Історія України: державницькі процеси, розвиток культу ри та політичні перспективи: навч. посіб.

"Походив з українського старшинського роду з Полтавщини. Батько — Платон Олександрович — суддя Кобеляцького повітового суду, маршалок (предводитель дворянства) цього повіту. Закінчив Полтавську Петровську гімназію, Полтавський кадетський корпус та математичне відділення Петербурзького артилерійського училища, Петербурзьку артилерійську академію. Учасник російсько-турецької війни та російсько-японської війни. 1917 р. був генералом артилерії. У Санкт-Петербурзі зберігав свою колекцію. 1926 р. передав її урядові України (заява № 6). Зібрання експонатів одержало назву "Музей України" (колекція Потоцького), оскільки було присвячено тільки історії України. Склад колекції: живопис, гравюра, малюнки, карти, атласи, книги, зброя, срібло, коштовності, рукописи (поміж них чимало гетьманських універсалів), колекція меню... Серед 12 тисяч книг — велика кількість видань, присвячених коневодству...", — уривки з рукопису історика Т. Лютої.

Група дослідників почала шукати сліди музею Потоцького, складати бібліографію друкованих і загублених праць цього справді химерного чоловіка та публікацій про його колекцію (виявляється, свого часу все це існувало). Катерина Климова впорядкувала довідник архівних матеріалів і бібліографії, який вражає фактографічним багатством.

Потоцький захоплювався батальним мистецтвом, став у ньому тим, кого називають професіоналом. Водночас він не втратив юнацьких зацікавлень історією й почав досліджувати сторінки воєнної історії Росії. Він коментував архівні документи, створював воєнні музеї, був науковим консультантом низки наукових установ, хра-нителем інтендантського музею.

Потоцький став одним із найактивніших членів Товариства дослідників української історії, писемності й мови, заснованого в Петрограді. Тамтешнє українське земляцтво на своїх зборах виголошувало доповіді й реферати з питань історії, археології, мистецтва, книгодрукування, фольклору. Й раптом поміж них опиняється вчорашній професійний військовик і виголошує доповіді на такі теми: "Українські вчені та діячі про М. О. Максимовича", "Часопис "Основа" та її фундатори", "Бібліотека Т. Г. Шевченка", "Буквар Т. Г. Шевченка", робить чимало цікавих повідомлень про економічне становище Слобідської України у XVIII ст., про козацькі літописи й гетьманські універсали. Як з'ясувалося, цей чоловік не тільки не відрікся свого українського кореня, а навпаки — присвятив себе служінню національній історії. Він уже зібрав на той час просто фантастичну колекцію українських старожитно-стей. "Необхідно відзначити кілька факторів, що сприяли успішному формуванню його колекції, — пише Катерина Климова. — По-перше, велика ерудиція П. Потоцького в пошуках унікальних предметів старовини. По-друге, наявність коштів (прибутки від маєтків на Полтавщині), які давали велику можливість П. Потоцькому, що збирав колекцію, купувати найцінніші історичні пам'ятки власним коштом. По-третє, знайомства з антикварами в Росії та за кордоном, що сприяло придбанню матеріалів, які його цікавили".

У 1926 р., коли українські владці дали згоду на перевезення колекції Потоцького до Києва, з'ясувалося, що він має понад 17 тис. книг десятьма мовами, понад 5 тис. карт, кілька десятків унікальних зразків зброї, срібних виробів понад 20 пудів, знамениту мейсенську порцеляну, фаянс Києво-Межигірської фабрики, живопис, офорти.

Поміж дорогоцінних інкунабул — книги з автографами Шевченка, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, Квітки-Основ'яненка,

Івана Котляревського, Миколи Костомарова, книги з особистої бібліотеки Тараса Шевченка (Потоцький стверджував, що вона складалася з дев'яносто восьми назв).

Як пишуть дослідники, у 90-і рр. вдалося розшукати лише окремі примірники зі знаменитої книжкової колекції Потоцького. Куди ж поділися раритетний "Синопсис" чи рукопис "Істория Малой России" Бантиша-Каменського з портретами Богдана Хмельницького та його сина Юрія, написані Аргуновим, невідомо. Як і невідомо, де зникли полотна Самокиша, Пимоненка, Орловського, Маковського, Трутовського. Пропали портрети гетьманів Мазепи, Скоропадського, Полуботка, Богдана Хмельницького. Загадка — в яких колекціях осіли народні картини (серед них — і сюжети з козаком Мамаєм) та давні українські ікони.

А починалося все — вже після довгого бюрократичного марафону — так урочисто й велично, після підписання у квітні 1926 р. історичного, як, певно, думалося Потоцькому, документа між ним і наркоматом освіти, згідно з яким "у якості дару в цілковиту власність і розпорядження українського уряду в особі його народного комісаріату" переходила колекція Павла Полуботка. Для її розміщення надавалася територія Києво-Печерської лаври (шостий корпус). Ще трохи епістолярного перестрілювання — і 1927 р. наркоматові освіти було повідомлено, що до Києва з Ленінграда відправлено сім вагонів вантажу масою 38 тонн.

У чотирнадцяти кімнатах розмістився музей Потоцького. Тут побували всі найвищі іноземні гості, учені з різних країн. Павло Платонович не спочивав на лаврах, а далі розширював колекцію. Його вже знали всі київські антиквари та букіністи. У нових соціальних умовах він уже не мав і натяку на ті статки, якими володів раніше. Однак кожну копійчину, що потрапляла йому до рук, віддавав на поповнення колекції новими експонатами.

Легко уявити оточене мурами подвір'я Лаври, залите потоками лагідного світла, повільні кроки, що прийшли людей до музею, тихі голоси, допитливі очі, спокій та умиротворення, що видавалися такими непоєднуваними з тим часом, який панував поза мурами Лаври, з людьми, що вигострювали в собі непримиренну класову ненависть до всіх "колишніх". А генерал Павло Потоцький був саме таким хрестоматійним "колишнім".

Проте ця ідилія в Лаврі панувала недовго. Щось зовсім інше з'явилося в самому повітрі, у поглядах державних чиновників" звернених на Потоцького. На початку 1934 р. з'являється наказ наркомату освіти, згідно з яким треба вважати, що угода між По-тоцьким та наркоматом від 28 квітня 1926 р., яка, власне, й творила музей, визнається... антирадянською. Згідно з новим вердиктом, колекціонер мусив передати все, що називалося музеєм його імені, у розпорядження Київського історичного музею.

Але це ще не був кінець. Колекція Потоцького увійшла до структури історичного музею, а самого Павла Платоновича навіть призначили Його старшим науковим співробітником. У цей час з експозицією знайомляться Петровський та Орджонікідзе й дають щонайвищу оцінку колекції Потоцького.

Однак 1987 р. ухвалюється рішення розділити колекцію Потоцького на частини, які належало передати до різних музеїв. З'являється наказ директора історичного музею про закриття проходу в квартири Потоцького до експозиційних приміщень. Він намагається скаржитися, подає петиції до найвищих владців. Але захищає не себе, не своє право бувати серед експонатів своєї колекції, а її необхідність бути цілісним, нероз'єднаним зібранням ("...розпилення музею призведе до знищення його виняткової й неповторної цінності і ніхто, крім мене, який віддав десятиліття на його збирання та облаштування, не знає й не може знати його значущості..."). Урядова комісія ще навіть попервах намагається захистити Потоцького, але він уже приречений, хоча сам про те не здогадується.

Улітку 1938 р. його, як колишнього кадрового царського офіцера, звинувачують у тому, що він буцімто був членом антира-дянської воєнно-повстанської офіцерської організації. Але засудити Павла Платоновича не встигли — 27 серпня він помер у в'язничній лікарні від паралічу серця. Йому йшов вісімдесят перший рік.

Звісно, не повернути більшої частини колекції Потоцького, не відновити його багатющого архіву — значну кількість документів вилучили в нього при арешті й знищили. Свідчень про експонати значно більше, ніж експонатів. Списків документів, згадок про них у десятки разів більше, ніж документів.

Але нам лишилося ім'я цієї благородної людини, його життєпис та справді зримі духовні масштаби його подвижництва. І він вписав себе в нашу історію, оскільки на такі її сторінки пил забуття не впаде.