Зовнішня політика України: навчальний посібник

22 червня 1941 р. Німеччина розпочала війну з Радянським Союзом. Події склалися так, що до кінця того ж року нацисти захопили майже всю Україну, становили на цій території окупаційний режим, так званий новий порядок. Вони й не думали дотримуватися якихось норм міжнародного права. 16 липня 1941р. Гітлер заявив, що Україна назавжди залишиться володінням Німеччини. Наступного дня він підписав два декрети. Перший із них передавав адміністративну владу над окупованими радянськими територіями новостворюваному "імперському міністерству у справах окупованих східних областей". Другий надав СС і поліції необмежені права над місцевим населенням.

1 вересня 1941 р. почали діяти два райхскомісаріати — "Ост- ланд" і "Україна". Останній охоплював значну частину України і деякі білоруські землі. А суто українські — Львівська, Дрогобицька, Станіславська й Тернопільська (без північних районів) — під назвою "дистрикт (округ) Галичина" були приєднані до створеного на території Польщі "генерал-губернаторства".

Не відставали від фашистів і їхні союзники, особливо Румунія. Чернівецька та Ізмаїльська області України були зараховані до її складу. 19 серпня в Бендерах була підписана німецько- румунська угода про передання Румунії української території між Дністром і Бугом. А це вся Одеська, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей. Ця окупована територія отримала назву "Трансністрія" — Задніпрянщина. Власністю "великонімецького райху" оголошувалися всі багатства України — промисловість, сільське господарство, надра. Найстрашнішим було те, що до Німеччини почали вивозити в рабство людей, здебільшого, молодь. За 1942—1944 рр. в неволю було вивезено майже 2,4 мільйона українців.

Окрім того, гітлерівці брутально ошукали українських емігрантів, які щиро повірили в обіцянки про створення самостійної держави. Певні кола еміграції ЗО червня 1941 р. сформували у Львові український уряд під керівництвом Я. Стецька, але нацисти дуже швидко показали, хто є справжнім господарем на українській землі. Вже 2 липня почалися арешти, а б липня український уряд Я. Стецька було розігнано. Більшість його міністрів і дехто з ідеологів національного руху потрапили до таборів, де й відбули різні терміни. Окупанти вміло використовували у своїх цілях поділ національних сил на течії, нацьковуючи їх одну на одну й примушуючи взаємо- знищувати свої кращі кадри. Так, укотре наївна віра в чиюсь безкорисливу допомогу у створенні самостійної України зазнала фіаско.

Серед нацистського керівництва не було єдності в поглядах на майбутнє України, Міністр східних територій Розенберґ краще за інших тямив у проблемах слов'янства. Тому він допускав створення Української держави під егідою Німеччини. Саме з ним, очевидно, й мали справу емігрантські кола, які мріяли про таку державу. Проте Гітлер і слухати не хотів про схоже вирішення "українського питання". Він однозначно виступав за німецьку колонізацію всієї території України, де корінному населенню просто не було місця. Частину його планували знищити, депортувати, а залишок перетворити на рабів колоністів. 12 червня 1942 р. Гітлер затвердив план "Ост" ("Схід"), за яким 65 % українців мали бути примусово переселеними до Сибіру (така сама доля мусила спіткати 85 % поляків, 75 % білорусів, 50 % чехів). Щодо жителів Західної України, то Гітлер виношував плапи їхнього поголовного переселення до Сибіру. Отже українцям у планах усіх диктаторів не було іншого місця, крім того суворого краю.

Здавалося, об'єднання українських земель уже ввійшло в історію, але насправді дипломатична боротьба довкола цього питання тільки розпочиналася. Попри те, що до кінця 1941 р. утворилося важливе міждержавне об'єднання — антигітлерівська коаліція, куди ввійшли США, Велика Британія та СРСР, правлячі кола союзників не хотіли юридично визнати приєднання західноукраїнських земель. Спираючись на цю підтримку, польський емігрантський уряд, що місцем осідку обрав Лондон, продовжував претендувати на владу над землями За^ хідної України. Лейтмотивом радянсько-польських переговорів про встановлення дипломатичних відносин, які тривали з літа 1941 р., й угоди про формування на території СРСР польської армії з військовополонених та інших громадян Польщі, була доля західноукраїнських земель.

Доходило до курйозів. Коли 6 січня 1942 р. СРСР поширив ноту про звірства нацистів на окупованій території, зокрема у Львові, то замість того, щоб приєднатися до гнівного голосу всіх чесних людей, польський емігрантський уряд вперто твердив: "Львів був і залишається польським містом". Через місяць Рузвельт заявив, що американський і англійський уряди повністю порозумілися на основі того, що вони не погодяться визнати територіальні зміни, які відбулися після початку Другої світової війни, зокрема й возз'єднання українських земель. Правлячі кола США пов'язали проблему відкриття другого фронту з питанням передвоєнних західних кордонів СРСР. І ця проблема зависла на довгих 2 роки. Черговий виток напруженості внесло успішне просування радянських військ на українські землі. Воно підштовхнуло польський емігрантський уряд на нові дипломатичні кроки. Офіційну політику підхопили чимало емігрантських газет у Великій Британії та США, які зчинили несамовитий галас про "священні права Польщі та її східні кордони" й навіть про свої права "на Дніпро та на Чорне море". Ці домагання вкотре підтримали західні урядові кола. Почалися складні дипломатичні маневри. Від СРСР вимагали відмовитися щонайменше від Львівщини та Станіслав- щини на користь Польщі, а Північну Буковину повернути Румунії.

Активну зовнішньополітичну діяльність провадила ОУН- УПА. Влітку 1943 р. вона уклала з Головною командою угорської армії пакт про ненапад, який після подальших переговорів поширився на всі угорські частини в Україні. Ширший договір було підписано в листопаді-грудні 1943 р., коли делегація У ПА під керівництвом М. Луцького, на запрошення угорської сторони, побувала в Будапешті.

Керівництво УПА намагалося порозумітися й із Румунією. Однак коли українська делегація прибула до Кишинева для переговорів, то після триденної гострої дискусії представники румунського уряду зажадали від УПА заяви про належність Бессарабії та Північної Буковини до Румунії. Не маючи відповідних повноважень, українці не погодилися з цією вимогою. Тоді було укладено угоду про ненапад.

У квітні 1943 р. світ дізнався про трагедію в Катині. Гітлерівці звинувачували в ній СРСР, представники якого перекладали вину на німців. Тепер ми вже знаємо страшну правду про ці події, а тоді світові нелегко було розібратися в них. Польський емігрантський уряд звернувся до Міжнародного комітету Червоного Хреста з проханням провести розслідування катинської трагедії. Тоді СРСР розірвав дипломатичні відносини з Польщею. Але місію захисту інтересів Польщі взяли на себе уряди західних країн. "Польське питання" поставало майже на кожному великому форумі антигітлерівської коаліції, втому числі й на конференціях глав урядів СРСР, США та Великої Британії.

У жовтні 1944 р. визволенням Закарпатської України було поставлено крапку на майже трирічному пануванні нацистів на українській землі. Хоча до завершення війни було ще далеко, але Україна вже вкотре відроджувалася заново. На руїни було перетворено 16 тисяч промислових підприємств, понад 900 залізничних станцій, 18 тисяч медичних закладів, 33 тисячі ВНЗ, технікумів і шкіл, 20 тисяч бібліотек. Знищено будівлі та майно 872 радгоспів, 1300 МТС, тисяч колгоспів. Було спалено в Україні тисячі сіл і сотні міст, позбавлено притулку 10 мільйонів осіб. Загальна сума збитків — 285 мільярдів карбованців у довоєнних цінах. Україна дуже потребувала міжнародної допомоги.