Філософія: український світоглядний акцент: Навч. посібник

Автор: | Рік видання: 2006 | Видавець: Київ: Кондор | Кількість сторінок: 356

РОЗДІЛ 5 - ПIЗНАННЯ СВIТУ ЛЮДИНОЮ

1. Багатоварiантнiсть способiв пiзнання. Естетичний, релiгiйний та iнтуитивний способи пiзнання. Наукове пiзнання.
2. Процес пiзнання свiту людиною. Вiдчуття. Сприйняття. Уявлення. Поняття. Судження. Умовисновки.
3. Проблема iстинностi знань та роль практики в пiзнавальному процесi. Поняття iстини. Абсолютнiсть та вiдноснiсть знань. Роль практики в процесi пiзнання.
4. Загальна характеристика методiв та форм наукового пiзнання. Спостереження. Експеримент. Моделювання.

РОЗДІЛ 5 - ПIЗНАННЯ СВIТУ ЛЮДИНОЮ

1. Багатоварiантнiсть способiв пiзнання


В попереднiх лекцiях ми знайомились зi свiтоглядовими проблемами з онтологiчної точки зору. Розглядаючи таку властивiсть людини, як духовнiсть, ми не могли обiйти феномен людських знань. Знання це основа людської духовностi, її iнформацiйна база. Для повного розкриття людської сутностi необхiдно розглянути таку характерну властивiсть людини, як здатнiсть пiзнавати свiт. Пiзнання вiдноситься до тих сфер людської активностi, дякуючи яким людина видiлилась з природи, розвинулась й пiднялась до вершин сучасної цивiлiзацiї. Процес пiзнання в довготривалому iсторичному розвитку створив орган пiзнання - людський мозок та надзвичайно розвинений спосiб його активностi - людську психiку.

Кожна фiлософська теорiя певним способом розкриває своє розумiння процесу пiзнання людиною свiту, дякуючи чому в iсторiї фiлософської культури склалась гносеологiя - теорiя пiзнання. Постiйна стурбованiсть пiзнанням, що притаманна людинi, формуе одне з центральних фiлософських питань, котре в рiзних фiлософських системах набирає рiзних вiдтiнкiв. Скажiмо, I.Кант одне з основних питань фiлософiї формулює:"Що людина може знати?", Д.Юм заперечуе можливiсть пiзнання свiту людиною взагалi, а звiдси його заява:"Я знаю, що я нiчого не знаю" теж є певною свiтоглядовою позицiєю. В марксизмi ця проблема поставлена таким чином:"Чи може людина пiзнати свiт?".

Та як не розкриває та чи iнша концепцiя гносеологiчнi проблеми, суть їх зводиться до слiдуючого:
а) що з себе уявляє процес пiзнання,
б) якi механiзми цього процесу,
в) що дає результат пiзнання,
г) якi можливостi людського пiзнання?

Духовне осягнення людиною свiту має декiлька способiв. Людина пiзнає свiт через мистецтво. Читання художньої лiтератури значно збагачує наше розумiння життя, дае iнформацiю про минуле та сучасне. Мистецтво розкриває людину у всьому багатствi її проявiв. З цього приводу є цiкавi свiдчення К.Маркса, котрий зауважив, що твори письменника-романiста Оноре де Бальзака дали йому бiльше можливостей зрозумiти закономiрностi економiчного розвитку Францiї, анiж твори французських економiстiв разом взятих. Що це - недооцiнка науки Марксом? Нi, авторитет Маркса як економiста визнається всiєю свiтовою науково-економiчною громадськiстю. Чому ж тодi Бальзак виявився бiльш вагомим за вчених спецiалiстiв? Справа в тому, що Бальзак як генiальний художник бачив економiчнi процеси в життi, а розкрив їх через дiї своїх героїв. Вiн показував дiю законiв економiчного функцiовання та економiчного розвитку на прикладi долi людей. Метод пiзнання через художнiй образ, метод iлюстрацiї людських стосункiв виявився пiд пером генiя настiльки результативним, що романи, написанi Бальзаком, в пiзнавальному планi перевершили результати дослiджень вчених. Мистецтво може вiдiбрати в буттi типове, те, що повторюється в багатьох випадках. Коли ж ми маємо справу з тим, що повторюеться за тих чи iнших умов, то, очевидно, воно iлюструе певну закономiрнiсть. Виходить, що художник бачить iстину в "оголеному виглядi". Створюючи образ, вiн подає його в таких формах прояву, якi дають можливiсть сприймати iстину в образi так, як її бачить сам творець образу.
Якщо естетичне пiзнання є своєрiдним баченням сутностi очима митця, а через його сприйняття здiйснюється й наше бачення, то релiгiйне пiзнання, хоч i чимось спорiднене з естетичним, через його iррацiональнiсть, але значно вiдрiзняється вiд естетичного.

Специфiка релiгiйного пiзнання в тому, що на рiвнi iнтуїтивної здогадки висувається варіант гiпотези у виглядi певного церковного догмату. Ця гiпотеза включається в релiгiйну практику, а вiдтак перевiряється людьми. Перевiрка здiйснюється вiдразу значною кiлькiсть людей, що сприймають цей догмат. Догмати, що вiдображають з певним ступенем iстиностi реальну соцiальну дiйснiсть, знаходять собi певне число прихильникiв. В цьому випадку вони поширюються, сприймаються вiруючими, як Боже Откровенiє. Догмати, створенi на основi довiльної фантазiї, яка нiчого спiльного не має з реальнiстю, рано чи пiзно втрачають прихильникiв серед вiруючих. На наших очах в Українi (1995-1996 рр.) зазнала краху секта Марiї Девi Христос. В Японiї та ж доля судилась сектi Аун-Сен Рiко. Подiбних спроб iсторiя духовної культури налiчує досить багато. Спроби створення нових релiгiйних вчень йдуть постiйно, але створити щось вагомiше за сучаснi свiтовi релiгiї важко, якщо можливо взагалi. Таким чином, церква шляхом спроб i помилок адсорбувала в своїх догматах якусь частину соцiального знання, що i створює певну основу її авторитету.

I мистецьке i релiгiйне пiзнання використовують, як свою передумову, iнтуїцiю. Найбiльш поширеною версiєю цього термiну вважається латинський вираз intueri, що означає 1) уважно дивитись, розглядати; або 2) звертати увагу. В сучаснiй науцi дане поняття чiтко не визначено. Є декiлька варiантiв його трактовки:
• надчуттєве сприйняття людиною надприродної реальностi (Платон, Тома Аквiнський, неоплатонiки)
• особливе, безпосереднє, чуттєве сприйняття чого б то не було, в тому числi й сут-ностi буття (I.Кант, Л.Фейєрбах та iншi)
• iррацiональне осягнення сутностi волi, духу, життя (А.Бергсон, Фiхте)
• специфiчне iнтелектуальне явище безпосереднього бачення iстини без формально-логiчного її виведення або доказу (Арiстотель, Р.Декарт, Б.Спiноза та iншi).

Кожне наведене розумiння iнтуїцiї має право на iснування, та сутнiсть її ще не розкрита. Ми маємо лише деякi загальнi ознаки, що характеризують цей спосiб осягнення буття. Iнтуїцiя має такi феноменологiчнi ознаки:
1) несподiванiсть вирiшення завдання;
2) неусвiдомлення процесу знаходження iстини та засобiв її появи;
3) безпосереднiсть осягнення iстини на сутнiсному, есенцiальному рiвнi пiзнання об'єктiв.

Можна ще дещо сказати про умови, в яких людина проявляє здатнiсть до iнтуїтивного осягнення буття. По-перше, глибоке знання проблеми, в якiй можливе iнтуїтивне озарiння; по-друге, тривалi роздуми та зусилля, спрямованi на пiзнання об'єкта; нарештi, участь в моментi осягнення iстини пiдкiрки головного мозку. В сучасних умовах розвитку теорiї пiзнання iнтуїцiя вивчається, але розгадка, очевидно, ще прийде не скоро. Головне iнше: не дивлячись на незрозумiлiсть самого процесу iнтуїтивного пiзнання, людство використовувало його i зараз використовує.

Найбiльш ефективним способом пiзнання оточуючої дiйсностi виявилась наука. Європейська фiлософська культура розвивалась на наукових засадах. I сама розвивала наукову теорiю пiзнання.

Процес пiзнання можливий тому, що iснує така властивiсть буття, як вiдображення. Згадаймо, що вiдображення обов'язково передбачає передачу речовини, енергiї, форми мiж взаємодiючими об'єктами. При передачi чого б то не було вiд одного об'єкта до другого невiд'ємною складовою такого процесу буде передача iнформацiї. В процесi пiзнання свiту людиною взаємодiють два об'єкти - людина та предмет її допитливостi, котрий iснує як об'єктивна реальнiсть. Людина в даному випадку виступае як суб'єкт пiзнання, а предмет її вивчення - як об'єкт. Вивчаючи теорiю пiзнання, ми реально дослiджуемо суб'єктно - об'єктнi вiдношення та їх результат.

В iсторiї розвитку гносеологiї ставлення до можливостей людського пiзнання було не однозначним. Бiльшiсть фiлософiв притримувалась позицiй гносеологiчного оптимiзму, тобто, стверджувала можливiсть розкриття людиною законiв буття. Та поряд з цим не поодинокi випадки, коли фiлософи заперечували чи то можливiсть повного всеосяжного пiзнання (I.Кант), чи навiть можливiсть будь-якого пiзнання свiту взагалi (Д.Юм).Скептицизм щодо людських пiзнавальних можливостей сягає корiнням в стародавнi часи (Пiррон). I не дивлячись на сучаснi досягнення науки, ця гносеологiчна позицiя проявляється i в сучаснiй фiлософiї. Формуючи свiй свiтогляд, кожна людина так чи iнакше визначається в своєму ставленнi до процесу пiзнання (як наукового так, i повсякденного) та до результату пiзнання, тобто до iстини. Вивчаючи курс фiлософiї, сформувати свою теоретико - пiзнавальну позицiю можна лише тодi, коли розглянути, бодай коротко, сам процес пiзнання.

2. Процес пiзнання людиною оточуючої дiйсностi

Пiзнання розпочинається з отримання iнформацiї про навколишне середовище. Перша, елементарна, iнформацiя надходить до людини через вiдчуття. ВIДЧУТТЯ - це найпростiшi знiмки, копiї окремих властивостей предметiв. Вiдчуття виникають пiд впливом процесiв, що проходять в зовнiшньому, стосовно до людини, середовищi, дiють на її органи чуття i викликають певнi ефекти в свiдомостi. Оточуюча дiйснiсть якiсно надзвичайно рiзноманiтна, а багатство людських вiдчуттiв забезпечують надходження великої гами рiзних якiсних сторiн та властивостей реальностi. Наприклад, ми працюємо крейдою на дошцi. Яку iнформацiю для нашого мозку дають про цей предмет органи чуття? Бiлий колiр, тверда консистенцiя, певна форма, лужний смак та специфiчний запах, об'єм, вага. Всi цi вiдчуття йдуть до нас саме вiд цього кусочка крейди. Та ми всi цi якостi не сприймаємо окремо. Окремi сигнали, що йдуть до нашої свiдомостi через органи чуття, мозок поєднує в єдине цiле - образ кусочка крейди. Всi предмети реальної дiйсностi ми осягаємо всiма органами чуття для того, щоб сприйняти предмет цiлiсно.

Цiлiсний образ об'єкта, що вiдображається в свiдомостi безпосередньою дiєю предмета на органи чуття, називається СПРИЙНЯТТЯМ. В процесi сприйняття результат роботи кожного з органiв чуття закрiпляється центральною нервовою системою, її пам'яттю i при повторних сприйняттях, як правило, всi органи чуття вже не працюють в комплексi. Досвiд контактних органiв чуття передається дистанцiйним. Вiдтак зiр та слух починають вiдiгравати вирiшальну роль в сприйманнi.
Життя та необхiднiсть орiєнтування органiзму в свiтi речей i процесiв органiзували нашi органи чуття так, що ми сприймаемо реальнi об'єкти, так би мовити, сумарно. Нашi органи чуття обмеженi в сприйняттi. Ми не можемо бачити клiтинної будови живих органiзмiв, i це важливо для сприйняття великих об'єктiв. Коли б наш зiр бачив атоми, то вся оточуюча дiйснiсть пропливала б перед людиною, як марево з розмитими контурами. Уявiть собi, як важко було б орiєнтуватись в просторi, коли на все дивитись через електронний мiкроскоп.

Вiдчуття - джерело знань, але ще не самi знання, тому прослiдкуймо подальшi процеси. Сприйняття не проходять безслiдно для вiдчуваючого суб'єкта. Суть слiдiв, котрi лишаються в свiдомостi, в тому, що нервовi клiтини кори головного мозку здатнi вiдтворити сигнали предметiв, якi в даний момент не дiють на органи вiдчуття. Здатнiсть мозку фiксувати, зберiгати й вiдтворювати образи оточуючого середовища в потрiбний час називається ПАМ'ЯТТЮ. Без пам'ятi пiзнання неможливе, бо в такому випадку при повторнiй дiї об'єкта на органи чуття людина б кожен раз сприймала вже вiдоме, як нове, i не рушила б далi з мiсця в пiзнаннi буття.

Поки що мова йшла про психiчнi процеси, що лежать в основi пiзнання та свiдомостi, але самi ще не є свiдомiстю. Свiдомiсть розпочинається з того моменту, коли психiчнi процеси вiдокремлюються вiд безпосередньої дiї зовнiшнього свiту й зосереджуються в психiцi суб'єкта. Найпростiший феномен психiчної дiяльностi, котрий можна вiднести до свiдомостi, є уявлення.

УЯВЛЕННЯ - це образи тих предметiв, котрi колись дiяли на органи чуття людини, а потiм вiдновлюються по збережених в мозку слiдах при вiдсутностi самих предметiв. В уявленнях свiдомiсть вперше вiдривається вiд свого безпосереднього джерела i починає iснувати як суб'єктивне явище. Уявлення це промiжне психiчне явище мiж вiдчуттям та думкою.

А що ж таке думка?

Розберемо, як iде процес виникнення та розвиток думки на прикладi з iсторiї науки. Луi Пастер ви-вчав шляхи розповсюдження сибiрської язви i довгий час не мiг зрозумiти, яким чином сибiрською язвою захворюють тварини на пасовищi, де не повинно бути збудника хвороби. Одного разу, обстежуючи одне з пасовищ, Пастер натрапив на слiди якихось земляних робiт. Запитав господаря, що тут робилось, i дiзнався, що в цьому мiсцi закопана тварина, котра загинула вiд сибiрської язви. Тварина була закопана на глибинi, яка вiдповiдала тодiшнiм правилам санiтарiї. Пастер звернув увагу на виходи дощових черв’якiв з землi в даному мiсцi. Виникла догадка:"А чи не винесли спору бактерiї сибiрської язви черв’яки на собi?" Лабораторний аналiз пiдтвердив здогадку. Це класичний приклад людського мислення. Органи чуття без-посередньо не сприймали процесу зараження тварин. Про цей процес Пастер дiзнався опосередковано, спiвставляючи факти, якi дають людинi органи чуття. Перша суттева ознака мислення в тому, що людина на основi видимого, осягає невидиме, нечутне, не осяжне органами чуття.

Дякуючи чому можливе таке опосередковане пiзнання?
Об'єктивна основа такого пiзнання корiниться в природi самого об'єкта, в зв'язках явищ i сутностi любого предмета чи процесу. Тiльки спiвставляючи причинно-наслiдковi зв'язки, зв'язки форми та змiсту, сутностi та явища можна опосередковано проникнути в сутнiсть.

Опосередкований характер мислення полягає в тому, що людина пiзнає дiйснiсть не тiльки безпосередньо стикаючись з нею на основi власного досвiду, а при допомозi вивчення досвiду iнших людей.

Мислення становить вищій ступiнь пiзнання. Воно є цiлеспрямоване, опосередковане i узагальнене розкриття людиною сутносних властивостей, причинних вiдношень, закономiрних зв'язкiв речей i процесiв. Основними формами, в яких вiдбувається мислення, є - поняття, судження та умовисновки.

ПОНЯТТЯ - це думка, в якiй вiдображенi загальнi властивостi явищ, предметiв, систем. Виникають поняття на основi уявлень, але не одного, а багатьох. Скажiмо, людина сприймала предмети кулястої форми: плоди, камiнцi i таке iнше. У неї з'явились вiдповiднi уявлення про цi об'єкти. А коли людина абстрагувалась вiд конкретностi в своїх уявленнях, звернула увагу й зафiксувала лише форму цих об'єктiв, то з'явилось поняття куля, так само, як поняття лист, трикутник i т.д. В даному випадку в поняттях зафiксована деяка спiльна риса всiх уявлень, а саме форма предметiв. Таким же чином може бути зафiксована будь-яка iнша спiльна властивiсть. Роль понять в пiзнаннi не тiльки в тому, щоб вiдобразити загальне, згрупувати й класифiкувати реальну дiйснiсть. Скажiмо, поняття "дерево" не лише вiдображае загальнi риси цього виду рослин, але й видiляє цей тип з усього багатства рослинного свiту.

На вiдмiну вiд уявлень поняття не мають наочного образу. Лише найпростiшi поняття ми можемо унаочнити при вивченнi. Бiльшiсть понять не має предметного аналогу, чуттевого образу. Можна уявити собi конкретну добру людину, але уявити доброту як поняття не можливо. Можна уявити закономiрно протiкаючий процес, але уявити собi закон природи як такий не можна, хоч наукове визначення закону iснуе як факт науки. Поняття в свiдомостi людини формуються не вiдокремлено одне вiд одного. Так само, як в об'єктивнiй дiйсностi iснує взаємозв'язок об'єктiв одного з другим, одних сутностей з iншими, так i в нашiй свiдомостi оточуюча дiйснiсть вiдображується у взаємопов'язаних поняттях. Таким чином, в свiдомостi в мiру формування понять складається своєрiдне логiчне вiдображення, логiчна модель оточуючої реальностi. Кiлька понять, що певним чином пов'язанi мiж собою i стосуються одного чи кiлькох об'єктiв, створюють своєрiдну логiчну модель предмета нiбито сфотографованого з рiзних сторiн. Саме цi кiлька понять про один i той же об'єкт в логiцi називають судженням.

СУДЖЕННЯ - це така форма думки, в котрiй, дякуючи зв'язку понять, ми стверджуємо (або заперечуємо) що-небудь про будь-що.

Наприклад,"До семiнарського заняття по темi "Пiзнання" студентська група пiдготувалась добре". В цьому судженнi ми спостерiгаємо кiлька понять, що визначають конкретнi об'єкти: студент, заняття, тема, група, семiнар, i т.д. Спостерiгаємо i поняття, котрi характеризують процеси - пiдготувалась, якiсть - добре. Мислити - це, перш за все, про щось судити. I.Кант вважав, що здатнiсть до судження це i є розум. Бiльше того, вiдсутнiсть здатностi до судження Кант вважав глупотою. Отже, розвивати здатнiсть до судження означає розвивати розум. Потреба тренувати свою здатнiсть до судження є у всiх людей. Та судження, як розум, мають сенс лише тодi, коли вони торкаються нової iнформацiї. Скажiмо, зараз в процесi реформ, що йдуть в Українi, величезну кiлькiсть суджень викликають подiї в парламентi, урядi, велику кiлькiсть суджень викликають дiї президента i т.д. Життя саме по собi змушує проявляти активнiсть в полiтичному осмисленнi дiйсностi. Та так буває не завжди. Коли бурхливих полiтичних подiй в країнi немає, то треба працювати самому над здобуттям полiтичної, економiчної, мистецької, спортивної i т.д. iнформацiї. За таких умов з'являється можливiсть проявити свою здатнiсть до судження (проявити розум). Адже багатство людського спiлкування зводиться до обмiну фактичною iнформацiєю та до обмiну судженнями. Iнодi виникає потреба вiдстояти свої судження. Коли ж iнформацiї для соцiально значущого чи просто значущого судження не вистачає, то тодi люди опускаються до непродуктивних суджень на основi дрiбної, малозначущої побутової iнформацiї i починають, особливо в мiкроколективах, циркулювати пересуди та плiтки. Подiбного роду тренування в судженнях для розуму деструктивне. Це своерiдний ерзац розумової дiяльностi, котрий притуплює розум.

До того чи iншого судження людина може прийти двома шляхами. Перший - це спостереження за оточуючою дiйснiстю та спiвставлення результату спостережень з iснуючою в свiдомостi iнформацiєю i певними клiше, що iснують в свiдомостi. Скажiмо, знайшов гончар глину. Вiн уже знає, якi якостi цiєї сировини йому потрiбнi, вiн випробовує добуту сировину i створює судження про її придатнiсть. До судження можна пiдiйти й iншим шляхом, опосередкованим через умовисновок.

УМОВИСНОВОК - це спрямований плин думки, в ходi котрого з одного або кiлькох суд-жень, що iменуються засновками, виводиться нове судження, яке називається висновком. Нового судження в самих засновках немає, але методом логiчного спiвставлення засновкiв, котрий нам дiстався ще вiд Арiстотеля, людина сама здобуває судження.
Приклад умовисновку:
1-й засновок. "Всі метали електропровідні".
2-й засновок. "Бокорізи металеві".
Висновок. “Бокорізи електропровідні. “

Бiльш складний процес умовисновку розглянуто в прикладi з Пастером. Ми розглянули два рiвня пiзнання: чуттевий - вiдчуття, сприймання, уявлення; рацiональний - поняття, судження, умовисновки. Цi два рiвні тiсно пов'язанi один з одним. Основою процесу пiзнання є чуттева форма, вона дає iнформацiю для обробки. Крiм того, чуттєва форма постiйно пiдтримує мозок в певному робочому тонусi. Логiчне мислення проникає в суть буття, розкриває перед людиною те, що не пiдвладно почуттям. В той же час досвiд логiчного мислення збагачує почуття, розширює їх можливостi. Людський зiр не здатен на таку гостроту, як зiр орла, але в тiй же панорамi, в якiй зiр орла бачить безлiч деталей, людина, сприймаючи менше зорової iнформацiї, бачить бiльше по сутi, бо зiр орла вбирає в себе лише досвiд життевої активностi хижого птаха, а зiр людини, певним чином, вбирає в себе досвiд логiчого мислення, попереднього пiзнання дiйсностi.

Єднiсть логiчного й чуттевого - основа пiзнавального процесу людиною оточуючого свiту.

3. Проблема iстинностi знань та роль практики в пiзнавальному процесi

В мiфологiї Істина - це прекрасна i благородна жiнка. Часто iстину уявляли як богиню кохання та краси Афродiту, що мчить на колiсницi миру та добра. В глибокiй давнинi єгипетськi мудрецi, якi вважались особливо мудрими та непогрiшимими, носили на собi особливу ознаку своїх якостей - блакитний ланцюг з дорогоцiнного камiння. Ланцюг цей назививася iстиною.

IСТИНА - найбiльша соцiальна та особиста цiннiсть. Вона укорiнена в життi суспiльства i вiдiграє в ньому важливу соцiальну й моральну роль. Цiннiсть iстини завжди значна, а час лише збiльшує її вагомiсть. Пошук шляху до соцiального прогресу в iсторiї людства йшов через пошук правди, iстини, а вже iстина вела до соцiальної справедливостi, щастя, гуманiзму.

Звичайно iстину уявляють, як вiдповiднiсть знання об'єкту. Iстина це адекватна iнформацiя про об'єкт, що отримана шляхом його чуттевого та iнтелектуального осягнення. Iстина iснує як об'єктивна i суб'єктивна реальнiсть. Цiннiсть того чи iншого знання вимiрюється рiвнем його iстиностi. Таким чином, iстина - це властивiсть знання. Знання може вiдображати сьогоднiшне буття, буття минуле i буття майбутне. В знаннях про буття вчорашне та про сьогоднiшне буття завжди є значна доля iстини. А як бути зi знанням про буття майбутнє? Адже його, майбутнього, немає, а знання - це вiдображення реальностi. Про вiдображення майбутнього ми можемо сказати, що ми вiдображаємо вiрогiдну можливiсть його появи. Iстиностi в знаннi про майбутне стiльки, скiльки в буттi майбутнього пiзнаного сучасного. Постiйно iснуючий зв'язок минулого з сьогоденням, сьогодення з майбутнiм дозволяє нам розумно органiзувати сьогоднiшне життя i ймовiрно передбачити майбутнє та певним чином пiдготуватись до його настання.

Слiд зауважити, що людство дуже рiдко досягає iстини найкоротшим шляхом. До iстини ведуть труднi стежки, серед яких бiльшiсть ведуть в глухий кут. Iсторiя науки знає цiлi столiття, на протязi яких за iстину приймались хибнi положення. Помилка - це небажане, але існуюче збочення на шляху до iстини. Iнколи говорять, що помилки це досаднi випадковостi, але то не так. Помилка закономiрна там, де рiвень розвитку людської практики ще не пiдготував можливостi для розкриття сутностi об'єкта пiзнання, а пiзнавальне завдання вже виникло. Так би мовити, є замовлення, але ще немає можливостей для його виконання. Та в даному випадку помилка не є фатальна неминучiсть, а проявляється як статистична закономiрнiсть. Старогрецькi фiлософи висунули багато припущень про субстанцiю. Одне iз них, демокрiтове, виявилось плiдним, згодом воно перетворилось на iстину, але для цього знадобились тисячолiття iсторiї розвитку науки та технiки. Iншi припущення субстанцiйного плану виявились помилкою.

Наявнiсть омани, помилок та глухих кутiв на шляху до iстини не дає пiдстав для пе-симiстичних поглядiв на процес пiзнання як на блукання в темрявi вигадок. Омана в науковому пiзнаннi поступово перемагається, глухi кути вiдсiкаються, людство сягає iстини. Повсякденна свiдомiсть уявляє iстину як непохитний, досягнутий розумом результат пiзнання. Але науковi знання це не комора з достатньою iнформацiєю про буття. Iстину не можна уявляти в спокiйному станi, у вигляді простої картинки чи фотознiмку. Iстина - це процес, це устремлiння, це рух.

В будь-якому людському знаннi є сталi та плиннi моменти. Їм вiдповiдає АБСОЛЮТНА та ВIДНОСНА iстина. Поняття АБСОЛЮТНОЇ iстини вживається в двох значеннях: а) як вичерпне знання про дiйснiсть, взаємозв'язок i закономiрностi; б) як елемент у складi наших знань, який не може бути спростований в майбутньому (абсолютне в iстинi). Прикладом тут можуть бути iсторичнi дати, конкретнi науковi факти, елементи будь-якої теорiї, якi не пiдлягають змiнам в залежностi вiд розширення i поглиблення наших знань.
ВIДНОСНА iстина е знання, якi вiрно вiдображають об'єктивну дiйснiсть лише у певних аспектах та вiдношеннях. Вiдносна iстина це "сьогоднiшнiй" рiвень знання, це знання неповне, але воно несе в собi зернину абсолютної iстини. Так, свого часу була iстиною корпускулярна теорiя свiтла. Вона давала порiвняно вiрне пояснення свiтлових явищ, добре пояснювала його прямолiнiйне поширення, заломлення та вiдбиття свiтлового променя. Однак згодом були вiдкритi факти, що їх корпускулярна теорiя пояснити не могла (iнтерференцiя свiтла). Корпускулярна теорiя в цих умовах поступається перед iншою теорiєю - хвильовою. Та й ця теорiя виявилась вiдносною. На початку двадцятого столiття М.Планк розробляє квантову теорiю свiтла. Ця теорiя бiльш глибока, охоплює всi вiдомi прояви свiтлових явищ. Але сама квантова теорiя, очевидно, теж є вiдносним знанням. Поява в майбутньому бiльш досконалої теорiї ймовiрна, i то буде нове досягнення в теорiї свiтла.

Розглянутi приклади наводять на висновок, що iстина завжди конкретна. Те чи iнше твер-дження людина формує залежно вiд умов, мiсця та часу. Абсолютнiсть та вiдноснiсть наших знань - двi сторони iстини. Мiж абсолютнiстю i вiдноснiстю немає непрохiдної прiрви. Абсолютнiсть i вiдноснiсть знань тiсно пов'язанi, бiльше того, варто тiльки на деякий час забути про цю єднiсть, як виникають помилки, часом фатальнi. Досить акцентувати увагу на абсолютностi здобутого знання, як тут же потрапляєш в догматизм. Яскравим, далеко не єдиним i досить дошкульним прикладом такого догматизму було некритичне ставлення до марксистської теорiї за весь перiод iснування радянської держави. З другого боку, достатньо заперечити iснування iстини в тiй чи iншiй визнанiй теорiї - потрапляєш в релятивiзм. Це своєрiдне заперечення об'єктивностi людського знання взагалi на тiй пiдставi, що воно вiдносне, а, вiдтак, нiчого напевне знати не можна. Крайня позицiя релятивiзму сягає агностицизму в формi - солiпсизму.

Якщо i догматизм, i релятивiзм однаково згубнi для iстини, то де тодi критерiй, який дає можливiсть оцiнити знання як iстину? Таким критерiєм є практика. ПРАКТИКА - це сукупнiсть творчої, виробничої, пiзнавальної, суспiльно-полiтичної та iнших соцiально значимих видiв дiяльностi людини, котрi забезпечують функцiонування i прогрес суспiльства. В поняттi ПРАКТИКА iнтегровано всю творчу дiяльнiсть людства. Роль практики в пiзнаннi багатогранна. Практика спонукає людину до знання. Виробництво, духовне життя, полiтична, економiчна дiяльнiсть постiйно вимагає вiд людини все нових та нових знань, що й змушує її до творчого пiзнавального пошуку. Практична дiяльнiсть постiйно ставить перед людиною своєрiднi загадки, а по сутi замовлення на пiзнання. Без розгадки нових проблем, без виконання такого роду замовлень неможливо рухатись далi в тiй же практичнiй дiяльностi. Практика не може розвиватись без наукових вiдкрить, без нового знання. Виступаючи замовником пiзнання дiйсностi, практика є i споживачем iстини. Суспiльство навiть теорiї високого рiвня сприймає не бiльше, як iнформацiю "про запас", якщо ця теорiя не допомагає сьогоднiшнiм практичним дiям.

Ранiше вже йшлося, що практика виступає критерiєм iстини. Тобто, знання, пiдтверджене практичною дiяльнiстю, перевiрене в ходi такої дiяльностi, є iстиною. З перших трьох функцiй практики в процесi пiзнання випливає четверта. Практика виступає межею людського пiзнання. Людина не може пiзнавати те, що ще не стало предметом її практичної допитливостi та можливостi взаємодiяти з об'єктом пiзнання. Про те, що процес пiзнання - це активна дiя суб'єкта стосовно до об'єкта, говорять факти сучасної уфологiї. Уфологiя - сфера одної iз сторiн духовної дiяльностi людини, що в даний час збирає нерозкритий, з позицiй наукового пiзнання, фактичний матерiал. Це iнформацiя про НЛО, про активнiсть, так званої, "барабашки", та про iншi незрозумiлi явища буття. Людство спостерiгає явища, котрим немае жодного наукового тлумачення. Наука не може пояснити їх тому, що не iснує на сучасному рiвнi розвитку культури засобiв до активного впливу на них. Це ще одне пiдтвердження обмеженостi пiзнання людською практикою. Реальнiсть, що не ввiйшла в сферу людської активностi, пiзнаватись не буде. Звiдси виникае проблема пiзнаваностi буття. Людина в межах своєї практичної активностi пiзнати буття може, i ця впевненiсть базується на таких положеннях те-орiї пiзнання:
1. Об'єктивно та незалежно вiд людини та її духовностi iснуе реальне буття. Воно є джерелом наших вiдчуттiв i знань.
2. Нiякого бар'єру, мертвої зони мiж явищем та суттю (рiччю в собi за I.Кантом) не iснує. Є пiзнана реальнiсть й непiзнана.
3. Вiдчуття, сприймання, уявлення, поняття є "вiдбитки" об'єктивної реальностi в свiдомостi людини. Вони є iдеальнi утворення, що виникли в результатi вiдображення людиною об'єктивного свiту.
4. Процес пiзнання - це постiйне проникнення людської духовностi в сутнiсть реального свiту, що йде вiд знання першого порядку до другого, вiд простого до складного і спрямований в безмежжя простору й безмежжя структури.
5. Пiзнати можна лише те, що входить в рамки нашої практичної дiяльностi, що так чи iнакше можна перевiрити на практицi.

Розпочинається пiзнання зi спостереження, вiд нього ми переходимо до абстрактного мислення, а результат мислення перевiряємо на практицi. Практичне застосування, як правило, ставить новi завдання в пiзнаннi, i цикл розпочинається з початку. Такi основнi моменти теорiї пiзнання, що розглядаються тiєю частиною фiлософiї, що зветься гносеологiєю. Гносеологiя української гуманiстичної фiлософської традицiї оптимiстична i стверджує, що пiзнавальнi завдання, котрi ставить перед людством його практичне життя, принципово можуть бути вирiшенi.

4. Загальна характеристика методiв та форм наукового пiзнання

Сформувати уявлення про процес наукового пiзнання свiту неможливо без бодай коротенького ознайомлення з загальними методами пiзнання в науцi. Пiзнання наукою об'єктивної дiйсностi вiдбувається на рiзних рiвнях узагальнення. Стосовно до методiв i результатiв пiзнання його дiлять на емпiричне та теоретичне. Вiдповiдно, i наука iснує прикладна й фундаментальна. Емпiричне знання це безпосередне знання. Воно здобувається, здебiльшого, в процесi зв'язку суб'єкта, що пiзнає, з об'єктом, котрий пiзнається. Емпiричний рiвень пiзнання характеризується тим, що змiст знання отримується вiд спостережень, досвiду та експериментiв. На емпiричному рiвнi об'єкти вiдображаються з боку властивостей i вiдносин, як доступнi чуттєвому сприйняттю. Найбiльш розповсюдженим засобом добування емпiричного знання є спостереження та експеримент.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ - це цiлеспрямоване безпосередне сприйняття об'єкта пiзнання для з'ясування його властивостей та вiдношень. Особливiстю наукового спостереження є те, що ним передбачена наукова пiзнавальна програма яка не торкається об'єкта пiзнання, не змiнює його. Характерною особливiстю спостереження є контакт науковця i об'єкта спостереження. Вони мусять iснувати в просторi та часi одноразово. Не можна спостерiгати минулого та майбутнього. Цiннiсть спостереження саме в безпосередньому контактi об'єкта та суб'єкта пiзнання. Наукове спостереження обов'язково передбачає певнi часовi характеристики та засоби фiксацiї результату.

Спостереження має ряд недолiкiв. Спостерiгач - пасивний щодо об'єкту пiзнання. Спосте-рiгач не може бачити всього, що вiдбувається. Вiн обмежений або своїми органами чуття, або вибором приладiв. Скажiмо, абсолютна бiльшiсть людей не бачить людську ауру, а прилади, що її фiксують, поки що надто недосконалi. Знання ж про ауру, її спостереження вже на сучасному рiвнi розвитку медицини могли б добре прислужитись людинi.

Спостерiгач прикутий до одиничного тодi, коли науку цiкавить загальне. Та при всiх його недолiках - спостереження один з провідних методiв наукового пiзнання.
ЕКСПЕРИМЕНТ - це такий метод дослiдження, при якому об'єкт пiзнання ставиться в спецiальнi умови. Експеримент - активний прийом добування нового знання. Тут суб'єкт пiзнання активно i цiлеспрямовано втручається в перебiг явищ, штучно створює умови для протiкання процесу. Результат роботи експериментатора залежить вiд: 1) експериментальної бази; 2) усвiдомлення мети та завдання експерименту; 3) органiзацiї експерименту з точки зору забезпечення його чистоти (треба по можливостi позбавитись всяких побiчних впливiв); 4) вiд володiння експериментатором методикою та майстернiстю проведення експерименту. Експеримент дає багатющi матерiали, але в цьому методi є свої недолiки:
- не всi природнi та соцiальнi об'єкти пiддаються експериментальнiй методицi (сонце, зiрки, революцiї);
- використання приладiв в експериментi веде до похибок, що викликанi їх фiзичними властивостями;
- експеримент, як i спостереження, прикутий до одного факту. Зараз ми пiдiйшли до поняття "науковий факт". Науковий факт може бути реальною рiччю, властивiстю, iдеальним образом. Факти сами по собi ще не мiстять iстини. Ми пiддаем їх розглядовi, поясненню, систематизацiї. В цьому процесi й здобувається iстина. Одним з прийомiв теоретичного пiзнання є пояснення фактiв. В процесi пояснення факту розкривається його походження або суть. Розкриваючи суть фактiв, пояснення розкривае перспективу наукового передбачення явищ. Наявнiсть факту - наукова передумова пiзнання, що зумовлено слiдуючим:
- науковий факт е представник об'єкта в нашому мисленнi. Мислення оперує з фактами, а не з предметами;
- факт науково вже узагальнює, унiверсалiзує процес пiзнання;
- факт є основою подальшого руху пiзнання, факт є грунт для створення теорiї;
- факти мусять братись у системi. Факт сам по собi хибує однобiчнiстю i лише в системi всiх фактiв розкриває iстину.

З кожним днем наукового пiзнання людство здобуває все бiльше i бiльше фактiв, зростає кiлькiсть наукової iнформацiї. Чи немає тут загрози самому людському розуму потонути в морi iнформацiї, захлину-тись в ньому? Ця загроза виключена через наявнiсть теоретичного рiвня науки.
ТЕОРЕТИЧНА НАУКА - це такий рiвень пiзнання, коли об'єкт вiдображається з боку його необхiдних зв'язкiв i закономiрностей за допомогою абстрактного мислення. Форм абстрактного мислення людство створило вже багато. Серед них аналiз i синтез, iндукцiя та дедукцiя, умовивiд за аналогiєю, категоричний i умовний силогiзм, гiпотеза i, нарештi, теорiя. Ми не будемо детально аналiзувати всi форми теоретичної обробки наукових фактiв, зупинимось лише на одному методi наукового пiзнання, який часто використовується в технiчнiй творчостi та економiчному прогнозуваннi - моделюваннi.

МОДЕЛЮВАННЯ є вiдтворення властивостей об'єкта на спецiально збудованому за певними правилами його аналозi - моделi. Розрiзняють моделювання як практичну побудову аналогу i як пiзнавальний прийом. Сутнiсть моделювання полягає в тому, що певнi властивостi об'єктiв можна дослiджувати опосередковано, на моделях цих об'єктiв, якi бiльш доступнi дослiдженню. Моделювання як метод наукового пiзнання грунтується на здатностi людини абстрагувати схожi ознаки, або властивостi рiзних предметiв i встановлювати певнi вiдношення мiж ними.

Слово "модель" як в науковiй лiтературi, так i в повсякденнiй мовi вживається в рiзних значеннях. Воно використовується для означення рiзного типу конструкцiй. Пiд моделлю iнколи розумiють певний "iдеальний" зразок, з якого копiюють iншi предмети такого самого типу. Нарештi, пiд моделлю iнодi розумiють спецiально створений людиною предмет, пристрiй, або систему, якi в певному вiдношеннi iмiтують, вiдтворюють iснуючi системи, процеси.

Модель може виконувати багато функцiй. Є моделi пiзнавальнi, демонстративнi та при-кладнi. Фактично всi прилади й пристрої, якими студенти користуються в iнститутi на лабораторних роботах, є демонстрацiйнi моделi, бо вони допомагають продемонструвати на практицi тi теоретичнi знання, що даються на лекцiях. Прикладна модель використовується для певних цiлей. Наприклад, аеродинамiчна труба моделює повiтрянi потоки, що обдувають лiтаки. Прикладною моделлю є прилади "штучна нирка", "штучнi легенi" та деякi iншi. Нас цiкавлять тi моделi, що є методом наукового пiзнання.

Моделi можуть бути як матерiальнi, так й iдеальнi. Головна вiдмiнна риса моделювання в тому, що дослiдник замiсть одного об'єкта бере iнший, який замiнює об'єкт дослiдження. Най-доцiльнiшим методом дослiдження є експеримент, але бувають випадки, коли експеримент про-вести не можна через грандiознiсть об'єкта. Скажiмо, експериментувати з сонячною системою не можливо, а ось моделювати її, експериментувати з моделлю можна. Другий випадок: експеримент досить дорогий з точки зору обладнання i енергетики. Тодi береться модель процесу чи об'єкта, яка значно дешевша вiд оригiналу. При моделюваннi надзвичайно важливо зрозумiти зв'язок моделi й оригiналу. Треба, щоб в моделi тi процеси, що цiкавлять дослiдника, були достатньо схожi з оригiналом, а те, що не цiкавить дослiдника, може вiдрiзнятись, а часом мусить обов'язково вiдрiзнятись. Наприклад, моделюється схема охолодження атомного реактора. В даному випадку енерговидiляючий елемент атомного реактора обов'язково замiнюють звичайними електричними тепловидiлювачами, щоб дати можливiсть дослiдникам працювати безпечно.

Iдеальнi моделi iснують в мисленнi людей i функцiонують за законами логiки. Прикладом iдеальної моделi може бути модель атома, яку створив Нiльс Бор, або модель iона, яку створив Арренiус, та iнше. Моделi цього виду лишаються моделями навiть тодi, коли вони втiленi в якiй-небудь матерiальнiй формi - малюнок, креслення, муляж або система знакiв. Найбiльш чиста iдеальна модель - це модель економiчного процесу. Створити цю модель можна лише, дякуючи логiчнiй абстракцiї. Її реальне вiдтворення в життi (якщо таке трапиться можливим) буде уже не моделлю, а реальним економiчним життям.

Функцiї моделей, що використовуються в теоретичному пiзнаннi бiльш рiзноманiтнi та складнi. 1) Моделi виконують прогнозуючу функцiю. Створенi логiчнi моделi i операцiї з ними дають можливiсть передбачити дещо в поведiнцi аналогу. Прикладом такого моделювання будуть розрахунки й обчислення. 2) Моделi виконують пояснювальну функцiю. Наприклад, встановлюють схожiсть властивостей. Це не учбове, а наукове пояснення. Виготовивши та випробувавши модель з якогось нового матерiалу, з'ясовують, що по даних функцiях матерiал рiвнозначний дереву, керамiцi чи металу.
Таким чином, ми ознайомились з постановкою одного з основних питань в фiлософiї, котре стосується можливостей пiзнання людиною оточуючого свiту. Висновки, що випливають з розгляду теорiї пiзнання.

1. Людський розум в процесi розвитку цивiлiзацiї та пiзнавальної дiяльностi здатен на постiйне розширення знань про оточуючу дiйснiсть, цi знання адекватно вiдображають рiзнi сторони та форми iснування буття.

2. Пiзнання свiту здiйснюється всiма формами людської свiдомостi. Цивiлiзований свiт висунув на переднiй край пiзнавальної дiяльностi науку, головна функцiя науки еврiстична (еврiка - вiдкриття). Наука постiйно працює над вiдкриттям нових закономiрностей.

3. Наукове пізнання тісно пов’язане з людською практикою, з активністю людини у всіх сферах буття

4. Пізнання дійсності через мистецтво та релігію має досить чітко виражений ціннісний характер.

Наукове пізнання індиферентне щодо людських цінностей і використовується людством як в загальнолюдських, так і в групових чи індивідуальних інтересах. Індивідуальні та групові інтереси часто суперечать загальнолюдським. Тому наукове пiзнання мае сенс лише в процесi реалiзацiї iдей науки в людськiй практицi, що спрямована на реалiзацiю високих гуманiстичних iдеалiв людства.