Історичне джерелознавство: Підручник

Найдавніші писемні джерела, в яких подаються відомості з історії нашої батьківщини, виникли задовго до нової ери. Серед них є кілька різновидів: твори античних авторів, літописи, хроніки, джерела особового походження, актові документи. Проте більшість із них дійшли до нашого часу не в оригіналах, а лише завдяки використанню їх у працях літописців та в пізніших копіях. Важливі відомості про землі нинішньої України містять давньогрецькі та римські джерела, в яких згадуються скіфи, починаючи з V ст. до н. е. Так, грецький історик Геродот, який особисто відвідав північне узбережжя Чорного моря, розповідаючи У своїй праці "Історія" про греко-перські війни, описав побут скіфів, навів дані про їхні зв'язки з античними містами північного Причорномор'я. Скіфи, а також інші народи, що проживали у цьому регіоні, згадувалися також У працях Гіппократа (V—IV ст. до н. е.), географа й історика Страбона (І ст. до н. е. І ст. н. е.), астронома і географа Клавдія Птолемея (II ст. н. е.) та ін.

Зразок глаголичного письма X ст.

Є згадки про причорноморські землі у римського історика Публія Тацита (І ст. н. е.). З листів папи римського Григорія I (VI ст.) можна дізнатися про вторгнення слов'ян у Європу; із праць візантійського історика Йордана — про готську державу, що існувала у другій половині IV ст. на Нижньому Дніпрі та в північному Причорномор'ї. Візантійський автор Прокопій Кесарійський наводить відомості про життя венедів та антів у V—VI ст. Хроніка Іоана Малали (V—VI ст.), який у 18 книгах виклав всесвітню історію від Адама до 565 p., містить унікальні свідчення про слов'янські племена. Цікаві спостереження про військові звичаї склавінів та антів у VI— VII ст. залишив імператор Маврикій; особливості життя слов'ян у X ст. відтворив візантійський історик і політолог Костянтин Багрянородний. До того ж часу відносяться повідомлення про балкапські війни князя Святослава (968—97І)> про які розповів історик Лев Диякон Калойський у своїй "Історії". Згадуються слов'яни і в арабських джерелах IX—X ст. (Аль-Балхі, Аль-Істарі та ін.). Більшість із джерел античної доби опублікована у вигляді окремих видань, деякі вміщені у збірниках документів та хрестоматіях.

Настінні написи Софійського собору в Києві скельного монастиря на Поділлі. XI—XIII ст.

З виникненням писемності у слов'ян, зокрема у тих їх племен, які склали основу української народності, з'явилися вітчизняні писемні джерела, , обсяг та різноманітність яких неухильно зростали. Причому для кожного історичного періоду характерна своя сукупність, або комплекс джерел з характерними саме для нього взаємовідносинами між окремими їх видами. Тому, природно, що у більшості праць з джерелознавства як наукових, так і навчально-методичних, характеристика джерел дається окремо з кожного періоду. Проте для історика-початківця важливо здобути знання насамперед про своєрідність, інформативні можливості, місце серед інших кожного окремого типу, або виду джерел, їх наступну еволюцію. Адже в ході розвитку суспільства з різних причин деякі види джерел зникали, зате з'являлися нові, роль і значення інших змінювалися. Саме тому в основу характеристики корпусу джерел з історії України покладений типологічний підхід, що базується на характеристиці спільних ознак кожної групи джерел, розкритті їх внутрішнього розвитку — від часу виникнення до наших днів (або до моменту зникнення). Продовжуючи традицію, започатковану у вітчизняній історіографії Д. Дорошенком, автори прагнули якомога повніше ознайомити майбутніх істориків з публікаціями найбільш важливих джерел та літературою про них.