1.1. Філософія — світоглядне знання
Філософія (від грецьк. fileo — люблю і shofia — мудрість) — це загальносвітоглядна теорія.
Філософія (від грецьк. fileo — люблю і shofia — мудрість) — це загальносвітоглядна теорія. Об'єктом її пізнання є взаємовід¬ношення людини і світу, причому людина і світ розглядаються у своїх най загальніших (гранично загальних) і найсуттєвіших характеристиках. Предметом філософії є відношення "мислен¬ня — буття". Філософія є одночасно й системою знань (тобто впорядкованою і цілісною їх сукупністю), і пошуком вирішен¬ня корінних світоглядних питань, бо вони невичерпні й остаточ¬но відповісти на них неможливо. На це вказує й саме слово "філософія" — не просто "мудрість" як завершене, "готове" знан¬ня, а "любов до мудрості", постійне прагнення до цілковитого розуміння сутності світу і сутності самої людини.
Множинність філософського знання характеризує його як світоглядне знання. Що ж таке світогляд? Світогляд — це сис¬тема гранично узагальнених поглядів на світ і місце в ньому людини, на ставлення людини до навколишньої дійсності й са¬мої себе. Зумовлені цими поглядами життєві позиції людей, їх переконання, принципи пізнання й діяльності, ціннісні орієн¬тації та ідеали теж належать до світогляду. Все це не просто знання, а й оцінювання людиною світу й самої себе.
6
Ціннісний характер світоглядного знання зумовлений по¬єднанням у ньому інтелектуально-розумового компоненту з чут¬тєво-емоційним. Це свідчить про наявність у його змісті постій¬них спонук до дій, що й надає його формі характеру життєвої програми, а самому світоглядному знанню — рис знання-пере-конання. Світогляд — це своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму й чуття, інтелекту й дій, критичного сумніву й свідомої переконаності. Інтегральний характер світо¬гляду передбачає його структурну складність, наявність у ньому різноманітних рівнів, з-поміж яких насамперед вирізняються емоційно-психологічний (світовідчуття) та пізнавально-інтелек¬туальний (світорозуміння) рівні. Іноді ще виокремлюють такий рівень, як світосприйняття, до якого зараховують досвід форму¬вання пізнавальних уявлень про світ з використанням наочних образів1.
Можна сказати, що світогляд — це загалом систематизова¬ний комплекс уявлень, оцінок, установок, що забезпечують ці¬лісне бачення та осягнення світу й місця в ньому людини з її життєвими позиціями, програмами, які сприяють її активним діям. Цим самим світогляд інтегрує пізнавальну, ціннісну та спонукально-діяльнісну установки людини.
Усі ці функції світогляд здійснює на різноманітних рівнях щодо ступеня загальності (світогляд особистості, груповий, кла¬совий, національний, а також професійний тощо) або ступеня історичного розвитку (античний, середньовічний та ін.) чи сту¬пеня теоретичної зрілості (стихійно-повсякденний, життєвий, філософсько-теоретичний).
Світогляд не зводиться до сукупності готових, раз і назавжди даних істин (догм). Він перебуває в постійному процесі вдоско¬налення. Теоретичною основою для цього є визнання діалектич¬ного взаємозв'язку абсолютної та відносної істин. Наслідками визнання абсолютної істини мають бути впевненість у принци¬повій можливості пізнання світу, а відносної — постійні сумні¬ви, пошуки, праця над удосконаленням свого світогляду й тер¬пимість у ставленні до інших.
Як форма світогляду філософія відрізняється від інших його типів — міфології та релігії (докладно див. про це у підрозд. 1.2). Вона має спільні риси з наукою: в одних філософських вченнях вони більше виражені, в інших — менше. Водночас філософія як особливе явище духовної культури відрізняється від спеці¬альних наук.
Спільною з наукою рисою є її пізнавальна установка (праг¬нення до пізнання істини), теоретична форма знання. Це вияв¬ляється в оперуванні загальними поняттями, категоріями, прагненні довести свої положення, раціональну аргументацію, звертанні переважно до розуму, а не до уяви (як міфологія) й не до віри (як релігія).
Відмінність філософії від спеціальних наук полягає в тому, що кожна з них досліджує якийсь фрагмент дійсності, окрему галузь явищ. Філософія ж, як було сказано, розглядає най¬більш загальні питання світорозуміння. її предмет — не окремі явища, а світ в цілому (не в розумінні простої суми всіх речей, а в розумінні їх загального зв'язку, загальних законів буття в розвитку).
Кожна окрема наука прагне розглядати свій предмет цілком об'єктивно, таким, яким він є сам по собі, усуваючи момент суб'єктивності. Філософія ж не тільки не усуває суб'єктивності, а для неї відношення "людина — світ", "суб'єкт — об'єкт" саме й є її головною проблемою.
Філософія ставить і намагається вирішити най загальніші (атому й найглибші, найсуттєвіші) питання світорозуміння. Проте для їх остаточного вирішення ніколи не вистачає емпі¬ричного (досвідного) матеріалу. Крім того, філософія виражає не тільки світорозуміння, а й певне світоставлення; вона спря¬мована не тільки на осягнення об'єктивної істини, а й на фор¬мування системи цінностей, визначення того, що має для люди¬ни найважливіше значення. Внаслідок цього на змісті, харак¬тері філософських поглядів, пошуків і висновків позначаються й особливості різних історичних епох, цивілізацій з їх певними "ментальностями" (способами мислення), специфічними риса¬ми світорозуміння й життєсприйняття. Оскільки філософія як духовне явище є формою суспільної свідомості, вона несе на собі відбиток історичного й життєвого досвіду, позицій різних національних і соціальних спільнот і груп. На неї впливає си-ла традицій, вона взаємодіє з різноманітними формами духовного життя.
Сукупність усіх цих обставин зумовлює те, що у філософії можливі принципово різні позиції, різні, в тому числі й альтер-
нативні, відповіді на докорінні питання світогляду. Це свідчить про те, що їй властивий плюралізм (множинність) учень і типів філософствування. Філософське знання за своєю природою діа¬логічне, воно потребує повної свободи обговорення питань, ви¬бору позицій. Жодне філософське вчення не повинно претенду¬вати на монопольне володіння істиною й нав'язуватись як за¬гальнообов'язкове.
Важливе питання "Що є істина?" має більш регулятивне значення, бо спрямовує переважно на обговорення, філософський пошук. У конкретних ситуаціях істина має бути встановлена однозначно. При дослідженні "граничних" питань виявляється нескінченність, невичерпність, багатогранність дійсності. Пізнаючи її, розум людини може вдаватися до парадоксів, оскільки звичайні методи верифікації (перевірка досвідом) на цьому рівні узагальнення "не спрацьовують". Питання залишаються, а від¬повідей немає. Виникає можливість вибору, відмінність і навіть альтернативність позицій.
У процесі історичного розвитку в філософії сформувався ряд її проблем. Це насамперед проблема буття, тобто того, що мож¬на висловити про будь-які речі, явища, систему відношення, процеси лише тому, що вони справді існують, наявні у світі. Відповідно, виникла й така галузь філософської думки, як он¬тологія (вчення про буття взагалі, про суще). Оскільки ж є різні типи буття — природа, людина, суспільство, то відповідно ви¬різняють філософію природи (раніше її називали натурфілосо¬фією), філософію людини (філософську антропологію), філосо-фію суспільства (філософську соціологію).
Предметом філософського аналізу стали й різні види, аспек¬ти ставлення людини до дійсності: практичний, пізнавальний, ціннісний, зокрема естетичний, морально-етичний. Відповідними філософськими розділами є праксеологія (від грецьк. praxis — діло, діяння), гносеологія (gnosis — знання), аксіологія (axios — цінний, достойний), а також естетика (вчення про прекрасне в житті й мистецтві, про творчість за законами краси), етика (вчення про моральність).
Усі перелічені проблеми групуються навколо центральної, вузлової світоглядної проблеми — "людина і світ". У цій фор¬мулі очевидне певне протистояння: людина — це щось таке, що відрізняється від зовнішнього світу, який її оточує і до якого вона належить. У чому полягає відмінність людини, її суттєва
9
специфіка? Насамперед у тому, що їй притаманна свідомість, що вона наділена здатністю до самовизначення, активної, цілеспря¬мованої діяльності. Вона є не просто річчю серед речей чи істо¬тою серед істот (тварин), а суб'єктом практичної діяльності, пізнання, естетичного освоєння дійсності, морального ставлен¬ня передусім до собі подібних. У всьому цьому проявляється духовність людини.
На рівні філософського мислення проблема "людина і світ" постає як питання про відноніення свідомості до буття, духу до матерії. В марксистській філософській традиції це питання розглядається насамперед в онтолого-гносеологічному плані: що є первинним й що вторинним, похідним? Чи може людина пізна¬ти світ? (докладно про це див. у підрозд. 1.3).
Але цим питанням проблема "людина і світ" не вичерпуєть¬ся, а альтернативна (антиномія) "матеріалізм — ідеалізм" не має такого абсолютного характеру, який їй іноді приписують. В загальносвітоглядному і смисложиттєвому плані не менше значення, ніж онтолого-гносеологічна, має аксіологічна про¬блема — проблема цінності, сенсу самої людини і всього, що для неї є значущим. І тут зберігаються протилежності між тими нормами світогляду, які визнають абсолютну цінність людини (й окремої особи), і тими, які такої цінності не визна¬ють або вважають її лише відносною. На відміну від інших антиномій, між цими протилежними позиціями компроміс неможливий, їх примирення виключається. Людяність і нелюдяність, гуманізм і антигуманізм, моральність і аморальність, у най загальнішому значенні — добро і зло; тут необхідний однозначний вибір, принцип діалогізму й толерантності стає незастосовним.
