Стародавній світ
Міфологічні уявлення про політику
Політична думка Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.
Міфологічні уявлення про політику. Витоками політичної думки можна вважати міфи і легенди народів стародавнього світу — єгиптян, індусів, китайців, вави-лонян, персів, греків, римлян та інших народів (табл. 2). За міфологічними уявленнями, земні порядки становлять невід'ємну частину світових, що мають божественне походження. У них відповідно й висвітлюється земне життя людей, їх суспільний і державний устрій, їх взаємостосунки між собою і богами, їх права і обов'язки. Тому божественне першоджерело тогочасних соціально-політичних і правових порядків — основна ідея і тема стародавніх міфів. Так, один з них, китайський, твердить про божественне походження і характер земної влади найпершого верховного правителя Піднебесної (імператора Китаю), який є єдиною точкою зв'язку з вищими, небесними силами. Інші посадові особи — лише виконавці особистої влади правителя.
Таблиця 2ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ
Політичні вчення Стародавнього Сходу
—
Політична думка ще не виділилася у самостійну галузь знань
—
Виражалась у міфологізованій формі
—
Панувало уміння божественного походження владиСтародавній Єгипет
Політичні погляди стародавніх єгиптян висловлені у «Повчанні Птахотена» (III тисячоліття до н. є.), «Книзі мертвих» (II тисячоліття до н. є.), міфах Середнього, Нового і Пізнього царств (XXI—VI ст. до н. є.).
— У них пропагується ідея божественності державної влади (фараони—сини бога Ра).
— Суспільство представляється у вигляді піраміди, верхівкою якої є боги і фараони, а підніжжя — народ; між ними — жре-ці, знать і чиновники.
— Цікавими є повчання, що стосуються і володарів країни, і простих людей: не зловживати владою, приборкувати в собі корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких та ін.
Стародавня Іудея
— У XIII—X ст. до Хрис-та на території Палестини виникло Ізраїльсько-іудейське царство, провідна верства якого зробила вагомий вклад у світову параполітичну думку
— У І тисячолітті до Хрис-та особливої популярності набули Яхвіст (X—IX ст.), Елохіст (Vni—VII ст.), Второзаконня (VII ст.), Жрецький кодекс, то бто Тора (Закон), або П'яти-книжжя Мойсея (VI ст.).
— Стародавні пророки започаткували ідею про договірне походження держави: Бог перебуває в особливих договірних стосунках з єврейським народом, є його провідником і царем, законодавцем і суддею.
— Засади нового суспільного ладу сформовані у Заповідях Божих (Кодексі Мойсея).
— У Біблії є перші відомості про параполітичні партії та угруповання (книжників, есенів, садукеїв, фарисеїв), висловлені ідеї, які стосуються прав і свобод людини та громадянина
Стародавній Китай
— Давньокитайські мислителі першими в історії політичної думки почали відходити від міфічного світорозуміння до раціональних політичних доктрин на земній людській основі.
— Батько давньокитайської політичної думки Чхоу-гуна (XI—X ст. до Христа) стверджував, що мандат володаря Небо надає тому, хто втілює у своїй особі найбільшу кількість «де» (чеснот, благодаті, справедливості).
— У І тисячолітті до Христа в Китаї сформувались такі течії політичної думки:
1) конфуціанство (Конфуцій, базуючись на моральних засадах, розробив концепцію правильного державного правління); 2)моїзм (Мо-цзи обгрунтував концепцію формування держави через укладення суспільного договору; сформулював ідеї щодо необхідності жорстокої адміністративної структури в суспільному організмі);
3) легізм (Шан-Ян твердить, що держава— найвища мета діяльності людини, а закон — найефективніший засіб досягнення цієї мети);
4) даосизм (Лао-цзи переконував, що держава, суспільство і людина як природні частки Дао і Космосу підпорядковуються законам вічності. Тому головний метод державного управління — «мудрість простоти» — створення правителем умов для природного розвитку суспільства без штучного підштовхування процесів державою
У Єгипті, Вавилоні, Індії трапляється дещо інша версія міфу, за якою боги — першопричина влади правителя — самі продовжують залишатися вершителями земних справ і людських доль. Отже, все, що відбулося в житті, включаючи і сферу політики, спочатку сприймалося людьми як результат впливу божественної волі або хаос випадковостей.
Згідно з релігійно-міфологічними уявленнями стародавніх євреїв, їх єдиний, істинний бог установив особливі договірні відношення з усім єврейським народом, він є його славою й царем, тобто верховним законодавцем, правителем і суддею.
На різних етапах розвитку людства політичні погляди ще не були відносно самостійними сферами знань, а лише складниками загальної картини світу і тому зазнавали впливу міфологічних і релігійних уявлень. Не випадково у Стародавній Індії, скажімо, правові збірники відображують ідеологію брахманізму, в Стародавньому Китаї велику роль у формуванні політико-правової думки відігравали вчення Конфуція, Лао-Цзи та інших філософів.
У філософії Конфуція одна з головних проблем діяльності володаря й адміністрації полягає в забезпеченні блага для народу, а соціальний порядок можливий тоді, коли кожен знає свої права та обов'язки і виконує їх. Цим досягається міцність і стабільність суспільства. Своє право на керівництво державні правителі, на думку Конфуція, повинні доводити знаннями, своїми здібностями та мудрістю.
Політична думка Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Внаслідок спостережень і порівняння окремих подій і явищ, накопичення знань про суспільні процеси люди навчилися помічати в суспільно-політичному житті закономірні й досить стабільні зв'язки та залежності, не звертаючись до надприродних сил. Тому політика послідовно ставала предметом аналізу, що давало змогу виділяти із суцільного потоку подій окремі явища, а також їхні причини. Так політична думка набувала форми логічно розмежованої системи суджень і висновків, тобто форми теорії.
Головною передумовою правильного розуміння політичних подій і явищ було формування аналітичного мислення в обширах культурно-історичного процесу, становлення раціонального світосприймання взагалі. Першим ступенем цього становлення було виникнення філософської свідомості. Розроблення політичних проблем спочатку практично не відокремлювалося від філософських роздумів про природу людини, її буття, сенс існування. Політичні й етико-політичні теорії виступали як особливий розділ філософських учень (табл. 3).
Політичні вчення Стародавньої Греції і Стародавнього Риму
— Поступове звільнення політичних поглядів від міфологічної форми та виділення їх у відносно самостійний розділ філософії
— Аналіз будови полісів, типологія політичної влади
— Розробка концепцій ідеальної форми державного правлінняЕтапи Стародавньогрецької політичної думки
3 часів синойкізму (творення полісів на півдні Балкан у XIII—VII ст. до н. є.) уся стародавньогрецька політи-ко-правова думка розвивалась як ідеологія вільних громадян.
I. Етап античної міфічної перед політології.
II. Етап формування філософського підходу до політичних процесів (творчість семи мудреців з кінця VII до початку VI ст. — Піфагора, Гсракліта, Дсмокріта та ін.).
III. Етап раціоналістичної інтерпретації політологічного розвитку софістами, за-початкування світської теорії політики, переміщення людини в центр політичного життя.
IV. Етап логіко-понятійного аналізу політичних інститутів та процесів, створення наукових основ політичної філософії (Сократ, Платон).
V. Етап Формування політичної юриспруденції, початок емпірико-теоретичного підходу до вивчення політичних проблем (Арістотель).
VI. Розвиток політичної етики (після Арістотеля — Епікур, Зенон), започатку-вання політичної історії (Полібій, III—II ст. до н. є.)
Політичні ідеї Платона (428—347 pp. до н. є. )
У діалогах «Держава», «Закони» та ін.:
— Розробив концепцію полісу, чотирьох стадій його розвитку.
— Обґрунтував концепцію ідеальної держави (провідна думка — ідея справедливості: кожен робить своє діло згідно з власними задатками; суспільство функціонує на засадах солідарності та колективізму; найкраща форма держави— аристократія).
— Запропонував модель державного устрою, у якій регламентація життя громадян набирає всезагального тотального характеру. Основа такого ладу — детальні й суворі закони, законопос-лушність громадян.
У творах «Політика», «Афінська політика» та ін.:
— Визначив людину як «політичну істоту», чия сутність проявляється насамперед у державному житті.
— Вперше розмежував владу на законодавчу, адміністративно-управлінську та судову.
— Визначив правильні і неправильні форми державного правління.
— Найкращим державним ладом вважав змішану форму влади, коли править середня верства населення.
— Політику тісно пов'язував з моральністю (доброчесностями) та етикою, які вважав вступом до політики
Політична думка Стародавнього Риму
— Політична думка у римлян почала формуватися ще в царському періоді історії (754—510 pp. до н. є.) і була міфологізованою.
— Першу римську політичну революцію здійснив Сервій Ту-ллій, поклавши кінець родовому устрою (поділ населення за майновим цензом на 5 класів і шосту верству — пролетарів).
— Власне політико-теоретична думка розвивається лише з І ст. до Христа, на що істотний вплив мало завоювання Греції у 146 р. до н. є.
— Засновники римської політології— Цицерон (106—43 pp. до н.е.). У трактаті « Про державу» він визначав державу як «справу народу», а народ — як сукупність громадян; державою вважав змішану форму правління. Підкреслював особливу роль державного лідера в житті суспільства. Сформулював власну теорію природного права.
— Вагомий вплив на розвиток світової політичної думки справили римські юристи Са-бін, Гай та інші, які стали творцями юриспруденції — науки про «знання справедливого і несправедливого» (І—III ст. н. е.)
Перехід до теоретичного аналізу політики вивів людську думку на якісно новий рівень осмислення політичного життя. Античні філософи, зокрема Платон і Арістотель, сформулювали низку універсальних принципів, на які спирається політична діяльність, класифікували всі відомі на той час типи державного устрою. Платон твердив, що «...Доки в державі не будуть царювати філософи, або... царі і володарі не стануть... ґрунтовно філософствувати і не зіллються спільно... державна влада й філософія, й доки не будуть усунуті ті люди — а їх багато, які рвуться або до влади, або до філософії, — до тих пір... держава не позбудеться лиха...».
Як бачимо, для античної політичної думки аксіомою була єдність зв'язків людини з політикою. Теза Арістотеля, що людина є істотою політичною, лежала в основі більшості античних філософсько-політичних концепцій.
Одна з праць Арістотеля має назву «Політика». У ній він, спираючись на аналіз державного устрою й політичного життя більш як півтори сотні держав, розглядав різні питання суспільних відносин. Саму ж політику мислитель вважав практичною
наукою про мистецтво управління, а тому завдання різних політичних інститутів бачив у винайденні такої форми, яка найкраще відповідала б політичній природі людини, її потребам та інтересам суспільства.
Арістотель, як і Платон, державу уявляє чимось цілісним, як продукт загально історичного розвитку. Він писав, що «...Держава— продукт природного розвитку. ...Людина за своєю природою — істота політична, хто живе за своєю природою, не внаслідок випадкових обставин, або істота, не розвинена в моральному відношенні». Водночас держава — найвища форма відносин, що охоплює усі інші, котрі досягають своєї мети і довершеності. Однак Арістотель критикував прагнення Плато-на зробити державу занадто єдиною, цілісною і підкреслював, що вона складається з багатьох елементів, тому перебільшене поривання до єдності (як спільність майна, дружин і дітей у Платона) призводить до загибелі держави. Чимало Арістотеле-вих думок про політику розвивали інші мислителі.