Історія України: Матеріали до підручн. для 10-11 кл.

Вже на початку 20-х рр. суспільно-політичне життя республіки, як і всієї країни, було настільки політизоване, що повністю й всебічно відбивало те, що творилось у більшовицькій партії та її складових частинах, зокрема в КП(б)У. Усунувши з політичної арени всі існуючі на той час партії, поміж них і українські, прибравши поступово до своїх рук важелі влади, вона перетворилася на правлячу силу, стала тією віссю, навколо якої формувалася адміністративно-командна система панування, вже від самого початку задумана єдино й виключно для задоволення потреб вищого партійно-державного керівництва.

Щоправда, не всі члени партії поділяли таку позицію, зокрема Троцький, який зі своїми однодумцями різко засуджував бюрократизацію партійного апарату, зародження партійної диктатури, що справляла все помітніший вплив на загальну атмосферу в радянському суспільстві. Слід відзначити, що в цьому проявлялося насамперед суперництво за лідерство між Сталіним і Троцьким.

В Україні, провідні діячі якої до початку 20-х рр. уже були репресовані або опинилися в еміграції, а частина підкорилася диктату Москви, Троцького вважали одним із найавторитетніших речників нової влади. Але значна кількість українських комуністів услід за своїм керівництвом сприяла зниженню авторитету Троцького й висуненню на першу роль у партії Сталіна.

Так, активним опонентом Троцького був Е. Й. Квірінг—відомий партійний і державний діяч. Чимало років революційної діяльності цього сина німця-колоніста з Самарської губернії було пов'язано з нашою республікою. Проти будь-яких положень чи ідей Троцького виступали й такі партійні та державні діячі України, як С. Г. Гопнер, В. П. Затонський, Д. 3. Лебідь, Д. 3. Мануїльський, Г. І. Петровський, М. О. Скрипник, В. Я. Чубар та ін. Водночас дії інакомислячих з вищого партійного керівництва засуджувалися районними, окружними й губернськими організаціями, ЦК й ЦКК компартії республіки. До цього осуду залучалися широкі маси трудящих. Поширювалася практика добору партійних кадрів за принципом особистої відданості. Така модель взаємовідносин впроваджувалася й у сфері державного, господарського, суспільного та культурного життя республіки, яке підпорядковувалося боротьбі то з "лівою" опозицією, то з "дрібнобуржуазним ухилом".

Отже, комуністи України своєю участю в дискусії з Троцьким також сприяли тому, що одного з найбільш впливових партійних і державних керівників вдалося позбавити можливостей претендувати на лідерство в парти, зняти з вищих державних посад. Хоча це не означало, що його організаторські здібності та авторитет могли бути корисними суспільству. Враховуючи узурпаторські методи діяльності в армії, насильницьке затягування у "світле майбутнє", які він культивував, навряд чи можна було чекати на те, що Троцький від* різнявся б од Сталіна більшою людяністю і повагою як до широких мас народу, такі до кожної особи зокрема.

Тим часом зіткнення особистих амбіцій у верхньому ешелоні влади не припинялися. Сформувалася так звана "нова опозиція" на чолі з Г. Є. Зінов'євим І Л. Б. Каменевим, яка активно виступала на XIV з'їзді партії (грудень 1925 р.). Каменєв у своїй доповіді під аплодисменти ленінградської делегації прямо заявив, що Сталін як генеральний секретар "не може виконувати ролі об'єднувача більшовицького штабу".

І знову Сталін, як майстер зведення наклепів, апаратних інтриг і політичних провокацій, за підтримки свого оточення в партійному керівництві успішно спрямував настрої більшості делегатів з'їзду, й ця опозиція зазнала цілковитої поразки. Не знаючи прихованих причин внутріпартійної боротьби, зокрема за особисту владу в партії, не розбираючись у підступних діяннях Сталіна, переважна більшість комуністів і рядових громадян, культурно-освітній та політичний рівень яких був украй низьким, вбачали в його особі оборонця народних інтересів.

Свідомо провокуючи загострення внутріпартійної боротьби, Сталін у цьому спирався не тільки на своє найближче оточення в Москві, а й на розуміння з боку слухняного йому ЦК КП(б)У, що його в квітні 1925 р. очолив Л. М. Каганович, найближчий сталінський поплічник. Він розгорнув нищівну критику всього, що було пов'язано з діяльністю "нової опозиції", а згодом і так званого антипартійного блоку. З ініціативи генерального секретаря ЦК КЩб)У масово вишукувалися опозиційні збочення у партійних організаціях, серед інтелігенції республіки. На місцях звинувачення у фактично неіснуючих гріхах пред'являлися багатьом комуністам і безпартійним. Отже, на карту ставилася доля, життя людей.

Поміж звинувачених були й такі, що свідомо діяли всупереч офіційній політиці. Так, токар Київських головних трамвайних майстерень Л. М. Городин поширював серед своїх товаришів-комуністів лист В. І. Леніна до з'їзду, відомий як його заповіт. За це Л. М. Городина у 1928 р. було виключено з лав партії, заарештовано й вислано за межі України. Та переважна більшість партійців і партійних організацій України, беручи участь у боротьбі з інакомислячими без детального з'ясування їхньої позиції, по суті цим допомагала встановленню необмеженої особистої влади Сталіна.

Що й сталось у другій половині 20-х рр., коли після затятої боротьби Сталін з допомогою найближчих помічників фізично або морально знищив своїх як реальних, так і уявних ворогів чи опонентів. На чолі партії і держави, всього радянського суспільства опинилася людина, здібності якої виявлялися лише в кровожерливості по відношенню до мільйонів співгромадян.

Відповіді на ряд запитань іще чекають своїх дослідників. Зокрема, й на таке: а що спонукало учасників опозиції вголос і з такою настирливістю поширювати свої ідеї, навіть тоді, коли вони зрозуміли, що в партії немає свободи дискусії? Адже ці вчинки вочевидь не обіцяли їм ніяких особистих вигод, швидше навпаки. Лідерами опозицій та їхніми активними прибічниками були, як правило, люди з солідною науково-теоретичною підготовкою, відомі дореволюційні діячі, ті, хто здійснював революцію, стояв біля її керма. Чому ж вони не змогли переконати в правоті своїх міркувань переважно малоосвічену, з недостатньою політичною культурою більшість?