Політологія: Навч. посіб.

Адекватне виконання підставових функцій передбачає наявність системи владних органів, які утворюють структуру держави. До неї входять:

— за ознакою поділу влади — система законодавчих (представницьких) установ, виконавчі та судові органи;

— за ознакою виконання функцій:

а) органи, що здійснюють внутрішні функції:

— адміністративного управління (чиновницько-бюрократичний апарат);

— органи охорони правопорядку та безпеки (міліція, суд, прокуратура);

— органи соціально-економічного регулювання (фінансово-податковий апарат, органи зв'язку, комунікації, транспорту);

— духовне виробництво (освіта, наука, культура, ЗМІ);

б) органи, що здійснюють зовнішні функції:

— збройні сили;

— розвідка;

— органи міждержавних відносин (див. рис. 9.2).

У різних державах ці структури мають переважно однакове призначення, однак практична реалізація їх впливу на особисте й суспільне життя громадян

має різні наслідки і часто є вкрай відмінною у різних країнах. Тому в політичній науці існує поняття форми держави, в якому відображається специфіка державної організації, що формується під впливом історичних, географічних, соціокультурних та інших умов розвитку окремих країн.

На творення певної форми держави має вплив низка чинників, серед яких:

а) співвідношення політичних сил. В умовах встановлення рівноваги між основними політичними силами, жодна з яких не може забезпечити собі політичного панування, часто виникає цезаристська (особиста) диктатура;

б) історичні традиції, політична культура, сукупність інститутів минулого, що перейшли у спадщину. Наприклад, притаманні американському суспільству демократичні традиції не дозволили ідеям фашизму чи комунізму проникнути до США;

в) геополітичне становище країни. Так, віддаленість від потенційних ворогів, природна захищеність кордонів держави забезпечує її мирний розвиток, сприяє демократизації;

г) особа державного лідера теж може мати великий вплив на форму держави. Наприклад, такі особистості як Дж. Вашінгтон, Т. Джеферсон, А. Лінкольн відіграли чималу роль у становленні президентської форми правління у СІЛА.

Оскільки термін "форма держави" є складним, синтетичним поняттям, то він розкривається через три вужчі характеристики, як-от:

— форма державного правління;

— державно-територіальний устрій;

— політичний режим.

Форма державного правління — це певний спосіб організації верховної влади в державі, яка визначається її джерелами, порядком формування та правовим статусом вищих органів влади й обумовлює їх структуру, принципи взаємовідносин і співвідношення сфер компетенції кожного з них.

Форма державного врядування вказує на те, як організовано верховну владу в державі, в який спосіб утворюються її центральні органи, якою є ієрархія їх підпорядкування один одному, оскільки між ними виникають стосунки на кшталт:

— "парламент — уряд";

— "парламент — президент";

— "парламент — верховний суд";

— "глава держави — верховний суд".

Наявні дві основні форми державного правління — монархія та республіка, кожна з яких має декілька підвидів. Охарактеризуємо їх детальніше.

Монархія це така форма правління, за якої найвища державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи (монарха), є спадковою і не є похідною від будь-якої іншої влади.

Глава монархічної держави (цар, король, падишах) реалізує свої повноваження за власним правом, а не за дорученням якогось іншого органу влади. Влада монарха є безстроковою і безвідповідальною. Монархічна держава переважно будується не за національним принципом, а за династійним, а монарх є носієм державного суверенітету, символом держави.

Монархії поділяються на необмежені, або абсолютні (наприклад, Франція періоду правління Людовіка XV, який заявив, що "держава — це я") та обмежені, коли в компетенції монарха є лише ті повноваження, які визначені за ним Конституцією. Всі обмежені монархії офіційно прийнято називати конституційними, однак, залежно від обсягу повноважень монарха, їх, своєю чергою, поділяють на дуалістичні та парламентські. У дуалістичних монархіях (Йорданія, Кувейт, Марокко) повноваження монарха обмежуються щодо сфери законодавства. Однак він може видавати власні укази, що є чинними, та відхиляти закони, ухвалені парламентом. Повноваження монарха у виконавчій сфері дещо ширші. Так, у компетенції монарха є призначення уряду, який він може звільнити будь-коли. До того ж, уряд водночас є відповідальним і перед монархом, і перед парламентом.

Наступним різновидом обмеженої монархії є парламентська монархія (Великобританія, Бельгія, Іспанія, Швеція, Японія тощо). Тут обсяг повноважень короля чи імператора є настільки незначним, що можна радше казати про збереження "символу монархії", ніж про монархічну форму державного правління. Система правління в парламентських монархіях нагадує спосіб урядування у парламентській республіці.

Найпоширенішою формою державного врядування сьогодні є республіка.

Республіка — це форма правління, за якої найвищу державну владу здійснюють виборні органи, які обирає населення на певний визначений термін.

Представницькі повноваження обраного глави держави виконують за дорученням виборців, парламенту або іншого органу, перед якими він є відповідальним. Повноваження глави держави є обмеженими в часі.

Розрізняють три види республік:

— президентська;

— парламентська;

— парламентсько-президентська (змішана).

Для президентської республіки характерна незалежність органів законодавчої та судової влад, їх взаємна непідпорядкованість і невідповідальність одна перед одною, за наявності механізмів стримувань і противаг. Тут немає поняття вищого державного органу, який наділяв би повноваженнями інші державні органи. Президента обирають усенародним голосуванням, і він є главою держави. Водночас він є главою виконавчої влади, що дозволяє йому самостійно утворювати уряд, очолювати його та водночас персонально відповідати за діяльність уряду. Весь апарат державного управління підпорядкований та підзвітний президенту. Рішення ухвалює президент і реалізує міністерство за його дорученням.

Існування сильної виконавчої структури у президентській республіці врівноважується наявністю такого ж сильного і незалежного законодавчого органу влади.

Завдяки механізмам взаємного контролю, стримувань і противаг у президентській республіці існує чіткий поділ влад та їхня збалансованість. Для кращого розуміння механізму стримувань і противаг наведемо декілька прикладів:

Президент не має права законодавчої ініціативи, але має право відкладального вето щодо законів, ухвалених парламентом, якому належить законодавча влада. Подолання відкладального вето потребує 2/8 або 8/4 голосів на підтвердження попереднього рішення парламенту. Оскільки зібрати таку кількість голосів вдається не завжди, то суперечність між двома гілками влади переважно вирішують компромісом.

Президент ініціює національні програми, але питання про їх фінансове забезпечення є компетенцією парламенту.

Закони ухвалює парламент, а президент та виконавчі структури — виконавчі розпорядження. Проте право ухвалення рішення стосовно їх конституційності є прерогативою Верховного (Конституційного) Суду, рішення якого є обов'язковими для обох гілок влади — законодавчої та виконавчої.

Верховна влада у парламентській республіці належить парламенту — представницькому законодавчому органу, який має делегований йому виборцями суверенітет і, опираючись на нього, формує відповідальний перед ним уряд. У разі втрати довіри до створеного парламентом уряду йому може бути висловлено вотум недовіри і, якщо за це проголосує більшість, уряд змушений піти у відставку.

Отож, виконавча гілка влади у парламентській республіці не є самостійною, а є продовженням законодавчої влади. Очолює виконавчу владу прем'єр-міністр. Президент є главою держави і реалізує представницькі повноваження. Інколи президент бере участь у вирішенні конфліктів між Кабінетом Міністрів і парламентом. Він може приймати відставку уряду і доручати формування нового Кабінету. У разі прийняття відставки, президент може оголосити про розпуск парламенту і призначити дострокові вибори. Президент не є сувереном, оскільки за такої форми врядування обирається парламентом (у деяких країнах — спеціальними зборами).

Змішана, президентсько-парламентська республіка поєднує ознаки президентської і парламентської форм правління. За цієї форми правління президента обирають усенародним голосуванням, він є главою держави, непідзвітний парламенту і наділений широкими законодавчими та виконавчими повноваженнями. Президент пропонує на затвердження парламенту кандидатуру прем'єр-міністра, за поданням якого призначає міністрів і звільняє їх. Прем'єр-міністр очолює уряд, який працює під керівництвом президента і водночас підзвітний як президенту, так і парламенту.

Уряд може подати у відставку в разі втрати прем'єр-міністром підтримки більшості парламенту.

Наступним чинником, що визначає форму держави, є державно-територіальний устрій — тобто територіально-політична організація держави, політико-правовий статус її складових та принципи їх взаємовідносин із центральними органами влади і між собою.

За типом державно-територіального устрою держави поділяють на прості або унітарні та складні — імперії, федерації, конфедерації.

Унітарна — єдина держава, територіально-адміністративні частини якої не мають власного суверенітету і політичної самостійності, є найпоширенішою формою державно-територіального устрою. Поділ території на адміністративні одиниці, статус керуючих ними органів визначається загальнодержавними правовими нормами.

Для унітарної держави притаманна наявність:

— єдиної конституції та правової системи, що діють на всій території держави;

— єдиної системи органів державного управління;

— єдиної судової системи;

— єдиного громадянства.

Унітарні держави мають декілька підвидів:

— держави, в яких керівництво на місцях здійснюють призначені центром урядовці за відсутності виборних місцевих органів;

— держави, в яких є виборні місцеві органи, але їх діяльність контролюють представники центральної влади (Франція, Японія);

— держави, в яких центральні владні структури здійснюють опосередкований контроль над виборними органами місцевого управління (Великобританія, Нова Зеландія);

— держави, де органам місцевого самоврядування надано найширші повноваження у вирішенні питань економічного, соціального та культурно-духовного розвитку;

— держави з адміністративно-територіальними автономіями (Данія, Іспанія, Італія, Україна).

Федерація — союзна держава, яка складається з державних утворень, що наділені певною політичною й юридичною самостійністю. Члени федерації мають право в межах своєї конституції створювати парламенти та уряди, видавати закони, встановлювати податки, запроваджувати своє громадянство. Розподіл повноважень між федерацією та її суб'єктами регламентують федеральні закони та конституція, які зберігають своє верховенство у межах федерації.

Федеральні органи влади вирішують питання оборони, зовнішньої політики, фінансового регулювання, грошової системи, соціального захисту тощо.

Здебільшого суб'єкти федеративних держав не мають права виходу з федерації (Австрія, Австралія, ФРН, США, Росія), а якщо таке право й існує (Канада), то механізм виходу вкрай складний.

Конфедерації — це союзи суверенних держав, що укладаються з метою реалізації спільної мети, зазвичай зовнішньополітичної чи оборонної. Суб'єкти конфедерації зберігають основну частку свого суверенітету, державну самостійність, делегуючи конфедерації лише обмежений перелік повноважень. Рішення керівних органів конфедерації реалізуються лише за згоди і через власні інституції кожної держави — учасника союзу. Конфедерація формує свої фінанси за рахунок внесків держав-членів.

Сьогодні конфедеративні держави є рідкісним явищем, вони, радше, існували як перехідна форма до федерації (Швейцарія до 1848 р., США у 1776— 1787 рр., Німецький союз у 1815—1867 pp.).

Деякі політологи вважають, що така міжнародна організація як Європейський Союз є наближеною до конфедерації (слабкою конфедерацією).

Імперії — силоміць створені складні держави, що досить часто мають деспотичні форми правління. Залежно від рівня розвитку комунікацій, могутності метрополії, політичного режиму, здатності підлеглих до спротиву, обсяг повноважень складових імперії та ступінь їх інтегрованості можуть бути різними.

Третім чинником, що визначає форму держави, є політичний режим. Якщо форми правління і державно-територіального устрою є зовнішнім вираженням державності та характеризують її у структурно-організованому аспекті, то поняття "політичний режим" розкриває способи, внутрішні механізми та принципи функціонування влади.

Політичний режим — спосіб функціонування державної влади, система методів і прийомів її реалізації, які визначають характер відносин між владою та народом, рівень правової захищеності особи, виявляють ставлення владних структур до правових основ своєї діяльності. Для політичного режиму притаманні динамізм та пластичність. Природа політичного режиму може змінюватись у межах тієї самої форми правління. Скажімо, і нацистська Німеччина, і США за формою правління — республіки, однак у них панували геть інші політичні режими (Німеччина — тоталітарний, США — демократичний).

Відповідно до способів здійснення влади, виділяють такі різновиди режимів: автократія, авторитаризм, аристократія, демократія, тиранія, олігархія, деспотія, диктатура, тоталітаризм тощо. Чимало з них є наближеними за значенням. Іноді в різних країнах і в різні часи їх застосовували для означення однакових або схожих явищ. Однак на підставі спільних рис, притаманних певним режимам, їх можна типологізувати. Чимало вчених дотримуються думки, що всі політичні режими можна поділити на дві великі групи: демократичні та недемократичні, кожна з яких має свої підвиди (рис. 9.3).