1.1. Предмет і метод політології
Соціальне оновлення всіх сфер життя сучасного суспільства, процес національного відродження і розбудови незалежної Української держави потребують глибокого вивчення закономірностей і тенденцій їхнього розвитку.
Соціальне оновлення всіх сфер життя сучасного суспільства, процес національного відродження і розбудови незалежної Української держави потребують глибокого вивчення закономірностей і тенденцій їхнього розвитку. Без зміни теоретичної та буденної свідомості неможливо вирішувати перспективні та поточні завдання загальнолюдського і національного масштабів, змінити ставлення людини до праці, піднести політичну культуру мас, активізувати їхню діяльність як суб'єктів історичного процесу, послідовно й повно розкрити гуманістичний і демократичний характер сучасної цивілізації.
Широкі можливості для ґрунтовної та об'єктивної характеристики суспільства, в якому ми живемо, і політики, яку можна й треба проводити у цьому суспільстві та на міжнародній арені, має політологія, що пройшла тривалий шлях становлення та розвитку як наука і навчальна дисципліна.
У найбільш загальному розумінні політологія — це наука про політику та її взаємовідносини з людиною і суспільством, одна із складових системи наукових знань людства, його духовної культури, активний чинник суспільного прогресу. Що є характерним для політології як науки і навчальної дисципліни? У чому полягають особливості, що визначають її місце в системі суспільствознавства взагалі та в системі соціально-політичних наук зокрема? Відповіді на ці запитання дадуть змогу з'ясувати і усвідомити сутність політології.
Як і всі інші галузі сучасного суспільствознавства, політологія виникла і розвивається для того, щоб виробити знання, які дають людству й окремій особистості змогу орієнтуватися в навколишньому світі і завдяки цьому активно освоювати його, а також перетворювати, передбачати та свідомо формувати політичну систему суспільства. Як особлива галузь суспільствознавства політологія вивчає характеристики політичного процесу суспільного розвитку людства. Розкрити свій предмет відповідно до вимог суспільної практики політологія, як і будь-яка інша спеціальна галузь (історія, соціологія) суспільствознавства, може, якщо в ході політологічних досліджень правильно відображено зв'язок того, що вивчає політологія, з реальним суспільним цілим. .
Політологія бере участь у суспільствознавчих дослідженнях, використовує наукові результати їх, завдяки чому досягаються та підтримуються належний кругозір і глибина політологічних досліджень та знань. Використання у політологічних дослідженнях законів і категорій суспільствознавства —"один з основних методів і неодмінна умова забезпечення цілісного суспільствознавчого характеру цих досліджень та знань. Однак політології як порівняно самостійній галузі суспільствознавства властиві свої специфічні закони і категорії.
Цілісність суспільствознавства і місце в ньому спеціалізованих досліджень — вихідна точка у визначенні предмета й кола найважливіших законів і категорій, що активно використовуються політологією. Необхідність уточнення предмета політології зумовлена новизною внутрішніх, міжнародних процесів і насамперед небаченим зростанням ролі політики у суспільному житті. Сучасній людині бракує знань про принципи та закони політичного життя, методи і форми взаємодії, вплив політичних інституцій на суспільство тощо. Є всі підстави стверджувати, що багатьох політичних помилок і лих, яких зазнало наше суспільство у минулому і яких ми не позбавилися й нині, можна було б уникнути, якби суспільство менше покладалося на життєву мудрість можновладців, політичну кон'юнктуру і політичну емпірику, а більше використовувало політичний досвід, глибокі та різноманітні знання, здобуті політичною наукою. Погляди всіх, хто зрозумів це або близький до цього, звернені до політології.
Як самостійна галузь знань політологія бере свій початок у сивій давнині. Про це свідчить насамперед етимологія терміна "політологія", який походить від давньо-грецьких слів politike — мистецтво управління державою і logos — учення. У Стародавній Греції політика була наукою про управління державою, її ідеальні цілі, правила управління. "Природність" політики для багатьох античних мислителів була очевидною, але питання про те, хто повинен керувати державою, про форми і механізми цього правління та інші проблеми політичного буття вирішувалися по-різному. Політика здавна була інтегрована у суспільне життя, тому політична філософія як універсальна наука "супроводжувала" людину все її життя, здійснюючи пошук оптимального політичного ладу.
Значний вплив на політичну науку справили погляди Платона і Арїстотеля, Макіавеллі й Монтеск'є, Гоббса та Локка, Мадісона і Токвіля, Конта і Гегеля, Бентама і Руссо. Класиками політичної теорії стали такі дослідники новітнього часу, як Вебер і Міхельс, Шумпетер і Дарендорф та ін.
У 20-ті роки XX ст. становлення політичної науки практично завершилося. Справжній розквіт політології припадає на другу половину XX ст. Політична наука стає "певною мірою самостійною, щоб співробітничати з іншими науками, які швидко розвиваються, не розчиняючись в них і не змішуючись з ними"1. Основними прикметами цього періоду розвитку політології є: встановлення взаємозв'язків із суміжними галузями знань; виникнення системи наукових шкіл і напрямів; створення широкої мережі наукових і навчальних закладів для підготовки кадрів професійних політиків і політологів; заснування міжнародних і національних організацій політичної науки.
На організованому ЮНЕСКО 1948 р. у Парижі міжнародному колоквіумі було вирішено вживати термін "політична наука" в однині, а її основним предметом вважати: а) політичну теорію; б) політичні інституції; в) партії, групи і громадську думку; г) міжнародні відносини. Цим самим було внесено певну ясність у ті суперечки, які точилися й точаться досі між представниками юридичних, історичних, філософських та інших соціально-політичних наук.
У Радянському Союзі політології не поталанило. З 1917 р. на політологію було накладено ідеологічне табу. Вона трактувалась як псевдонаука, буржуазна наука тощо. Не мали успіху навіть обережні спроби створення "марксистсько-ленінської політичної науки". Окремі політичні дослідження здійснювалися лише в організаційних межах історичного матеріалізму, наукового комунізму, історії КПРС, теорії держави і права та деяких інших ідеологізованих дисциплін. Однак навіть їхні можливості були обмежені догмами офіційного марксизму і загальним станом суспільствознавчої науки як служниці влади.
Такий варіант розвитку політичної науки призвів до роздрібненості досліджень, підпорядкованості науки завданням тієї дисципліни, у межах якої здійснювались ті чи інші дослідження. Втім, у міру того, як зростала роль політики у внутрішньому житті суспільства та на міжнародній арені, потреба у власне політологічних дослідженнях, створенні стрункої політичної науки з притаманними їй методами об'єктивного аналізу свого предмета ставала дедалі загальнішою. Саме тому у вітчизняній літературі з'являються перші праці, що аналізують предмет і обсяг політичної науки. Справжній же розквіт політології як науки стає можливим в Україні лише з досягненням країною незалежності. З 1990 р. політологію як навчальну дисципліну почали викладати в українських вищих навчальних закладах. Політична освіта мала сприяти: виробленню раціоналістичного менталітету; засвоєнню цінностей і норм демократичної політичної культури; формуванню таких якостей, як політична толерантність, готовність до компромісу і партнерства, схильність до консенсусу, вміння цивілізовано захищати свої інтереси, вирішувати соціальні конфлікти; утвердженню у свідомості людини почуття громадянського обов'язку, відповідальності перед суспільством; формуванню свідомої, повноправної особистості.
Незважаючи на те що політологія в Україні в основному утвердилась як наука і навчальна дисципліна, залишається актуальним питання про специфіку предмета політичної науки. Визначення предмета науки, точніше, її меж — справа непроста і не завжди має успіх. Проте це не заважає нормальному розвитку науки, зокрема математики, географії чи соціології. А все ж окреслити такі межі, хоча б приблизно, дуже важливо. І тут не обійтися без аналізу протилежних підходів до цього питання.
Так, Ф. Бурлацький вбачає специфіку політичної теорії в тому, що вона розглядає функціонування всієї політичної системи і всі чинники, що впливають на повсякденне існування ЇЇ. Проте на відміну від інших наук, що досліджують аналогічні проблеми, політологія вивчає спосіб організації та здійснення влади. Філософія ж аналізує найзагальніші закономірності політичних структур, держави, права і політики. У свою чергу, юриспруденція розглядає головним чином конституційні та правові форми політичного життя, які становлять інтерес для політичної теорії лише як один з елементів політичного процесу. Переваги такої точки зору полягають у тому, що вона дає можливість побачити специфіку політичної теорії як цілісної наукової дисципліни, її відмінність від філософії та правознавства. Водночас тут обійдено увагою співвідношення політичної теорії та історії, яку багато західних політологів вважають такою ж "матір'ю" політичної науки, як філософія та правознавство. Наприклад, відомі французькі політологи Ж.-П. Кот і Ж. Муньє називають політичну теорію "кровозмісною дочкою історії та права"2.
Крім того, якщо аналізувати, скажімо, філософію не тільки з позицій цілісності цієї науки, а й з огляду на її окремі напрями, ми побачимо, що одним з них є політична філософія, яка приділяє увагу не лише найзагальнішим закономірностям, а й конкретному розвитку політичних процесів. Так, з погляду французького філософа Д. Жулья, політична філософія покликана визначати напрям діяльності уряду та керованої ним нації3.
У свою чергу, французькі соціологи Ж. Сумпф та М. Югю розглядають політичну науку як науку про конституйовані держави, їх організацію, уряди тощо4. Подібні міркування знаходимо у бельгійського соціолога К. Жаво, який вважає предметом політичної науки структуру різних державних режимів, можливості влади5. Отже, зазначена відмінність між політичною наукою та юриспруденцією зводиться до мінімуму, якщо не ліквідується зовсім.
Водночас К. Жаво услід за Ж.-П. Котом і Ж. Муньє розрізняє політичну науку та політичну соціологію. Остання, на їхній погляд, пояснює "механізми політичної системи", тобто розглядає те, що лежить "в основі влади".
Класичний метод розмежування політичної науки та політичної соціології запропонували американські соціологи Р. Бендікс та С. Ліпсет. На їхню думку, наука про політику походить від держави і досліджує ЇЇ вплив на суспільство. Політична ж соціологія йде від суспільства і вивчає, як суспільство впливає на державу, тобто на формальні інституції, що служать поділу та здійсненню влади.
Є. Вятр, наводячи у своїй праці цю думку, вважає її непереконливою6. Як і американський соціолог Д. Сарторі, він вбачає у визначенні відмінностей між політичною соціологією та наукою про політику тенденцію до соціологічного редукціонізму в інтерпретації політичних явищ7. Здавалося 6, Є. Вятр, як і Ф. Бурлацький, не розрізняє політичної теорії та політичної соціології. Насправді ж політичну теорію він розглядає як складову соціології політичних відносин.
Наведемо ще один приклад. Французький соціолог Д. Віктороф вважає предметом політичної науки дослідження взаємодії відносин управління і підпорядкування, результатом якої стає прогнозування політичного майбутнього9. Він не бачить відмінностей між політичною наукою та політичною соціологією. Цієї ж позиції дотримується професор Каліфорнійського університету Д. Денцігер.
Не менш важливим і взаємопов'язаним з питанням визначення предмета політології є питання методу політичної науки. Перш ніж з'ясувати, що таке метод політичної науки, слід усвідомити, що таке метод науки взагалі. Метод — це спосіб, підхід, інструмент, яким користується певна наука для дослідження закономірностей, що становлять її предмет. Це комплекс різноманітних прийомів, які використовуються в конкретній науці і дають змогу всебічно пізнати предмет її.
Якими ж методами користується політична наука? Взагалі це можуть бути будь-які методи, що застосовуються в науці взагалі. Однак не всі прийоми і способи дослідження мають для політології однакову значущість. Виділяють три групи найважливіших методів, якими найчастіше користується політична наука.
Першу групу становлять загальні методи дослідження політичних об'єктів (іноді їх називають підходами). До них належать: соціологічний підхід (з'ясування залежності політики від суспільства); культурологічний підхід (встановлення залежності політичних процесів від рівня політичної культури); нормативно-ціннісний підхід (орієнтує на розробку ідеалу політичного устрою, на необхідність використання у практичній політиці етичних цінностей і норм); функціональний метод (аналіз реального життя з усіма його суперечностями); біхевіористський метод (грунтується на дослідженнях поведінки окремих особистостей і груп); системний підхід (політика розглядається як цілісне явище, як механізм саморегуляції); інституціональний метод (орієнтує на вивчення політичних інституцій); антропологічний підхід (аналізує зв'язки між політикою і природою людини); психологічний підхід; порівняльний метод; історичний метод.
Другу групу становлять логічні методи: аналізу і синтезу; поєднання історичного і логічного аналізу; моделювання; прогностичний; математичний.
До третьої групи належать методи емпіричних досліджень (одержання первісної інформації про політичні факти): використання статистичних даних; аналіз документів; анкетне опитування; лабораторні експерименти; контроль за поведінкою групи людей в умовах експерименту тощо.
Спроби визначити специфічні методи політичної науки так само пов'язані з труднощами, як і визначення предмета політології. Так, Ф. Бурлацький виділяє: 1) методологію історичного матеріалізму; 2) методи теорії політики; 3) конкретно-соціологічну методику. Він вдається до конкретизації методів теорії політики, характеризуючи їх у десятьох пунктах, які в комплексі дають певне уявлення щодо засобів політичних досліджень. Водночас навряд чи можна твердити, що кожний з них, узятий окремо, відображає специфіку саме політичної науки.
Ряд західних учених вважають, що політологія використовує переважно соціологічні методи, а подекуди й методи політичної філософії. Інші стверджують, що політична наука виробила свої специфічні методи. Сумнівно, однак, щоб метод системного аналізу, правила функціонального дослідження і статистичні методи могли належати до власне політологічних методів.
Усе це свідчить, що політична наука, або політологія, — порівняно молода дисципліна, межі якої визначити досить складно. З'ясування її специфіки ускладнюється проблемою виділення предмета і специфічних методів. Твердження про те, що об'єктом політичної науки є сфера політики або галузь політичних відносин чи політичні факти, не вносить ясності. У суспільстві неможливо знайти хоча б один факт, який залежно від обставин не міг би набути політичного забарвлення. Подія на залізниці чи авіаційна катастрофа, неврожай чи стихійне лихо, технологічна інновація або наукове відкриття мають політичний аспект настільки, наскільки вони зачіпають інтереси людей, можуть бути відповідно інтерпретовані або мати політичні наслідки. Все суспільство в цілому є політичним, якщо розглядати його з цієї точки зору. Як влучно зауважив французький політолог П. Бурдьє, "реальність нейтральна, політичною ж є свідомість"10.
Політична наука не зводиться до опису юридичних законів і урядових інституцій. Вона не обмежується аналізом діяльності конкретних політичних лідерів, їхніх взаємовідносин з народними масами; це також галузь історії, тим більше, що будь-яка подія одразу стає надбанням історії. Саме тому К. Маркс і говорив, що знає лише одну науку — науку історії. Якщо йдеться про діяльність соціальних груп, їхні цілі й засоби досягнення їх, про масові рухи і громадську думку, то ми вступаємо у сферу соціології, яка вивчає ще й структуру та форми функціонування політичної системи, її елементів. Філософія займається походженням і сутністю держави, закономірностями переходу від одного типу державного устрою до іншого, дослідженням ролі влади й авторитету в суспільному розвитку та іншими питаннями, близькими до політичної науки. Політична економія, яка вивчає розвиток різних форм власності, що ведуть до диференціації соціальних та політичних інтересів, суттєво впливає на характер політичних процесів у суспільстві. Політична ж наука стосується всіх явищ і сфер суспільного життя11.
Розуміння змісту предмета політології окреслює коло тих проблем, які вона розглядає, зумовлює комплексне вивчення всіх її складових елементів. Цьому сприяє й аналіз методів, якими вона користується.
Визначальними для предмета політичної науки є проблеми політичних відносин, влади і владних відносин. Особливо суттєвими є ознаки влади: взаємозв'язок з політичною системою, право та здатність приймати обов'язкові рішення, що є монопольною функцією держави. Істотною характеристикою політичних відносин є те, що вони встановлюються між суб'єктами політичного життя з приводу управління суспільними відносинами. Та чи інша група, верства чи клас прагнуть у певний історичний період захопити владу саме для утвердження нових суспільних відносин.
У політології поєднуються інституціональний і функціональний підходи до вивчення політичного процесу, при цьому вона розглядає переважно питання, пов'язані з "технологією" досягнення, організації та здійснення політичної влади. Питання ж про її класове походження і класову сутність, про те, як вона потрапляє на різні рівні соціальної структури (вони розробляються здебільшого в межах соціальної філософії та соціології), сприймаються політологією та інкорпоруються в її предмет як дані. Увага політології зосереджується передусім на тому, що характеризує владу як засіб організації і виживання будь-якого суспільства незалежно від того, спирається вона на певні особливості поведінки й свідомості конкретної людини чи ні, продукується певними інституціями чи поєднує у собі те й інше водночас.
У який спосіб велика кількість людей з їх власними інтересами може дійти консенсусу? Як підпорядковуються індивіди волі окремих осіб? Якими є шляхи досягнення пріоритету суспільних цілей над особистими мотиваціями? Ці питання лише в кінцевому підсумку визначаються економічними й класовими відносинами. У політології вони набувають значення теоретичних проблем політичної поведінки та політичної діяльності і є важливою складовою предмета цієї науки. Тому головним завданням політології є дослідження реальних суб'єктів політичних відносин, виділення особливостей їх регулювання та управління, позначення їхньої ієрархії. Це потрібно не тільки для поглиблення теоретичних уявлень щодо діалектики суб'єкта й об'єкта у соціальному процесі. Передусім це необхідно для політичної практики, адже таке визначення веде до великої відповідальності всіх причетних до політики. Тоді політичні інституції, що здійснюють управління суспільством від імені і за дорученням народу, не можуть делегувати свою відповідальність або перекласти свої невдачі й помилки на народ у цілому.
Предметом політології є міра, оптимальне співвідношення та взаємозумовленість "виробництва" і "споживання" політики. Лише ефективне, збагачене теорією "споживання політики" дає стимул до виробництва її: утворює певну систему цінностей суб'єктів політичних відносин, яка визначає у них "внутрішній образ" потреб у нових політичних формах, політичні інтереси, нові політичні цілі. Якщо політика є слушною, то ті, кому адресовані її результати, самі стають суб'єктами політики, управління.
Важливою складовою політології є світовий політичний процес. Історія окремих суспільств, як і міжнародних відносин, якщо розглядати її у політичному аспекті, свідчить про складний, а подекуди й болісний, трагічний процес поступового визрівання нинішнього, хоч і досить хиткого, стану більш або менш збалансованих владних відносин у світі. Політологія повинна і може дати відповіді на запитання, як оцінювати результати багатовікової політичної історії людства; чи може людство позбутися відносин панування й підкорення між країнами; що являє собою найбільш зріла форма демократизму в міжнародних відносинах тощо.
Об'єктом політології є політична сфера суспільства з усіма явищами й процесами, що відбуваються у ній.
Політологія як наука існує тільки в єдності її теоретичних та практичних аспектів. Вона синтезує в собі соціально-політичний, історичний, юридичний та соціологічний підходи, не обмежуючись і не зливаючись з жодним із них.
Отже, окреслимо коло основних проблем, що становлять предмет політології: влада і владні відносини в суспільстві; закони та принципи формування, функціонування і розвитку певних політичних систем та їхніх елементів; механізми дії й форми вияву закономірностей у діяльності особистості, соціальних груп, класів, націй та держав; політична поведінка та пов'язані з нею проблеми цілей і засобів, лідерства та ін.; політична культура та політична свідомість; світовий політичний процес. Саме ці проблеми з певними, здебільшого незначними, варіаціями лежать в основі університетських курсів політології в країнах Заходу. Вже з наведеного переліку можна зробити висновок щодо складності вивчення їх. Як, скажімо, досліджувати політичну поведінку або політичну свідомість, уникаючи ціннісних суджень?
Зіставимо, наприклад, поняття "політичне насильство" і "демократія", які найчастіше розрізняються у буденній свідомості (а іноді й у політичній діяльності) як "погане" і "добре". У реальному житті та в науковому плані вони передбачають одне одного, йдеться лише про діалектику поєднання їх в інтересах тих чи інших соціальних груп, за умов реакційних і прогресивних політичних режимів.
Як свідчить історія політичних учень, головною проблемою, яка хвилювала мислителів, найчастіше було створення ідеальної держави та ідеального уряду. Тому вони піддавали критиці сучасне їм суспільство і намагалися віднайти модель найкращої соціальної і політичної організації. Платон, наприклад, вважав ідеальним уряд аристократії (від гр. aristos — найкращий), тобто щоб державою керували найбільш здібні і компетентні люди. Ш. Монтеск'є першим поставив проблему найкращої, або ідеальної, конституції. Що ж до форми державного устрою, то він віддавав перевагу монархії.
Інший напрям політичної думки бере свій початок від Арі-стотеля і Н. Макіавеллі, які замість створення ідеальних моделей прагнули безпосередньо вивчати сучасні їм політичні факти і процеси. Арістотелю, наприклад, такий підхід дав змогу виділити у, так би мовити, "чистому вигляді" кілька найважливіших форм державного правління, збагативши тим наступний розвиток політичної науки. Ось ці форми та режими політичної влади: монархія, республіка, демократія, тиранія, олігархія і демагогія.
Сучасна західна політологія надає перевагу саме цій лінії — не створювати програм ідеального суспільно-політичного устрою, а неупереджено, об'єктивно досліджувати механізм політичного процесу. Звідси прагнення абстрагуватися від наявного політичного середовища, щоб зменшити таким чином ризик ціннісних суджень, суб'єктивізму, політичних симпатій і антипатій. Звідси й бажання мати ефективні й чіткі правила дослідження, спроби запозичення політологами методів, які довели свою ефективність в інших науках: математичних і статистичних, функціоналізму і структуралізму, порівняльного аналізу, інтерв'ю, зондувань, соціометрії та ін.
На цьому шляху західна політологія досягла певних успіхів. Водночас не можна не помітити й того, що деякі її представники нерідко об'єктивністю досліджень жертвують на догоду класовим інтересам, а препарування реального політичного середовища, абстрагування від нього ніби розщеплюють існуючі в суспільстві взаємозв'язки і нерідко призводять до штучних схем.
Отже, від "науково-політичних" настанов, що виконували соціальне замовлення сталінізму, слід відмовитися. Є лише одна наукова настанова — істина, а оскільки претендентів на неї багато, то й точок зору на предмет політології предостат-ньо. Загальний погляд можна визначити насамперед за допомогою уточнення поняття "політика".
Політика — дія, управління формами й змістом політичних відносин. У точному розумінні поняття, тобто в теоретичному смислі, політика зовсім не адекватна стихії політичних відносин. Навпаки, політика — це постійне приборкування стихії, спрямування її у необхідне русло.
В іронічних коментарях зарубіжних учених сформульовано досить вірне, на жаль, правило: "Якщо неприємність може трапитись — вона трапляється". Це твердження ніде, напевно, так не спрацьовує, як у політиці, коли з нерозривного зв'язку "практика — теорія", "політика — політологія" випадає друга ланка.
Політика за своєю сутністю є унікальним явищем — це синтез найрізноманітніших типів і форм людської діяльності. Тут сходяться найтонші духовні потоки, які йдуть від багатьох її галузей. Політика є продовженням специфічними засобами світоглядних, філософських, ідеологічних настанов і програм, теоретичних і емпіричних поглядів на суспільство, що відображають не тільки домагання різних його груп, верств, класів, а й національні та державні інтереси. Сутність цього продовження—у практичному, владному здійсненні їх, втіленні у життя. При цьому політика відображає не взагалі різноманітне поєднання зазначених чинників, а їхній визначений порядок, структуру. Під впливом цих чинників і формується зміст політики, яка дає уявлення про особливий зріз, і тільки в цьому смислі йдеться про головну якість політики, її специфіку порівняно з іншими формами життєдіяльності суспільства. Під вірною політикою слід розуміти цивілізовані, демократичні форми управлінської й регулюючої діяльності людей, що відстоюють свої інтереси в межах закону і в напрямі спільних інтересів суспільства та держави, використовуючи владні функції.
Отже, предметом політології як науки є дослідження тенденцій та законів функціонування і розвитку політичного життя соціальних спільнот, що відображають реальний процес включення їх у діяльність з реалізації політичної влади і політичних інтересів.
Предмет політології фіксується в ЇЇ методологічних поняттях, законах, категоріях, принципах. Чим чіткіше, конкретніше вони вивчені, тим визначенішим буде предмет політології.
Які ж саме закони вивчає політологія? Вже із складності предмета політології випливають труднощі у визначенні законів, що відображають найбільш динамічну сферу життя суспільства. До них належать закони, за якими розвивається суспільство в цілому. Таким є, наприклад, загальносоціологічний закон історичного прогресу — розширення сфери політичного життя і підвищення ЇЇ ролі в суспільстві, зростання ролі народних мас в історичному процесі, у розвитку демократії, самоврядуванні та ін. Неабияке значення мають і закони різних сфер суспільного життя, зокрема закони, які розкривають роль економіки щодо політики та ін.
Головну увагу політологія приділяє законам ^структури, які визначають спосіб організації політичних систем, їхню внутрішню визначеність та взаємозумовленість. У_політитті пияв-ляються закони різних структурних рівнів і зрізів, закон організації структурування політичних інституцій та.ін. Одні з них відображають зв'язок елементів в окремих підсистемах, тоді як інші є дійсними для груп, підсистем або всього суспільства. Одні закони відбражають зв'язки різних сторін суспільних відносин, інші — характер зв'язку елементів у системі (їхню стійкість чи мінливість). Який би структурний рівень ми не розглядали у політиці, бачимо, що змістовного уявлення про його структуру, внутрішню погодженість компонентів, механізмів функціонування їх та ін. Наприклад, закон розподілу влади на структурному рівні у своїх основних рисах (необхідності, загальності, повторюваності, інваріантності) не розроблений як у політичній системі законів суспільства, так і на рівні внут-рішньосистемних структурних елементів.
Закони структури пізнаються не для зайвої допитливості. В об'єктах різних структурних рівнів політичної організованості по-різному проявляються закони і механізми функціонування та розвитку політичного буття і діяльності людей.
Закони функціонування політики — це закони життєдіяльності політики як особливого організму, їхня дія відтворює політичне життя на досягнутому ступені розвитку, включає чинник часу, характеризує явища політичної дійсності як процеси.
Закони розвитку — це закони переходу від одного порядку взаємовідносин у системі до іншого, закони якісних перетворень на основі зіткнення протилежних сил і тенденцій у межах певної сутності. Це й закони руху від одного стану структури до іншого, які зумовлюють докорінні зміни в усій політичній структурі, а також виникнення якісно нової системи політичних відносин. Саме у них відбиваються причин-но-наслідкові взаємозалежності.
Закони структури, функціонування і розвитку, які вивчає політологія, характеризують різні етапи руху суперечливої єдності сторін політичного явища чи процесу. Закони розвитку діють на основі подолання суперечливих тенденцій.
Закони політичного життя виявляються і набувають категоріальної форми тільки завдяки діяльності людей. Категорії невіддільні від законів. Розкриваючи необхідні зв'язки, вузлові пункти науки, суттєві елементи її структури, вони є важливим засобом пізнання явищ політичної дійсності: політичних відносин, діяльності, процесів, інститутів, поведінки, боротьби й співробітництва, влади, плюралізму тощо.
У загальному вигляді категорії політології можна поділити на структурні, функціональні і категорії розвитку. Одна категорія може відображати елементи всіх законів (наприклад, "політична влада"), інші — категорії структури (наприклад, "політична організація"), функціонування ("політична діяльність", "політичний процес", "політична участь"), розвитку ("політичний режим", "політична революція") та ін.
Центральними категоріями політології є: влада, управління, авторитет, демократія, свобода. Можна виділити категорії за ознакою статики і динаміки, однак слід зазначити, що нині головна проблема полягає в тому, щоб розібратись у політичній практиці, осмислити її і виробити певний інструментарій аналізу.
До недавнього часу вважалося, що методологією пізнання будь-якої науки є принципи діалектичного матеріалізму, що вони всеосяжні, формулюють методологічні засади конкретних наук. В абстрактному розумінні це положення справедливе, але практика життя свідчить про інше. Методологічний аналіз має справу не із зовнішньо заданим політичним життям суспільства, а з пізнавальною діяльністю суб'єкта, яка ґрунтується на досвіді політичної реальності, і спрямований на визначення методів, принципів і шляхів пізнання.
Оскільки пізнання є безперервним наближенням мислення до об'єкта, то методологія пізнання теж змінюється відповідно до конкретно-історичних реалій. Наприклад, з'ясувалося, що принцип класового підходу до аналізу політичної реальності не є всеосяжним. По-перше, він не відображає реального класового змісту виділення соціальних спільнот; за звичними критеріями останні не були класами. По-друге, у девальвованій формі цей принцип був орієнтований на протиставлення "наших, завжди вірних, наукових" і "не наших, антинаукових" поглядів, позицій, концепцій, що призвело до відриву "класового" від загальнолюдського. По-третє, абсолютизація "класового" підходу як методу пізнання в суспільних науках і засобу перетворення суспільства призвела до заперечення активно-діяльнісної природи інших соціальних спільнот, оскільки вони, щоб стати суб'єктами політичного життя, повинні були "дозрівати" до цієї "класовості". А це суперечить природній рівності людей, соціальних спільнот, некласових утворень.
Не прийнято абсолютизувати роль класової боротьби як у минулому, так і в сучасності, але цілком заперечувати значення її як об'єктивного чинника суспільного розвитку необачно. Класова боротьба — це відображення однієї з фундаментальних соціальних суперечностей, що спрямовує суспільство до самовдосконалення, проте класові суперечності ні в які часи не відображали всієї різноманітності суспільного життя.
Особливе місце серед методів політології належить аналізу політичних процесів із загальнолюдських позицій. Він має стати провідним у теорії та практиці цивілізованих, демократичних відносин і діяльності суб'єктів. Основні закони діалектики як принципи пізнання й перетворення політичної дійсності так само зберігають свою методологічну силу, як і вже згадувані методи системного, логічного, історичного, порівняльного аналізу, а також статистичний метод, метод моделювання та ін. Важливо не просто визнавати їх, а й відрізняти від методів політичної практики. Методи конкретності, відносності, діяльнішого підходу значною мірою дістають відображення у таких формах політичної практики, як діалог, переконання, аргументація, вивчення громадської думки та використання відповідних результатів у практиці, особистий приклад, пошук конструктивних рішень.
Не слід відкидати і метод примусовості у політиці в його різноманітних формах. Оскільки політичні відносини мають ієрархічну, субординаційну структуру, остільки елементи адміністративного методу неминуче супроводжують їх. Важливо, щоб при застосуванні його не порушувалися норми закону, а силовим методам політичного управління й регулювання суспільними процесами не надавалося виняткового значення.
Складність і рухомість політичного життя суспільства потребують умілого та оперативного застосування конкретних методів політичного управління. Мінливість їх очевидна. З утвердженням у суспільстві демократичних методів політика набуватиме цивілізованого, гуманістичного характеру.
Як і будь-якій іншій науці, політології властиві свої функції, які вона виконує в суспільстві. До найважливіших з них належать: теоретична функція (розробка "основних концептуальних парадигм, що пояснюють характер розвитку суспільства на різних етапах його"), методологічна функція (озброєння дослідників "ефективним способом пізнання політичної реальності"); практична функція, що означає, з одного боку, відносини політології з владою, а з іншого — посилення прикладного значення політології; прогностична функція ("визначення найближчих і віддалених перспектив розвитку суспільства", здійснення наукових експертиз "найбільш значущих політичних рішень")'2.
Як навчальна дисципліна політологія покликана дати студентам уявлення про політичне життя, політичну сферу суспільства, закономірності її розвитку, а також систему знань про сучасні політичні інституції, їх будову та функціонування, про права, свободи, обов'язки громадян у демократичному суспільстві, політико-правове становище людини, форми і засоби участі її у політичному житті, про типи, форми, динаміку політичних процесів, їхні суб'єкти, зміст і шляхи формування політичної культури, різноманітні ідейно-політичні концепції сучасності, рушійні сили сучасного світового розвитку. Звичайно, в процесі викладання неможливо уникнути аналізу конкретних політичних подій, суперечностей та проблем.
Вивчення курсу політології сприятиме формуванню у студентів політичної культури, вміння застосовувати принципи сучасного політичного мислення до аналізу соціально-політичної ситуації, активно впливати на політичні процеси. Структура курсу передбачає ряд розділів, що охоплюють загальнометодологічні питання політичної теорії, історію розвитку політичної думки. Певні параграфи присвячені основам політики, сутності і змісту феномена політичної влади, формам і методам її реалізації.
Важливе місце у навчальному посібнику належить теорії інституцій політичної влади, виникненню, принципам і методам функціювання політичних систем та їхнім основним інституціям — державі, партіям, громадським організаціям та рухам. Окремий розділ присвячено духовним основам політики: політичній свідомості, політичній ідеології, політичній психології та політичній культурі. Не обійдені увагою міждержавні аспекти прояву та реалізації політичної влади, світовий політичний процес та основні політичні течії і доктрини.
Особлива роль політології для розвитку суспільства в Україні, як і в інших посттоталітарних країнах, зумовлена особливостями їхнього історичного розвитку: політизацією всіх сторін життєдіяльності суспільства, відчуженням населення від влади, гострою потребою в нових політичних механізмах розвитку демократії, формуванням громадянського суспільства і правової держави. Крім того, соціальна потреба у політичних знаннях викликана усвідомленням нагальної необхідності з'ясувати сутність загальноцивілізаційних процесів, які відбуваються в сучасних міжнародних відносинах.
Оновлення суспільства неможливе без оновлення політичної свідомості, формування нової політичної культури, демократичної за своїм характером. Отже, головними чинниками, які зумовлюють значення політології для оновлення суспільства, є: заповнення політико-культурного вакууму у свідомості людей посттоталітарного суспільства; перехід від класових, національних і корпоративних цінностей до загальнолюдських; піднесення ролі особистості в життєдіяльності суспільства; сприяння окремій особистості в розвитку і реалізації її здібностей.
На закінчення слід зауважити, що однією з причин політичної кризи в колишньому СРСР була саме недооцінка політології як науки і навчальної дисципліни. Тепер, коли ми маємо всі можливості для звільнення від догматизму в суспільствознавстві, політологія покликана сприяти підвищенню рівня політичної культури громадян, а також їхньої політичної активності, спрямованої на створення умов для розвитку справжньої демократії.