Політологія: Навч. посіб.

Підтипом недемократичних режимів є авторитарні системи (від лат. autoritas — влада). З тоталітаризмом їх об'єднує диктаторський, не обмежений законом, характер влади. Водночас тоталітаризм і авторитаризм відрізняються різним ступенем придушення демократичних свобод і всевладдя держави, мірою жорсткості державного контролю за життям суспільства, місцем і роллю армії та каральних органів у здійсненні влади (табл. 11.1).

Отже, авторитаризм можна визначити як недемократичний спосіб правління, за якого влада правителя або правлячого угрупування не обмежена законом і не підконтрольна громадянам, яких усунуто від процесу прийняття рішень. Реальна конкуренція в боротьбі за владу не допускається.

Таблиця 11.1. Порівняльна характеристика тоталітаризму й авторитаризму

Авторитарні риси режиму виявляються в тому, що влада зосереджується в руках однієї людини (монарха, диктатора, деспота) або вузької групи осіб. Правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а самопризначенням. Режиму не властивий тоталітарний контроль над суспільством. Допускається обмежений плюралізм, громадянське суспільство не повністю поглинається державою.

Авторитарні режими досить поширені й багатоманітні. Серед них можна виділити такі різновиди.

Теократичні авторитарні режими притаманні для країн, у яких до влади прийшли релігійні клани. Прикладом такого режиму є політична система Ірану, створена ісламськими фундаменталістами після революції 1979 р. Цей режим має багато рис, притаманних тоталітаризму.

Військово-бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок військових переворотів. З приходом до влади військових діяльність представницьких інституцій значно обмежується, або й узагалі її заборонено. Так було в багатьох країнах Азії, Африки та Латинської Америки.

Персональні тирани, різновидом яких є султанізм. За такого персоніфікованого режиму влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади — переважно слабкі. За султанізму до влади залучено родичів та близьких друзів диктатора. Персональна тиранія була притаманна для режимів Барре в Сомалі, Аміна в Уганді, Самоси в Нікарагуа.

Абсолютистські монархії (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об'єднані Арабські Емірати), в яких монарх має необмежену владу, виборні представницькі органи відсутні.

Неототалітарні режими формально діють за наявності багатьох партій, опозицій, періодичних виборів, але завдяки різним маніпуляціям влада зберігається в руках однієї масової партії. Такі режими наявні в Мексиці та Сирії (правлячі партії: Інституційно-революційна в Мексиці та БААС у Сирії).

У низці країн авторитарна влада засвідчила відносну здатність успішного вирішення завдань економічного розвитку (Чилі, країни Південно-Східної Азії). Тому аналітики відстоюють тезу про можливість (і навіть бажаність) стадії авторитарного правління в посткомуністичних країнах для вдалого вирішення завдань переходу до демократії. Потрібна чітка організація владної системи. Але це не означає, що сильна влада обов'язково має набувати авторитарних форм. Та й досвід Чехії, Латвії, Литви, Естонії, які успішно перейшли від тоталітаризму до демократії, переконливо доводить, що демократично організована влада здатна успішно вирішити надскладні завдання трансформації. До того ж, не виключено, що в авторитарного лідера може з'явитися спокуса відкинути демократичні механізми здійснення влади і встановити диктаторський режим.

Перехідний період — це не лише процес подолання економічної чи фінансової кризи, якими б важливими для переходу вони не були. Це і процес формування повноцінної політичної системи з її багатопартійністю, і процес становлення громадянського суспільства зі складною структурою громадських об'єднань та асоціацій, процес формування демократичної політичної свідомості та демократичної політичної культури. Лише авторитарними методами, без широкого залучення демократичних політичних сил, демократичне суспільство не побудувати. Тому без практичної розбудови демократії до неї перейти не можна.