Прагнення до домінування одних людей і груп над іншими характерне насамперед для політичної й економічної сфер життя. У політиці це боротьба за владу, в економіці — за власність. В обох випадках мова йде про ресурси для життєдіяльності. Домінування забезпечується в результаті можливості розподіляти ресурси. Досягнення домінуючого становища приносить конкретним людям (групам) важелі впливу на інших людей, а через них — на процеси життєдіяльності суспільства (метафора "важелі впливу" розшифровується за допомогою наукових категорій "статус", "престиж", "імідж", "власність", "авторизація ресурсів" і "розміщення ресурсів").
Щоб зрозуміти екзистенціальні джерела насильства в політичній і економічній сферах життя людей, необхідно побачити природу цих видів діяльності. Ні політична, ні економічна (нетрудова) діяльності не мають самі в собі меж свого прояву, Позначених мораллю, у них для досягнення мети припустиме використання будь-яких засобів ("право сили", "гроші не пахнуть"). Цинізм влади як економічної, так і політичної, — загальновідомий. Тому мова йде не про "умовляння" цих носіїв влади, а про те, щоб приборкати їх ззовні введенням "правил гри" як на державному рівні, так і на рівні установ (організацій: партій, рухів, фірм, корпорацій тощо). "Правила гри" встановлюються законами, принципами і нормами, на підставі вимог права і моралі яких забезпечується їхня легітимність. Головним "правилом гри" є вибори демократичного характеру, коли виборці так чи інакше переконуються, що той чи інший кандидат на представницьку, виконавчу чи судову посаду дійсно уособлює собою необхідні знання і досвід, правові і моральні норми та здатний їх дотримувати. Однак слабкістю системи демократії українського суспільства є майже повна відсутність практики навіть мінімальної звітності обраних діячів перед виборцями (видно, ця слабкість — хронічна, пов'язана з історичним станом менталітету народу).
Влада як політична, так і економічна, має потребу в ідеологічному забезпеченні її функціонування. Ідеологія — духовний засіб боротьби за інтереси, вона не може бути універсальною, адже в суспільстві немає груп з єдиними інтересами (крім захисту Батьківщини). Вона має критичну, мобілізуючу, захисну і роз яснювальну функції. Пропаганда пов'язана з роз'ясненням основ прийнятої доктрини (ідеології досягнення мети), із критикою інших доктрин і том самим — із захистом своїх позицій. Агітація покликана мобілізувати людей "своєї" соціальної бази, електорату, інтереси яких захищаються, на конкретні політичні й інші дії.
В основі будь-якої ідеології лежать ідеї, у них коротко формулюється позиція й основна мета суб'єкта ідеї: нації, класу, групи демографічного чи професійного характеру. Будь-яка ідеологія прагне до легітимізашії (до визнання своїх ідей "законними", тобто справедливими, правильними, соціально визнаними). Однак через те, що немає єдиної ідеології, вона звичайно видає свій соціальний інтерес за загальний інтерес і тому може виступати формою "помилкової свідомості". Звернемо увагу нате, як часто в мові політиків звучить слово "народ". Насправді "народ" складається з націй, класів і груп з дуже різними інтересами, тому домінуюча група звичайно маніпулює свідомістю людей, уводячи "помилкову свідомість" у масову свідомість як димову завісу для приховання своїх справжніх цілей і реального стан справ у суспільстві, що дозволяє безконтрольно розподіляти блага (авторизувати і розміщати ресурси країни). Тому в суспільстві необхідно мати опозицію реальній владі, що критикує її зі своїх позицій. Боротьба ідеологій у цьому випадку носить для суспільства в цілому рятівний характер, розсіюючи словесний флер кожної політичної пропаганди й агітації.
Викладене дозволяє нам виділити поняття "ідеологічне насильство", під яким варто розуміти вселяння масам ідей, що є небезпечними з погляду розвитку суспільства. Небезпечно те, що спонукає людину чи групу до дій усупереч її корінним, тобто життєвим, інтересам.
Як це може бути? Адже кожна людина розумна й через свій здоровий глузд здатна відрізнити правду від неправди в пропаганді. Однак тут є два підводних камені, що перешкоджають людині бути розумною у своїх думках і вчинках, що стосуються соціального конструювання. По-перше, індивідуальний розум часто не може самостійно охопити складні суспільні явища і розібратися в них, отже, власники засобів масових комунікацій (держава, приватні власники) методами замовчування, помилкової інтерпретації фактів соціального життя можуть спотворити реальну картину процесів, що відбуваються, і вчинків тих чи інших осіб. По-друге, ідеологічне насильство пов'язане з любов'ю, щоправда, дуже своєрідною. Зупинимося на цьому.
Наша публіцистика пов'язує тоталітаризм лише зі страхом людей перед політичним насильством і беззастережним підпорядкуванням людей велінням влади. Але страх не творчий - він діє на людей сковуюче. СРСР було б неможливо індустріалізувати, колективізувати, він не зміг би перемогти в найтяжчій війні лише на основі страху і придушення людей. Без творчого фактора було б неможливо домогтися цих успіхів. Мобілізуючий початок знаходиться в сфері любові до ідеї (визнанні и "законною"), системі вождя, а масовий ентузіазм, віра і любов є духовною основою їхньої радикальності. Самоідентифікація особистості з тим чи іншим вченням і його уособленням - вождем чи віровчителем - може набирати націоналістичних (Гітлер, Муссоліні), політичних (Ленін, Сталін) чи релігійних (Будда, Христос, Мухаммед) форм. Ідентифікація, що супроводжується самозвеличуванням, самозамилуванням (нарцисизм), відданістю "своїм" і ненавистю до "інших", доктринально протипоставленим державі, нації, класу, групі є найсильнішим захисним механізмом (3. Фрейд) для особистості, що дозволяє їй відвернутися від проблем повсякденності, плекати надії на краще майбутнє, що скрашує незадоволене сьогодення. Любов і ненависть, їхнє вигадливе поєднання в масовій свідомості приводять у результаті до манії величності — продукту соціального нарцисизму щодо себе і заниження цінності "інших" — і тим самим до перекладу "ворогів"у розряд "недолюдей", гідних винищування ("Untermensch" у практиці гітлеризму).
У сучасних умовах ця проблема набуває актуальності в зв'язку з посиленням політичного насильства з боку людей, обтяжених радикалістською свідомістю, що веде до нетерпимості і насильства. Радикалізм пов'язаний з тероризмом, а той, у свою чергу, конкретно зумовлений ідейним чи релігійним фанатизмом.
Тероризм багатозначний. Політичний тероризм пов'язаний з боротьбою за владу, релігійний — із прагненням знищити іновірців, корисливий — зі здобуттям матеріальних вигод, націоналістичний — з бажанням знищити, витиснути іншу націю, захопити її майно, державний — з потребою в залякуванні і придушенні частини жителів країни, що активно виступають проти деспотизму влади, військовий — з залякуванням супротивника, реального чи потенційного.
Існує тероризм безкорисливий — "заради щастя народу". Ідейний тероризм пов'язаний з фанатизмом, механізм формування якого соціальна психологія пояснює як міцне самоототожнення особистості з якою-небудь "рятівною" ідеєю чи з людиною, яка володіє високим статусом (вірнопідданність). Ідея при цьому діє всепоглинаюче, що і призводить до психологічного відчуження особистості фанатика від людей, стійка прихильність до своїх переконань позбавляє людину волі, свободи і відновлення своїх поглядів на життя. Фанатик глухий і не приймає раціональної аргументації, тому може стати і часто стає жертвою чужих фантазій і утопій. Висока конформність веде до посилення сліпої віри, беззастережного прийняття одкровень лідера, вождя тощо. Рятівний скепсис залишає людину, її життя перетворюється в "служіння". Психоаналіз указує на те, що корені тероризму, коли люди утверджують себе винищенням інших, часто невинних, беруть початокзпе-редістори людства: вони пов'язані з архетипами Матері (батьківщини, землі) і Батька (мага, вождя). Багато людей несвідомо переносять на свій рід, плем'я, націю, релігію, землю і природу в цілому своє ставлення до матері як до годувальниці і захисниці.
Людина, вступаючи в інформаційне суспільство, знайшла і свою уразливість і навіть беззахисність перед потоком ідей, індукуючих масові психози. Дослідження феномена психічної заразливості показують: зміст "заразної" ідеї, її незначність чи, навпаки, велич, її хибність чи справедливість вирішального значення для поведінки не мають. Розгойдування перед телевізором, з якого віщують численні "цілителі" і екстрасенси, гримуча суміш ідей відродження і переселення душ, існування потойбічних сил тощо не тільки дестабілізує психіку населення, але часто зводить і до кривавих, жорстоких злочинів. Довірливість людини, стає небезпечною для життя і здоров'я. Рятівний сумнів стосовно іррашональних ідей і гасел, вселяння і зараження є функцією освіти, гуманістичного виховання і самовиховання особистості.
Для самоуправління процесами своєї ідентифікації (у своїй основ, вони природні і здорові) корисно знати етапи виникнення в людині шентичності., само-ототожнення з ким-небудь чи з якою-небудь ідеєю. Дослідники виділяють принаймні чотири стадії виникнення і зміцнення ідентичності.
1. Виникнення емпатії (активізація здатності до співчутливого уподібнення кому-небудь чи чому-небудь): народження симпатії до героя, у тому числі до персонажа фільму, казки, легенди, до лідера, справедливої ідеї, сакралізованого предмета чи події, актора, що виконує роль видатного героя, тощо.
Становлення ситуаційної ідентичності на основі емпатії (виникнення почуття "свого", стійкої довіри, почуття замилування красою чи героїзмом вчинку і на цій основі поява відчуття "злитості" з героєм тощо).
Усвідомлення ситуаційної ідентичності та формування надситуаційного самоототожнення (виникнення зв'язку зі значеннєвим ядром особистості, з її переконаннями і навіть глибинними установками).
Прийняття усвідомленої стійкої ідентичності як особистісної ідентичності (можливо, на все життя).
Вузловим пунктом є усвідомлений перехід від ситуативної до стійкої надситуативної ідентичності. Саме тут вступає в дію свідомість, розум з його сумнівами. Рятує від влучання в психічну залежність від об'єкта ідентифікації, прояв скепсису, пошук контрмотивації. Лише після серйозної аналітичної роботи розуму, зіставлення запропонованої ідеї з власними інтересами і ціннісними орієнтаціями можна сказати, шо ідея прийнята чи не прийнята. Воля при цьому відіграє серйозну роль.
Фанатики однобічні, вони нудні як особистості й одноманітні, і саме це часто робить їх знаряддям у руках інших. Життя тоді часто приноситься в жертву чужим і далеким особистості фанатика ("фана") фантазіям та ілюзорній меті.
Міцна самоідентифікація особистості з ідеєю чи рухом лише тоді має життєвий сенс і виправдання, коли відбувається в боротьбі за волю і незалежність як індивідуальну, так і соціальну. Звільнення від усякого гноблення саме не приходить, воля завойовується, а для цього потрібна самовідданість. Тому питання про соціальне насильство складне і конкретне: вибір позиції тут залежить від соціальної зрілості особистості.
