Історія України: навч. посіб.

У значній мірі перші поразки Червоної армії були зумовлені злочинною політикою комуністичного режиму напередодні війни. Серед багатьох її компонентів виділимо два. Передусім — це репресії в армії. Протягом, головним чином, 1937—1938рр. із 733 вищих командирів і політпрацівників — 579 було знищено. Із 5 маршалів розстріляно 3, з 10 командармів 2-го рангу — всі 10, з 57 комкорів — 50, із 186 комдивів —154. Було репресовано або звільнено з армії 91 % командирів полків та їхніх заступників. Усього каральні органи репресували понад 47 тис. офіцерів і 1800 генералів (з названої кількості 1/3 припадала па Київський військовий округ). Загальна кількість репресованих по Наркомату оборони з 1937 по 1939 р. складала 3,6—4 млн осіб. У результаті на поч. 1941 р. лише 7 % командно-начальницького складу мали вищу освіту, а 37 % взагалі не мали відповідної освіти. На таке становище не міг не звернути у ваги А. Гітлер. Напередодні війни на одній з військових нарад він заявив: "Червона армія обезголовлена. 80 % командних кадрів знищено. Вона послаблена, як ніколи. Це основний фактор мого рішення. Потрібно воювати, доки кадри не виросли знову".

Другим фактором, котрий став безпосередньою причиною поразок Червоної армії на першому етапі війни, була якась диявольська самовпевненість Й.Сталіна, що його союзник А. Гітлер у 1941р. на Радянський Союз не нападе (ця безпечність згодом вилилася у мільйони людських жертв). Хоча підстав для такого оптимізму не було жодних. Свідченням агресивних намірів були постійні порушення німцями радянського кордону. З жовтня 1940р. по 10 червня 1941 р. з боку Німеччини було здійснено 185 порушень кордону літаками, в т. ч. тільки за травень і 10 днів червня — 91 порушення. Причому в ряді випадків літаки пролітали над радянською територією до 100 і більше км. З 1 січня по 10 червня 1941 р. на кордоні з Німеччиною було затримано 2080 порушників, з них було викрито 183 німецьких агенти. Але замість того, щоб відповідним чином відреагувати, Сталін напередодні війни пішов на безпрецедентні поступки Гітлеру. Він дозволив німцям розшукувати на радянській території могили солдатів, що загинули в роки Першої світової війни. І от німецькі "слідопити" під виглядом пошуку могил вели розвідку місцевості... в найближчому тилу радянських військ! (До речі, після розгрому Німеччини, на допиті, фельдмар шал Кейтель на питання радянського слідчого, які, на думку Кейтеля, були головні заслуги німецької розвідки перед війною, відповів: "Найпозитивнішим було те, що німецька розвідка дала повну і точну картину розташування всіх радянських військ перед початком воєнних дій у всіх прикордонних округах...").

Цікаво, що до останнього моменту — 3 год. ранку 22 червня 1941 р. — радянські ешелони і кораблі з хлібом, рудою та іншими товарами, згідно з договором, регулярно відправлялися в Німеччину. Хоч остання ще з поч. 1941 р. припинила зворотні поставки, особливо машин і верстатів. А напередодні нацистського нападу — 20— 21 червня — всі німецькі кораблі, котрі перебували у радянських портах, терміново, навіть недовантажені, знялися з якорів і залишили територіальні води СРСР.

Подібне безглуздя Й.Сталіна видається ще злочиннішим на тлі того, що про агресивні наміри Німеччини проти СРСР знали як у Москві, так і за кордоном. Конкретні дані про підготовку німців і їхніх союзників до війни радянські органи держбезпеки почали отримувати з листопада 1940р. Аз квітня 1941 р. така інформація, в т. ч. і про конкретну дату німецького нападу, надходила майже з 40 точок земної кулі й мало не щодня. Зокрема, радянський розвідник у Японії Р.Зорге повідомив точне число агресії за тиждень до неї. Перебіжчики з німецької сторони за кілька діб до нападу повідомляли не тільки день, а й навіть годину. Таким чином, радянське керівництво мало більш, ніж достатньо надійної інформації про воєнну загрозу. Та вся вона відкидалась як дезінформуючи, оскільки "великий вождь " виключав саму можливість того, що Гітлер наважиться розпочати війну проти СРСР до того, як розгромить Англію. Виходячи з цього, Сталін був переконаним, що розвідці вірити не можна. Тому з 1936 по 1940р. були репресовані 5 начальників Головного розвідувального управління.

Вельми промовистим фактом у цьому випадку є доповідна записка Л Берії, Й.Сталіну від 21 червня 1941 р.: ".."Я, — зазначав Берія, — знову наполягаю на відкликанні і покаранні нашого послав Берліні Деканозова, який як і раніше бомбардує мене "дезою" про те, що нібито Гітлером готується напад на СРСР. Він повідомив, що цей "напад" почнеться завтра. Те ж радирував і генерал-лейтенант В. Тупиків, військовий аташе в Берліні. Цей тупий генерал стверджує, посилаючись на всю берлінську агентуру, ща три групи армій вермахту (назва збройних сил Німеччини в 1935-1946pp. — Авт.) будуть наступати на Москву, Ленінград і Київ, Але я і мої люди, Йосифе Віссаріоновичу, твердо пам'ятаємо Вашу мудру настанову: в 1941 р. Гітлер на нас не нападе!" Наголоси о, що все це відбувалося за кілька годин до фашистської агресії.

Відповідальність за всі свої злочинні прорахунки напередодні війни більшовицьке керівництво переклало на плечі рядового солдата. 16 серпня 1941 р. з'явився вкрай жорстокий наказ 270, згідно з яким з військ НКВС і держбезпеки створювалися т. зв. загороджувальні загони. Вони розташовувалися позаду бойових частин і, у випадку вимушеного відступу, але без наказу Ставки Верховного Головнокомандувача, відкривали вогонь по своїх же бійцях. Водночас, згідно з наказом, формувалися штрафні роти (від 150 до 200чол. у кожній), куди посилали "нестійких" солдатів і молодших командирів. Звільнити зі штрафної роти могла лише смерть чи важке поранення. Бійців штрафних рот називали "смертниками ", бо майже всі вони гинули.

28 липня 1942 p., коли німці проривалися до Сталінградата Головного Кавказького хребта, Сталін підписав ще один наказ -№ 227, в якому далі розвивалися положення попереднього наказу. До штрафних рот для рядового й сержантського складу додавалися штрафні батальйони (по 800чол.) для офіцерів — від молодшого лейтенанта до полковника. "Ні кроку назад без наказу вищого командування, — говорилося в наказі. — Панікери і боягузи повинні знищуватися на місці".

Важко не погодитися з думкою відомого воєнного історика М.Коваля, що з одного боку, в умовах загальної розгубленості й сум'яття подібні суворі накази були необхідні. А з іншого — підкріплені правом розстрілу "в несудовому порядку", карною відповідальні стюблизьких родичів т. зв. "винуватців" та іншими заходами, вони сковували ініціативу командирів, зокрема позбавляли їх можливості маневрувати, перегруповувати сили тощо, і нерідко прирікали на безплідну загибель цілі з'єднання, які з ходу кидалися в бій з боєкомплектом 4—5 снарядів на одну гармату, коли навіть гвинтівки мали не всі бійці і їсти не було чого. Полки зникали разом зі штабами. За 3—4 дні боїв дивізія гинула.

"Не забуду поки й житиму, — згадував письменник Анатолій Дімаров, — одну таку атаку взимку 43-го, вже коли наші війська визволяли Донбас. Німець засів за цегляними мурами металургійного комбінату, понад водосховищем, і полковник та його комісар не придумали нічого кращого, як кинути в атаку кількасот новобранців, яких не встигли ще й обмундирувати та як слід озброїти.

Вони висипали на лід водосховища величезним натовпом, і німці, підпустивши їх майже впритул, викосили до ноги. Вся крига стала криваво-чорною від трупів".

Інший учасник бойових дій, що побував у схожій ситуації, писав: "Ввечері пас вишикували в лісі, видали нові гвинтівки, ще з заводською змазкою.., і сказали, що завтра буде бій. Ніхто з гвинтівок не стріляв, не мав поняття про чистку зброї. Ранком пішли в бій. Гвинтівки не стріляли. А німці вели щільний вогонь з кулеметів. Крики, мат, прокляття. Покосило нас немало. Командир дивізії був упертий і дурний, гнав батальйон за батальйоном..."