Філософія: український світоглядний акцент: Навч. посібник

Автор: | Рік видання: 2006 | Видавець: Київ: Кондор | Кількість сторінок: 356

РОЗДІЛ 2 - Частина ІІ. - БУТТЯ

1. Рух як властивiсть буття. Поняття руху та багатство його форм. Кла-сифiкацiя форм руху. Спокiй.
2. Закони руху. Закон єдностi та взаємодiї протилежностей. Закон переходу кiлькостi в якiсть. Закон заперечення заперечення.
3. Спiввiдношення форм iснування буття. Взаємозалежнiсть форм iснування буття. Самосутнiсть та самодостатнiст його форм. Реальнiсть як рояв властивостi.

РОЗДІЛ 2 - Частина ІІ. - БУТТЯ

1. РУХ ЯК ВЛАСТИВIСТЬ БУТТЯ

Рух фiлософiя визначає як змiни будь-якого характеру, що вiдбуваються в буттi. Отже, рух це не лише просторове перемiщення, а й змiна станiв, об'єктiв, взаємнi перетворення елементарних частинок, виникнення метагалактик, обмiн речовин в клiтинах органiзму, обмiн дiяльнiстю людей в процесi суспiльного життя, розвиток думки, моральнi змiни, що проходять в суспiльствi i т. д. Буття не iснує як буття поза рухом. Будь-який об'єкт реальної дiйсностi iснує лише тому, що в ньому весь час вiдтворюються певнi типи руху. Як тiльки зникає певний тип руху в конкретному об'єктi, вiн тут же перетворюється в щось iнше, а сам об'єкт зникає. Бiльше того, ми сприймаємо оточуючий свiт дякуючи руху. Процес сприйняття - також рух, процес мислення - теж рух, процес творення людиною другої природи - рух. Рух є однiєю з внутрiшнiх властивостей буття, причому властивiсть корiнна, основоположна. Та цю властивiсть ми можемо вивчати i спостерiгати лише в тому разi, коли є система координат, яку ми сприймаємо як спокiй. Отже, з'являється проблема спокою.

Якщо ми спробуємо знайти об’єкти, якi знаходяться в станi спокою, де був би вiдсутнiй всякий рух, то виявиться, що таких об'єктiв немає. Спокiй же буде нами квалiфiкуватись як вiдносно стiйкий рух. Скажiмо, джерело рухається чи нi? Вiдносний спокiй джерела можливий тому, що в ньому рухається вода. Перестане рухатись вода - i це вже не джерело. Бiологи розглядають будь-який живий органiзм як фонтан речовини, який постiйно вiдтворюється, дякуючи обмiну речовиною з оточуючим свiтом. Прикладiв можна навести безлiч. Ми дiйшли до того, що спокiй є певним станом руху. Цей стан є рiвномiрний, стiйкий i стосовно до нього ми сприймаємо всi iншi перетворення. Коли порiвнювати рух i спокiй, то мова йде про два основнi типи руху. Один тип характеризується тим, що призводить до якiсних змiн предметiв, систем, вiдношень: виникнення галактик, зiркових систем, поява життя, а потiм i людства на планетi Земля, формування держав, творення нових культурних цiнностей i т.д. Другий тип руху це такий спосiб змiни в самих об'єктах, котрий дає можливiсть iснування самих об'єктiв, як таких. Рух планет навколо Сонця, рух елементiв годинникового механiзму в самому годиннику i т.д. Вiдповiдно до iєрархiї форм дiйсностi iснують i якiсно рiзнi форми її руху. Потреба пiзнання всього розмаїття проявiв руху поставила завдання класифiкацiї його форм. В основу такої класифiкацiї покладено такі принципи:

1. Форми руху спiввiдносяться з рiвнями органiзацiї буття. Кожному рiвню органiзацiї реального свiту вiдповiдає своя специфiчна форма руху.

2. Мiж формами руху, як формами органiзацiї буття, iснує генетичний зв'язок. Тобто, вища форма виникає на базi нижчої i без неї не може iснувати.

3. Вищi форми якiсно вiдмiннi. Вища форма то є якiсний стрибок, своєрiдний "вiдрив" вiд попередньої форми, а звiдси вищу форму не можна звести до простої суми нижчих.

Виходячи з цих принципiв та спираючись на досягнення сучасної науки, видiляємо три основнi рiвнi руху, що вiдповiдають трьом етапам розвитку буття: рух в неорганiчнiй природi, рух в живiй (органiчнiй) природi, та рух в соцiальному (людському) середовищi.

В неорганiчному свiтi iснують такi притаманнi йому форми руху: квантовий рух - рух елементарних часточок та полiв, тепловий рух, хiмiчна форма руху й механiчна форма руху - рух макротiл.

Органiчний рiвень репрезентований в умовах нашої планети Земля власне однiєю формою - бiологiчною, що є проявом життя бiлкових тiл. Суть цiєї форми руху вивчається окремо. Соцiальний рiвень можна було б звести до функцiонування людини та суспiльства. I все ж тут варто видiлити рух людської духовності, як особливе i специфiчне серед всiх iнших проявiв людської активностi.

Характеризуючи рух взагалi, треба видiлити й таку його особливiсть як перемiщення. Будь-які перетворення так чи iнакше зводяться до того чи iншого варiанту перемiщення. I це особливiсть не лише механiчного руху, де перемiщення видно найяскравiше, а будь-якого руху взагалi, бо взаємодiї в квантовому свiтi, змiни стану часточок зв'язанi обов'язково з перемiщенням, це ж саме вiдбувається й при хiмiчних та теплових перетвореннях.

Особливу увагу слiд звернути на спiввiдношення форм руху. Нижчi форми включаються до вищих, але звести вищу форму до суми нижчих не можна. Тому не можливо пояснити закони розвитку вищої форми законами нижчої. Так не можна всiєю сумою бiологiчних законiв i їх найтоншим аналiзом з'ясувати процеси суспiльного розвитку, хоча суспiльство в цiлому i являє собою, крiм всього iншого, i бiологiчну популяцiю. Цю закономiрнiсть у спiввiдношеннi форм руху треба постiйно враховувати, коли ми вивчаємо оточуючу дiйснiсть.
Аналiз спiввiдношення форм руху нiби вибудовуе своерiдну iєрархiчну систему, де нижчi форми є базою вищих, а вищi стоять "над нижчими." Та така структура чiтко вибудовуеться лише в чисто фiзичнiй картинi свiту. Правомiрно припустити, що бiологiчна та соцiальна форми руху уявляють з себе певне вiдгалуження i можливо вiдгалуження унiкальне. В сучаснiй космологiї iснуе, так званий, антропний принцип, згiдно якого наш свiт влаштовано таким чином, що в ньому, в принципi, допускаеться iснування людини як закономiрного пiдсумку еволюцiї. Але можливi й iншi свiти, з другими значеннями фундаментальних свiтових констант, що характеризують базиснi фiзичнi взаемодiї. Сучасна космологiя допускае iснування i таких свiтiв, котрi бiднi на форми, пустi, в них iснують лише примiтивнi форми руху, просто в цих свiтах немае атомiв, а звiдси речовини i т.д. В цьому вiдношеннi людина, людське суспiльство як вища органiзацiя буття є така форма руху, яка обумовлена проявами нашого Всесвiту, фундаментальними характеристиками "нашого" космосу, фундаментальними характеристиками "нашого" буття.

Це наводить на думку, що соцiальна форма руху є космiчним феноменом. Зараз, коли людство вийшло в космос, воно починае себе усвiдомлювати не просто як щось вороже йому, а як його органiчний елемент.

Виникає розумiння унiкальностi людського життя i разом з тим вiдчуття причетностi цього життя до процесу розвитку як всеосяжного цiлого.

Рух як загальна характеристика буття має свої закони. Вiдкриття цих законiв дало можливiсть в свiй час вiдповiсти на безлiч питань об якi, як об прибережну скелю, в прах розбивалась безлiч теорiй. Честь вiдкриття законiв руху належить Гегелевi.

Видiлимо головне в характеристицi руху як форми iснування буття:

1. Фiлософське поняття руху - це усвiдомлення людиною унiверсальної характеристики буття, яку ми квалiфiкуємо як форму його/буття/iснуваня.

2. Важливим для розумiння сутностi руху є така специфiчна особливiсть руху, як спокiй. Дякуючи цiй специфiчнiй формi можливе пiзнання людиною руху взагалi.

3. В зв'язку зi складною структурою буття, багатством всiх його проявiв, рух можна зрозумiти, лише упорядкувавши це розмаїття в певнiй класифiкацiї, яка розглядається як система зв'язкiв мiж формами руху.

4. Закони руху, вiдкритi Гегелем, дають змогу зрозумiти характер перетворень всiх складних процесiв, що вiдбуваються в буттi.

2. ЗАКОНИ РУХУ

В iсторiї фiлософської культури довгий час дослiдження руху велося в планi аналiзу рiзних його форм та рiзних способiв прояву. Для фiлософiї бiльше двох тисяч рокiв не були зрозумiлi причини iснування такої характеристики, властивостi, способу iснування, як рух. Тому навiть в часи Ньютона вважалось, що рух в реальний свiт привнесений зовнi.

Справа в тому, що iсторично першою, найдоступнiшою для вивчення, виявилась механiчна форма руху. З аналiзу механiчної форми руху розпочалось його вивчення в стародавньому свiтi, i, врешті-решт, це привело до першої цiлком завершеної наукової теорiї класичної механiки.
В класичнiй механiцi поняття сили, поштовху, причини механiчних змiн можуть не розкриватись, а сприйматись, як деякий даний феномен, як постулат, що не вимагає доказiв, як вихiдна позицiя. Теорiя класичної механiки "байдужа" щодо сутнiсних причин руху. Її влаштовує будь-який варiант походження сили, що стала причиною явних перемiщень. І коли механiка стала найавторитетнiшою наукою, синонiмом наукової достовiрностi свого часу, то її методологiя залучаеться й до витлумачення сутностi та будови всесвiту. Вiдповiдно до вимог механiки треба було знаходити поштовх, вiд якого вже можна рахувати початок розвитку всесвiту. Не маючи можливостi на засадах методологiї класичної механiки визначити джерело космiчного творення, людська думка вiднесла його до надприродного витоку, надприродної сили. Довелось першопоштовх "списати" на активнiсть вищої вiдносно до буття сили. Науцi довелось визнати Бога - творця.

Не маючи можливостi дослiджувати сутнiсть руху i сутнiсть його "творця" Бога методами класичної механiки, тогочасна наука погодилась з визначенням непiзнаваностi i першопричини руху, i Бога як творця того самого першопоштовху. Отже, вiд механiстичного свiторозумiння в фiлософiю ввiйшло уявлення про iснування причини руху буття. До того часу, доки свiтогляд европейської культури незаперечно визнавав iснування Бога - творця з причиною руху, як вже йшлося ранiше, клопоту не було. Бог дав першопоштовх, Бог непiзнаванний, а вiдтак зникае i можливiсть i потреба шукати першоджерело руху.
Прорив до розумiння сутностi руху як iманетної властивостi буття здiйснив вiдомий представник нiмецької класичної фiлософiї Георг В. Ф. Гегель. Вiн видiлявся загостреною увагою до iсторiї духовної культури людства. Вже в своїх раннiх творах цей фiлософ аналiзує iудаїзм, античнiсть, християнство як ряд закономiрно змiнюючих один одного ступенiв людської духовностi. Гегель добре усвiдомлював, що, так би мовити, на "його очах" вiдбувається становлення нової капiталiстичної культури, а звiдси i нового рiвня духовностi. За допомогою створеного ним самим дiалектичного методу Гегель критично переосмислює всi сфери сучасної йому культури. На основi цього аналiзу вiн формує закони руху i розвитку людської духовностi. У вiдкритих Гегелем законах розкритi форми перетворень, що здiйснюються в людськiй свiдомостi, духовностi. Мова йде не про суть перетворень, а про форму, про спосiб, стосовно до людини слiд сказати про метод, бо спосiб перетворення для людини перш за все виступає як метод її дiяльностi. Отже Гегель, аналiзуючи перетворення, рух, розвиток духовної культури людства, розкрив закономiрнi форми, в яких цей процес здiйснюється.

Та ступiнь узагальнення, до якого пiднявся Гегель в аналiзi людської духовностi, був настiльки високим, що у законах руху думки вiдобразились закони руху буття, як такого. Ще раз пiдкреслимо: закони не показують, що i в що повинно перетворитись. Тобто змiст руху лишається за дужками закону. Змiстовна частина руху буття визначається взаємодiєю та вiдображенням дискретних елементiв буття. Iнакше кажучи, що виникне в результатi руху, розвитку залежить вiд характеру взаємодiючих об'єктiв, а не вiд самого способу перетворення.

Гегель, аналiзуючи процес розвитку людскої духовностi, показує, що "джерело руху", у взаемодiї протилежностей. Але мова йде фактично не про "джерело", не про "початок", не про "витоки", а про спосiб iснування руху. Рух iснуе через взаемодiю протилежностей. "Причину", "виток" мае конкретний прояв руху, вiн виникае через конкретну суперечнiсть, але попереду цiеї суперечностi iснуе якась iнша суперечнiсть, що викликала до життя дану. Звiдси - рух не мае "витоку", вiн форма iснування буття, спосiб реалiзацiї одної з сторiн буття. Через цю форму буття реалiзуються постiйнi змiни. Механiзм самих змiн розкриваеться законом переходу кiлькiсних змiн в якiснi, який теж був вiдкритий Гегелем. Нарештi, один з напрямкiв спрямованостi руху був розкритий через закон заперечення заперечення.
Так сформувались три основнi закони руху, якi у Гегеля, по сутi справи, пояснили механiзм розвитку процесу пiзнання свiту людиною в найзагальніших формах.

Марксизм намагаеться унiверсалiзувати гегелiвську дiалектику. Тобто теорiю пiзнання перетворити в загальну теорiю розвитку, сформувавши "матерiалiстичну дiалектику". Плiдним в цьому планi виявилась "матерiалiзацiя" законiв руху. Вони дiйсно, як з'ясувалось, закони унiверсальнi. Iнша частина гегелiвскої дiалектики - так званi категорiї дiалектики - виявилась методом пiзнання соцiальних явищ та явищ, пов'язаних з розвитком людскої духовностi. Щоправда, в сучаснiй фiлософськiй лiтературi звинувачують марксизм, а конкретно Енгельса, в тому, що вiн закони руху, розвитку мислення унiверсалiзував, так би мовити, з механiстично - метафiзичних позицiй просвiтництва. Доля iстини в цьому є, Енгельс дiйсно намагаеться закони руху подати на зразок законiв природничих. Та справа не в недосконалостi окремих думок Енгельса, а в тому, що йому потрiбно було вiднайти джерело руху в фiзичному свiтi. В даному випадку Енгельс намагається вирiшити проблему, яка виникла в механiстичному свiторозумiннi i нiяк не давалась до розв’язання в рамках цього свiтогляду. А бажання вирiшити проблему було, бо iнакше не вибудовувалась система так званого дiалектико-матерiалiстичного свiтогляду. Хоча класики марксизму не раз критикували Гегеля за те, що вiн в угоду своїй системi iнколи жертвував надбанням методу, але самi вони часом попадають в ту же пастку, що й Гегель. Марксизм потребував цiлiсної системи свiтогляду, а тому доводилось жертвувати деякими "тонкощами".

Чи не головний недолiком в розглядi Енгельсом руху є спроба знайти "причину руху" при його визнаннi iманетною властивiстю матерiї. Та вже в постановцi завдання закладено суперечнiсть. Причини руху реальностi не iснує. Рух - властивiсть самосутня i самодостатня. Це прояв, це форма iснування буття. В самiй формi iснування немає причинно-наслiдкових зв'язкiв.

Причинно-наслiдковi зв'язки iснують в процесах взаємоперетворення якихось елементiв буття. Причинно-наслiдковi зв'язки самi є наслiдком iснування такої характеристики буття, як рух. I спроба шукати причину руху - знов-таки спроба поставити наслiдок попереду причини.
Є iнший варiант розгляду руху, iнший спосiб "вiднайти його причину". Це спроба розглядати рух як властивiсть, що сама в собi несе причину, намагання розглядати рух як саморух. Нiчого нового така позицiя не вносить в розумiння руху, окрiм схоластичної плутанини, яка виводить свiтогляд на логiчний круг.

З моменту вiдкриття Гегелем закону єдностi та взаємодiї протилежностей всi прихильники гегелянства вiд послiдовних iдеалiстiв до войовничих матерiалiстiв причину руху вбачають в законi єдностi та взаємодiї протилежностей (в росiйсько-радянському варiантi це не взаємодiя, а обов'язково боротьба). З цього часу прихильники пошуку джерела руху так чи iнакше знаходять його в цьому гегелiвському законi. Чи то вони просто оголошують "боротьбу" протилежностей самим що не є джерелом, чи цю ж боротьбу оголошують сутнiстю саморуху. Та далi цiєї iдеї нiхто не пiшов.
Пошук причин джерела руху є звичайнiсiньким механiцизмом. Джерело можна було б шукати або в iнших сторонах буття (часi, просторi, взаємодiї дискретностi, вiдображеннi), або поза буттям. Якщо форми iснування буття самосутнi та самодостатнi й жодна з них не породжує iншу, в такому випадку проблема джерела руху просто вiдпадає, бо рух, як i iншi сторони буття, самодостатнi. Якщо шукати джерело поза буттям то треба допускати джерело в iнобуттi, тобто в якомусь потойбiчному свiтi. А це вже вихiд на старий шлях середньовiчного витлумачення Бога як першоджерела, нi бiльше нi менше.

На сучасному рiвнi розвитку природничої науки та сучасному розвитку філософської культури можна впевнено стверджувати лише те, що рух є властивiсть реальностi, яка поряд з iншими, такими ж властивостями i є сама реальнiсть. Рухається не щось, що не має руху (марксизм вимагае визнати об'єктом руху "матерiю"), а рух є прояв, сторона тiєї ж "матерiї", або назвем її об'єктивною реальнiстю, чи буттям. В будь-якому випадку, як би фiлософи не iменували свiт, в якому живе людина: матерiя, реальнiсть чи буття, мова йдеться по сутi про гармонiйне поєднання всiх проявiв, усiх форм iснування буття.

Коротко розглянемо змiст законiв, вiдкритих Гегелем. Розгляд будь-якого закону розпочинається з розгляду понять, що входять до сфери його дiї. Закон єдностi та взаємодiї протилежностей теж має певну кiлькiсть категорiй, що характеризують цей закон, а розкриття взаємозв’язку цих категорій і є конкретне формулювання закону.
Тотожнiсть та рiзниця. Всiм речам, явищам, процесам внутрiшньо притаманнi тотожнiсть та рiзниця. Людина, проживаючи, свiй вiк, проходить ряд стадiй життя - дитинство, юнiсть, зрiлiсть, старiсть, але при цьому, в певному вiдношеннi, лишається тотожна сама собi. Скажiмо, видатний український полемiст часiв середньовiччя Iван Вишенський був саме Iваном Вишенським в рiзнi фази свого життя. Тобто людина, попри вiковi змiни та змiни її поглядiв в чомусь, лишається сама собою на протязi всього життя. Тотожнiсть - властивiсть, що проявляється у всiх сферах реальностi.

Можна назвати об'єкти, скажiмо, машини одної марки, що сходять з конвейєра, якi теж в певнiй мiрi тотожнi одна однiй. Таким чином тотожнiсть - це вiдношення речi самої до себе, або до інших речей, при якому сторони, властивостi, сили, тенденцiї в одному об'єктi збiгаються зi сторонами, властивостями, силами та тенденцiями в другому об'єктi. Розумiння тотожностi об'єкта самому собi передбачає вiдношення збiгу його складових частин.

Рiзниця - це вiдношення речi самої до себе i до інших речей, сторонами якого є властивостi, сили, тенденцiї, що не збiгаються одна з другою. М.Бердяєв в юнi роки за своїми поглядами марксист, в зрiлих своїх роботах виступає як фiлософ - екзiстенцiалiст релiгiйного спрямування. Отже, свiтогляд юного Бердяєва i зрiлого фiлософа не тотожний. Коли ми вiзьмемо ту ж машину, що зiйшла з конвейєра, то рiзниця мiж окремими екземплярами буде в кольорi фарби, якостi окремих агрегатiв, якостi складальних робiт i т.д. Повної тотожностi реально не iснує, є тотожнiсть вiдносна. Тотожнiсть виражає вiдносну стiйкiсть речi, а рiзниця виражає її тенденцiю до мiнливостi. Кожному об'єкту властивi єднiсть тотожностi та рiзницi. Будь-який живий органiзм в процесi свого життя тотожний сам собi, але в той же час вiн постiйно зазнає змiн в процесi обмiну речовин, i завдяки цьому вiн щоденно нетотожний попередньому дню свого життя.

Рiзниця може бути iстотною та неiстотною. Рiзниця мiж спортивною моделлю "Ферарi" формули-1 i запорiзькою моделлю "Таврiї" суттєва, це автомобiлi рiзного призначення. А рiзниця мiж тридверною "Таврiєю" й п'ятидверною несуттєва. В процесi розвитку неiстотна рiзниця може перейти в iстотну, а iстотна - може розвинутись до протилежностi.
Протилежнiсть - це вiдношення сторiн, сил та тенденцiй, що є крайнiм проявом рiзницi. Протилежнiсть в живих органiзмах - це асимiляцiя та дисимiляцiя, в фiзицi - пiвнiчний та пiвденний полюси магнiта, добро i зло в людських стосунках i т. д. Перш за все треба зазначити, що будь-який об'ект е своерiдна еднiсть протилежностей. Всесвiт "побудовано" з речовини та полiв, котрi складаються з елементарних часточок, якi мають позитивний або негативний заряди. Позитивний i негативний заряд мають частiвки, що складають атом, такi ж характеристики мають i рiзного роду поля. Iснування об'ектiв реалiзується через еднiсть їх протилежних складових частин. Така еднiсть - суть взаемодоповнення, взаемопроникнення, гармонiзацiя протилежностей. Коли протилежностi гармонiйно доповнюють одна другу, то об'ект знаходиться в станi стiйкої рiвноваги i буде таким доти, доки така рiвновага зберiгатиметься. Об'ект в даному випадку знаходиться в станi вiдносної стiйкостi, тобто станi спокою.

Розвиток будь-якого об'екту мае два варiанти можливостей. За першим варiантом, взаемодiючi протилежностi, гармонiйно доповнюючи одна другу, розгортаються, розквiтають, проявляють усi свої можливостi, а потiм розпочинаеться їх згасання. Згасання йде аж до зникнення об'екту в небуттi. Прикладом тому може бути життя окремо взятого бiологiчного органiзму. Бiологiчний органiзм, закiнчивши життевий цикл, зникає в небуттi, перетворюеться в нижчу форму руху. В даному випадку маємо справу з реалiзацiєю руху в, так званих, "штатних ситуацiях". Йдеться про стiйкий рух, стабiльний, власне це "спокiй буття". "Спокiй буття" - один з видiв його стану. Та справа в тому, що розгортання протилежностей, конкретна доля кожної суперечностi процес не iзольований. В буттi через систему взаемодiї пов'язанi мiж собою i предмети, i процеси. Розгортання суперечностi в окремому об'єктi вiдбуваеться в ходi складних взаємозв'язкiв з вiдповiдним розгортанням суперечностей в сумiжних системах, що обумовлюють функцiонування кожної з них зокрема. Саме тут в силу рiзницi умов протiкання вiдбуваються деформацiї елементiв суперечностi. Гармонiя зникає, виникає дисгармонiя, яка може набрати характеру конфлiкту. Розв'язання такого конфлiкту веде не до згасання суперечностi, а до її розв'язання. Новий напрямок в розвитку, в протiканнi конкретної суперечностi є фактичним проявом виникнення нового. Такий спосiб реалiзацiї руху означає розвиток, прогрес, що здiйснюеться через активнiсть всiєї сукупностi взаемодiючих суперечностей буття. Звiдси "джерело розвитку", як то вкорiнилося в дiалектичному матерiалiзмi, не в "саморусi", а у взаємодiї всiєї сукупностi реальних суперечностей буття. Без розумiння такої форми iснування буття, як взаємодiя та вiдображення, зрозумiти суть руху, як розвитку, неможливо.

Спроба розкрити сутнiсть руху через рух е логiчним колом. I вирватись з нього можливо, лише виходячи за межi однієї форми iснування буття. Буття єдине, недiлиме. Вивчення однієї iз сторiн буття через вичленовування її з реальностi є абстракцiя. I як би фiлософ не намагався в межах однієї абстрактно вичлененої сторони буття розкрити його (буття) суттєвi властивостi, вiн не пiде далi схоластичної, словесної еквiлiбристики.

Отже, рух реалiзується як, взаємодiя протилежностей в системi та взаємодiя мiж системами i їх протилежними сторонами. Бiльше того, не можна зрозумiти рух як розвиток без розкриття такої форми iснування буття, як вiдображення. Рух в буттi реалiзується через розгортання суперечностi, що є взаємодiєю мiж сторонами, елементами системи. Рух може реалiзуватись як гармонiйне розгортання i згасання суперечностi, тодi ми маємо стабiльне буття. Такий варiант руху є, по сутi, рухом по колу, що свого часу помiтили й зафiксували в своєму свiтоглядi стародавнi греки. Нами розглядався й iнший варiант розгортання суперечностi, котрий приводить не до згасання даної конкретної форми руху, а веде його до переходу в iнший якiсний стан.

Механiзм перетворень, що вiдбуваються в рухливому буттi, розкриваеться через закон переходу кiлькiсних змiн в якiснi. Найпростiший спосiб змiн, що проходять в будь-якому об'єктi, це кiлькiсне нагромадження, або кiлькiсне зменшення властивостей, характеристик, сторiн. Скажiмо, в процесi навчання студент щоденно додае до наявних в нього знань невелику кiлькiсть нових, в той же час якусь кiлькiсть вже пізнаного вiн забувае. Активно працюючий, студент "набиратиме" знань бiльше, нiж забуватиме. Постiйно працюючи, вiн врешті-решт "набере" таку кiлькiсть знань, яка дає можливiсть квалiфiкувати його фахiвцем в певнiй сферi дiяльностi.

Коли ми говоримо про кiлькiснi змiни в тому чи iншому об'єктi, то треба мати на увазi, що змiни вiдбуваються в протилежних сторонах об'єкта або вiдбуваються протилежнi змiни. Якщо будь-який об'єкт є своєрiдне поеднання протилежностей, то будь-якi змiни (в тому числi i кiлькiсного характеру) вiдбуваються в протилежних сторонах.

Цi змiни не впливають на сутнiсть об'єкта лише до певної мiри. За цiєю мiрою (межею) кiлькiснi змiни приводять до змiн якiсних. Наведемо загальновiдомий приклад. Пiдiгрiвання води вiд 0 до 99 градусiв за Цельсiєм не змiнює її агрегатного стану. Та досить додати ще одного градуса тепла, як при стоградуснiй температурi розпочнеться перехiд води з рiдкого в газоподiбний стан. Коли пiдiгрiвати пар далi, то за межею 500 градусiв пар перетвориться в гремучий газ - сумiш водню та кисню. За межами 5000 градусiв ця сумiш перетвориться в холодну плазму. Є межi кiлькiсних змiн, на рубежах яких вiдбувається змiна якостi об'єкту.

Такi перетворення вiдбуваються стрибкоподiбно. Характер стрибкiв може бути миттевим i може розтягуватись в часi. Швидкiсть перетворень однієї якостi в iншу залежить вiд характеру протирiч, що визначають суть даного об'єкта, та вiд умов, в яких вiдбуваються перетворення. Скажiмо, вода в чайнику може пiд впливом нагрiвання википiти за якийсь час. Перетворення рiдини в пару пройде поступово. Та бувають не поодинокi випадки, коли через вiдсутнiсть нормального паровiдводу в парових котлах перехiд перегрiтої води в пару вiдбувається миттево, котли вибухають. До речi, саме так за офiцiйною версiєю вибухнув реактор Чорнобильської АЕС. В однiй iз зон реактора видiлення тепла в час зупинки блоку було надзвичайно активним, бурхливим. Охолодження цiєї зони через вiдвiд тепла виявився малоефективним. Зона перегрiлась, вода в пару перетворилась миттєво, тобто вiдбувся вибух, що зруйнував реактор.

Мiльярди тонн води на планетi Земля випаровуються пiд впливом сонячного тепла, а потiм в процесi охолодження знову перетворюються в воду. Цей круговорот води в природi йде без якихось там катаклiзмiв, але коли вода миттєво зустрiчається з вогнем, то бiда чи для природного об'єкта, чи для людей неминуча.

Довгий час в марксизмi закон переходу кiлькiсних змiн в якiснi був методом обгрунтування теорiї революцiйного розвитку суспiльства. Всю вину за такий апокаліптичний характер людського прогресу марксизм списував на соцiальну стихiю, при якiй класова боротьба неминуче вела до соцiального вибуху. Та це було вiрно лише при переходi вiд феодалiзму до капiталiзму, i то не у всiх країнах Європи. Характер якiсних змiн залежить вiд умов їх протiкання.

Таким чином рух реалiзується через постiйну взаємодiю протилежних сторiн реальностi. В цiй взаємодiї важливе мiсце займають кiлькiснi змiни, що проходять у протилежних сторонах об'єктiв. Особливiсть цих перетворень розкриває закон переходу кiлькiсних змiн в якiснi. Рух реалiзується в складнiй дiалектицi внутрiшнiх та зовнiшнiх взаємодiй. Внутрiшня взаємодiя дає можливiсть реалiзуватись взаємодiї зовнiшнiй. Взаємодiя зовнiшня обумовлює, при її каталiтичнiй дiї реалiзується, взаємодiя внутрiшня. Саме так розгортається така властивiсть буття, як рух.

Вiдкритi Гегелем закони єдностi та взаємодiї протилежностей i закон переходу кiлькiсних змiн в якiснi показують яким чином цi змiни вiдбуваються, в яких проявах реалiзується рух.
Нами розглянуто два основних закони реалiзацiї такої властивостi буття, як рух. Та є ще закон, який показуе зв'язок минулого з майбутнiм через сучасне. Гегелем вiн названий законом заперечення заперечення. Гегель розробляе закони руху та моделює їх дiю на матерiалi людського духу, а якщо точнiше, то на матерiалi процесу пiзнання людиною оточуючої дiйсностi. В цьому випадку заперечення попередньої фази пiзнання є реальним механiзмом розвитку пiзнання. Заперечувати означає говорити всупереч. Мова йде про вiдкидання думки як iстинної, що iснувала до процесу заперечення. Прикладом в даному випадку може бути розвиток теорiї про природу свiтла. Спочатку фiзики уявляли свiтло, як потiк часточок, що отримали назву "корпускула" (звiдси i назва - корпускулярна теорiя свiтла).Через деякий час виявилось, що свiтловий промiнь є перш за все хвилею. З цього моменту хвильова теорiя свiтла заперечує корпускулярну. Подальше вивчення природи свiтла приводить до нового вiдкриття. Виявляється, що свiтло розповсюджується хвильовими "порцiями", котрi отримали назву "квант". Квантова теорiя свiтла заперечила хвильову. Через подвiйне заперечення фiзика вийшла на поеднання iдей, що були закладенi в попереднiх теорiях. Таке поєднання, як виявилось, i розкриває суть природи свiтла. Процес пiзнання - це постiйний сумнiв в iстинностi пiзнаного, постiйне заперечення встановлених iстин, постiйне сходження до нових висот науки. Енгельс свого часу логiчне заперечення переносить в, так звану, "об'єктивну дiалектику", тобто, в природнi процеси. Дiйсно, в природi iснує аналогiя вербальному, логiчному запереченню. Подiбним процесом в природi є витiснення новими формами iснування старих.

З точки зору Енгельса є заперечення дiалектичне i недiалектичне. Дiалектичне заперечення вiдповiдає потребам прогресивного розвитку об'єкта. Недiалектичне заперечення означає перерву розвитку. Дiалектичний характер мае рiст зерна ячменю, в результатi якого з'являється новий врожай. Недiалектичним процесом заперечення є явище помолу зерна, коли процес бiологiчного розвитку переривається.
Виходить, що є двi гiлки руху: прогресивна та регресивна. I в першому, i в другому випадку вiдбуваеться витiснення попереднiх форм новими. Новi форми також можуть бути прогресивнi та регресивнi. Наприклад, процес пiзнання людиною буття мае прогресивний характер. Пiзнання неухильно i постiйно розгортається. Звiдси - дiалектичне заперечення, що включає в себе позитивну сторону заперечуваного, має мiсце в реальному процесi пiзнання i виступає, як закон розвитку пiзнання. В даному випадку нiякої незгоди з висновками Гегеля не виникає. Що ж стосується витiснення старих форм буття природи та буття суспiльства новими, то тут такого унiверсалiзму, як в перших двох законах, немає. Закон заперечення заперечення в реальному буттi працюе обмежено. Прогрес та регрес в силу закону збереження енергiї в кiлькiсному планi повиннi бути рiвноцiнними.

Тенденцiя прогресу в буттi планети Земля i в буттi людства поки що домiнуе, але це зовсiм не означає, що така тенденцiя бодай у самiй вiддаленiй перспективi обов'язкова. Регрес реальнiсть i все, що виникло в буттi, зрештою зникне.
Розглядом законiв руху завершується аналiз властивостей буття. Кожну таку властивiсть ми аналiзували окремо, але справа в тому, що вони розкривають сутнiсть буття лише в едностi, а тому для створення загального уявлення про буття, треба розглянути взаємодiю всiх форм.

3. СПIВВIДНОШЕННЯ ФОРМ IСНУВАННЯ БУТТЯ

Пiсля того, коли розглянуто загальнi властивостi буття або (назвемо їх ще так) форми його реалiзацiї, або iснування, є необхiднiсть бiльш детально розглянути загальну характеристику буття. Загальний погляд на буття це розгляд всiх його властивостей в єдностi. Отже, буття це та об'єктивна реальнiсть, що iснує поза межами людської свiдомостi, людських бажань, людської волi. Ця реальнiсть дана людинi як прояв кiлькох форм, властивостей, способiв iснування. Форми буття самосутнi та самодостатнi, мiж ними немає генетичних зв'язкiв. Тобто жодна з форм не породжує iншу. Дискретнiсть не породжує простiр чи рух не породжує час. Разом з тим людське пiзнання без дискретностi не може збагнути простiр, до уявлення часу не зможе пiдiйти без поняття руху.

Одна справа - нашi поняття та уявлення, а iнша - самi реалiї буття. Одна з особливостей пiзнання людиною свiту є її постiйне намагання аналiтичним методом розкласти складнi для пiзнання об'єкти на простi, доступнi чуттєвiй перевiрцi. Але намагання уявно спростити дiйснiсть не вiдбивається на самiй реальностi, вона не стає доступнiшою вiд застосування найвитонченіших методiв осягнення буття. Вiд самого початку пiзнання людиною свiту в буттi шукали просту першооснову: повiтря, воду, вогонь, атоми i т.д. В сучаснiй фiлософськiй культурi є тенденцiя все багатство проявiв реальностi охопити або поняттям "матерiя", або поняттям "дух" чи Бог. Частiше всього визнається i перше, i друге, i трете, а потiм розпочинаеться розгляд окремих властивостей тих об'єктiв, що входять, скажiмо, в коло понять матерiї.

Пропонована концепцiя свiторозумiння розглядає буття як iнтегровану самоорганiзацiю форм його iснування. Використовуючи термiнологiю матерiалiстичної фiлософiї, ми визнаємо первинними не об'єкти реальностi, а їх властивостi. Стосовно до буття - це форми його iснування. Нами розглянуто шiсть форм iснування буття. Головне, що варто обов'язково зафiксувати, - жодна з форм не зводиться до якихось специфiчних проявiв iншої. Як вже йшлося ранiше, немає пiдстав простiр зводити до специфiчних проявiв дискретностi, а взаємодiю зводити до руху. Окремо слiд зафiксувати, що вiдображення не можна зводити до особливих проявiв iнших форм буття. Це останне зауваження нам стане в пригодi, коли будемо розглядати людську духовнiсть.

Стверджуючи самосутнiсть, самодостатнiсть, так би мовити, "самостiйнiсть" кожної форми iснування буття, треба розумiти, що буття вони репрезентують тiльки в єдностi. Бiльше того, бодай без однiєї з форм iснування в буттi не може бути жодного об'єкта. Конкретна форма iснування буття - це його грань, сторона, котра виокремлюється в окрему властивiсть людським розумом на рiвнi абстракцiї, не бiльше того. Немає об'єктивного простору як такого, немає об'єктивного часу як деякої самостiйної плинностi "нiчого". Уявлення про вiдiрвану вiд iнших форм iснування буття окрему його сторону дає ньютонiвську просторову коробку порожнечi, чи ту ж ньютонiвську пусту плиннiсть часу, що буде плиннiстю якогось "нiщо".

Завершуючи розгляд буття та його властивостей, звернемось до такої проблеми, як його походження. Ця проблема бентежить людський розум з добiблейних часiв. З цього приводу висловлено чимало гiпотез. Та не дивлячись на всю звабливiсть приеднатись до чергової витонченої гiпотези сучасних астрофiзикiв, все ж визнаємо, що про походження буття, механiзми та причини його появи наука чогось чiтко визначеного сказати не може. Тому наукове свiторозумiння припускається гiпотези вiчностi несотворимостi та незнищуваностi буття. Така гiпотеза дає можливiсть все багатство реального свiту пояснити процесом постiйного перетворення окремих об'єктiв буття один в одного, а в результатi взаємодiї рiзних об'єктiв буття виникає все розмаїття iснуючої реальностi. Проблема виникнення буття як такого не торкається людини. Людина виникла в цьому реальному буттi, з ним вона пов'язана генетично, в ньому вона укорiнена через природу, соцiальну дiйснiсть та власну духовнiсть. Якщо в найвiддаленішій перспективi розвитку вiдбуватиметься якась корiнна трансформацiя буття, то корiнної трансформацiї зазнає й людство. Стверджувати, що в таких умовах воно продовжуватиме iснувати - нелогiчно. В свiтоглядовому планi нi проблема передбуття, нi проблема пiслябуття не є науковими. Єдина реальна проблема, якою варто займатись в цьому планi, - вивчення наявного буття. Осягнення реального буття йде через вивчення його властивостей, чим i варто займатись фiлософiї як науковiй формi свiтогляду.