Теорія журналістики: етичні та правові засади діяльності засобів масової інформації : навч. посіб.

За роки незалежності ми всі стали свідками того факту, що в нашій журналістиці поновилася у своїх нравах індивідуальність, майстерність представників ЗМІ, відповідно до сучасного законодавства з питань преси розширилися їх права та обов'язки, активізувалися проблеми соціальної відповідальності, професійної майстерності. Саме професіоналізм, дотримання журналістської стики стали гаслом доби на сучасному етапі. І їх сьогодні мас об'єднувати одна платформа — сповідування загальнолюдських цінностей, злагоди та консолідації в суспільстві. Досягається це журналістами завдяки дотриманню основних професійних принципів, які діють у світовій журналістиці. Це об'єктивність і правдивість, переконаність і принциповість, організованість і дисципліна, вміння швидко орієнтуватися в конкретно-історичних обставинах і правильно їх оцінювати. Сюди ж можна віднести точність, коректність, аргументованість та цілісність. Ці професійні правила найбільш точно відповідають теорії соціальної відповідальності журналіста, яка притаманна саме демократичному суспільству.

Передаючи інформацію широкій аудиторії, журналіст, поперше, повинен будувати її на достовірних фактах, спиратися на міцну соціологічну основу. По-друге, знати і вміти використовувати свої права та обов'язки як учасник інформаційних процесів. Тому статус журналіста надзвичайно тісно пов'язаний з нормами професійної стики, сучасним законодавством щодо функціонування ЗМІ.

На сьогодні норми діяльності вітчизняних мас-медіа під час виборчих кампаній регулює ціла низка законів та офіційних документів. Серед них, зокрема, закони України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", "Про вибори народних депутатів", "Про вибори Президента України", а також деякі документи Центральної виборчої комісії — "Про порядок використання засобів масової інформації для проведення передвиборної агітації під час виборів Президента України у 1999 році", "Про дотримання положень Закону України "Про вибори Президента України" щодо проведення передвиборної агітації" та ін.

Проте поряд із чинним законодавством важливу роль у діяльності мас-медіа відіграють і принципи журналістської етики. Зокрема, це показує досвід президентських виборів 1994 р. У травні 1994 р. на міжнародному семінарі "Засоби масової інформації і вибори", який відбувся у Києві, був прийнятий Кодекс професійної етики журналіста. У документі зазначені 10 основних принципів щодо об'єктивної та чесної діяльності журналістів під час президентських перегонів 1994 р.

Враховуючи цей позитивний досвід стосовно дотримання представниками мас-медіа етичних норм поведінки, Національна спілка журналістів України (СЖУ) в липні 1999 р. запропонувала Центральній виборчій комісії виробити спільні правила поведінки ЗМІ на президентських виборах. Зокрема, йшлося про те, що до 1 серпня 1999 р. необхідно було розробити механізми, які б забезпечували рівні можливості в ЗМІ всім кандидатам у президенти. Саме па цьому наголошувалося па пленумі правління СЖУ, де обговорювалося питання "Вибори київського голови і преса: уроки на президентські вибори".

Зокрема, згадувалося 3 червня 1999 p., коли відбулося сесійне засідання Київради, що проводив О. Омельченко вперше як міський голова. На ньому, а також на прес-конференції, яка відбулася після засідання, було порушено питання про етику й поведінку деяких журналістів та ЗМІ до і після завершення виборів міського голови. Напередодні виборів з радіо- та телеефіру загальнодержавного значення майже зникла достовірна інформація про життя столиці, діяльність її керівництва, а та, що з'являлася, подавалася дозовано і в перекрученому вигляді. Так, канал "Інтер" вдавався до низькопробних відеокліпів, аби принизити перед виборцями постать голови Київради та міськадміністрації. На прес-конференції О. Омельченко заявив, що подаватиме судові позови на деякі ЗМІ не тільки про захист своєї честі й гідності, а й про порушення ними чинного законодавства України. Він не вимагав матеріальної компенсації, а тільки того, аби позбавити деякі телеканали (такі, скажімо, як "Інтер") ліцензії на вихід в інформаційний простір України.

Досить цікаво було спостерігати те, як представники деяких ТРК, які до виборів виступали проти О. Омельченка, у донь його офіційного вступу па посаду міського голови намагалися негайно засвідчити йому свою лояльність.

Згадуючи ці та інші факти, голова Спілки журналістів І. Лубченко зазначив, що ЗМІ, які беруть участь у президентській кампанії, насамперед повинні дотримуватися закону. Необхідно підписати меморандум "За честь, об'єктивність і високий професіоналізм". Він повинен стати основою для укладання Декларації, в якій редакції зобов'язалися б не обнародувати негативні матеріали про інші ЗМІ.

За таких обставин необхідно було об'єднати зусилля всіх мас-медіа проти тих, хто висуває пресі матеріальні позови. Зокрема, па пленумі було наголошено, що журналісти повинні зробити так, щоб особи, які вимагають грошового відшкодування моральної шкоди від преси, просто бойкотувалися.

Па думку СЖУ, слід було звернутися до Президента України і Верховної Ради України з мстою створення Експертної ради щодо діяльності ЗМІ, яка б розглядала морально-етичні та інші аспекти, пов'язані з конфліктними ситуаціями в пресі.

Водночас Верховна Рада України звернулася до ЗМІ з питаннями про дотримання журналістської етики, неприпустимість брутального, принизливого тону публікацій. Особливо, якщо йдеться про керівні гілки держави. Справді, молена мати антипатію до тієї чи іншої посадової особи, але друкувати бруд на її адресу — це образа найперше для держави. У нашій мові вистачає шляхетних, більш переконливих слів, щоб висловлювати і думки, і емоції. Критикувати уряд потрібно, так ведеться в усіх демократичних країнах, однак найбільш дієвою є критика розумна, обґрунтована. Опускатися до рівня бульварності — це найлегше, і зовсім не на користь ані критикам, ані державі. Але при цьому дуже важливо, щоб і влада в особі вищих посадових осіб намагалася бути стриманішою щодо опозиційних ЗМІ.

Досвід виборів до Верховної Ради України 1998 p., президентських перегонів 1999 p., на жаль, свідчив далеко не па користь стичної поведінки посадових осіб щодо окремих опозиційних видань та журналістів. Позитивним кроком у напрямі усунення неетичних норм діяльності посадовців мав стати Кодекс державного службовця, зареєстрований у Міністерстві юстиції України 7 листопада 2000 р. Ці правила є узагальненням стандартів поведінки та доброчесності державних службовців. Вони ґрунтуються на Конституції України та визначених законами України принципах державної служби, що спрямовані на створення умов для підвищення авторитету державної служби та зміцнення репутації державних службовців, а також інформування громадян про поведінку, яку вони мають очікувати від державних службовців. При прийнятті на державну службу службовець ознайомлюється з цими правилами, про що робиться письмове засвідчення в його особовій справі.

Проте ані Кодекс професійної етики українського журналіста, ані інформаційне законодавство, що регламентують норми поведінки представників мас-медіа під час виконання ними професійних обов'язків, не змогли запобігти випадкам порушення професійних принципів діяльності журналістів.

Малоприхована ангажованість вітчизняних мас-медіа у політичні процеси сягла закономірного апогею напередодні президентських виборів 1999 р. Чимало впливових журналістів пожертвували своїм добрим ім'ям па користь окремих кандидатів у Президенти. З'явилися видання і телепрограми, що спеціалізувалися па "чорному досьє" та "війні компроматів". Вельми активне залучення "четвертої влади" до політичної боротьби анітрохи не дивує: за останні кілька років ЗМІ впевнено трансформувалися в інструменти партій і приватних інтересів. З одного боку, "круті" постперебудовні ЗМІ запевняють, наче вони створені на західний кшталт, з іншого — поєднання функцій журналіста і представника політичної партії під час виборчих перегонів в одній особі не має нічого спільного зі світовим досвідом.

Наприклад, згідно з професійними стандартами американських ЗМІ, журналіст (особливо, якщо він висвітлює соціальні теми) не може брати участі у політиці, громадських кампаніях, демонстраціях, підписувати петиції і працювати на організації, що с потенційними джерелами інформації, оскільки має "уникати навіть натяку на конфлікт інтересів".

Окрім того, поважні американські редакції запроваджують власні статути поведінки, які на додаток до національного кодексу містять ще суворіші обмеження. Так, у "Los Angeles Times" вимога політичної нейтральності поширюється не лише на працівників, а й на їхнє оточення: якщо журналіст газети має близьких родичів або друзів у політичній організації, він повинен утримуватися від будь-яких публікацій про неї. Ще суворіший стичний кодекс "Washington Post" стверджує, що участь родичів кореспондента в громадському житті "може скомпрометувати репутацію" видання. Правило № 1 "New York Daily News" попереджає: всі службовці газети, від видавця до технічного виконавця, не мають права обіймати державні та громадські посади, працювати на політиків не лише за платню, але навіть па волонтерських засадах, тому що "немає нічого більш підозрілого й уразливого для довіри, ніж союз між журналістикою і політикою".

Про бездоганну репутацію в умовах цивілізованої конкуренції піклуються не лише американські мас-медіа. Міжнародний кодекс стичних норм, прийнятий Товариством професійних журналістів, забороняє прес — особам працювати за сумісництвом, вступати до об'єднань, обіймати державні пости, якщо цс може "створити вралсення конфлікту інтересів". Кодекс журналістів Республіки Словенія рекомендує "припинити свою професійну діяльність під час заняття політикою. Це дозволить уникнути відчуття подвійного стандарту і лояльності".

Східні сусіди теж не в захваті від злиття "четвертої влади" з першими трьома. Кодекс професійної етики російського журналіста, затверджений у 1994 p., відстоює досить жорстку позицію: "Журналіст вважає свій професійний статус несумісним із обійманням посад в органах державного управління, законодавчої або судової влади, а також у керівних органах політичних партій та інших організацій політичної спрямованості".

На жаль, в Україні питання про "сумісників" просто ігноруються і законодавством про ЗМІ, і етичним кодексом.

Утім є й окремі протилежні приклади. Німецький Кодекс преси, покладаючись на порядність і моральність працівників пера, до сплетіння інтересів ставиться лояльно: "Якщо журналіст або видавець... обіймає будь-яку посаду, наприклад в уряді, державному органі або у фірмі, то він повинен суворо стежити за розмежуванням своїх функцій. Те саме стосується і зворотних випадків". Експерти німецьких медіа запевняють, що за останні 20 років у Німеччині не було жодного істотного порушення цього правила.

Не має аналогів і така вітчизняна практика, як поєднувати посаду прес-секретаря органу влади або іміджмейкера кандидата в президенти з посадою шеф-редактора великого національного ЗМІ. Якщо звернутися до Іспанського (та Каталонського) кодексу, "неприпустиме поєднання журналістської професії... з різними видами рекламної діяльності, public relations та іміджмейкерством... як у публічних організаціях, так і в приватних компаніях".

Взагалі, на Заході прес-аташе — зазвичай не журналісти, а фахівці з PR. Хоча, наприклад, у Швеції редактори газет іноді стають прес — секретарями або радниками держапарату. Але там для "перебіжчиків" встановлено залізне правило: звільнення з попереднього місця роботи.

Щодо тенденційних авторських програм і друкованої публіцистики, то європейські країни по-різному ставляться до конфлікту між ідеологічною позицією журналіста і його обов'язком об'єктивно висвітлювати події. Кодекс Хорватії визнає, що "як і будь-який громадянин, журналіст має право на політичні та інші переконання і пристрасті, однак у своїй роботі він професійно дистанціюється від подій, що відбуваються". Про тс саме піклуються й етичні кодекси Швеції, Норвегії та Польщі.

Зате у Фінляндії "журналіст не повинен діяти всупереч особистим переконанням", та й у Швейцарії "піхто не має права примушувати журналіста висловлювати думку, яка може суперечити... його совісті". Настільки ж ризиковані правила Італії та Росії, де "журналіст не зобов'язаний бути нейтральним".

Кодекс преси Німеччини і Кодекс журналістів Республіки Словенії жорстко обмежують свободу висловлення думок лише напередодні виборів, зобов'язуючи репортера або редактора, який висвітлює виборні баталії, "висловлювати також ті думки, які він не поділяє" (цей принцип поширюється на будь-яку інформацію, навіть захищену свободою преси). Між іншим, і за Законом України "Про вибори Президента України" (ст. 7.4) ЗМІ "зобов'язані об'єктивно висвітлювати" виборчий процес (на жаль, про критерії об'єктивності не йдеться).

Збалансованість політичної інформації стає головним постулатом стики закордонних електронних мас-медіа. Із наближенням виборів магнати, наприклад NBS, керуються правилом "рівних шансів". Тобто, якщо офіційно зареєстрований кандидат на будь-яку громадську посаду виступає в одній із програм NBS у будь-якому амплуа, політичному або ні, до NBS можуть звернутися з вимогою дати "однакову можливість", яку зазвичай називають "рівним часом", іншому офіційно зареєстрованому кандидату па цю ж посаду. Політика тотожних шансів містить ще одне беззаперечне правило: супервідверта підтримка одного кандидата, з погляду західних стандартів, є брутальним порушенням демократичних принципів.

Проте в нас підтримка улюблених претендентів у шані, тим більше, тільки державним ЗМІ "забороняється підтримувати або віддавати перевагу в будь-якій формі тому чи іншому кандидату в Президенти" (ст. 33.2 Закону України "Про вибори Президента України").

Щоб боротьба за електорат не перетворилася на війну гаманців, досить цікаві заходи винайшло французьке законодавство: тут протягом трьох місяців перед будь-якими виборами платна політична реклама й інформація в пресі, на радіо і телебаченні заборонена, а безкоштовна суворо обмежується.

Кодекси етики багатьох країн проголошують ще одну аксіому. "У справжній журналістиці встановлюється чітка межа між новинами і коментарем. Зведення новин не повинні містити думки або упередження журналіста, а зобов'язані викладати тему з усіх боків", — стверджує Кодекс етики СІЛА.

Неодмінне розмежування фактів і коментарів встановлено правилами Ірландії, Італії, Латвії, Польщі, Швеції, Росії.

Щодо українських традицій, як уже було зазначено, досить згадати новини "Інтера" напередодні виборів мера Києва (1999).

Щоправда, під час боротьби за крісло Голови Держави "внесення в інформаційні телерадіопрограми агітаційних матеріалів кандидатів у Президенти України або політичної реклами не допускається" (ст. 33.6).

На тлі американських, європейських і навіть російських стандартів Кодекс професійної етики українського журналіста, прийнятий 1997 р. на IX з'їзді СЖУ та доповнений на X з'їзді СЖУ у 2002 p., здається занадто вже демократичним.

Фактично він обмежується декларацією формальних фраз на кшталт: журналіст "є скромним, наполегливим і працелюбним на шляху до творчого визнання". Тут не згадується ані про подвійну лояльність, ані про партійну належність "скромних і наполегливих". Адже, як писав Шопенгауер, "я дуже побоююся, що дурні наслідки свободи преси значно переважують користь від неї". Торкаючись проблеми високоякісної професійної журналістики, її етики та свободи, слід зауважити, що досягаються ці високі стандарти завдяки все-таки саморегулюванню професії. Про це, до речі, йдеться в Резолюції № 1003 про журналістську етику, яка була прийнята Парламентською Асамблеєю Ради Європи в 1993 р. У ній передбачалася необхідність створення засобами масової інформації органів саморегуляції, проведення межі між новинами і судженням про них, перевірки істинної інформації, що передається.

Парламентська Асамблея звернулася до Ради Міністрів із закликом запропонувати урядам держав — членів передбачити законодавчі гарантії ефективної організації державних ЗМІ для того, щоб забезпечити нейтральність інформації, плюралізм думок та збалансованість доступу до роботи в ЗМІ чоловіків та жінок, а також надання рівного права на відповідь будь-якій фізичній особі, яка стала жертвою повідомлень у пресі. Виступаючи у 1993 р. у Варшаві на семінарі ОБСЄ, присвяченому ЗМІ, представник ЮНЕСКО зацитував слова Генерального директора ЮНЕСКО про те, що питання етики — справа професіоналів і лише їх, а не урядів, навіть якщо це стосується національного чи міжнародного рівня.

Ще одним впливовим чинником перевірки виконання представниками ЗМІ своїх моральних зобов'язань перед аудиторією стали вибори до Верховної Ради України 2002 р. Ще раз підтвердилася теза: сьогодні наші журналісти такі ж роз'єднані й поділені, як і все суспільство. Спроби консолідуватися завжди залишалися лише спробами.

"Ми, українські журналісти, які підписалися нижче, гостро відчуваємо власну відповідальність за роль ЗМІ у проведенні справедливих та вільних виборів навесні 2002 року. Роль мас-медіа у правовій державі для вільного та усвідомленого вибору громадян є непересічною. ЗМІ надають громадськості можливість ознайомлюватися з позицією політичних та громадських лідерів, давати їм оцінку, а політикам забезпечують можливість висловлювати своє ставлення до суспільних проблем і брати участь у вільному перебігу політичних дискусій" — цими словами починалося звернення ініціативи "Журналісти — за чисті вибори", яке підписали 15 вересня 2001 р. майже 80 працівників мас-медіа під час корпоративних слухань "Журналісти і вибори", організованих Інститутом "Республіка" і "Хартією-4".

Звернення містило 12 пунктів, що визначають принципи, якими повинні керуватися журналісти у своїй професійній діяльності. Таким чином робилася спроба відокремити журналістику від піару, як відвертого, так і прихованого. Журналіст повинен бути журналістом, "піарник" повинен бути "піарником", прес — секретар — прес — секретарем. Але це в ідеалі. Українські реалії представляли зовсім інші приклади. І навряд чи їх можливо побороти відразу, причому з різних причин, як суб'єктивних, так і об'єктивних.

Дехто вважав, що це звернення мали б підписати не просто журналісти, а керівники мас-медіа. Адже журналісти є залежними від редакційної політики.

Це журналістське звернення передбачало створення Комісії з журналістської етики, яка мала на меті повноваження відстежувати та оцінювати ситуацію в журналістському середовищі, відділяти журналістику від пропаганди. У світі така практика є загальновизнаною. До подібних комісій входять зазвичай авторитетні журналісти, слово яких важить чимало, з якими рахуються.

У деяких країнах такі комісії навіть мають право позбавляти журналістів їхніх прес — карток, тобто це означатиме, що ця людина навряд чи після негативного висновку комісії зможе знайти собі роботу у сфері журналістики.

Українські журналісти навіть пропонували вдатися до радикальних засобів: складати "чорні списки" журналістів, які порушують стичні засади діяльності.

Проте, як запевнили представники Інституту масової інформації, що тісно співпрацює з Міжнародною організацією "Репортери без кордонів", ніде у світі ці комісії напередодні виборів не створювалися. І саме в цьому слабкість такої ініціативи.

Головою Комісії було обрано редактора аналітичного тижневика "Дзеркало тижня" Володимира Мостового. До складу комісії увійшли: Михайло Батіч (УНІАН), Ліля Буджурова (Кримська асоціація вільних журналістів), Микола Вересень, Світлана Дорош (Українська служба Бі-Бі-Сі), Михайло Дорошенко ("Україна молода"), Степан Курпіль ("Високий замок"), Наталя Лігачова (сайт "Телекритика"), Ігор Лубченко (Голова НСЖ), Олена Притула ("Українська правда"), Сергій Рахманін ("Дзеркало тижня"), Олександр Ткаченко (Новий канал), Ірина Чемерис (Інститут "Республіка").

Ініціатори очікували, що до звернення згодом долучаться й інші журналісти, а особливо регіональні. Планувалося, що через деякий час відбудеться з'їзд учасників цього звернення. Л Комісія мала б прозвітувати про свою роботу через півроку.

Ця ініціатива мала об'єднувати журналістів, а не навпаки. Нашим журналістам не було що ділити. Інформаційний простір ділять і без них, так само, як і голоси на виборах. А вибори обіцяли бути непростими. І журналістам залишалося зберегти мудрість, не воювати одне з одним.

З цього приводу Володимир Мостовий зазначив: "Наші переконання, громадянська позиція ставлять перед кожним межу, яку переступати не молена. Це як у стрибках у довжину — молена стрибнути далеко, але спробу не буде зараховано через заступ — порушення морально-етичних норм.

Підписати такий кодекс — це вчинок. Ми знаємо, що начальство у ЗМІ може й не поділяти моральних засад "підписантів", але це наша позиція. Спимо ж ми не з начальством, а з власною совістю. Не спиться..." (Україна молода. — 2001. — 10 груд.).

До речі, і Конституція, і галузеве законодавство відповідають положенням Звернення "Журналісти — за чисті вибори". Суто професійних правил у Кодексі лише два:

1) п. 6 — "Редакційна обробка матеріалів, включаючи знімки, текстівки, заголовки, відповідність відеоряду та текстового супроводу тощо не повинні фальсифікувати зміст";

2) п. 9 — "Новини, судження та припущення мають бути чітко відокремлені одне від одного".

Решта пунктів — фактично взяті з чинного законодавства.