Національна безпека України: Навчальний посібник

Міжнародні відносини є сферою спілкування та взаємодії людей, насамперед, на міждержавному рівні. Серед найважливіших питань міждержавних відносин — соціально-економічні, націоняльно-історичні, культурні чинники та закономірності, котрі визначають:

• характер і форми міжнародного життя;

• місце та роль національно-державних інтересів у формуванні світової політики;

• проблеми державного суверенітету та національної безпеки;

• джерела і форми міждержавних конфліктів, воєн, шляхи та форми їх запобігання.

• Геополітичне становище держави характеризується її географічним положенням щодо інших держав, політичних організацій та військових союзів.

• Геоекономіка є рівнодіючою природних ресурсів держави, історичної творчості народу та світового розподілу праці, а геостратегія е результатом суб'єктивних намагань щодо просування та захисту національних інтересів і реалізації національних пріоритетів у конкретних геополітичних обставинах. Практика співіснування міжнародного співтовариства свідчить, що зовнішня політика держави може ґрунтуватися лише на комплексному використанні усіх трьох характеристик у конкретний історичний проміжок часу: "життєвих інтересів", геоекономіки, геостра-тегїі.

Процеси, котрі відбуваються у світі, безпосередньо пов'язані із національною безпекою та життєво важливими інтересами України, розташованої на межі декількох світових цивілізацій: східнослов'янської спільноти із західними (чехи, словаки, поляки) та південними слов'янами (Ватіканські держави), угорською і романською групами (Угорщина, Молдова, Румунія), мусульманським світом (Крим, Кавказ, Туреччина, Грузія), де безпосередньо перетинаються інтереси Росії та Заходу, особливо англосаксонської спільноти (СІНА, Великої Британії, Німеччини) та лідера романського світу Франції. При цьому, висвітлюючи геополітичне положення держави, дуже важливим є надати відповідь на питання: у сфері чиїх життєвих інтересів і геополітичних координат перебуває конкретна держава, з чиїми інтересами українські інтереси співпадають, різняться чи вступають у протиріччя, відтак з ким можливі міждержавні відносини на рівні добросусідських, партнерських, суперницьких або конфронтуючих.

Україна є привабливою тим, що є найбільшою в Європі за територією, багата природними ресурсами та родючими ґрунтами, а також за своїм геополітичним статусом і можливостями не є супердержавою, а типовою регіональною силою.

Так, Е. Лисицин стверджує, що "розташування України в центральному регіоні робить її такою, що кожна інша держава регіону має до неї власний інтерес, із цієї ж причини зацікавлені не лише окремі держави, а й навіть певні об'єднання держав, котрі перебувають за межами даного регіону. Інтерес (як внутрішній, так і зовнішній) значно зростатиме в разі успіху України в напрямку економічних перетворень з огляду на її величезний потенціал. Саме це є однією із передумов, щоб інтереси України та її вплив на сучасне і майбутнє миру та безпеки в Європі стали реальністю в архітектоніці континентального геополітичного простору".

Таким чином, українську геостратегію визначають три головні парадигми, взаємодія яких і є конфігурацією зовнішньополітичних орієнтацій держави: євроатлантична, євразійська, чорноморська (або ПСП — Південно-Східний пояс). Усі вони мають досить глибокі історичні коріння та зумовлені низкою геополітичних чинників, що свідчить про їх об'єктивність і важливість для існування держави. Вони є традиційними для політичного життя країни. Кожного разу, коли Україна діставала можливість жити власним життям, вона мала визначатись, насамперед у цих напрямах: з ким боротись, кому протистояти, а з ким укладати угоди і навіть союзницькі відносини. Історія свідчить, що кожен із напрямів не може бути для України переважаючим, бо з усіх трьох боків сюди йшли як війська для загарбання, так і досягнення цивілізації. Відтак, так звана багатовекторність політики є природною для України, головне, щоб суб'єкти управління національною безпекою могли знаходити оптимальні рішення за допомогою використання механізму балансу між цими світовими силами та власними інтересами.

Дезінтеграція СРСР дозволила світовому співтовариству перейти до реалізації більш природної моделі співіснування — розвитку Земних цивілізацій. У сучасній геополітиці виділяють наступні регіональні цивілізації:

східно православна;

західно-християнська;

латиноамериканська;

африканська;

ісламська;

індуїстська;

конфуціанська;

буддистсько-тихоокеанська;

однолокальна — іудейська.

Неважко помітити, що сучасні структури безпеки виникають і розвиваються саме в межах сучасних цивілізацій чи регіонів їх існування. Причому нині не існує цивілізацій, які б розвивалися без конфліктів з іншими. Саме потреба мати в боротьбі за "місце під сонцем" відповідні переваги над конкурентами, супротивниками та ворогами й обумовлює останні десятиріччя найбільш швидкі темпи розвитку безпекової галузі в порівнянні з іншими видами соціально корисної діяльності.

Набуття Україною політичної незалежності виявило унікальну особливість її геостратегічного положення, яке виходить далеко за межі Європи та може оцінюватися під ракурсом історичної взаємодії народів і різних верств суспільства. Україна є однією з найбільших європейських держав з територією в 603 тис. км2 та населенням близько 48 млн осіб. Географічний центр європейського континенту знаходиться в Україні. Через Україну проходять межі провідних світових цивілізацій. Виходячи із цього, загрози та небезпеки національній безпеці та життєво важливим інтересам України мають сприйматися як повсякденна реальність існування та взаємодії українського суспільства з оточуючим нестабільним світом.

Природним є також той факт, що в центрі уваги розвідувальних співтовариств знаходиться процес визначення Україною власного місця в Європі та світі: формування структури інтересів і пріоритетів у зовнішній політиці е надзвичайно важливим для забезпечення національної безпеки. Підвищений інтерес до цієї проблеми мотивований ще й тим, що з вирішенням зазначених питань тісно пов'язаний, насамперед, вибір пріоритетів у військово-економічному і військово-технічному співробітництві як впливових чинників забезпечення, з одного боку, національної безпеки в складних умовах становлення української державності, а з іншого — її вплив на безпеку та інтереси іноземних партнерів.

Нині зовнішня політика майже всіх держав світу характеризується двома векторами:

перший — намаганням зберегти політичну незалежність; другий — знайти надійних партнерів для економічної, політичної та військово-стратегічної інтеграції.

Безумовно, процес визначення та реального наповнення обох цих векторів практичним змістом впливає на рівень загроз та небезпек з боку іноземних партнерів та їх характер щодо України як нового самостійного суб'єкта геополітики.

Загально визнано, що за своїми нинішніми можливостями Україна є державою регіонального рівня сили. З цієї причини українська політична еліта і громадська думка на практиці випробовуватимуть на регіональному рівні наступні головні базові принципи сучасної геополітичної доктрини:

• раціональні смислові концепти національно-культурної ідентичності;

• чіткого визначення національних інтересів та їхніх пріоритетів;

• легітимної незалежності від будь-яких держав у прийнятті рішень;

• усвідомлення культурних та історичних стандартів і орієнтирів суспільного розвитку;

• вимоги моральної та політичної відповідальності в прийнятті рішень;

• наявність волі в розвитку і підтримці рівноправності та взаємовигідного міжнародного партнерства.

Враховуючи, що Україна знаходиться на стику західної цивілізації, православного та ісламського світу, вона вимушена активно включатися в їхні відносини, запобігати непорозумінь, котрі виникають між ними. У цьому зв'язку українська правляча еліта намагається дистанціюватися від чужої гри та старанно вести власну: недопущення перетворення України на об'єкт геополітичних маніпуляцій, запобігання надмірному тиску, в тому числі й із застосуванням спеціальних оперативних засобів і методів спецслужб, з метою корегування її політики в бажаному для впливових іноземних держав та інших учасників міжнародно-правових відносин напрямі.

Стратегічний вибір на приєднання до європейських інтеграційних процесів жодною мірою не повинен позначитися на зусиллях щодо забезпечення інтересів України на пострадянському просторі.

З цього випливає, що взято курс на утвердження України як впливової європейської держави, європейського центру сили.

Сучасна геостратегічна (військово-політична) ситуація в Європі та навколо України характеризується розвитком партнерства та співробітництва між країнами Заходу і колишньої Організації Варшавського Договору, їхньою активною участю в модернізації системи європейської колективної безпеки. Усвідомлюючи себе невід'ємною частиною цього простору, Україна перебуває під впливом силових полів, котрі її оточують і діють не завжди в одному напрямі.

У 1995-1996 роках Україна досить успішно пройшла перший етап ідентифікації в зовнішньополітичній сфері. Предметом геополітичної доктрини України нині стало:

1) відслідковування процесів, здатних створити загрозу або небезпеку існуючим політичним кордонам України та територіальній цілісності держави, ефективній діяльності морських, сухопутних і повітряних комунікацій, інформаційній безпеці держави;

2) відслідковування процесу визначення національних інтересів у модернізації економіки, а також процесів, здатних створити або нейтралізувати чинники економічних загроз і небезпек (характер і рівень залежності України від постачальників сировини та енергоносіїв, позиції держави на традиційних ринках збуту, рівень конкурентоспроможності українських товарів; факторів, що забезпечують стабільність фінансової та грошової системи; створення раціональної стратегії зовнішньополітичної діяльності; впровадження протекціоністської політики, що забезпечує впровадження та інвестування високих наукоємних технологій, а також інформатизацію суспільства; можливість виходу в аерокосмічний простір, наявність аерокосмічних технологій і конкурентоспроможність відповідних галузей української промисловості; позиція держави на ринку озброєнь та військової техніки, можливості військово-технічного співробітництва);

3) аналіз процесів, котрі сприяють або заважають виникненню чи ліквідації регіональних конфліктів ("низької інтенсивності"), потенційним учасником яких може бути Україна (етнічного та релігійного екстремізму; вивчення в суспільній думці ірраціональних ідеологічних схем; аналіз факторів політичної нестабільності; існування в суспільстві чинників, котрі здатні нейтралізувати передконфліктні ситуації, рівень їх впливу).

У зв'язку з цим, первинні фактографічні дані по зазначеному колу питань, характер їхньої оцінки та ставлення до них з боку українських, правлячих кіл, плани, наміри та характер заходів відповідного реагування, — набули для стратегічної розвідки іноземних партнерів статусу першочергових. Проте головним питанням, котре повстало перед іноземними аналітиками залишається визначення українською стороною головних геополітичних пріоритетів у розвитку міжнародних і міждержавних відносин, їхня сталість, а також тактика їх реалізації.

Водночас Захід хоче, використовуючи мовну і культурну спорідненість, підштовхнути Україну до нейтралізації російської експансії (якщо остання стане домінуючою не лише в рамках пострадянського простору, а й далеко за його межами).

Росія ж, зі свого боку, яка має стійкий імперський комплекс "майже наддержави", не підпорядкувавши або не субординувавши в своїх інтересах Україну, навряд чи зможе відчувати себе такою. Саме з цієї причини значна (більша) частина російської еліти вважає вкрай ненормальним і небезпечним явищем самостійну зовнішню і внутрішню політику України.

Зокрема, О. Дугін стверджує: "Суверенітет України є настільки негативним для російської геополітики явищем, що, в принципі, легко може спровокувати збройний конфлікт... Україна як самостійна держава з якимись територіальними амбіціями є величезною небезпекою для усієї Євразії, і без вирішення української проблеми взагалі говорити про континентальну геополітику не має сенсу".

Питання визначення геостратегічних орієнтирів України — це, перш за все, питання вибору соціально-економічного шляху розвитку. Якщо політична і суспільна ситуація розвиватиметься в такому напрямі, коли можна буде категорично стверджувати, що Україна знаходиться на "західному" шляху розвитку, то присутність України в можливому військово-політичному союзі в рамках СНД буде неможливою. І навпаки, якщо розвиток політичної та суспільної ситуації буде йти так званим "євразійським" шляхом, то Україні доведеться ідентифікувати себе в просторі соціально-економічних і навіть політичних перспектив розвитку Росії.

Насправді привабливим стратегічним партнером України є Європа. Але, незважаючи на певне прагнення наблизитися до Європи в гуманітарній, культурній та політичній формах, не можна сподіватися на його швидку трансформацію в реальне економічне партнерство. У заповненні вакууму, котрий утворився через відсутність реального геостратегічного партнерства, спостерігається ефект балансуючих противаг": наскільки жорстка позиція Росії з тих чи інших питань (щодо України), настільки ж привабливим для українського істеблішменту і суспільної думки є образ Європа і навпаки.

У даному випадку, додатково можна визначити наступну закономірність і процеси під час домінування "євразійського вектору" в зовнішній політиці України. У даному випадку виникає багато питань, хоча, з погляду геостратегічних інтересів України не існує (і не може існувати, враховуючи мовну, культурну та історичну близькість) принципових перешкод для того, щоб визнати Росію не тільки геостратегічним партнером, а й союзником. Такий крок можливий за умови трансформації Російської Федерації на миролюбну, внутрішньостабільну, демократичну державу з економікою ринкового типу, позбавлену експансіоністських зазіхань, з урегульованими міждержавними відносинами і позбавленої імперського комплексу.

Певна частина вітчизняних експертів вважає, що Україні необхідно уникати масштабного військово-полі тич нош союзу в рамках СНД під егідою Росії. Інша справа - взаємовигідне політичне та економічне співробітництво. Створення ж військово-політичного альянсу може призвести до реставрації протистояння "Схід—Захід".

Нині найоптимальнішою структурою українсько-російських відносин є господарська, фінансова та гуманітарна кооперації, а політичне співробітництво починає базуватися на нових принципах прагматизму та раціоналізму. Як свідчить практика, поки що економічні інтереси у відносинах України з Росією не приносяться в жертву політичним чи ідеологічним. Українська дипломатія й надалі має бути готовою до нейтралізації будь-яких експансіоністських зазіхань з боку Росії.

З іншого боку, для Заходу Україна також становить інтерес як великий споживчий ринок, джерело відносно дешевої робочі сили, держава з невикористаним виробничим потенціалом. І цей інтерес посилюється із утвердженням іміджу України в очах міжнародної громадськості як синоніму стабільності в європейському регіоні, як держави, котра прагне до адаптації демократичних цінностей в посттоталітарних умовах, а також за умов підйому української економіки.

Проте такий імідж України не завжди вигідний для певних політичних і ділових кіл США, Великої Британії, Франції, Німеччини. Непоодинокі висловлювання з боку фахівців-геополітиків, а також представників спецслужб держав Заходу щодо проблематичності перспектив незалежного розвитку і навіть існування України як суверенної держави.

Україна намагається вести "власну гру". Водночас, необхідно бути реалістами. Нині Україна не має повноцінних стратегічних союзників. Проте після завершення періоду її ідентифікації на міжнародній арені вони з'являться. Тому головне стратегічне завдання української правлячої еліти полягає у недопущенні ситуації, коли Україна стає предметом геополітичних ігор Росії та США (як це було в 1992-1993 роках).

При цьому як об'єкт "життєвих інтересів" Росії, ЄС і Сполучених Штатів Україна в недалекому майбутньому ш* позбудеться човників впливу (а також тиску) з їхнього боку. Проте українська сторона може спрямувати цей процес у цивілізоване русло, використовуючи політичне протистояння Росії та США, ЄС - Північна Америка, Франція (підтримувана Німеччиною) США. Тому важливо переконливо доводити до представників Заходу, що в нас вигідно вбачити економічного та політичного партнера, в не просто - так звану буферну зону. У цьому випадку правляча еліта України має брати на озброєння французьку тактику реалізації зовнішньополітичної стратегії — "гнучких союзів".

У процесі реструктуризації партнерства пріоритетів у зовнішньополітичній діяльності спостерігається посилення України на так званому Південно Східному напрямі. іншими словами, йдеться про тривимірну систему геополітичних координат "Захід Росія Південно-Східний пояс".

У цьому форматі вагомим здобутком зовнішньої політики може бути зміцнення позицій України в державах Південно-Східного поясу. Це обумовлено також тим, що Україна, як н інші держави Півдня Європи, не може не відчувати • гарячий* подих мусульманського та конфуціанського світу: на українській території проживає чисельна кримськотатарська меншина, діаспорі! турків-месхетинців, курдів, ґаґаузів, азербайджанців, афганців, пі1 пені, казахів, узбеків, чеченців та інших; представники досить значної китайської та корейської діаспор.

Потреба проведення активної політики економічного просування України в Південному та Східному напрямах пояснюється найбільшими в світі обсягами ринків та їх відпоєною невибагливістю, що важливо з огляду на недостатню конкурентоспроможність українських товарів і промислової продукції. Такі держави, як Китай, Індія, Пакистан, Індонезія, В'єтнам, Іран, Ірак, Єгипет, Нігерія є величезними за обсягами ринками, на яких України може проводити активну політику економічного просування своїх товарів, особливо продукції танкобудування, ракетобудування, літакобудування та суднобудування. З іншого боку, тут наявні високі технології та значні обсяги вільних фінансових ресурсів (азіатські "молоді тигри", країни Перської затоки, Ізраїль, Японія).

Одночасно, геополітичні координати "Захід — Росія — Півден-но-Східний пояс" мають для України значну перевагу. Південно-Східний напрямок дозволяє зменшити вплив історичного досвіду минулого і в майбутньому позбавитися тиску як з боку Росії, так і Заходу; оскільки з переважною більшістю держав цього напряму Україна не мала самостійних відносин. У тріадному просторі дозволяє Україні збільшити ступінь свободи та поле вибору в системі зовнішніх пріоритетів, компенсувати політичні та економічні дисбаланси, котрі існують в діад ній системі Росія — Захід.

Таким чином, утвердження України в Південно-Східному регіоні окупиться в подальшому створенням експортно орієнтованої економіки. Через ПСП проходять важливі транспортні комунікації глобального та регіонального рівнів, які мають життєво важливе значення для України, наприклад, чорноморські протоки, ідея відродження "Шовкового шляху" з Китаю, Індії, Пакистану, Афганістану через Іран, Кавказ до Європи.

Звідси, тривимірна система координат має перевагу, бо економічна координата є цілком самостійною, а економічний прагматизм — визначальним фактором. Саме крізь призму економічного прагматизму Україні необхідно відновити господарсько-економічні зв'язки, котрі сприяють ефективній діяльності підприємств і структурним змінам в економіці в межах СНД.

З огляду на необхідність забезпечення національної безпеки, важливим є регіон Причорномор'я, де найбільш пріоритетним партнером є Туреччина, бо Україна і Туреччина — дві сторони одного комунікаційного перехрестя. Проте пріоритетність зв'язків з Анкарою не виключає необхідності розвитку відносин з такими державами, як Греція та Болгарія. Тяжіють до тандему Україна — Туреччина і Грузія та Азербайджан, оскільки для них актуальною залишається проблема мінімізації російського, іранського, турецького, британського і американського впливів.

Отже, відносини з цими державами мають важливе політичне значення для України. Вони дозволяють сформувати систему горизонтальних зв'язків у межах СНД без посередництва Росії.

Важливе місце в чорноморській доктрині Україна відводить Молдові та країнам колишньої Югославії. Балканський регіон — це судноплавство по Дунаю та можливий канал альтернативного нафтопостачання: з адріатичних терміналів через колишню Югославію та Угорщину в Україну.

Відкриття, розробка та прокладання транспортних комунікацій з нафтоносних родовищ в Азербайджані, Туркменістані, Казахстані та Узбекистані роблять цей регіон привабливим для України з погляду альтернативних джерел енергоносіїв, а регіони Закавказзя та Центральної Азії мають неабияке значення як ринки збуту української продукції.

Важливими для України є відносини з арабським світом — етнічним і геополітичним кістяком Близького Сходу та ісламської спільноти. Порівнюючи його з іншими ісламськими центрами сили (тюркським і перським), можна дійти висновку, що арабський чинник є домінуючим і найбільш потужним в ісламському середовищі, хоча і неоднорідним, що виключає можливість однакового підходу до різних держав.

Близький Схід завжди був складним переплетінням інтересів великих держав світу. Для України нормальні відносини з ним не переобтяжені минулим, а тому мають перспективу. В арабському середовищі Україна здатна знайти свої точки опори, тим більше, що ринки арабських країн є більш відкритими для українських товарів, ніж Західні. Та й інтерес до України з боку Єгипту, Тунісу, Сирії, Лівії та інших держав може об'єктивно зростати.

І, нарешті. Семиріччя. Це географічна зона, де знаходяться витоки семи з найбільших річок азіатського континенту. До неї входять регіони Східної та Південно-Східної Азії, Індостану та азіатської частини Тихоокеанського регіону, тобто від Індії до Японії з заходу на схід та від Монголії до Індонезії з півночі на південь.

Держави Семиріччя мають для України перспективне геополі-тичне значення. Пояснюється це гігантським обсягом ринків таких країн, як Індія, Китай, Пакистан, Таїланд, В'єтнам, орієнтованих на задоволення потреб у сфері оборони та національної безпеки. До того ж економіка багатьох держав динамічно розвивається і вимагає значних матеріальних ресурсів, котрі не можуть бути віднайдені в межах регіону. Характерним є приклад Китаю, який з 1992 року є одним із найбільших імпортерів української продукції.

Японія, інші промислово розвинені держави Південно-Східної Азії теж є надзвичайно привабливими для України з огляду на їх фінансовий потенціал і високотехнічні "ноу-хау". Незважаючи на неадекватний зворотний процес, можна сподіватися на його посилення у разі успіху економічних реформ в Україні.