Філософія: український світоглядний акцент: Навч. посібник

Автор: | Рік видання: 2006 | Видавець: Київ: Кондор | Кількість сторінок: 356

РОЗДІЛ 2 - Частина І. - БУТТЯ

2.1. Поняття буття та структура об'єктивної реальностi. Категорiя буття в духовнiй культурi людства. Структура буття. Основнi властивостi буття.
2.2. Дискретнiсть. Поняття дискретностi. Роль дискретностi в розумiннi реальностi. Структура об'єктивної реальностi.
2.3-4. Простiр та час. Просторова характеристика реальностi. Час як властивiсть процесiв буття.Проблема вимiру простору та часу. Простiр та час в гуманiстичних вимiрах.
2.5.Взаємодiя. Поняття взаємодiї. Роль взаемодiї.
2.6. Вiдображення. Передача в процесi вiдображення. Творча властивiсть вiдображення.
2.6-а. Проблема живого в буттi. Життя як форма iснування бiлкiв та як процес.

РОЗДІЛ 2 - Частина І. - БУТТЯ
БУТТЯ


1. Поняття буття та структура об'єктивної реальностi

В попереднiй темi ми ознайомились з предметом фiлософської науки та об'єктом її дослiдження. Предметом фiлософської науки є свiтоглядове вiдношення людина - свiт, тобто, тi закономiрностi, котрi забезпечують свiдоме визначення людини в оточуючому середовищi. Об'єктом фiлософського дослiдження виступає свiт, в якому живе людина, та й сама людина.

Завдання даної теми бiльш глибоко розкрити саме об'єкт фiлософського дослiдження. Коли мова в нас пiде про людину, про свiт, в якому вона живе, а головне - про ставлення людини до самої себе та до дiйсностi, в якiй розгортається її життя, то перш за все треба знати про що буде йти мова, ставлення до чого буде розглядатись. А йдеться тут про всю реальнiсть, в якiй людина та всi складовi об'єктивної дiйсностi є лише елементами самої системи.
Постає питання, а чи можна все це розмаїття i людської, i позалюдської дiйсностi охопити якимось поняттям, дати всьому наявному багатству форм деяку загальну характеристику.

Вивчення будь-якого об'єкту розпочинається з розкриття його властивостей, з розгляду його рис. Розглянувши властивостi ми дiзнаємось, що саме вивчаємо, а потiм поведем пошук закономiрностей функцiонування та розвитку предмету нашої допитливостi.

Яка ж в об'єктi фiлософського осмислення загальна риса, властивiсть, сторона, спiльна ознака, що притаманна i неосяжному космiчному простору, i людинi на планетi Земля, i її духовностi - свiдомостi, - а разом з тим й такому феномену як Бог? В iсторiї людської культури природа, думка, Дух, Бог трактуються дуже часто як явища не сумiснi. Та нам треба знайти щось спiльне i в таких несумiсних явищах. I така спiльнiсть є. В чому вона?

Справа в тому, що всi цi об'єкти iснують. Саме iснування всього того, чого може торкнутися людська думка: природного й фантастичного, реального й вигаданого, рацiонального й мiстичного, iдеального й грубо матерiального i об'єднує все те, що вмiщає в себе фiлософське поняття Буття.

Це поняття є основним, вихiдним поняттям кожної фiлософської концепцiї. Вiд того, що саме в буттi визначається первинним, з нашої точки зору, головною цiннiстю, залежить вся подальша теоретична конструкцiя тiєї чи iншої фiлософської системи.

Категорiя буття на перший погляд здається не такою вже й складною. Все, що iснує в реальнiй дiйсностi разом зi мною, ото i є буття. Та варто хоч трiшечки заглибитись в проблему й поставити собi питання, "а що ж воно є?", як вiдразу на свiдомiсть, на наш розум навалюється таке громаддя зовсiм не простих питань, така Говерла знаного й незнаного, що з'являється бажання вiдгородитись, вiдмахнутись вiд складностi свiтоглядних проблем, зустрiч з якими неоднозначна, зваблива, навiть трагiчна (трагедiйна). В повсякденному життi людина не торкається проблем буття. Коли ж хтось хоче осягнути його суть, то треба перейти в зовсiм iнший духовний регiстр, в iнший духовний стан, в якому людина не знаходиться повсякчасно. Необхiдно вийти з стану повсякденностi, з необхiдностi спiлкування з масою буденних справ, людських буденних клопотiв i увiйти в контакт з вiчним й нетлінним, в стан мобiлiзацiї своїх духовних сил, наявних наукових, побутових знань, понять, уявлень. Зустрiч з буттям є своерiдним екзаменом на зрiлiсть людської духовностi. До осягненя категорiї буття треба пiдготувати свiй розум, свою духовнiсть так, як вiруючий готуеться до урочистого спiлкування з Богом в найвищi релiгiйнi свята. Для осягнення категорiї буття потрiбна й смiливiсть, бо заглядає людина в безодню всесвiту, в безодню своеї iсторiї, в безодню свого буття й небуття.
Для того, щоб прояснити все це, розглянемо випадок не осягнення, а, можливо, дотику до буття однієї людини.

Одного разу на вiдпочинку під час вiдпустки на мальовничому березi української невеликої рiчки Синюхи зiбрався чималий гурт задоволених життям i собою, ще далеко нестарих, але досвiдчених людей. Клалося на вечiр, велитенська дiжа розпеченого Ярила поступово ховалась за пагорб по той бiк рiчки, покритий золотою ще не скошеною пшеницею. Мальовничий краєвид й урочистiсть моменту згасання дня вплинули на настрiй вiдпочиваючих. I ось молода, красива щаслива мати двох пiдростаючих легенiв не втрималась й промовила:" Боже мiй, невже ж так станеться, що ось ця краса буде, а мене й Костi /це її чоловiк/ не буде? Як неможливо про це навiть думати!" Вiд емоцiйного напруження при зiткненнi двох станiв реальностi буття й небуття, в якому сконцентрована вiдвiчна фiлософська проблема, у всього товариства мурашки побiгли поза спинами, не всi витримали всю силу безмежної краси i також безмежної трагедiйностi буття людини. Дехто почав ховати своє збентеження, свiй страх за дрiб'язковi зваби життєвих подробиць.

Цей факт iлюструє конкретнiсть буття однієй людини, але в тiсному зв'язку з природою, планетою, зiркою, з космосом. Все оце Я i Не Я в складному поєднаннi конкретних i загальних проявiв оточуючої дiйсностi, в абстрактному розумiннi всеєдностi кожної митi часу, в розвитку реальної дiйсностi й буде вiдображено в фiлософськiй категорiї Буття. В наведеному прикладi обставини пiдвели людину до контакту з фiлософською проблемою. Так буває не щодня i нечасто. Для того, щоб такi контакти були науковими, свiдомими й плiдними та виваженими, фiлософська думка мусить працювати над такими проблемами постiйно, вдумливо, натхненно, але розважливо.

Людське ставлення до категорiї буття досить влучно розкрив сучасний нiмецький фiлософ М. Хайдеггер. Вiн говорить, що буття є те найближче для людини, яке лишається для неї найдальшим. Ця хайдеггерiвська вiддаленiсть певним чином пояснюється великим ступенем узагальнення, межею масштабiв людського мислення, i не кожен здатен дістатись до тiєї межi, а діставшись, втриматись на нiй, щоб огледiтись й усвiдомити її велич. При такому ступенi загальностi не можна не вичленити окремi сторони буття, окремi сфери, окремi прояви людського й природного iснування.

Як завжди в подiбних випадках доцiльним буде абстрактний аналiз буття, його розчленування. Спочатку визначимо тi складовi буття, що йдуть вiд свiтоглядного самови-значення людини . Тобто визначимо в буттi Я й не Я . Так ми матимемо кiлька складових буття.

1. Вiдокремимо буття речей, тiл, процесiв, якi ми визначаєм як природнi. Iснує буття природи як цiлiсної цистеми та окремих її складових. Природа iснує об'єктивно, однак для людини об'єктивне iснування природи практично нiколи не є абсолютним фактом, бо людина не мислить себе без природи, а природу без людини може уявити лише на рiвнi досить високої абстракцiї. Ранiше вже наводився приклад, як складно людинi вiдторгнути себе вiд природного свiту.

2. Не дивлячись на всю складнiсть такого вiдокремлення, людське буття повинно бути розглянуте як феномен " самостiйний" . Та його розглядати вiдокремленим вiд природи ще важче. Тому розрiзняємо буття людини соме по собi, буття людини в природному свiтi, буття людини в суспiльному середовищi, буття людини в системi олюдненої природи. При цьому деякi сторони людського буття "самого по собi" треба теж видiляти з метою бiльш глибокого аналiзу. Мова iде про людську духовнiсть.

3. Звiдси третьою складовою фiлософського поняття буття визначаємо буття духовне, або iдеальне буття. В ньому ми розрiзняємо буття суб'єктивної духовностi, тобто буття духовностi iндівида. Крiм цього мусить бути вiдокремлена об'єктивна духовнiсть як позаiндивiдуальна.

4. З буттям людської духовностi в нероздiльному зв'язку знаходиться буття Бога. Ранiше вже зазначалось, що люди або визнають Боже буття, або не визнають його. В залежностi вiд цього формуеться певний тип свiтогляду. Боже буття розглядається нами як самостiйний феномен, що iснує як сторона чи самодостатня риса людського середовища. Боже буття є своєрiдний мiсток, скреп, принцип гармонiзацiї природного, соцiального та духовного в людинi , воно існує лише в людині. В цьому його суть i в цьому його "призначення".

5. Нарештi буття соцiальне, яке в свою чергу подiляється на буття iндивiдуальне в людському середовищi й буття суспiльне як специфiчне системне буття взаємодiючих iндивiдiв.

Першу операцiю "розчленування" буття ми вже виконали. Це найпростiше розчленування, що йде вiд свiтоглядового самовизначення людини. В подальшому вивченнi фiлософiї ми будемо користуватися цим способом розчленування буття, коли із свiтоглядових позицiй вивчатимемо людину, природу, суспiльство, духовнiсть, Бога. Та фiлософська категорiя буття це своєрiдний результат довготривалої роботи людського розуму, що намагався й намагається охопити всю iснуючу реальнiсть єдиним поняттям. Потреба формування такого поняття буде розкрита пiзнiше, коли стане зрозумiло, що буття єдине.

В традицiйнiй радянськiй фiлософiї категорiя буття хоч i була у вжитку, але їй не надавалось на-лежного значення. В матерiалiстичнiй фiлософiї, а саме тiльки така фiлософiя й визнавалсь в радянськi часи, вихiдною, основоположню категорiєю вважаеться матерiя. Протилежна фiлософська концепцiя - iдеалiзм вiддає перевагу iдеї, свiтовому Духу чи просто надприроднiй силi -Богу. Але i перша i друга кон-цепцiї визнають iснування як матерiї, так й iдеї, матерiального та iдеального. Вся дискусiя мiж цими фiлософськими теорiями зводиться до походження свiту. Однi стверджують, що матерiальний свiт вiчний, незнищуваний i несотворимий, а свiдомiсть, духовнiсть, iдеальне сформувались в процесi розвитку матерiального свiту. Протилежна сторона стверджуе, що вiчно iснуе лише духовне, iдеальне, надпри-родне, а матерiальне, природа є результатом розвитку iдеальної субстанцiї.
Дискусiя про походження свiту має лише одне реальне значення. Iдеалiзм дає можливiсть вiдстояти бiблейну легенду про створення свiту Богом, а звiдси довести реальнiсть iснування Бога як надприродної iстоти. В противагу iдеалiзму матерiалiзм стверджує, що нiчого окрiм природи та її проявiв реально не iснує. Iдеальне є феномен, породжений розвитком природи, розвитком людства, а звiдси Бог породжений людьми в їх уявi. Коли так, то Бога немаае, вiн проста вигадка, фантазiя. В цьому суть дискусiї.

Навiть Ульянов-Ленiн, котрого радянськi марксисти поважають як фiлософа, згоджувався з тим, що поза межами основного питання фiлософiї проблема первинностi матерiї чи iдеї втрачае свою ак-туалість, абсолютгість.
Фiлософiя є теоретичним свiтоглядом. Зрозумiло, що для наукової орiєнтацiї людини, тобто для створення науково обгрунтованого свiторозумiння, важливо знати походження i природи, i свiдомостi. Та все ж принципово свiтоглядово першорядним є не проблема походження реальностi, а проблема її сутi. Походження реальностi це допомiжний засiб пiзнання сутi. I матерiалiзм й iдеалiзм не задовольняються з'ясуванням походження реальностi, бо так чи iнакше суть можна зрозумiти лише вивчаючи властивостi предмета нашої допитливостi. Звiдси починати формування наукового свiторозумiння треба не з походження реальностi, а з вивчення її властивостей. Саме так ми розпочинаемо вивчати буття. З позицiй пiзнання буття як складної, але цiлiсної системи в ньому можна видiлити, побачити рiзнi властивостi, форми iснування, за iншою термiнологiєю, способи iснування. Та як би ми не називали цi складовi буття, для людини це будуть форми його прояву. Тобто те, що ми в буттi, в реальностi спостерiгаємо, вивчаємо, осмислюємо. В фiлософськiй лiтературi є декiлька понятiйних синонiмiв для характеристики буття: спосiб iснування, сторона буття, властивiсть буття. Кожен з них має свiй вiдтiнок, але для того, хто лише розпочинає вивчати фiлософiю, доцiльна така орiєнтацiя. Мова йде про властивостi реального свiту, тi властивостi, якi людина здатна сприйняти, вiдчути, охопити, тобто все те, що для людини є явищем. Буття людинi, як свiдомiй iстотi, "являється", входить в її духовнiсть, розум через органи чуття, а тому для людини iснує як форма його (буття) прояву.

Отже коли йдеться про буття, то з чим ми маємо справу?
Спробуймо визначитись. Мова йде про Космос, Сонце, Землю, Людину, людську духовнiсть та про Бога. А як ми можемо стверджувати, що все це є? Дуже просто. Космос ми спостерiгаємо за допомогою астрономiчних приладiв. Сонце, землю, людей ми просто бачимо. А Бога? Нi Бога ми не бачимо, ми в нього вiримо, або протилежна позицiя - не вiримо, бо не бачимо. Отже, е об'єкти буття незримi для нашого чуття. Та, крiм Бога, є ще багато дечого, чого ми не бачимо, але в iснуваннi чого ми впевненi. Тобто, визнаем його iснуючим. Хто бачив закон Ома? Не дiю цього закону в приладi чи в технiчнiй системi, а сам закон як такий. Хто бачив чи чув Добро як таке, Зло як таке. Не злi та добрi вчинки, а саме Добро i Зло. Тут йдеться про iдеальнi поняття, а значить про буття iдеальних об'ектiв та про ту реальнiсть, що криється за ними.

В масовiй свiдомостi утверджується впевненiсть, що свiтiв, подiбно нашому (не фiзично подiбних, а структурно системних), iснує безлiч.
Отже, в буттi iснує те, що ми сприймаємо органами чуття, є також те, чого ми не бачимо й не чуємо, але в iснуваннi чого впевненi на пiдставi опосередкованих свiдчень. Прояв дiї закону Ома нам показують в школi на фiзичному приладi. Крiм того, є ще й те, iснування чого ми теоретично можемо довести, але контактувати з ним безпосередньо чи через прилад не можемо.

А тепер помiркуємо ще так. До недавнього часу людство нiякого уявленя про iснування квазарiв не мало, але чи дiяли квазари в космосi? Звичайно дiяли. А зараз в реальнiй дiйсностi ближнього й дальнього космосу, реальнiй дiйсностi нашої планети є щось таке, про iснування чого ми просто й гадки не маємо. Звичайно, такi об'єкти та їх прояви iснують. А фiлософiї треба осягнути в категорiї буття все - i те, що дано нам у вiдчуттях i те, що дається тiльки розуму, абстрактному мисленню, i те що ми можемо змалювати лише в уявi, i навiть те, про що ми й гадки не маємо зараз i не матимемо ще досить довгий час.

Ще I.Кант дiлив буття на двi частини. Буття для нас , тобто ту реальну дiйснiсть, з якою ми контактуємо, на яку ми впливаємо, яка на нас впливає, взаємодiя з якою нам зрозумiла. Друга частина буття - це буття в собi . Мова йде про ту частину об'єктивної реальностi, яка iснує, можливо, в тому чи iншому планi на людину впливає, але про цю сторону буття ми нiчого не можемо сказати, окрiм того, що гiпотетично вона є.

Фiлософськi концепцiї гносеологiчного оптимiзму стверджують, що в процесi пiзнання оточуючої дiйсностi людина все буття в собi в решті решт перетворить в буття для нас. Та для такого оптимiзму мало пiдстав. Чим бiльше людина пiзнає буття, тим бiльше впевнюється, що непiзнаного значно бiльше, нiж пiзнаного. Отже, коли йде мова про буття, то ми вивчаємо лише ту його складову, яка є буттям для нас . Про буття в собi ми можемо лише говорити, що можливо його властивостi, бодай найзагальнiшi, якось схожi, збiгаються з властивостями буття для нас. Природоцентричнi фiлософськi концепцiї при характеристицi матерiї як вихiдної фiлософської категорiї акцентують увагу на розглядi структурної першооснови буття: атома, елементарної часточки, кварка, i т.д. Так чи iнакше, цi концепцiї зводять поняття матерiї до тих чи iнших фiзичних проявiв реальностi.

Безперспективнiсть чисто фiзичного пiдходу до розгляду сутностi буття тим очевиднiша, чим бiльше ми звертаємо увагу на буття людської духовностi. Духовнiсть як феномен явище iснуюче, бутiйне, але явище не фiзичне з науково-природничої точки зору. Це змушує нас пiдiйматись на такий рiвень абстракцiї, на такий ступiнь узагальнення, яккий булв би спiвмiрний поняттю iснування.

Характерною рисою всього iснуючого можна вважати перш за все дискретнiсть, тобто вiдокремлення окремих елементiв буття, дякуючи чому ми й можемо фiксувати в оточуючому середовищi якiсь його властивостi. Ми встановлюємо iснування чогось вiдокремленого вiд всього iншого iснуючого. Далi при розглядi конкретних дискретних об'єктiв, предметiв, процесiв, думок, iдей i т. д. вiдкривається можливiсть дослiджувати конкретнi їх характеристики. Коли ми говоримо про дискретний об'єкт, то вiдразу ж видiляємо його з - помiж iнших об'єктiв i всього iншого iснуючого.

Таке видiлення речей, певне їх розташування одних стосовно других вiдразу ж пiдводить нас до розумiння ще однієї властивостi буття - простору. Дискретнi об'єкти iснують просторово. Iснуванню об'єкту передує його неiснування, а пiсля iснування реальнiстю стає його небуття, про що вже йшлося. Отже, є ще одна характеристика дис-кретних об'єктiв - вони є процесом, що йде вiд неiснування через iснування до неiснування. Звiдси буття реальностi є процес, що вимагає вiдокремлення такої риси, як час.

Якщо говорити про буття, як про процес, то в такому аспектi його не можна розглядати iнакше, як в станi руху. Рух - це властивiсть буття, яка виступає як спосiб iснування всього розмаїття реальностi. Рухаючись, дискретнi об'єкти обов'язково взаємодiють один з одним, утворюючи простi та складнi системи. Взаємодiя виступає однією з глобальних характеристик буття. Такою ж глобальною характеристикою, що по сутi є способом iснування буття, треба визнати i вiдображення.

Як пiдсумок, пiдкреслимо, що найбiльш загальними характеристиками буття, суттєвими для людини, є: iснування, дискретнiсть, простiр, рух, час, взаємодiя та вiдображення.

2. ДИСКРЕТНIСТЬ

Розгляд основних властивостей буття найдоцiльнiше розпочати з такої його характеристики як дискретнiсть, або перервнiсть, котру ми усвiдомлюєм, як властивiсть реальної дiйсностi.

Перервнiсть (дискретнiсть) буття (термiни вживаються як синонiми) розкриває певну ло-калiзацiю складових частин реальної дiйсностi або певних станiв розвитку, або елементiв складних систем, що i є власне буттям. Дискретнiсть вказує на вiдносну самостiйнiсть окремих об'єктiв, на дiлимiсть складних систем на бiльш простi складовi, що iснують в межах цiлого. Перервнiсть обумовлює саму можливiсть iснування складної системи. Локалiзацiя елементiв системи є необхiдною умовою виконання цим елементом специфiчних своїх функцiй в межах цiлого. В складних системах тiльки завдяки дискретностi елементiв можлива взаємодiя окремих частин.

Перервнiсть є своєрiдна "зернистiсть" буття, що базується на його внутрiшнiй дифе-ренцiацiї. Дискретнiсть можна проiлюструвати такими фiзичними складовими реального буття, як елементарнi часточки, ядра атомiв, атоми, молекули, кристали, живi органiзми, планети, зорянi системи. В суспiльствi  iндивiди, нацiї, класи, держави i т.д.. В свiдомостi людини: окремi уявлення, поняття, судження, конкретнi умовисновки, гiпотези, теорiї.

Бiльше того, унiверсальнiсть дискретностi тiльки й дає можливiсть пiзнавати оточуючу дiйснiсть, видiляючи з неї виокремленi об'єкти. Дискретнiсть дає можливiсть будь-якому об'єкту буття бути самим собою; "не розчинятись" в оточуючому середовищi, що безперервно рухається, змiнюється, трансформується. Перервнiсть в рухомому буттi фiксує такi прояви буття, як спокiй, стабiльнiсть, стiйкiсть.
В процесах, в розвитку перервнiсть (дискретнiсть) виступає як вiдносна обмеженiсть окремих стадiй, станiв розвитку чи руху взагалi, є об'єктивною основою для виокремлення та спiвставлення окремих етапiв процесу.
В природничих науках проблемою дискретностi найактивнiше займаються фiзика, математика та ще кiбернетика. Прикладами фiзичної дискретностi вже iлюструвалось саме поняття, яке ми зараз розглядаємо. В математицi дискретною є всяка кiнцева множина та всяка логiчно безмежна множина, елементи якої можна розташувати у виглядi послiдовного натурального ряду.

Розвиток кiбернетики та пов'язаних з нею галузей знання стимулює розробку багаточисельних напрямкiв “дискретної" математики. Це пов'язано з появою все бiльшої кiлькостi науково-технiчних та економiчних завдань, котрi можуть бути вирiшенi лише по " дискретнiй" схемi. При моделюваннi на електронно - обчислювальнiй технiцi будь-яких, навiть "безперервних" процесiв, використовуються дискретнi схеми. Уявлення про дискретнiсть процесiв управлiння i побудови систем управлiння є одним з провідних принципiв кiбернетики.

Разом з тим пiзнання дискретностi фiлософiєю iсторично вiдбувалось в єдностi з пiзнанням безперервностi буття. Безперервнiсть, буття це реальнiсть, яка iснує лише через взаємодiю, взаємозв'язок дискретних об'єктiв.
Дискретнiсть є унiверсальною властивiстю реальностi. Розглядаючи iншi властивостi буття, людина в першу чергу звертає увагу на якiсть дискретних об'єктiв. Лише через дискретнiсть щось має просторове виокремлення. Перервнiсть процесiв вiдокремлює часовi етапи розвитку. Рухаються, взаємодiють, вiдображаються виокремленi дискретнi об'єкти буття.

Iнша справа , що в буттi "немає пустоти". Ранiше стверджували, що "природа пустоти не терпить" . Буттю протистоїть небуття, а не "iснування нiчого" . Виходячи з того, що буття є заповненням реальностi якимось iснуванням, було зроблено висновок про неперервнiсть матерiального свiту, як то вважалось в радянськiй фiлософськiй традицiї, та й в матерiалiстичнiй фiлософiї взагалi. За неперервнiстю буття закрiпився термiн континуальнiсть, але в нашому курсi буде вживатись зрозумiлiший читачевi термiн неперервнiсть.
Неперервнiсть буття - це надзвичайно складна взаємодiя дискретних об'єктiв, де "цiльна упаковка" реальних систем рiзного типу органiзацiї переплiтається iз взаємопроникненням рiзнорідних об'єктiв буття. Реальнiстю буття є i процеси, де перервнiсть i неперервнiсть нiби "зливаються в єдностi" . Ця ситуацiя аналiзувалась ще Зеноном в апорiях. Повне "злиття" дискретностi в деяку неперервнiсть є фактичним бiблійним хаосом, який зараз фiзика знайшла в буттi вакууму на вiдстанi 10^-33 см. , про що мова пiде пiзнiше.

Упорядкованiсть буття реалiзується через дискретнiсть. Використовуючи матеріалiстичну традицiю, можна було б по аналогiї так промоделювати зв'язок дискретностi й неперервностi: дискретнiсть "первинна в органiзованому свiтi" . Неперервнiсть - "вторинна властивiсть буття". Тобто неперервнiсть є форма органiзацiї дискретно оформленого буття як цiлого. Безмежне розмаїття дискретних об'єктiв буття ставить питання про його класифiкацiю за рiвнями структурної органiзацiї. I тут нам не обiйтись без даних природничих наук.

Найнижчим структурним рiвнем буття, вiдомим людству на сьогоднi, є гiпотетичнi, так званi "кварки" . Їх ймовiрне iснування доведено теоретично, але практична фiзика ще не має iнструментiв та методiв їх вивчення.
Другим рiвнем буття є елементарнi частточки. Його природа вже вивчена досить досконало. Вiдкритi закони руху елементарних частiвок - квантова теорiя. За певних умов елементарнi часточки створюють атоми. Атомно-молекулярний структурний рiвень досконало вивчено вже давно.

Атоми й молекули створюють макротiла, або макроструктурний рiвень буття. До нього належать як найдрiбнiшi пiщинки, так i зорянi системи, галактики. Ймовiрно iснує й метагалактичний структурний рiвень буття, але про нього, окрiм загального припущення, сучаснiй науцi мало що вiдомо.

Окремо слiд видiлити за принципом системно-структурної органiзацiї такий макросвiт, як жива природа, а ще складнiшим рiвнем буття за органiзацiєю буде людство.
Все, про що йшлося, торкається рiвня складностi дискретних об'єктiв в природному свiтi. За таким же принципом, по рiвню складностi структурується й iдеальний свiт, де є рiвень уявлень, рiвень суджень, рiвень понять, рiвень умовисновкiв та рiвень гiпотез i теорiй.

Таким чином ми маємо класифiкацiю буття за принципом рiзного рiвня складностi дискретних об'єктiв. При подальшому розглядi iнших сторiн буття ми спиратимемось на дискретнiсть як на фундаментальну характерну його рису, що пов'язана з такими ж фундаментальними формами, сторонами, рисами. Лише дискретнiсть буття дає нам можливiсть розкрити такi його прояви, як простiр та час.

3-4. ПРОСТIР ТА ЧАС

В iсторiї фiлософської культури пiзнанню простору та часу завжди вiдводилось достатньо уваги й наполегливостi. Скажiмо, Арiстотель розумiв простiр як "мiсце", де повинно знаходитись щось. Мiсце за Арiстотелем суттева властивiсть:" Те, що мiсце є щось, це ясно iз взаємодiї перестановки речей: де зараз є вода, там пiсля її виходу знаходиться повiтря, а iнодi це ж саме мiсце займає iнше тiло; само ж воно здається чужим для всього, що укорiнюється в ньому та змiнюється" (Аристотель. Физика. Соч. в IУ-х томах, М. 1981. т. 3, с.123.) До мiсця як до своєї сутi (в Арiстотеля до сили) тягнеться будь-яий предмет. Вода тече вниз, дим піднімається догори i т.д. Арiстотелiвське розумiння простору довго трималось як незаперечне. Слiдуючою найбiльш впливовою думкою про простiр було уявлення Ньютона, котрий вважає простiр "порожньою" формою, щось на зразок "безмежної коробки" без стiнок, в якiй взагалi немає "нiчого". I це "нiчого" заповнюється механiчними тiлами, якi взаємодiють мiж собою за законами механiки. Можна сказати, що таке розумiння простору з сучасної точки зору було кроком назад в порiвняннi з арiстотелiвським, бо в Арiстотеля простiр є мiсце, є "щось" , а в Ньютона простiр " нiщо" .

Та все ж абстрагування вiд просторових властивостей буття виявилось плiдним для класичної механiки. Тому, ньютонiвськi уявлення про простiр певний перiод активно слугували розвитку фiзики. Сучасне повсякденне уявлення про простiр має багато ньютонiвських ознак. Як i поняття простору, уявлення про час змiнювались в зв'язку з розвитком людського пiзнання. В стародавньому свiтi вони в основному формувалися пiд впливом розумiння того, що час та рух пов'язанi мiж собою. Час розумiвся головним чином як рух по колу. Звiдси i уявлення про повторнiсть людського життя та й взагалi повторнiсть всього iснуючого. За межi “круговороту часу" вийшов Арiстотель. Вiн показує двоїстiсть часу. Минулого вже немає, майбутнього ще немає. Iснує лише "тепер" , мить, що поєднує минуле з майбутнiм. Але "тепер" не лише поєднує минуле з майбутнiм, а й розриває їх. Арiстотель теж пов'язує час з рухом i визначає його як "число руху у вiдношеннi минулого та майбутнього". Уявлення Арiстотеля про час дозволили середньовiчнiй теоцентричнiй фiлософськiй думцi остаточно розiрвати "коло часового руху" . Час в середньовiччi вже плине вiд створення Богом свiту i до страшного суду, вiн неповторний, неповторне i людське життя. А тому в неповторному людському життi треба "тепер" заробляти милiсть яку душа отримає в потойбiчному свiтi вiд Бога. Iдея неповторностi часу, не дивлячись на її релiгiйно-мiстичну оболонку, входить в подальше фiлософське розумiння часу.

За Ньютоном час є теж "порожньою" формою. Це нескiнченна, одноманiтна зростаюча функцiя, вiд нескiнченного минулого до нескiнченного майбутнього. Якщо взяти ньютонiвську" коробку" простору, то в будь-якій її точцi час плине однаково, а у всiх точках вiдразу синхронно. Ньютон, як бачимо, не зв'язує простiр i час з буттям матерiальних тiл. Ньютон вживає поняття вiдносного простору й часу, але цi поняття в його розумiннi стосуються конкретних людей та їх особистого сприйняття простору й часу. Час i простiр незмiннi, а от їх сприйняття це вже справа людської психiки.

До сучасного розумiння сутi часу пiдiйшов Гегель. Вiн стверджує: "Не в часi все виникає й минає, а сам час є цим становленням, виникненням та зникненням" (Гегель. Философия природы. Соч. :в 14 т. М. , 1934. Т. 2 С. 50).
Розвиток уявлень про простiр i час в сучаснiй фiзицi йшов одночасно з ломкою ме-ханiстичної картини свiту, тобто iз спростуванням уявлень Ньютона про простiр та час як про деяку порожнечу, що "наповнюється" механiчними об'єктами. В той же час механiстичний матерiалізм визнає реальне iснування лише за об'єктами, що мають масу. Все iнше або "пустота" , або iдея, що має iншу природу.

Дослiджуючи простiр та час, А.Ейнштейн в спецiальнiй теорiї вiдносностi приходить до важливих висновкiв. Принцип вiдносностi поширюється на закони електромагнiтних явищ. Виявилось, що коли швидкiсть часточки зростає у величинах, котрi наближаються до швидкостi свiтла, її власний час уповiльнюється, а просторова протяжнiсть скорочується. Таким чином простiр i час стають певними характеристиками самої частки, якi обумовленi не зовнiшнiми умовами, а процесами, що зв'язанi з самою часткою. Тобто частка "задає" простiр, а не простiр " видiляє" мiсце для частки. Так само розумiється й час. Вiн є характеристикою тiєї ж частки, що здiйснюе послiдовнi перетворення.

Загальна теорiя вiдносностi Ейнштейна поширює цей принцип на будь-якi системи. Власний час та простiр кожного об'єкту залежить вiд швидкостi його руху, що спiвмiрна зi швидкiстю свiтла. Далi вiдкривається така властивiсть простору, як його кривизна, що виникає в зонi сильних гравiтацiйних полiв. Сучасна фiзика вже пiдiйшла до вивчення таких малих просторово часових характеристик, що граничать з вiдстанню 7х10^-17 см. та часового iнтервалу 2х10^-27 сек. Далi заглиблення в мiкросвiт вiдкриває зону загального "кипiння", злиття простору та часу. На вiдстанi 10^-33 у вакуумi вiдбуваються такi бурхливi процеси народження та перетворення речовини у випромiнювання, що просторовi об'єкти, народжуючись, тут же зникають. Швидкостi тут такi, що лише зникаюча, тобто фактично неiснуюча часточка має характеристики простору. Часове iснування цiєї ж часточки є деякою реальнiстю до її зникнення, тобто до того моменту,коли вона займе простiр, а точнiше сказати проявить свої просторовi характеристики. Час i простiр тут не органiзують об'єкт разом . Таке "кипiння" простору-часу асоцiюється з бiблейним уявленням про первинний " хаос" . Саме з цього хаосу й творив Господь свiт. Наукова версiя сутностi Господа, як творця, буде запропонована пiзнiше.

Таким чином перетворення "кипiння" буття в дискретнi об'єкти, що мають просторово часову характеристику, i є творiнням нашого чотиримiрного буття. Що спонукає такий процес : потойбiчна сила чи властивостi самого буття - це вже iнша справа. Реальне буття, в якому iснувала i iснує людина, виникає лише за умов дискретностi, тобто вiдокремленостi об'єктiв, що мають тримiрне iснування як просторову характеристику i односпрямоване iснування як характеристику часову.

Загальна характеристика простору та часу, що стосується буття природи, в сучаснiй фiлософськiй культурi формулюється так: простiр та час виступають способами органiзацiї дискретних об'єктiв дiйсностi. Простiр - це форма сталостi , що дає можливiсть об'єкту проявити свої якiснi характеристики. Це властивiсть дискретних об'єктiв певним чином органiзовувати ," гетерогенно упаковувати" безмежжя .
Отже, простiр в природному, фiзичному його розумiннi - це не якась самостiйна властивiсть реальностi, простором володiє реальний об'єкт. Просторова характеристика належить планетi, сонячнiй системi, галактицi, гранiтнiй скалi, пiщинцi, молекулi, атому, нарештi, кварку. Простiр - це властивiсть реальних об'єктiв певним чином розташовуватись один стосовно другого. Стосовно iнших об'єктiв дискретний конкретний об'єкт може бути -бiля, -пiд, -на, -над, -в,. Розташування дискретних об'єктiв у взаємному контактi та у взаємному проникненнi i створюють просторове безмежжя. Простiр є лише там, де щось є. Всi вiдомi людинi космiчнi елементи простору вона, людина, здатна фiксувати лише в тому разi, коли в тих мiсцях є об'єкти, що якимось чином дають iнформацiю про себе. Найвiддаленiшi галактики людству вiдомi лише тому, що воно отримує про них iнформацiю через свiтовi та радiохвилi. Так званий космiчний вакуум - це складна система хвильових, гравiтацiйних, та, можливо, ще невiдомих нам полiв як проявiв просторової характеристики цих реальних об'єктiв. Через цi поля i взаемодiють галактики, окремi зорянi системи i т.д.

Пустого простору не iснує. Є щiльно, взаемопроникно органiзоване буття дискретної реальностi. Ось чому можна стверджувати, що простiр щільно упакований (без “пустого місця”). Реальний простiр нашого буття є тримiрним, вiн описуеться системою декартових координат. Але кожен об'ект iснує лише як просторова одиниця, вiн з'являється в буттi й зникає, тому до тримiрностi простору ми додаєм ще й часову координату, що має один вимiр. Звiдси наше буття чотиримiрне. Кожен дискретний об'єкт має три просторових i одну часову координату.
Час це мiра розвитку дискретного буття. Це своєрiдний перiод вiд появи в буттi до зникнення в небуттi. Основна його властивiсть - послiдовнiсть процесiв. Спочатку поява, а потiм зникнення. Дроблення загального процесу iснування реального об'єкта на пiдпроцеси створює плиннiсть часу. Скажiмо для того, щоб студент зайшов в аудиторiю, треба, щоб вiн вiдчинив дверi, зробив кiлька крокiв через порiг i закрив дверi. Для появи в аудиторiї потрiбно послiдовно виконати три процеси. Кожен такий процес є сам по собi кiлька процесiв. Скажiмо, два кроки. Кожен крок це кiлька рухiв м'язiв нiг, рух кожного м'яза це послiдовне скорочення м'язових волокон i так до безмежжя в процесуальний мiкросвiт. Оця безмежна послiдовнiсть процесiв i створює плиннiсть часу.

Для органiзацiї спiльної дiяльностi людей потрiбна певна синхронiзацiя дiй, або їх послiдовнiсть. Органiзацiя спiльної дiяльностi в просторово - часовому вiдношеннi породила проблему вимiрiв простору та часу. Вимiр часу почав здiйснюватись добою, тобто одним обертом Землi навколо своєї осi. Бiльш тривалий часовий промiжок почав вимiрюватись одним обертом планети навколо Сонця (роком). Отже, в основi часових вимiрiв лежать квазiперiодичнi процеси: оберт планети, рух маятника, коливальнi характеристики атомiв i т.д.

З просторовими вимiрами було складнiше. Спочатку простiр в рiзних народiв вимiрювався рiзним методом, та найчастiше це були розмiри частин людського тiла: коса сажень, лiкоть, вершок, личак (фут в англiйцiв). Необхiднiсть стандартизацiї вимiрiв пiдвела до визнання головною одиницею вимiру метра, що дорiвнює однiй сорокамiльйоннiй частинi паризького меридiану. З 1960 року метр вiдповiдає 1 650763,73 долi довжини хвилi свiтла, випромiнюваного в вакуумi.

Простiр та час є формами органiзацiї реального дискретного буття як такого i формами органiзацiї людського буття в тому числi.

Поряд з фiзичним часом iснує проблема дослiдження бiологiчного та соцiального часу. Все це надзвичайно складний iнший рiвень розвитку форми iснування просторово часових характеристик, що закладенi в фундамент чотиримiрного буття. Специфiка людського буття повинна мати i специфiку його просторово-часових характеристик, що не збiгаються з вiдповiдними характеристиками природи.

Вихiдною характеристикою просторово-часових уявлень в гуманiстичному аспектi є просторово часовi риси iндивiдуального людського буття. В зв'язку з тим, що людина - феномен складний й не має якоїсь однiєї ведучої характерної риси, то й просторово-часовi характеристики її буття теж полiфонiчнi. Людина має фiзичний простiр. Тобто її фiзичне буття входить в безмежно-просторову органiзацiю космосу. Людина має бiологiчний простiр. Маються на увазi зв'язки людського органiзму з усiма природними об'єктами, що у взаємодiї з людиною iснують як бiооб'єкти чи бiологiчнi органiзми. У взаємодiї з фiзичними (неорганiчними) об'єктами та бiологiчними органiзмами реалiзовується саме фiзiологiчне функцiонування людини. Це певнi обсяги повiтря, води, мiнералiв, органiзмiв рослинного та тваринного свiту, що йдуть на потребу харчування.

Людська істота має ще й виробничий простiр. Це iншi люди, об'єкти природи та ма-терiальної культури, у зв'язку з якими здiйснюється процес виробництва даним iндивiдом. Кожна людина має й iнтелектуальний та духовний простiр, що вiдповiдає рiвню та iнтенсивностi iнтелектуальних та духовних зв'язкiв iндивiда.

Особливiсть просторового iснування iндивiда в тому, що людина в значнiй мiрi свiдомо сама органiзовує свої просторовi зв'язки. Якщо фiзичний простiр людина "носить з собою", в цьому вiдношеннi вiн об'єктивний, то в сучасних умовах фiзiологiчний простiр можна розширяти до планетарного рiвня (зрозумiло, через виробництво). Скажiмо, певна частина заможних жителiв ФРН вживає питну воду з льодовикiв Нової Зеландiї. Тропiчнi харчовi продукти в сучасних умовах масово вживаються жителями пiвнiчних країн. Така ж ситуацiя з виробничим простором. Окрiм того, виробничi процеси технологiчно пов'язанi в сучасному свiтi на континентальному рiвнi. Нафта, що видобувається в Кувейтi та Арабських Емiратах, використовується майже у всiх куточках планети. Виробничий простiр людини розширюється за рахунок свiдомого вибору мiсця роботи чи якогось iншого способу застосування своїх здiбностей.

Вахтовий метод добування нафти українцями в азiатськiй частинi Росiї добрий тому приклад. Перемiщення робочої сили та iнтелекту i т. i. Все це приклади розширення виробничого простору iндивiда. По аналогiї можливий розгляд духовного простору, простору iнтересiв, а в цiлому - простору людської дiяльностi. Таким чином простiр людського iснування багатомiрний. Реалiзацiя багатомiрностi простору iндивiдiв йде через його активнiсть в рiзних сферах дiяльностi. Багатомiрнiсть людського просторового iснування це вже не фiзичне розумiння простору, а специфiчно гуманiстичне, людське.

Часова характеристика iндивiдуального буття значно бiльше зв'язана з фiзiологiчною плиннiстю часу. Якщо людина може за своєю волею переходити з одного виробничого простору в iнший, з виробничого в iнтелектуальний, з iнтелектуального в духовний, з духовного в фiзiологiчний, то, органiзовуючи свiй простiр за бажанням, iндивiд змiнюе просторове положення разом зi своїм психо-фiзiологiчним часом. Тобто, в якiй просторовiй сферi людина б не знаходилась, в самiй людинi йдуть процеси, що обумовлюють її функцiонування. Цi процеси жорстко пов'язанi з фiзичними та фiзiологiчними часовими характеристиками. Iндивiду лишається лише одна можливiсть - наповнювати свiй час за власним розсудом. I в цьому вiдношеннi час може бути ущiльненим, або розтягнутим, "пустим" / не з ньютонiвської, а з людської точки зору/, або заповненим, "змiстовним".
Змiстовне життя значно "довше" життя в порiвняннi з життям беззмiстовним. При цьому "змiст" життя може бути лише людським, бо наповнити свое життя фiзiологiчним змiстом бiльше того, нiж дає можливiсть сама природа, нє можливо.

Один знайомий автора даних рядкiв, Анатолiй В., за своє шістдесятилiтне життя пережив (не пере-страждав,а саме пережив) стiльки, що вистачило б на багато людських доль. Вiн фiнансист за фахом пра-цював в банкiвськiй системi, став вченим, викладачем вузу, популяризатором наукових знань серед насе-лення, а поряд з цим вiн i громадський дiяч, i мисливець, i рибалка, i собакiвник вищої категорiї (має вiдповiдний диплом та судiйську лiцензiю), i фото та кiноаматор, i бджоляр, i автомобiлiст, i мандрiвник, i садiвник, i городник, вiн душа будь-якої компанiї, прожив бурхливе особисте життя. В бiльшостi видiв дiяльностi, якими вiн займається, Анатолiй В. досяг значного професiйного рiвня. В кожному видi актив-ностi пережив безлiч пригод, злетiв, падiнь, успiхiв, невдач, отримав прiзвисько "електровiника", та в 1996 роцi продовжує своє бурхливе неординарне буття. По часовiй насиченостi це життя вже давно вийшло за межi двохсотлiтнього астрономiчного часу. В повному розумiннi слова ця людина володiє своїм людським часом.
В повсякденнiй суспiльнiй свiдомостi iснує негативна характеристика людини, котра "спiшить жи-ти". Мається на увазi спiшить пережити всi можливi, переважно фiзичнi, насолоди життям. Поспiх такого плану робить життя одноманiтним, а вiдтак коротким, бо немае змiни процесiв. Разом з тим не варто i "че-кати справжнього життя, яке буде потiм, колись". Астрономiчний та фiзіологiчний час не залежить вiд волi людини i лине невпинно. Той, хто перечiкує "лиху" годину, може втратити фiзичний час для власне людсь-ких переживань.

Людинi дано довiльно, за власним бажанням, змiнювати в певних межах лише гу-манiстичнi, специфiчно людськi просторово часовi характеристики, тобто тi, що сформувались в сферi специфiчно людської дiяльностi . Як природна iстота, в сугубо природному планi, людина включена в природно - часову структуру всесвiту, i тут вона повнiстю пiдлегла законам природи.
Виходячи з розумiння сутностi людського iндивiдуального просторово часового континууму /єдностi/, можна певним чином моделювати соцiальний, iсторичний, формацiйний простiр та час.

Просторово часовi характеристики суспiльства як такого мають певне значення при з’ясуваннi сутi соцiального розвитку, при побудовi соцiальних теорiй та соцiальних моделей.

Незаперечно одне - суспiльнi просторово часовi характеристики похiднi вiд просторово часових характеристик iндивiдiв.

5. Взаємодiя

Взаємодiя - така сторона буття, в якiй реалiзується його цiлiснiсть. Дискретнi об'екти iснують не самi по собi, хоч вони й вiдокремлюються в буттi, маючи, так би мовити, "са-мостiйнiсть". Але ця вiдокремленiсть iснує лише в складнiй системi взаємозв'язкiв, що ре-алiзуються через залежностi, причиннонаслiдковi "зчеплення" об'єктивного свiту.
Категорiя взаємодiї, як загальна характеристика буття, менше дослiджена, нiж рух, простiр та час. Та все ж час активної розробки даної категорiї вже прийшов в зв'язку з системно структурними пiдходами до вивчення не лише природи, а й складної органiзацiї суспiльного життя. Взаємодiя на сучасному рiвнi науки аналiзується фiзикою. Фiзика вивчає далекодiю (маючи на увазi взаємодiю), близькодiю, сильнi та слабкi взаємодiї в квантовому свiтi i т. д.

Роль взаємодiї в буттi тим вагомiша i тим помiтнiша, чим бiльше ускладнюється сама система, що розвивається. Вся особливiсть живого, iнакше кажучи бiологiчної форми руху на планетi, це складна взаємодiя елементiв в самiй органiчнiй системi, тобто в живому органiзмi. Та живий органiзм - це не лише взаємодiя елементiв в системi, це не менш складний процес взаємодiї органiзму з оточуючим середовищем.

Подальше ускладнення процесiв взаємодiючих систем спостерiгається в так званих екосистемах, де на основi взаємодiї великої кiлькостi рiзних бiологiчних видiв рiзного рiвня складностi та рiзних структурних рiвнiв неорганiчної природи формується бiосистема лiсу, озера, болота, моря i т.д.

Можна навести приклади й досить простих бiосистем - мурашник, бджолиний рiй.

Ще на вищий щабель взаємодiя пiдiймається в суспiльному життi. Тут ускладнюються процеси взаємодiї. Саме суспiльство є процес i результат взаємодiї iндивiдiв. Без взаємодiї iндивiдiв не iснує суспiльство, поза межами суспiльного не може нi сформуватись, нi функцiонувати iндивiд. Суспiльство постiйно взаємодiє з природою i лише в цiй взаємодiї може iснувати.

Взаємодiя являє з себе унiверсальну властивiсть буття, властивiсть об'єктивну, що реалiзується як форма його iснування. Ця форма розкривається в процесi пiзнання людиною свiту. Адже будь-який об'єкт може бути пiзнаний, проаналiзований у всiй його складностi та багатствi властивостей лише в процесi пiзнання його взаємодiї з оточуючим середовищем, у взаємодiї з окремими властивостями та сторонами iнших об'єктiв.

Пiзнання речей по сутi є пiзнанням їх взаємодiї з iншими елементами буття. Саме пiзнання є результат взаємодiї мiж пiзнаючою свiт людиною (суб'єктом пiзнання) та реально iснуючим об'єктивним свiтом.

Детальний аналiз взаємодiї, її характеристики як властивостi буття вiдбуватиметься по ходу вивчення всього курсу фiлософiї. Лише в аналiзi взаємодiї протилежних сторiн розкривається сутнiсть руху, через взаємодiю пiзнаєм простiр, результатом взаємодiї є вiдображення. Варто вiдзначити головну характеристику взаємодiї. Вона є тiєю стороною буття, котра об'єднує все розмаїття дискретних об'єктiв буття природи, людського буття.
В результатi фiлософського аналiзу категорiї буття як феномену цiлiсного i була видiлена категорiя взаємодiї. Конкретизацiя категорiї взаємодiї реалiзується через поняття: зв’язок, причина та наслiдок, структура, система та iншi.

6. ВIДОБРАЖЕННЯ.

Приступаючи до такої сторони буття, як вiдображення, треба спершу зауважити, що його вивчення, його осягнення чи не одне з найскладнiших завдань в сучасному аналiзi буття. Справа в тому, що вiдображення в буттi - це реалiзацiя надзвичайно складних процесiв, що йдуть в буттi постiйно, процесiв, якi довгий час людство не наважувалось дослiджувати на науковому рiвнi. Людству здавалось, що процеси, котрi є проявом вiдображення, не умоосяжнi. Тому цi процеси пояснювались проявом вищих, потойбiчних, панiвних над людиною сил. I все це так чи iнакше було пов'язано зi складнiстю пiзнання людської духовностi.
Коли в дискретному буттi вiдбуваеться взаемодiя об'ектiв якої б то не було реальностi, то завжди е результат такої взаемодiї. Цей результат обов'язково фiксується як вiдображення. Сам результат може бути рiзним. При взаемодiї неорганiчних макротiл часто передаеться речовина. Скажiмо при зiткненнi з планетою Земля згорають в атмосферi метеори. Речовина метеорiв перетворюеться в газ, що якось доповнює атмосферу. Коли ж космiчний гiсть досягае поверхнi планети, то речовина метеориту стае частиною планети. Не завжди при взаемодiї одного об'екта з iншим речовина передаеться повнiстю. Коли ми пишемо крейдою на аудиторнiй дошцi, то на дошку поступово переходить лише частина речовини, що втрачаеться шматком крейди. Передаеться не тiльки речовина. В процесi взаємодiї може передаватись енергiя. Вiд поштовху поршня згораючими в цилiндрi парами бензину енергiя передаеться на колiнвал двигуна, вiд нього на iншi агрегати i розпочинаеться рух машин. Важливо тут визначити, що при вiдображеннi об'ект, що зазнав певного впливу, i той, що здiйснював вплив, змiнювались. Пiзнаючи цi змiни, людина може судити про взаемодiю об'єктiв. В ходi передачi енергiї, чи речовини передаеться ще й iнформацiя. Та про iнформацiю ми будемо вести мову дещо пiзнiше.

Головне спочатку вiдзначити те, що взаємодiючi об'єкти зазнають змiн. Цi змiни можуть бути несуттєвими або досить значимими для взаємодiючих об'єктiв. Наприклад, на каменi не лишається видимих слiдiв вiд ударiв молекулами повiтря під час найсильнiшої нiчної бурi. Та вiтрова ерозiя кам'яної скелi на протязi мiльйонiв рокiв перетворює камiнь в пiсок. I роблять це все тi ж молекули повiтря. Взаємодiючi об'єкти в результатi взаємодiї змiнюються, їх змiна i є процес вiдображення. Найнаочнiший в цьому вiдношеннi результат є взаємодiя елементарних часток. В квантовому свiтi вiдображення суть перетворення взагалi. Таким чином вiдображення навiть в свiтi неживої природи по сутi справи є творення чогось нового, незалежно вiд того вiдразу чи поступово змiнюються характеристики взаємодiючих об'єктiв. Тут вже дiє закон переходу кiлькостi в якiсть. Коли кiлькiснi змiни приведуть до створення принципово нової сутностi, це вже, як кажуть, справа часу.

Творча сутнiсть вiдображення особливо яскраво проявляється в процесi виникнення життя на нашiй планетi. Вiдображення виступає обов'язковою умовою формування живих органiзмiв. Воно є обов'язковою причиною їх появи, i обов'язковою передумовою обмiну речовин мiж живим органiзмом та оточуючим середовищем. На вищому рiвнi розвитку тваринного свiту вiдображення набуває чи не провiдного значення в функцiонуваннi та прогресi цiєї гiлки життя. При цьому творча сторона вiдображення реалiзується не лише в процесi передачi речовини та енергiї, а головним чином через передачу та використання iнформацiї про оточуюче середовище. Можна сказати, що з появою життя на планетi Земля вiдбувся своєрiдний вибух в розвитку вiдображення. При цьому розвиваються такi сторони вiдображення, що творять не через передачу речовини та енергiї, а творять через передачу iнформацiї. Найбiльш переконливим доказом такого розумiння ролi процесу передачi iнформацiї є феномен людинотворення та подальший розвиток суспiльства.

Творення суспiльного руху буття не можливе без розвитку таких людських властивостей, як свiдомiсть та духовнiсть. Процес виникнення духовностi та її розвиток нами буде детально розглянуто у вiдповiдних темах.
Зараз же треба видiлити найголовнiше в самiй властивостi буття, в такiй його формi iснування, як вiдображення.
Вiдображення є результат взаємодiї, що реалiзується як передача вiд одного дискретного об'єкта до другого речовини, енергiї, iнформацiї.

Вiдображення - це спосiб реалiзацiї творчої властивостi буття. Про фундаментальнiсть такої властивостi свiдчить те, що i на рiвні неживої природи щось нове виникає лише в процесi вiдображення, так i на рiвнi живих органiзмiв вiдображення є ключовою властивiстю, яка забезпечує i виникнення живого, i пiдтримання його життєдiяльностi.
В процесi формування найвищої соцiальної форми руху саме вiдображення формує ту властивiсть людини, котра видiляє, врешті-решт людство з природного буття.

6-A. ПРОБЛЕМА ЖИВОГО В БУТТI

В сучаснiй матерiалiстичнiй фiлософiї проблема життя розкривається як форма iснування бiлкових тiл. Власне так трактується суть життя. Хоча той же матеріалiзм не заперечує, що змiст життя - це неперервний обмiн речовини мiж органiзмом та навколишнiм середовищем. Це процес саморегуляцiї, яка здiйснюється на основi вiдображення. Саморегуляцiя спрямована на збереження та вiдтворення органiзму. Спобуймо з iншого боку поглянути на сутнiсть життя. Вiзьмемо таку ситуацiю. Будь-який білковий органiзм охолодимо до деяких нульових космiчних значень, чим практично зупинемо хiмiчнi та тепловi процеси в цьому органiзмi. Чи буде такий об'єкт живим органiзмом? Очевидно - нi. Чи зберiгається в охолодженому виглядi бiлкова структура? Очевидно - так. Наявнiсть бiохiмiчної структури бiлка ще не є життя. Акцентування уваги в характеристицi життя на бiлковiй органiзацiї живого буде певною даниною вульгарному матеріалiзму, для якого найважливiше визначити матеріальну "уречовленiсть" об'єкту. Життя - перш за все процес i процесуальнi його прояви первиннi по вiдношенню до уречовлених. Органiзм формується не "матерiєю як такою", а процесами, що вiдбуваються в буттi. В основi життя лежить рух, а вже вiд руху треба спогля-дати, що ж є його результатом. Визначаючи життя як рух, необхiдно видiлити, що в ньому є суттєво важливим при виникненнi та розвитку живих форм. Тут в першу чергу слiд звернути увагу на таку сторону буття, як взаємодiя i результат взаємодiї.

Як уже йшлося ранiше, матеріалiзм визнае життя як процес саморегуляцiї та са-мовiдтворення. Саме тут i треба шукати корiння життя. Нi простiр, нi час, нi дискретнiсть, нi навiть рух, як постiйна змiна, не здатнi породити життя. Життя породжується лише в результатi такої змiни станiв об'єктивної реальностi, яка дає новi форми цiєї реальностi. Новi форми реальностi можливi лише в ходi взаємодiї дискретних об'єктiв при умовi передачi речовини, енергiї, форми, iнформацiї, можливо й деяких iнших характеристик взаємодiючих об'єктiв. Тобто без основних елементiв вiдображення, як властивостi буття, нiчого нового практично не виникає.

Взаємодiю та вiдображення ми розумiємо як реалiацiю творчої активностi буття. Оскiльки рух є форма iснування буття, а процеси перетворення, що йдуть в ньому, постiйнi, постiйна взаємодiя i постiйне вiдображення, то й постiйно вiдбувається виникнення нових явищ, процесiв. (Принцип руху як постiйної змiни треба застосувати й до самого руху). В процесi безмежного творення iнформацiя про взаємодiю, яка є складовою частиною вiдображення, не впливає на подальшi перетворення дискретних об'єктiв. Так вiдбувається, як правило, в вiдомому нам астрофiзичному свiтi. За певних умов виникає ситуацiя, при якiй iнформацiя стає визначальною умовою подальшого забезпечення та розвитку новоствореного об'єкту. Iнформацiя стає основою внутрiшньої регуляцiї складної системи i єдиноможливою умовою обмiну речовин з оточуючим середовищем. Отже життя - це перш за все рух, рух складної системи, спрямований на самозабезпечення, самовiдтворення у багатоплановiй взаємодiї системи з оточуючим середовищем. Основною умовою цього руху є отримання системою iнформації про стан самої системи та стан i можливостi взаємодiї з оточуючим середовищем. Звiдси специфiчною сутнiстю живого є взаємодiя та вiдображення дискретних об’єктiв, що знаходяться в станi руху та просторово-часовому проявi. Сучаснi астрофiзичнi уявлення про походження космосу допускають, що вiдомий нам чотиримiрний просторово-часовий континуум мiг виникнути в результатi "вибуху" хаотичного континууму /Бiблейне боже творiння/. В тих умовах реалiзувались можливостi просторово-часових сторiн буття. Поява живого це такий же якiсний вибух, стрибок взаємодiї та вiдображення, але перш за все вiдображення. В умовах планети Земля реалiзацiя всiх можливостей вiдображення вiдбулась в формi iснування бiлкових тiл. Саме вони стали iнструментом, що реалiзував можливостi розвитку вiдображення.