Політологія: Навч. посіб.

Політика перебуває в центрі уваги багатьох дисциплін суспільно-гуманітарного циклу знань — філософії, історії, правознавства, соціології, політичної економії, психології, етнографії, культурології, які так чи інакше вивчають феномен політичного (рис. 2.1).

Ще за часів Конфуція, Платона, Арістотеля, Цицерона політичні проблеми перепліталися з реаліями суспільного життя, які сьогодні традиційно відносять до предметів етики, філософії, правознавства, а також до ділянки релігії, міфології (сім'я, держава, політико-економічні відносини). В Середні віки структуру феодальної державності, ієрархію відносин між васалами і сюзеренами виправдовували системою теології та правознавства (Августин, Аквінат). В епоху Відродження до галузі знань про політику залучають історію і політичну економію (Макіавеллі). У XIX ст. групу дисциплін, які вивчають політичні явища і процеси, поступово доповнюють соціологія, географія, етнографія, психологія, а в XX ст. — усі інші сучасні науки, які мають відношення до політичного знання, — від математики, статистики і кібернетики до демографії, біології та екології (табл. 2.1).

Як окрема наука, політологія виникає 1948 р. Перший досвід самостійного існування підвела Міжнародна асоціація політичної науки, коли 1955 р. фахівці зі США, Великобританії, Франції, Швеції, Індії, Мексики, Польщі, Єгипту, Канади, Німеччини, Греції та Югославії підготували і випустили дослідження "Суспільні науки у вищій школі. Політична наука". Спільною працею учених у рамках проекту ЮНЕСКО обґрунтовано деякі висновки принципового значення.

Висновок перший. До середини 50-х років XX ст. наука про політику ще не вийшла з "ембріонального" стану, якому притаманні невизначеність, сумнівність і контроверсійність оцінок молодої науки іншими дисциплінами суспільно-гуманітарного циклу знань. Історикам вона видавалася надто складною і фрагментарною, правникам і економістам впадала у вічі невідпрацьо-ваність методології та категорійного апарату; для представників природничих наук узагалі залишався туманним об'єкт нової науки; лише соціологам усе було просто й зрозуміло.

Таблиця 2.1. Основні етапи, особливості та характерні риси політичної думки

Висновок другий. Майбутнє нової дисципліни змусило учених зробити вибір стратегічних пріоритетів, обґрунтованих провідними англо-американською та французькою школами. Перша стверджувала, що знання політики необхідні лише майбутнім держслужбовцям. Позиція другої — більш поміркована: знання політики необхідні всім випускникам вищої школи.

Зрештою, закріплено такі основні напрямки дослідження і викладання нової дисципліни:

а)політична теорія (теорія, історія політичних ідей);

б) діяльність державно-політичних інститутів (центральний, регіональний та місцевий рівні);

в) функціонування політичних партій і груп, громадська думка;

г) міжнародні відносини.

З плином часу вимоги до молодої науки зростають, професійні інтереси науковців, утілювані національними школами, урізноманітнюються. Кількість напрямків дослідження в контексті політології збільшується, досягаючи, зокрема, у Франції десяти, в Україні їх — п'ять (рис. 2.2).

Термін "політологія" походить від грецьких слів: "політика" — державна, суспільна діяльність і "логос" — слово, вчення, зміст, що дозволяє досить широко тлумачити об'єкт науки. Це політика, політичне суспільство, політична сфера суспільного життя. Перше слово (поняття) ввів у науковий вжиток Арістотель, друге — Геракліт. Синтез цих слів визначає політологію як науку про політику. Термін "політика" і став таким ключовим поняттям у однойменній праці Арістотеля про державу, правління та уряд. А слово "поліс", що означало створену в Давній Греції форму суспільного устрою як прототип сучасної національної держави, дало життя іншим термінам: "політея", тобто "конституція", "політичний устрій"; "політес" — "громадянин"; "політікос" — "державний діяч".

Отже, політологія — це наука, яка вивчає політику, закономірності функціонування і розвитку політичної сфери суспільного життя в контексті досягнення і здійснення суб'єктом політичної влади.

Визнання політичної науки в західних країнах за самостійну галузь знань відбувалося поступово. Політологія упродовж тривалого часу розвивалась у межах історичної науки (у США), або вважалася складовою філософії, соціології та юриспруденції (у Західній Європі). Тобто, починаючи з 60-х років минулого століття, визначено такі магістральні напрямки вивчення політики: нормативний і аналітичний. Нормативного дотримуються організатори-практики, фахівці-теоретики, а також економісти, правники, державні керівники, котрі прагнуть критично осмислити шлях здійснення влади, уточнити й активізувати реальний політичний процес. Аналітичне дослідження політики переважно полягає у вивченні політичних явищ і процесів як таких. Сучасна політологія — це багатогалузева дисципліна, що містить низку напрямків політологічних знань: політичну філософію, політичну теорію, політичну соціологію, політичну антропологію, політичну психологію тощо.

Об'єктом політології є політична сфера суспільства (політична дійсність), усі явища й процеси, що до неї належать. У глобальному суспільстві — це політична підсистема, яка взаємодіє з економічною, соціальною, ідеологічною (духовно-моральною) підсистемами. У політичній підсистемі реалізується взаємодія різних соціальних спільнот (націй, класів, груп, верств тощо) щодо організації та функціонування державної політичної влади і визначення сучасного політичного курсу. Соціально-політичні інституції та організації опосередковують таку взаємодію. Держава — найважливіший політичний інститут, а участь у її діяльності визначає основний зміст політичних відносин людей. Філософія, соціологія, історія, теорія держави і права та інші науки також вивчають цю сферу, але зі специфічного погляду, оскільки кожна з цих наук має власний предмет вивчення.

Предметом політології є переважно феномен політичної влади, закономірності її формування і розвитку, форми і способи її функціонування й використання в державно-організованому суспільстві. Політична наука забезпечує системний, комплексний аналіз влади, а також досліджує політичні явища, діяльність інститутів та організацій поза полем зору відповідних наук: політичний світогляд, культуру, поведінку, методику й методологію аналізу політичних процесів. Предмет політології не характеризується суворою демаркацією, тому постійно збільшується кількість її спеціальних тем. Отож, якщо об'єкт наукового дослідження — це відносини, процес чи явище, що породжують проблему, проблемну ситуацію, то предмет — це певний аспект дослідження відносин, процесу чи явища в межах обраного об'єкта (рис. 2.3).

У процесі наукового дослідження важливо враховувати все. Та вкрай недостатньо встановити новий факт чи групу фактів. Необхідно дати цьому пояснення з позицій сучасної науки, розкрити теоретичне або практичне значення предмета дослідження. Тому накопичення і виклад фактологічного матеріалу здійснюється в контексті загального історичного процесу, поступального розвитку політичної галузі, що дозволяє різнобічно й зважено розкрити загальні та специфічні особливості об'єкта і предмета політології.

Складність, багатогранність і міждисциплінарний статус політологічної проблематики призводять до необхідності її вивчення у системі координат, що задається різними рівнями методології науки. Методологія — це вчення про правила мислення при створенні теорії науки. Вона відповідає на запитання: як пізнавати? Методологічний інструментарій оснащення політичної науки — різноманітний, він охоплює загальнотеоретичні, загальнологічні та емпіричні методи дослідження. Група загальнотеоретичних методів сучасної політології охоплює соціологічний, культурологічний, нормативний, функціональний, біхевіористський, структурно-функціональний, системний, інституціональний, антропологічний, психологічний, діяльнісний, критико-діалектичний, історичний, термінологічний підходи.

Соціологічний підхід — це аналіз політики "від суспільства", з'ясування соціальної обумовленості політичних явищ, впливу на політичну систему відносин, що складаються в інших соціальних підсистемах.

Культурологічний підхід, як окремий вияв соціологічного методу, розкриває обумовленість політичної системи сукупністю культурних чинників, Гі залежність від політичної культури.

Нормативний (нормативно-ціннісний) підхід вимагає здійснювати оцінку політичного через етичні норми й цінності та з'ясовувати значення політичних явищ для суспільства і особистості з позиції поєднання суспільного й індивідуального блага, свободи, добробуту тощо.

Функціональний підхід полягає у вивченні залежностей між політичними явищами, окресленими в досвіді, — взаємозв'язків між рівнем економічного розвитку і політичною активністю населення, між кількістю партій і виборчою системою тощо.

Біхевіористський метод передбачає вивчення поведінки окремих осіб та груп і вимагає експліцитності (зрозумілого пояснення) й верифікації (достовірності) напрацьованих теоретичних знань практичним досвідом.

Структурно-функціональний метод розглядає політику як цілісність, систему зі складною структурою, кожний елемент якої має певне призначення і виконує певні функції, спрямовані на задоволення потреб системи.

Системний підхід передбачає аналіз політики як складноорганізованого, саморегульованого механізму, що перебуває в безперервній взаємодії з навколишнім середовищем через "вхід" і "вихід" системи.

Інституціональний підхід полягає у вивченні інститутів, за допомогою яких здійснюється державна влада, тощо.

Антропологічний підхід походить з обумовленості політики не соціальними чинниками, на відміну від соціологічного, а природою людини як родової істоти з оригінальним набором основних потреб.

Психологічний підхід схожий на антропологічний, але, на відміну від нього, розглядає не людину взагалі, а конкретного індивіда, враховуючи його родові характеристики, соціальне оточення, суб'єктивні механізми поведінки, типові психологічні мотивації та роль підсвідомого чинника у його поведінці.

Діяльнісний підхід розглядає політику як циклічний процес, що має певні етапи та стадії.

Критико-діалектичний підхід полягає у вивченні суперечностей у політичних явищах та інститутах як джерела їх руху та соціально-політичних змін.

Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів та явищ у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей, притаманних об'єктові дослідження.

Будь-яке теоретичне дослідження з політології потребує описування, аналізу та уточнення понятійного апарату, тобто термінів і понять, що їх використовують фахівці в процесі роботи. Термінологічний принцип (метод термінологічного аналізу) передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, опрацювання змісту та обсягу, взаємозв'язку і субординації понять, обґрунтування їх місця в апараті теорії, на основі якої базується дослідження. Існують певні правила визначення апарату категорій. Потрібно базуватися на тлумачних та професійних словниках. Наукове визначення складних явищ і фактів, котрі аналізують, не обмежується формально-логічними вимогами. Нове поняття має бути чітким і однозначним. Якщо важко обґрунтувати одну ознаку, називають кілька ознак, достатніх для розкриття специфіки його обсягу і змісту. Визначення нових явищ і фактів має органічно увійти до чинної терміносистеми науки (рис. 2.4).

Загальна кількість методів, які застосовують у політичній науці, — надзвичайно велика. Та лише органічне поєднання можливостей різних методів допомагає фахівцям усебічно і максимально об'єктивно оцінити практику життя і прийняти оптимальне політичне рішення, співвідносне з призначенням науки.

Функції політології показують, яких саме результатів можна очікувати від цієї галузі знань. Так, гносеологічну функцію пов'язують із накопиченням, описом, вивченням фактів політичної дійсності, з аналізом конкретних політичних явищ і процесів, з виявленням найважливіших політичних проблем і протиріч політичного розвитку. На цьому етапі дослідження встановлюють "діагноз" політичній ситуації, політичному явищу в конкретному часовому і просторовому відліках.

Прогностична функція науки про політику відповідає на запитання: якою буде політична дійсність і коли відбудуться ті чи інші події? Результатом цієї функції є передусім гіпотеза, політологічне прогнозування, яке ґрунтується на об'єктивних наукових даних.

Інструментальна функція має відповідати на запитання: які потрібно прийняти рішення, щоб досягти бажаного результату, або що потрібно зробити, щоб бажані результати стали дійсністю? Результатом цієї функції політичної науки будуть певні рекомендації щодо поведінки груп та індивідів, безпосередньо зайнятих політикою.

Ідеологічна функція відповідає на запитання: до якої мети треба прагнути, яких цінностей необхідно дотримуватися та задля чого здійснювати ту чи іншу політику? Цю функцію виконує політична теорія, яка описує, аналізує. Вона розрізняє найважливіші чинники, дієві сили та структури, які визначають політичне життя.

У межах цих функцій здійснюється поступ політологічного знання від накопичення емпіричного матеріалу до його узагальнення в теорію й гіпотезу розвитку (рис. 2.5). При цьому треба пам'ятати, що політична думка існувала задовго до визначення політології в окрему й самостійну дисципліну. Свідоме вивчення політологічної проблематики загалом починається в XIX ст. у США, Великобританії, Франції, Німеччині. Україна в минулому теж була однією з перших країн світу, де розроблялися й упроваджувалися в життя новітні демократично-правові ідеї епохи Ренесансу та Просвітництва: народного суверенітету, верховенства закону, виборності органів влади. Це засвідчено, зокрема, у монографіях, енциклопедичних довідниках, підручниках, які свого часу побачили світ у цих країнах. А упродовж останнього півстоліття політична наука визначається як окрема наукова і навчальна дисципліна, яка поширює свій вплив і популярність в усьому світі.

Яскравий приклад прискореного розвитку національної школи політологічних досліджень демонструють, зокрема, вчені Федеративної Республіки Німеччини. Вони активно взялися до роботи в галузі політичних досліджень

після 1948 р. А за часів тоталітаризму не могло бути й мови про об'єктивний аналіз політичного життя у цій країні. Але, як свідчать сучасні дослідження, західнонімецькі вчені значною мірою спричинилися до оновлення суспільства своєї країни. Аналогічне завдання є актуальним і для української політології. Вони зосередилися на проблемі розвитку демократичних інститутів — парламенту, політичних партій, громадських організацій, виборів різних рівнів тощо. Німецькі фахівці особливо цікавилися результатами соціологічних досліджень, які помітно активізувались у країнах Заходу. І в 60-х роках аналітики відкрили істинну картину: в політичній системі ФРН значною мірою переважали позиції управлінців, які відігравали вирішальну роль у виконавських структурах влади всіх рівнів. В умовах глибоких соціальних потрясінь, які наприкінці 60-х років охопили ФРН, а також Францію, Італію, Великобританію, СІЛА, Японію, висновкам аналітиків надано надзвичайної ваги та значення. На цій підставі викрито головного винуватця кризи системи державно-політичного устрою: безконтрольність структур виконавської влади, які, не бажаючи втрачати вирішальних позицій у політиці, виступали проти активізації демократичних перетворень.

Потреба оптимізації політичного процесу країни викликала у середовищі політиків і управлінців ФРН різке зростання зацікавленості й попиту на експертні оцінки суспільно-наукового характеру. Цьому неабияк посприяли демократичні перетворення: створення соціал-ліберальної коаліції ХДС-СДПН на чолі з Віллі Брандтом (1969). Коаліція започаткувала модернізацію і реформування урядового й адміністративного апаратів країни, в процесі якої наголошено на ефективному використанні інформаційних і аналітичних ресурсів, якими володіли суспільні науки. Рішенням держави політику й управління поставлено на наукову основу.

Як наслідок, з кінця 60-х років урядова адміністрація все частіше винаймає дослідницькі інститути й групи для об'єктивного аналізу законодавчих актів і політичних програм внутрішніх реформ. Зацікавлення виконавчої влади консультаціями політологічних установ постійно зростає. Німецьких політологів, як і представників інших національних шкіл політології, цікавлять передусім такі проблеми: справедливість, принципи політичної діяльності, боротьба влад та інтересів, їх поляризація, пошук консенсусу й компромісів. З метою активізації політологічних досліджень упродовж 1949—1989 рр. у закладах вищої освіти ФРН відкрито понад 50 кафедр політології.

Підсумовуючи аналіз розвитку науки про політику, відзначимо, що в кожній країні завдання теоретичних досліджень цього напряму досить конкретні:

а) ознайомлення з працями відомих учених, які застосовували загальнонаукову методологію для вивчення проблеми;

б) аналіз наукових праць провідних учених, які, водночас із загальними проблемами своєї галузі, досліджують питання політології;

в) узагальнення ідей політичних мислителів, які безпосередньо вивчали ту чи іншу проблему;

г) вивчення підходів професіоналів-практиків, які для вирішення політологічної проблеми не лише розробляли, а й практично втілювали свої ідеї;

ґ) опрацювання політичних концепцій вітчизняних учених і практиків;

д) засвоєння наукових праць з політології зарубіжних учених і практиків.

Отож, необхідність оперативного прийняття важливих і доленосних рішень, які оптимізують процес вирішення актуальних суспільних завдань, а також розширюють світогляд майбутніх фахівців народного господарства, сприяючи утвердженню громадянської позиції, вимагає від нашої держави впровадження політології у навчальні програми вищої школи України.