Соціологія: навчальному посібнику

Завпеди було так, що люди жили колективами і групами. Спочатку це були родоплемінні утворення, а згодом інші, разюче відмінні від племені: міста, держави, імперії, спілки, співтовариства (Європейське Співтовариство). І сьогодні ніщо не свідчить про такий розвиток подій, за яким ми всі почали б жити самітниками чи зменшилася б влада над нами об'єднань та спільнот, до яких ми належимо. Навпаки, густота населення зростає, міста, збільшуючись, тіснять села; збільшується кількість контактів між людьми, дедалі більше зв'язків утворюється між ними, породжуючи нові залежності їх один від одного. Справжньою проблемою стає перебування на самоті. Потрібні значні зусилля для того, щоб протистояти тенденціям підпорядкування всього життя людини колективним та масовим формам. Ми маємо всі підстави стверджувати, що історія є не що інше, як перехід від порівняно простих до значно складніших форм організації та контролю спільного життя людей.

Об'єднання в колективи із самого початку не було актом доброї волі, дружелюбності чи взаємної симпатії. Для роду людського в цілому і його окремих представників об'єднання є жорсткою необхідністю. На ранніх етапах історії — це потреба протистояти природним явищам і вижити. Пізніше — це потреба протистояти формам та умовам спільного життя, втіленим у соціальних інститутах і організаціях, системах цінностей та моделях схвальної поведінки, які дещо дозволяють, але набагато більше забороняють, карають та переслідують за порушення обмежень. Тільки спільними зусиллями люди здатні змінити їх, привести у відповідність до своїх нових сподівань та домагань.

На той факт, що еволюція людства має саме таке спрямування, одним з перших звернув увагу німецький філософ і соціолог Фердинанд Тьонніс. У 1887 р. він видав працю "Спільнота і суспільство. Дослідження комунізму та соціалізму як емпіричних форм культури", в якій стверджував, що будь-які роздуми про суспільство з претензією називатися соціологічними виходять з передумови, яка не вимагає подальшого обґрунтування: люди живуть із собі подібними. Такою є емпірично дана форма культури.

За Тьоннісом, спільнота (Gemeinschaft) — це сукупність індивідів, у якій усі знають один одного, постійно зустрічаються, часом є близькими чи далекими родичами.

Ознаки спільноти більш властиві сім'ї. Сімейне спілкування і повсякденне життя родичів значною мірою підпорядковані емоціям, перед якими відступають практичні або доцільні міркування, поведінка перебуває під впливом настрою, пристрастей, потягів. Тут добровільно взяті зобов'язання домінують над розрахунком й ефективністю, а підпорядкованість без користі та сподівань на винагороду ґрунтується на довір'ї й повазі. Утворення, подібні до сім'ї, — це теж спільноти.

У суспільстві (Gesellschaft) життя анонімніше, особисте знайомство не є обов'язковим та, мабуть, і можливим. Уміння знаходити найкращі засоби та найкоротші шляхи до мети, орієнтація на мінімізацію витрат, дотримання усталених правил і норм, лояльність щодо влади за умови чіткого усвідомлення вигідності цього, невпинне піклування про симетричність будь-яких обмінів — ось що заохочується в суспільстві й часто приречене на успіх. Раціональність тут явно домінує над почуттями. Подібними "суспільствами" є сучасне індустріальне суспільство, держава, промислове підприємство, велика установа, політична партія тощо.

Перша форма співжиття — "спільнота" — історично передує "суспільству", яке виникає пізніше, знаменуючи перехід людства до нового етапу розвитку цивілізації. Жити в різноманітних спільнотах і суспільствах, що успадковуються від попередніх поколінь та щойно створюються, — такою є доля людства і кожного з нас зокрема. Отже, соціальну структуру можна визначити як сукупність об'єднань людей, у кожному з яких індивідів може багато що об'єднувати: симпатії, інтереси, потреби, вік, стать, національність, спільність долі або становище в суспільстві. У соціології подібні об'єднання іменують класами (верствами), категоріями, групами, колами (адже ми говоримо "коло друзів і знайомих"), школами (наприклад науковими). Це — елементи соціальної структури, те, що становить власне "структуру". Деякі з них досить стійкі у часі. Стабільно відтворюючись, вони забезпечують наступність і порядок у суспільстві. Вік інших елементів значно коротший. Треті формуються зусиллями та енергією індивідів, іноді виникають і зникають буквально на наших очах. Адже, повторимо, створюючи об'єднання або входячи до вже існуючих, індивіди задовольняють різноманітні потреби та домагання: в матеріальних благах, у повазі й визнанні, в любові та щасті, можливо, насамперед.

Проте соціальна структура — це не тільки елементи, а й те, що поєднує їх, утримує від розпаду, впорядковує і надає структурі конфігурації. Групи і категорії індивідів так чи інакше відчувають потребу одна в одній, залежать одна від одної та взаємно доповнюють одна одну. В такому разі соціологи говорять про функціональну залежність елементів, що утворюють одне ціле — структуру. Різноманітність елементів свідчить про міру диференційованості структури. Чим більше їх, тим складніша структура. Сучасні суспільства є глибоко диференційованими утвореннями з вузькою спеціалізацією функцій і занять.

Водночас соціальні групи наділені та користуються неоднаковими правами, мають різні зобов'язання, різне багатство, славу, престиж, можливість задовольняти сподівання та вимоги членів своєї соціальної групи. Отже, вони не рівні між собою, а структура — це підтримувана та порівняно стійка нерівність, тобто ієрархічне розташування груп одна відносно одної. Вертикальне розшарування суспільства в соціології називають соціальною стратифікацією (від лат. stratum — верства, пласт і facerй — робити), маючи на увазі як структуру нерівностей, що вже склалася, так і процес утворення та легітимації (утвердження законності) нових. Отже, соціальна структура організована функціонально та ієрархічно.