Національна безпека України: Навчальний посібник

Розглядаючи проблеми управління системою національної безпеки як матеріалізацію стратегії управління даною системою, важливим є розгляд ролі права у даному процесі.

Право, будучи регулятором суспільних відносин, е одним з дієвих інструментів, з одного боку, як забезпечення національної безпеки (зовнішній чинник), з іншого — як засіб оптимізації функціонування самої системи національної безпеки і системи забезпечення національної безпеки, зокрема (внутрішній чинник).

При цьому двоякість права щодо забезпечення національної безпеки зумовлює адекватну картину первинності формування впливу: коли йдеться про право як зовнішній чинник, право є похідним від інтересів нації, що забезпечуються системою національної безпеки. Право слугує інструментом досягнення нацією її ідеалів, забезпечення потреб та інтересів нації; якщо йдеться про оптимізацію функціонування самої СНБ, останню слід розуміти як інструмент права. Тобто дія СНБ є втіленням права у буття. Саме така дуальність співвідношення права і СНБ присутня за будь-яких умов і притаманна загальному процесові забезпечення національної безпеки.

Виходячи із сутнісних ознак права, слід зазначити: лише дійсне право, як всеохоплюючий регулятор суспільних відносин, що відображає людські цінності, визнані світовою спільнотою, може розглядатися у контексті управління системою національної безпеки. Річ у тім, що існування різних за своєю суттю систем національної безпеки, відповідно до окреслених нами вище положень, забезпечується адекватним механізмом, одним з елементів якого і є право. Тому різноспрямованість як самих потреб нації, так і розмаїття засобів їх задоволення певним чином впливає і на право. Через це постає проблема щодо розмежування права, яке забезпечує поступ нації відповідно до загально визнаних людських цінностей, і права, що відбиває егоїстичні інтереси нації, які є "понад усе", а отже і методи їх забезпечення розглядаються лише крізь призму їх доцільності і аж ніяк не співвідносяться із загальнолюдськими цінностями та ідеалами.

З іншого боку, постає коректність такого порівняння: якщо ми вважаємо, що правом є лише те, що відповідає загально визнаним людським цінностям, то що ми тоді розумітимемо під нормативною системою, створеною як інструмент управління СНБ, який, маючи на меті забезпечення інтересів власної нації, припускається пригнічення інтересів інших націй? Мабуть, це питання — у площині філософії, яка, досліджуючи те чи інше явище, виходить з іманентних ознак об'єкта. Дане питання можна вирішувати у площині корисності права, як інструмента, засобу, врешті-решт свідомого продукту нації, не лише для окремої нації, а й для світової спільноти. Хоча і за даних обставин не може йтися про цілковиту свободу щодо втілення інтересів нації, якщо вони суперечать інтересам інших націй.

Своєрідність потенції міжцивілізаційного конфлікту є іманентною ознакою самої цивілізації: він слугує мірою, балансом підтримання якого і становить зміст існування цих цивілізацій. Причому "перемога" будь-якої з них чи то цивілізації, де переважатимуть цінності численніших націй, чи то цивілізації, де переважатимуть інтереси нечисленних націй, є руйнівною для самої цивілізації. Саме у цьому перманентному балансі вбачається найбільш оптимальний шлях розвитку.

Беручи до уваги, що відповідно до ст. З Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, можна впевнено твердити про можливість побудови в Україні СНБ відповідно до права в істинному розумінні цього слова.

Виходячи з мети, задля якої створюється СНБ, слід і розглядати головну, генеральну спрямованість права, яка, має вектор щодо забезпечення потреб та інтересів кожної людини. При цьому даний тезис підкріплюється відбиттям у Конституції України положень Загальної декларації прав людини 1948 р., Європейської конвенції про захист прав та фундаментальних свобод людини 1950 р., Європейського соціального статуту 1961 р., Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., Заключного акту Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі 1975 р., Підсумкового документа Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі 1989 р., Документа Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ 1990 р. та інших важливих міжнародних документів.

Україна — одна з держав-засновниць ООН — у своїй як внутрішній, так і міжнародній діяльності має спиратися на міжнародні інститути права. Водночас тотальна імплементація норм міжнародного права у внутрішнє законодавство не повинна мати хаотичний, невпорядкований і тотальний характер. І хоча даним проблемам приділялася значна увага як з боку науковців, так і з боку практиків, важливо акцентувати увагу на тому, що імплементація, будучи виміром включеності держави у світове співтовариство, підтверджуючи її прагнення до гуманізації суспільних відносин, становлячи суттєвий компонент зовнішньої політики держави, має розглядатися крізь призму необхідності забезпечення інтересів нації. Саме такий критерій імплементації відповідатиме не лише забезпеченню інтересів нації, а й не дисбалансуватиме СНБ.

Відтак не є катастрофою відмова України від імплементації окремих положень міжнародних документів, що не відповідають її національним інтересам. Позиція сильної держави, якою, безперечно, прагне і буде Україна, не у тому, щоб "відповідати світовим стандартам", а у тому, щоб, ураховуючи національні потреби та інтереси, на підставі застосування механізму імплементації бути повноправним членом світового співтовариства, входити до нього, зберігаючи як внутрішню самобутність, так і зовнішню самостійність. Сила полягає не в однаковості, а в спільності та прихильності основним принципам світобудови та мирного співіснування.

Право має стати не лише фундаментом забезпечення реалізації інтересів нації, а й забезпечуватися функціонуванням відповідного механізму його реалізації. Однак це не може бути вирішено простим створенням певної нормативно-правової бази. І ось чому.

Річ у тім, що національні інтереси, становлячи собою системну категорію, є різноспрямованими за своєю суттю, бо вони відбивають прагнення нації до розвитку, а отже стосуються всіх сфер суспільного життя. Відтак продуктивним є застосування конкретно визначеного нормативно-правового регулювання забезпечення національних інтересів у певно визначеній сфері суспільного буття, яке має будуватися відповідно до стратегічного курсу, окресленого у Концепції національної безпеки. Предметне правове регулювання має свої позитивні сторони, одна з яких полягає у встановленні конкретно визначених прав і обов'язків і персональної відповідальності посадових осіб щодо забезпечення конкретних національних інтересів.

Отже, право, будучи, з одного боку, дороговказом системи національної безпеки, а з іншого, — інструментом забезпечення національних інтересів, відіграє важливу роль. При цьому така двоякість іпостасі права, ще раз переконує нас у позиції щодо необхідності розгляду вдосконалення права як складової частини побудови СНБ. Більш того, постає необхідність у формуванні права національної безпеки.

Адже одним із складових елементів міжнародного публічного права є право міжнародної безпеки, втім право окремої країни на безпеки у концептуальному плані не розглядалося. Відтак нами пропонується сформувати право національної безпеки.

При побудові СНБ право відіграє важливу роль, саме тому така побудова має відбуватись паралельно з розробкою пакету нормативно-правових актів, де було б визначено загальні пріоритети розвитку нації, закріплено механізм забезпечення національних інтересів у найбільш важливих сферах суспільного буття. Причому існуюче законодавство має також бути, за необхідності, переглянуто з урахуванням постулату забезпечення національних інтересів.

Задеклароване у Конституції положення щодо статусу України як правової, соціальної, демократичної держави є ще одним вагомим аргументом на користь необхідності синхронізації процесу побудови СНБ та удосконалення системи права у сфері національної безпеки. При цьому слід окреслити можливі підходи до розуміння національних інтересів.

Перший — світоглядний, він полягає у тому, що національні інтереси є свідомим конкретизованим визнанням потреб нації у власному розвитку. За даного підходу їх інституціоналізація не є необхідною. Позитивною у даному випадку вбачається можливість щодо постійної зміни цих інтересів відповідно до реалій часу. Відсутність певної визначеності з даного питання надає творчим представникам як титульного етносу, так і інших етнічних меншин, вкладати у це поняття свій, подеколи значно ширший зміст. З іншого боку, певна аморфність та невизначеність поняття національних інтересів не сприяє згуртованості нації. Крім цього, система національної безпеки, хоч і є за своєю суттю відкритою системою, відтак зазнає впливу динамічного хаосу, має створюватися на засадах визначеності цілей, принципів, функцій та методів свого функціонування.

Другий підхід — інституцій ний — передбачає необхідність закріплення у праві не лише механізму забезпечення національних інтересів, а й конкретне визначення останніх. Позитивним моментом тут є визначеність національних інтересів, що сприяє згуртованості різних прошарків українства у монолітний соціум, визначає пріоритети, окреслюючи сьогочасні інтереси нації* впроваджуючи їх прозорість, можливість дискутування і, за необхідності, корекції* Правове закріплення інтересів нації дозволить зробити політику держави більш відкритою, наближеною до кожної людини, а головне — кожному представникові української нації буде відомо, які інтереси нації він має відстоювати, чи сходяться ці інтереси а його інтересами, чи входять його інтереси до інтересів загалу. Крім цього, правове закріплення поняття та визначення національних інтересів, унеможливлюватиме прикриття чиновників різних рівнів категорією "національних інтересів" як трансцендентальною, розумово неосяжною, а отже такою, що не підлягає концептуалізації. Негативним моментом будь-якого правового закріплення поняття системного явища є його неповнота. Проте це — апріорі, і навряд чи можна навести приклад ідеального відображення у законі визначення поняття того чи того системного суспільного явища.

Отже, продуктивним є законодавче окреслення поняття національних інтересів та основних напрямів їхнього забезпечення. Це сприятиме, з одного боку, позбавленню догматичності при визначенні національних інтересів, оскільки будь-який перелік їх буде неповним, може не враховувати демократичних інтересів усіх етнічних меншин, відтак не відповідатиме за своєю суттю змістові національних інтересів; а з іншого — надасть ясності цілям нації та намірам і механізмам щодо їх здійснення.

При формуванні механізму нормативно-правового забезпечення національної безпеки слід спиратися на принципи забезпечення вже проголошених, існуючих національних інтересів та утвердження нових, що відповідають реаліям об'єктивної дійсності. Кожен представник української нації має звільнити себе від пут самовизначення поза нацією, лише у її лоні, лише у супроводі реалізації інтересів представників усіх національних меншин, що проживають на території України — українського народу — через усвідомлення необхідності існування національної ідеї. Через цю ідею і під нею має відбуватися розвиток кожного представника української нації.

Конституція України закріпила життя особи та здоров'я, права і свободи, честь і гідність людини найвищою соціальною цінністю. Через що не буде перебільшенням говорити про виключне значення для матеріалізації у праві, його принципах і нормах положень щодо забезпечення національної безпеки.

При нормативно-правовому забезпеченні національної безпеки питання про необхідність удосконалення нормативної правової бази постає закономірно. Адже говорити про існування у нашій країні дійсно системи права у сфері національної безпеки (у кібернетичному розумінні) поки що важко. Саме тому, забезпечення національної безпеки, побудова СНБ мають відбуватись у певному, заздалегідь підготовленому середовищі, створеному за допомогою права. Привнесення до національної системи права сильного, стабільного, системного елементу у вигляді нормативно-правового системного забезпечення НБУ, може стати цементуючим ядром цієї системи і послугувати сильним поштовхом для приведення усіх норм права до єдиної системи, ідея якої має ґрунтуватися на засадах забезпечення національних інтересів.

Мета створення цього ядра — закладення основ для методологічно обґрунтованого прийняття будь-якого нормативно-правового акта через необхідність, доцільність, потребу, рівень і можливість задоволення національних інтересів. Ефективність кожного нормативно-правового акта перевіряється зіставленням очікуваного результату з реальним.

Нині національне законодавство не повністю віддзеркалює потреби та інтереси нації, тим більш, забезпечує ефективне функціонування СНБ. Саме тому пріоритетними вважаються законодавчі акти, що спрямовані на регулювання функціонування СНБ. Це, насамперед, закони України "Про національну безпеку України", "Про Агентство національної безпеки", "Про недержавне забезпечення національної безпеки України" тощо. Напрям щодо створення системи права може мати й інший вектор: створення кодексу національної безпеки, дія якого спрямовувалася б на регулювання суспільних відносин у сфері національної безпеки. При цьому створення даних правових актів не є самоціллю, адже право, хоча і становить міру рівності, свободи та справедливості, все ж таки відіграє допоміжну роль. Отже, найважливішим критерієм існування того чи іншого Закону має бути його корисність, здатність врегульовувати суспільні відносини у тих чи інших сферах суспільного життя. До того ж національна безпека, будучи системним явищем, не може розглядатися в межах одного закону, вона має створювати засади до побудови відповідних інститутів права як адекватних засобів регулювання функціонування складних систем.

Хаотичність, безсистемність, а іноді ірраціональність прийняття нормативно-правових актів, є відображенням неповного усвідомлення важливості застосування методології системного підходу щодо дослідження складних явищ, яким є національна безпека.