює недостатньо. Так, у Житомирській області з 52 СП працюють лише 14. До того ж більшість СП створюється у сфері посередництва, а не виробництва. Підвищенню ефективності співпраці могло б сприяти як надання місцевим органам ширших прав у здійснені зовнішньоекономічних зв'язків, так і створення бази даних щодо чинних угод і проектів, а також ведення моніторингу їх виконання.

Складниками двостороннього економічного співробітництва є кардинальне збільшення українських державних і комерційних структур на російському ринку, збільшення спільних проектів і спільних підприємств. Стратегічно важливим є ще один напрям — спільні дії в заміні й модернізації устаткування, виготовленого на українських і російських підприємствах. Поліпшенню розвитку регіонів сприяло б створення у прикордонних областях вільних економічних зон, екологічних заповідників. Такими прикладами є Єврорегіон "Полісся" (Брянська, Гомельська, Чернігівська області), Єврорегіон "Донбас" — співпраця в рамках трикутника: Донецьк — Ростов — Маріуполь (Донецька, Луганська області та Краснодарський край), Єврорегіон "Слобожанщина" (Бєлгородська і Харківська області).

Україна посідає особливе місце в системі трансконтинентальних перевезень. Російські товаропотоки через територію України становлять 65 % від транзитних перевезень традиційними видами транспорту. Водночас українсько-російське співробітництво в цій галузі виявилося досить чутливим до чинників, що беруть свій початок ще з радянських часів: кризовий стан економіки, зростання злочинності й корумпованості, схильність до адміністративно-бюрократичних методів керування тощо. Усе це реально загрожує скороченням обсягів транзитних перевезень. Поліпшенню ситуації в цій галузі має сприяти реалізація Закону України "Комплексна програма утвердження України як транзитної держави в 2002—2010 pp.".

Отже, економічна співпраця між Україною і РФ набуває характерних ознак коопераційної діяльності. У цьому виявляються як свої плюси, так і мінуси. Позитивними наслідками інституціалізації російського капіталу в Україні можна вважати:

· передбачуваність економічної політики в Україні;

· створення своєрідного заслону від політизації його діяльності;

· уникнення і певною мірою запобігання підживленню частини "тіньової" вітчизняної економіки.

Серед негативних моментів:

· лобіювання єдиного економічно-правового поля;

· захист інтересів російського капіталу;

· поява додаткових проблем для західних інвесторів і бізнесменів.

У геополітичному масштабі співробітництво з Україною може розглядатися РФ як знакова складова її власного європейського вибору — через специфічне геополітичне положення України та через можливість прискорити процеси модернізації національної економіки відповідно до європейських вимог.

Розклад зовнішньополітичних сил на сучасному етапі не зазнав особливих змін. З одного боку, постійне спостереження з боку Москви, яка намагається спрямувати перебіг подій за своїм сценарієм, настійно зміцнюючи позиції в економіці України, а з іншого — позиція американського керівництва, яке дає поради щодо майбутнього розвитку країни. Тим не менш, перший візит новообраний український Президент здійснив до Москви, де підтвердив важливість стратегічного партнерства з Росією. Під час перебування в ЄС 23 лютого 2005 р. В. Ющенко наголосив, що курс України на євроінтеграцію не зашкодить Росії та відносинам Росії з Європою.

Представники рад національної безпеки двох країн 2 березня 2005 р. (Київ) обговорили низку складних питань геополітичного вибору України, перспективи українсько-російського співробітництва у військово-промисловій галузі. Щодо інших напрямів співпраці в рамках ЄЕП Україна вбачає за можливе розвивати лише зону вільної торгівлі. "Якщо ми говоримо про створення зони вільної торгівлі, то це не буде проблемою для нашої інтеграції в ЄС і входження до СОТ. Але якщо ми говоримо про поглиблену інтеграцію, то в цьому випадку можуть виникнути проблеми. Нашим пріоритетом є членство в ЄС", — пояснив Міністр зовнішньополітичного відомства України Б. Тарасюк2. Водночас Москва виявила незадоволення небажанням України брати активну участь у формуванні Єдиного економічного простору за російським форматом.

Аналізуючи українсько-російські економічні відносини, необхідно враховувати, що енергетична залежність України і Росії є взаємною: територією України прокладені транзитні шляхи в Європу, якими Росія постачає європейські (і не тільки європейські) країни енергоресурсами.

Ініціатива України про перехід на грошову форму розрахунків за транзит природного газу її територією спрямована не проти російського "Газпрому", заявив Президент України В. Ющенко. Він нагадав, що нині національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" отримує за надані газотранспортні послуги від "Газпрому" газ за ціною 50 доларів за 1 тис. кубометрів при розмірі транзитного тарифу — 1,09 долара за 1 тис. кубометрів на 100 км. "Це не ринкова ціна, як за газ, так і за транзит, але вона в кореспондентській парі була і використовувалася винятково для розрахунку послуг натурою газу. Але цю формулу почали застосовувати інші контрагенти, створені за участі "Газпрому", у тому числі й Росукренерго. Наша ініціатива була спрямована не проти "Газпрому", а проти тих контрагентів, що від його імені працюють і виконують попередню формулу не комплексно, вибірково"1, — сказав Президент. У відповідь на намагання української сторони вести розрахунки за газ за попередніми цінами російське керівництво поставило ультиматум Україні (грудень 2005 р.) про перехід на ринкові ціни розрахунків — з 50 доларів до 230 доларів за 1 тис. кубометрів. Українська сторона розглядає такий безпрецедентний тиск проявом політичних незадоволень російського керівництва щодо євроатлантичного просування України.

Президент Росії В. Путін неодноразово заявляв, що народи колишніх радянських республік самі вправі вирішувати, яким чином будувати своє життя. Водночас привертає увагу інша думка російського керівника про те, що Росія втілює у країнах СНД принципи демократії і не зовсім розуміє, чому там відбуваються революції.

Під час візиту В. Путіна в Україну 19 березня 2005 р. сторони домовилися розробити план конкретних дій економічної співпраці на 2005 p., обговорили питання щодо кордонів, Чорноморського флоту, віз і громадянства, вступу в COT і врегулювання придністровського конфлікту. Нагадаємо, що між державами залишилися невирішеними питання делімітації кордону по Азовському морю і Керченській протоці. Україна пропонує визнати кордон таким, яким він був на всіх картах СРСР післявоєнного періоду (тобто за схемою, на якій наполягала Україна під час загострення проблеми навколо о. Тузла). Стосовно делімітації водної частини Україна готова запропонувати компромісний варіант. Президенти також домовилися ліквідувати російсько-українську міжурядову комісію і створити нову Міждержавну комісію у форматі "Путін — Ющенко", яка складатиметься з чотирьох комітетів: з питань оборони, міжнародного співробітництва, економічного співробітництва і гуманітарної сфери. Координація дій комісії покладена на ради національної безпеки двох країн. Міністр економіки України і міністр промисловості та енергетики Росії представлятимуть обидві держави в Групі високого рівня Єдиного економічного простору.

Українсько-російські відносини в своєму становленні подолали шлях від декларативних, стихійно некерованих, яким часто бракувало логіки і відчуття самозбереження, до прагматично-вибіркових і певною мірою стриманих. Штучно роздмухані конфлікти на рівні середньої і нижчої ланок управлінців обох країн, розірвані традиційні зв'язки заважали становленню міждержавних відносин нового зразка, призводили до небажаного породження відчуження, нерозуміння іншої сторони, відторгнення громадськості, особливо молоді, від культурних цінностей іншої країни. Майбутнє українсько-російських відносин — за взаємоповагою державної суверенності, партнерством, взаєморозумінням і можливими поступками, що врешті-решт сприятиме виходу і України, і Росії на високий економічний рівень розвитку. Це завдання необхідно вирішити обом країнам, використовуючи коефіцієнт корисної дії від взаємовигідного співробітництва.

Одним із актуальних питань української зовнішньої політики продовжує залишатися проблема збереження позитиву відносин з Росією поряд із реалізацією інтегрування в Європу. В разі випередження Росією України на шляху просування до світових структур, на що в Російської держави є певні підстави, зовнішньополітичні завдання України також змінюватимуться у бік євро інтеграційних процесів. Вірогідність такого сценарію підтверджується налаштованістю Росії на активне випередження України за всіма зовнішньополітичними параметрами, з одного боку, а з іншого — утриманням України в колі російських інтересів шляхом втягування в глибоку залежність від Москви. У своїх зовнішньополітичних устремліннях за багато векторною схемою Москва домагається визнання її як центру сили, з якою рахуються; полюса, який увійшов би до багатопланової системи міжнародних координат нарівні з провідними європейськими структурами і США. Цілком імовірно, що РФ продовжуватиме претендувати й наполягати на розподілі сфер впливів. Вірогідність такого сценарію підтверджується ускладненням ситуації в конфліктних регіонах СНД, де американські стандарти не спрацьовують.

Стратегічний вибір України — європейська інтеграція. Цей напрям визначений державною програмою розвитку і не підлягає кардинальним змінам. Україна бере активну участь у створенні колективної і регіональної системи безпеки. Відповідь на глобальні виклики шукає і знаходить разом з іншими державами, тобто колективно, спираючись на універсальні цінності та на здатності партнерів чути один одного і приймати зважені, узгоджені рішення. Україна не має наміру відступати від проголошених пріоритетів у реалізації євроатлантичного курсу. Водночас вона не має наміру відмовлятися від поглиблення відносин стратегічного партнерства з Російською Федерацією.

Особливу роль в українському політичному вимірі відіграють геополітичні інтереси США і РФ. Слід зазначити, що російсько-американські домовленості зі співробітництва у стратегічно вразливих напрямах досягли значного успіху, про що мова йшла вище. Заява державного департаменту США від 2 грудня 2004 р. свідчить про те, що США і Росія зблизили позиції щодо України. Водночас дедалі більше стає очевидним, що в разі певних умов і необхідності Росія може застосувати й силовий варіант, спрямований на підтримку російських інтересів в Україні, що підтверджено відповідними заявами міністра закордонних справ РФ П. Лаврова: "Якщо в Росію надійде відповідне прохання українського керівництва, ми таке сприяння зможемо надати".

Водночас Росія дала зрозуміти європейській спільноті на саміті Росія — ЄС у Гаазі (2005), що питання, з ким бути Україні — зі Сходом або Заходом, із Росією або Європою, вирішуватиме не Захід, а... Росія. "Всі зрозуміли, що подібні заяви (на підтримку України. — Л. Ч.) є "самовбивчими", у тому числі й для Європи в цілому", — заявив В. Путін. У ситуації, що склалася, останнє слово на підтримку вибору України могла б зробити американська сторона. Але цього не сталося. Отже, Україна залишається сам на сам з могутнім сусідом — Російською Федерацією, що не виключає різноманітних варіантів тиску та опосередкованого втручання.

Водночас Президент України В. Ющенко підкреслив, що незважаючи на історію непростих відносин, керівники України не планують сперечатися з Москвою. "З Росією завжди необхідно жити дружньо. Росія — велика країна, і треба поважати ті процеси, які там відбуваються".

У розбудові українсько-російських відносин необхідно брати до уваги те, що російська зовнішньополітична конфігурація складається й відбувається на порядок значно вищий, ніж українські реалії. Росія сьогодні названа гравцем елітного клубу, куди вхід Україні поки що заборонений. Росія намагатиметься дістати певні привілеї для себе. Це простежується в розвитку російсько-американського діалогу та російсько-європейського компромісу. Вона зайняла вичікувальну позицію стосовно визначення України з боку Європи і США, розраховуючи на об'єктивні реалії, які приведуть нашу державу до російського вибору. Таким чином, російські вподобання і вибір на українському просторі, що є характерним для поведінки стратегічного партнера сьогодні, можна визначити ситуативними, зумовленими стратегічними геополітичними інтересами.