Становлення політології як науки
Політологія (наука про політику, або сукупність наук про політику) своїм корінням сягає в сиву давнину. їх носіями були, насамперед давньогрецькі політичні мислителі. Якраз у Стародавній Греції склалося, ствердилося і отримало всебічний розвиток таке суспільно-історичне утворення, як поліс, який одночасно був і дер-жавою-містом, і містом-суспільством і громадою, уособлюючи собою політичне і громадянське життя. Від нього походять усі основні політичні поняття: «політика», «політичне знання», «політичне управління», «політичне мистецтво» і т.д. В античній суспільній думці власне політика, поряд з філософією, була однією з центральних наук.
Серед значної кількості стародавньогрецьких мислителів, які внесли найістотніший внесок у формування політичної думки, дослідники виділяють Демокріта, Платона і Арістотеля.
Насамперед це стосується Арістотеля (384—322 pp. до н. є.), який по праву вважається зачинателем політичної науки.
У Арістотеля політика є найважливішою наукою, оскільки її функція поєднана з головною суспільною метою — узгодженням загального блага з благом окремих людей через управління людським співжиттям. Інші ж науки пов'язані із засобами досягнення цієї гармонії.
Значний внесок у розвиток політичної науки внесли представники епохи Відродження. Особливо серед них виділяється Макіавеллі (1469—1527). Його заслуга в тому, що він: по-перше, виділив і обґрунтував політичну науку як відносно самостійну галузь суспільного знання; по-друге, відділив політику і право від моралі і релігії; по-третє, дав трактування держави як утворення не тотожнього всьому суспільству, а як одну дуже важливу складову суспільства, як його певну політичну організацію. Він по суті перший ввів у науковий вжиток сам термін «держава» (Stato); по-четверте, Макіавеллі розглядав людину як індивід, який наділений розумом і володіє свободою волі, що робить його активним діячем, борцем за свої інтереси та ідеали.
Пізніше ціла плеяда яскравих самобутніх зарубіжних і вітчизняних мислителів розвивали політичну науку.
Що ж вважати предметом власне політичної науки? Наприкінці XIX ст. переважала думка, що подібна дисципліна (політична наука, чи політологія, — ці поняття будемо розглядати як тотожні) являє собою лише перехрестя багатьох інших дисциплін, зокрема історії, економіки, філософії, антропології, соціальної психології, соціології, державного права, конституційного права тощо. Відповідно уже в той час вона називалася — «політичні науки». Однак політики ставилися до неї з недовірою, вчені — поблажливо, а серед соціологів і фахівців з державного права точилися суперечки і йшла конкуренція. Та на практиці політична наука, яка вже вийшла за межі університетів, бібліотек, академічних та наукових центрів і характеризувалася постійним зростанням наукових праць, набувала власне обличчя і все більше заявляла про себе.
Зародки викладання політичних знань можна знайти ще в середньовічних університетах, де з чотирьох факультетів (теологія, медицина, право і філософія) щонайменше два стосувалися вивчення управління політичним життям. Факультет права обов'язково поширював знання про інститути управління, їх статус та зна-
чення. З часом вивчення принципів юриспруденції та конституційного і адміністративного права привело в деяких університетах до формального відокремлення політики як самостійного предмета вивчення. У ті часи існувало два шляхи розвитку політичної науки. У німецькомовній центральній Європі «основна державна теорія» розвивалася на відносно ранньому ступені вивчення права і не відділялася від поточних політичних подій та потреб. У Франції, як і в інших країнах, що успадкували традицію римського права, вивчення політичного життя було підпорядковане праву і залишалося досить нерозвиненим із середніх віків до XX ст. Зв'язок між політичною наукою та правом залишився значним у країнах латинського світу до XX ст. Так, лише в останній чверті XX ст. факультети політичної науки відділилися від правознавчих, зокрема в Бразилії та інших країнах.
Факультет філософії був другим домом вивчення політики. Але окремі політичні факультети створювалися дуже повільно. У XIX ст. навіть факультети економіки, соціології та антропології зробили більший стрибок у своєму розвитку порівняно з політологічними. Вивчення політики було частиною моральної філософії, проте в деяких країнах, зокрема в Канаді, цю науку вивчали в тісній взаємодії з економікою.
Вперше формальне викладання політики почалося в 1613 р. в Нідерландах в університеті Leiden. У Швеції в 1622 р. в університеті Uppsala навіть заснували кафедру з ораторства та політики, а в Abo Akademi (тоді Швеція, а зараз Фінляндія) у 1640 р. було створено кафедру політики та історії. Знання, що викладалися тоді в цих предметах, досить сильно відрізнялися від сучасного уявлення про предмет, однак це вже був початок розуміння, важливості і необхідності окремої галузі знань про політику.
У другій половині XIX ст. з'явилися зародки факультетів політичних наук. Наприклад, у Дубліні (Ірландія) у новозаснованому Католицькому університеті (зараз University College Dublin) у 1855 p. було створено кафедру соціальної та політичної науки, яка згодом стала факультетом етики та політики. З 1840 р. термін
політика в сучасному розумінні почали застосовувати в університеті Uppsala, а професійна підготовка спеціалістів з історії та політики у Швеції розпочалася в Lund з 1889 р. і окремо— лише спеціалістів з політичних наук в Gothenburg з 1901 р. У Бельгії школи політичних наук та Catholic University of Louvain і Вільний університет Брюсселя в 1893 р. створили факультети політичних та соціальних наук. Перед Першою світовою війною в Німеччині розпочалося стрімке вивчення політики під гаслом соціології. У Англії навіть наприкінці 1940-х років ще не було окремого факультету політології.
У США розвиток політичних знань відбувався більш стрімкими темпами; ніж Європі. Перша інаугурація професора з історії та політичних наук відбулася в Колумбії в 1857 p.; у 1868 р. в Корнелл було створено факультет історії, соціальних та політичних наук; у 1876 р. відбувся перший випуск фахівців за graduate програмою «Історія та політичні науки» у Johns Hopkins; через чотири роки в Колумбії з'явилася перша postgraduat школа (аспірантура) політичних наук. Окремі факультети політичних наук були створені в університетах— Колумбійському в 1903 p., Іллінойс та Вісноксін у 1904 p., Мічіган у 1911 p., а в 1914 р. з 534 коледжів у 200 викладалися курси з політичних наук і 40 мали самостійні кафедри політичних наук. Це досягнення спричинило збільшення впливу Сполучених Штатів на розвиток цієї галузі знань.
Поширенню політичних знань у світі сприяло і створення національних асоціацій політичних наук. Ще в 1884 р. у Великій Британії виникла політично орієнтована група Fabian Sociate лівої орієнтації та більш консервативна група, що мала на-
зву Політичне та економічне планування (1931). У 1900 р. в Парижі відбувся конгрес із політичних наук, у 1930 р. такий конгрес було проведено в Стокгольмі. Американську асоціацію політичних наук було створено в 1903 p., Канадська асоціація політологів організувалась у 1913 р., Китайська асоціація — 1932 p., Японська— в 1948 р. Українську асоціацію політологів було засновано в 1991 р. У квітні 1993 р. створено Українську академію політичних наук.
Переломним моментом у розвитку політичної науки стала міжнародна конференція (колоквіум), організована в 1948 р. з ініціативи ЮНЕСКО в Парижі. На цій конференції було прийнято спеціальну резолюцію, в якій у зв'язку з невизначеністю на той час предмета науки було систематизовано і запропоновано її складові елементи за чотирма основними напрямами.
1. Політична теорія. Вона не нормативна. її завдання— формулювати гіпотези про явища, факти, вчинки та системи їх пояснення, що свідчить про розмежування з чистим емпіризмом. Сюди ж віднесли й історію політичних ідей.
2. Політичні інститути. Конституція. Центральне правління (урядування, або центральний уряд, регіональне і місцеве управління) урядування (місцевий уряд, адміністрація та місцеве самоврядування), публічне адміністрування, судова система, економічні та соціальні функції управління, порівняльний аналіз політичних інститутів. При цьому підхід політолога відрізняється від підходу правника тим, що його цікавить не стільки сам текст документів, а конкретна практика та соціальні сили, які його творять.
3. Партії, рухи і асоціації. Групи тиску. Вибори. Інформація, пропаганда і громадська думка. Участь громадян в управлінні та адмініструванні.
4. Міжнародні відносини. Зовнішня політика держав. Міжнародні організації та механізми і принципи, якими вони керуються. Міжнародне право.
У 1949 р. в рамках ЮНЕСКО було створено Міжнародну асоціацію політичних наук, яка об'єднує в своїх рядах більшість національних організацій. Вона періодично проводить свої з'їзди, які вносять істотний вклад у розвиток політичних досліджень.
Таким чином, сучасне уявлення про предмет політичної науки сформувалося тільки в XX ст. після того, як склалася ціла система стійких політичних цінностей і виникла й стала розвиватися суспільна і академічна потреба в системному вивченні політики. У різних країнах розуміння предмета політичної науки складалося неоднаково і зараз у світі немає його єдиного визначення. Але в усіх випадках основне коло проблем формується із узагальнення національного політичного досвіду в співвідношенні із загальноцивілізаційними політичними досягненнями і особливостями політики в інших країнах.
Різниця в розумінні предмета політичної науки пояснюється не тільки національними особливостями і традиціями, а й багатогранністю політики як суспільного явища. Адже межі об'єкта політології визначають полем політики, тобто простором, у якому формується і функціонує суспільна влада в усіх її проявах.
Спробуємо дати визначення предмета політичної науки (політології). Є два підходи до цієї проблеми.
Перший вважає, що предметом політичної науки є держава, а
другий розглядає політологію як науку про владу взагалі.
1. Політологія —
наука про державу:
— таке тлумачення терміна пов'язане насамперед з етимологією слова «політика», адже слово «polis» означає «місто», що вказує на просторові межі громадської діяльності;
— тлумачення політології як науки про державу зумовлене історично, масовим характером явища: французький філософ Анрі Лефевр з цього приводу говорить про «спосіб державного будівництва» як свідчення того, що держава є загальносві-
товим явищем; так, центральне місце і в західних суспільствах, і в суспільствах комуністичного спрямування, і в суспільствах, які перебувають у перехідному стані, займає проблема держави;
— наука про державу охоплює також вивчення інституцій, які є її очевидною складовою частиною: комплекс урядових установ, представницькі інституції, органи управління, державні та змішані підприємства тощо;
— особливого значення наука про державу надає вивченню політичної діяльності, зокрема примусу.
Макс Вебер вдається до тлумачення політичної науки як «науки про державу», коли розглядає державу «як спільноту людей, яка в межах окремо взятої території володіє правом законного примусу».
Проте такий «державознавчий» підхід викликає серйозні застереження:
— держава існувала не завжди; в деяких суспільствах ця інституція розглядається як досить нова і навіть тимчасова форма соціальної організації;
— держава — не єдина інстанція сфери політики: в політизації суспільного життя беруть участь політичні партії, групи тиску, наукові товариства, корпорації, засоби масової інформації тощо;
— нарешті, функція примусу не обов'язково повинна вважатися основною при визначенні поняття держави; так, Ж.-П. Кот пише: «У чому схожість чи різниця влади президента республіки з владою, яку мали Аль Капоне або Ісус з Назарета?» Існують держави, що не мають влади (Ліван), або ж у яких реальною владою володіють чи володіли недержавні структури (наприклад, сицілійська мафія, шиїтська церква в Ірані, рух «Солідарність» у Польщі).
Отже, головним недоліком при такому підході є бажання зробити предметом дослідження таку форму соціальної організації людства, яка культурно й історично може виявитися більш випадковою, ніж видається на перший погляд. Чи не тому в багатьох західних країнах спостерігається зміна повноважень держави, з одного боку — на користь міжнародних та наднаціональних органів, з іншого — на користь децентралізованих органів влади або, інколи, професійних об'єднань.
2. Політологія —
наука про владу:
У наш час домінує тенденція співвідносити політичну науку з наукою про владу, оскільки держава є одним із засобів здійснення влади в суспільстві:
— ця концепція спирається на факт загального значення: навіть, не знаючи типу держави, можна говорити, що будь-якому суспільству відомі такі явища, як панування, вплив, які зумовлені нерівномірним розподілом економічних, політичних чи символічних ресурсів;
— крім того, ця концепція дає змогу назвати серед цілей політичної науки чималий ряд інституцій, які знаходяться «на периферії» державної влади, хоч вони й сприяють регулюванню соціального порядку — партії, профспілки, система символів, ідеологічні системи, громадська думка тощо.
На думку американського політолога Роберта Даля, «політична система — це нескінченне переплетення стосунків між людьми, яке передбачає значних заходів Влади, домінування, авторитету». Така широка інтерпретація предмета політичної науки не-беззаперечна. Дійсно, нелегко відрізнити, наприклад, «політичне» від «соціального»:
— або політична наука досліджує насамперед владні центри, безпосередньо або опосередковано пов'язані з виконанням функцій держави; тоді маємо справу з так званим «державознавським» підходом;
— або ж політична наука поширюється на всі явища, пов'язані з владою, але тоді є ризик втратити з поля зору специфіку політики і зіткнутися з традиційними предметами загальної соціології (соціологія сім'ї, школи тощо).
Зовсім не обов'язково, щоб будь-які примусові соціальні стосунки автоматично кваліфікувалися як політичні, як тільки вони починають вимагати «значних заходів домінування». Але не можна розглядати як поняття суто політичне авторитет батька для дітей, вчителя для учнів, керівника підприємства для його працівників.
І в цьому питанні Макс Вебер пропонує непогану альтернативу, вказуючи, що політична влада:
— користується «монополією законного примусу» на всій спільній території, а не замінює один чи кілька місцевих органів;
— призначена для мирного врегулювання розбіжностей «сузір'я інтересів», які можуть виявитися на всій території.
На думку багатьох вчених, політологія як асоціативна система знання вбирає в себе такі рефлективні дисципліни, як філософія політики, політична географія, геополітика, хронополітика, глобалістика і футорологія, політична соціологія, ентопо-літика, порівняльна політологія, прикладна політологія та деякі інші.
Цікавими є думки відомих західних політологів про предмет політичної науки. Так, П. Фавр відзначає, що, за невеликим винятком «філософи, соціологи та історики, як правило, охоче поступаються інституціонально оформленій політичній науці вивченням виборів, політичних інститутів і перипетій політичного життя. Але разом з тим деякі з них — причому з числа найбільших спеціалістів — залишають за собою майже виключне право займатися вивченням проблем влади і форм панування».
Інший видатний представник французької політичної науки— Моріс Дювер-же — вчений, викладач, журналіст, письменник і одночасно відомий громадсько-політичний діяч— у процесі «Соціологія політики: елементи політичної науки» пише, що політична наука включає в себе три основні галузі політологічного знання: вступ до соціологічного аналізу політики, опис і характеристика великих політичних систем і вивчення політичних організацій (партій і груп політичного тиску). В цілому М. Дюверже та при визначенні предмета політичної науки наголошує на розумінні її як науки про владу взагалі, хоч на його думку, це не розкриває предмета політичної науки повністю, оскільки цілком не охоплює такого поняття, як «вплив».
Відомий вчений Д. Істон (США) характеризує політичну науку як
«дослідження способів, якими приймаються рішення для суспільства». За його словами, «як політичні вчені ми цікавимося всіма тими діями і інститутами в суспільстві, які більш-менш безпосередньо пов'язані із способами, якими приймаються і здійснюються владні рішення, і наслідками, які вони можуть спричинювати». Очевидно, що в усіх цих випадках ми знаходимо (чи маємо) досить звужене розуміння предмета і самої дисципліни політології.
На аналогічне розуміння натрапляємо і в Американській енциклопедії, де політична наука визначається як системний аналіз державного устрою, його процесів, форм будови, інституцій і можливостей. Автори Інтернаціональної енциклопедії визначають предмет політичної науки як такий, що охоплює інституції, процеси, функції і будову держави.
Ширше, ближче до нашого розуміє політологію відомий іспанський політолог Л. С. Саністебан. Повір'я про політологію як наукову дисципліну, він стверджує, що вона: «а) дає обґрунтовані знання про структуру і функціонування політичних систем; б) ці знання не мають вирішального і остаточного значення; в) політологічне знання перебуває під впливом оцінок і світогляду дослідників».
Спеціалісти в галузі політичних наук з Колумбійського університету (США) відносять до предмета політології «вивчення урядування, політичних процесів та
інституцій, дослідження таких широких предметів, як походження, розвиток і цілі держави, природу суверенітету і різноманітних теорій і доктрин державного функціонування».
Даючи визначення політичної науки, політологи Гарвардського університету (США) підкреслюють, що вона має не тільки найширші предметні межі (державу), а й тісно пов'язана з іншими науками, оскільки немає
такого питання в науці, яке не можна було б безпосередньо або опосередковано віднести до питань політичних. У тому ж Гарварді вивчення політичних наук охоплює чотири основних напрями: 1) політична теорія; 2) американська політика; 3) порівняльне урядування в різних країнах світу; 4) міжнародні відносини. Вивчається багато предметів, зокрема: «Росія», «Китай», «Політичний розвиток», «Вибори», «Політична поведінка», «Форми державного ладу», «Президентство» та ін.
Канадські політологи визначають політичну науку як окремий предмет, що відрізняється від політичної філософії, і відносять до сфери її компетенції політичну економію, конституційне право (частково), а також історію конституції і політичну історію, політичну теорію і системи урядування.
Значні труднощі, які виникають на шляху визначення знань, що складають політичну науку,
спонукають до таких висновків:
— політологія повинна лишатися проблемною наукою: настирливе прагнення «побудувати предмет» може відвернути її від свого основного призначення — досліджувати численні проблеми, які виникають внаслідок поєднання різних інтересів у межах даної території;
— політологія повинна зважати на те, що теорії, які пояснюють різні явища і здаються добре обгрунтованими, можуть виявитися в підсумку лише більш-менш прийнятними щодо того чи іншого об'єкта, який характеризується особливою нестійкістю та мінливістю;
— політологія повинна лишатися терпимою і визнавати за іншими науками (соціологією, етнологією, психологією, історією тощо) однакові можливості в поясненні проблем політики.
Свідченням мінливості сфери інтересів і межі предмета політичної науки є матеріали і доповіді останніх всесвітніх форумів Міжнародної асоціації політичних наук (МАПН), які скликаються раз на три роки, а саме XIV (Вашингтон, США, 1988), XV (Буенос-Айрес, Аргентина, 1991), XVI (Берлін, Німеччина, 1994) (XVIII Квебек, Канада, 2000). Якщо їх проаналізувати, то можна побачити, що в назвах доповідей майже не використовуються поняття «політична система» і «політична структура», тоді, як на конгресах 60—70-х років ці терміни і сюжети були чи не найбільш вживаними.
З цього приводу в середині 90-х років на засіданнях спеціалізованого Дослідницького Комітету МАПН «Вивчення політології як наукової дисципліни» відзначалося, що зміна стану і предмета політичної науки тісно пов'язані як з її парадигматичною і концептуальною трансформацією, так і з світовим розвитком у сфері цінностей та ідеологій, що, в свою чергу, спричинює появу практично нової проблематики як, наприклад, тендерна політична теорія і феміністська практика або ж політична екологія, глобалістика, розвиток теорії та вивчення практики транзитивних суспільств, порівняльна політологія, вивчення соціальних і політичних змін, що виникають з поширенням Інтернету.
Так, на обговорення XVIII конгресу було винесено тему «Світовий капіталізм, управління та громада: чи йдемо до корпоративного тисячоліття», звернуто увагу на найбільш взаємопов'язані проблеми, які зараз мають значний вплив та інститути глобальної, регіональної, національної та локальної політики.
Політологи часто прагнуть передбачити майбутнє політології та її основні напрями розвитку в XXI ст., відмічаючи дію в майбутньому тенденцій і контртенден-ції гуманізації та дегуманізації політичної науки, посилення її сцієнтистського
(лат. сцієнтизм — наука, абсолютизація ролі науки в системі культури, в ідейному житті суспільства) і ціннісного начал, інтернаціоналізації знання і зросту впливу національних шкіл і т. д.
Можна з упевненістю сказати, що предмет сучасної політології навряд чи повністю викристалізувався, та й чи можливо це. Проблематика політичної науки буде і далі розвиватися і змінюватись разом із зміною політичних реальностей у III тисячолітті, а також зі зміною суспільно-політичних парадигм і розвитком методологічного інструментарію, глобалізації суспільного життя. Як пише Карл Поппер, «наука — це не система безперечних і стійких стверджень», а ряд сміливих передбачень, які повинні пройти серйозні випробування, перш ніж будуть прийняті.
Політологія — це наука про політику, основні тенденції та шляхи її розвитку, процеси державного життя, державну владу та владу взагалі. її предметом є такі феномени як політичні системи, держава, державний лад, влада і владні відносини, шляхи їх досягнень, політичні партії та рухи, політична поведінка, політична культура, способи і засоби прийняття політичних рішень, історія по-, літичних вчень і т. д. Ці складні інститути політичних відносин і процесів вивчаються не тільки політологією, але в тих чи інших аспектах і філософією, соціологією, державно-правовою наукою і т. д. Політологія інтегрує окремі політичні аспекти цих дисциплін і займає місце немовби в точці їх перетину і являє собою міждисциплінарну науку. Тобто вона є інтеграційною наукою про політику в всіх її проявах.