Політологія: Підручник

Автори: , , | Рік видання: 1998 | Видавець: Київ: Вища школа | Кількість сторінок: 304

2.6. Політичне прогнозування

Оскільки люди самі творять історію, вони завжди прагнуть знати результати своєї діяльності та передбачити майбутнє. На різних етапах історії політичні та державні діячі намагалися з'ясувати, що чекає країни, держави, які перспективи їх розвитку.

Оскільки люди самі творять історію, вони завжди прагнуть знати результати своєї діяльності та передбачити майбутнє. На різних етапах історії політичні та державні діячі намагалися з'ясувати, що чекає країни, держави, які перспективи їх розвитку.

Нині проблема прогнозування явищ і подій, передбачення соціальних наслідків прийнятих рішень набуває характеру глобальної проблеми, сутність якої — діалектика неперед-бачуваного і непередбаченого.

Передбачення майбутнього — результат пізнавальної діяльності людини. Інакше кажучи, передбачення — це розумова діяльність, яка свідомо досліджує у формі ідеальної моделі предмети, явища (умови їх існування), яких немає або вони чомусь недосяжні для досліджень і перевірки. Основою наукового передбачення є пізнання об'єктивних внутрішніх зв'язків предметів і явищ, законів, що розкривають цей внутрішній, істотний і сталий зв'язок явищ і конкретних умов їх існування.

Майбутнє можна зрозуміти, тільки проаналізувавши минуле і сучасне, оскільки воно з'являється на основі їх діалектичної зміни.

Прогнозування є окремим видом передбачення. Однак соціальне прогнозування, поширюючись на всі сфери суспільного розвитку, має відносну самостійність і автономність щодо інших видів, типів наукового передбачення.

Особливе значення соціального прогнозування полягає у тому, що передбачуються ті зміни суспільного життя, які розкривають взаємозв'язок історичних закономірностей і предметної діяльності людей. Воно враховує співвідношення якісних і кількісних характеристик у соціальному явищі, що дає змогу встановити певну спрямованість розвитку самого явища, з достатньою точністю визначити характер соціальних подій, форму і напрям їхнього руху. Точність, вірогідність і ймовірність прогнозування залежить від того, про яке майбутнє йде мова — безпосереднє, оглядне чи безумовно віддалене.

Окремі футурологи і соціологи віщують швидку загибель людської цивілізації, "крах світу", "крах життя взагалі", оскільки "земля, на якій заблукала людина XX ст., — пише Р. Дарен-дорф, — огорнута густою темрявою, і людина не знає, куди їй іти". На цій підставі вони заперечують можливість і необхідність передбачення. "Майбутнє, — стверджують вони, — є справою віри, а не наукового дослідження". Будь-яке соціологічне передбачення проголошується ними різновидом соціального знахарства. Творча діяльність людини вважається підсвідомою, ірраціональною, заснованою на "логіці абсурду" і "законах випадковостей". Наприклад, представники теорії "творчої" або "емерджентної еволюції" заперечують у творчості елемент передбачення, розцінюючи творчу еволюцію як щось ірраціональне, а нову якість як непередбачене і раптове. Фаталісти і волюнтаристи недооцінюють роль випадковостей у формуванні результатів передбачення і спотворюють роль суб'єктів у процесі творчості.

Інші науковці допускають можливість передбачення, але обмежують його різними умовностями, неправильно трактуючи роль особи і колективу в науковому передбаченні. Дж. Том-сон, який визнає можливість передбачення природних явищ, все ж таки вважає, що передбачення в галузі політології не виходить за рамки здогадок. Подібних поглядів дотримуються К. Ясперс та О. Тоффлер.

Уявлення про неможливість передбачати майбутній розвиток політичних подій, своєрідний агностицизм у ставленні до майбутнього поширені і серед західних політичних діячів. Навіть У. Черчілль заявляв, що "було б помилкою дивитись далеко вперед". На його думку, "можна в один і той самий момент тримати лише одну ланку у ланцюзі долі".

Майбутнє людства — це не аморфне і невизначене прийдешнє, без будь-яких часових рамок і просторових меж, в якому може відбутися все, на що здатна фантазія. Наукове передбачення і соціальне прогнозування мають дати відповідь на питання не тільки про те, що може реально здійснитися в майбутньому, а також і про те, коли цього слід чекати, яких форм набуде майбутнє і наскільки ймовірний цей прогноз.

Виділяючи стосовно перспектив людства етапи його поступального розвитку, доцільно говорити про безпосереднє, оглядне і віддалене майбутнє. Така періодизація не безпідставна, вона продиктована характером наших знань про майбутнє, що, в свою чергу, визначаються об'єктивними обставинами. Знання про майбутнє в міру віддалення від сьогодення стають все менш конкретними і точними, все більш загальними і приблизними, як і знання про далеке минуле людства. Ця зростаюча невизначеність передбачення майбутнього пов'язана з природою соціального розвитку, з багатоваріантністю й альтернативністю реального історичного процесу, з непередбаченістю конкретного ходу і результату окремих подій у суспільному житті.

Щодо безпосереднього майбутнього наука вже сьогодні використовує багато конкретних даних, які дають змогу складати обґрунтовані прогнози, тобто зробити цілком вірогідні судження (наприклад, упевнено можна прогнозувати розвиток політичної системи, поведінку електорату тощо).

Щодо найближчого майбутнього більшої частини наступного століття, то наші знання про нього мають, так би мовити, лише правдоподібний характер, ґрунтуються на дуже неповній індукції, і до них слід ставитися обережно.

Передбачення має комплексний характер, у його основі лежить такий принцип діалектики, як всебічне охоплення і виявлення предметів. Воно пов'язане з мислимим "випередженням" розвитку самого предмета й умов його існування. Передбачити — це означає відповісти, яким чином і чому розвиватиметься даний предмет, які особливості й умови цього процесу розвитку і який можливий результат.

Наукове передбачення дає принципово нове знання про об'єкт, що здобувається внаслідок всебічного дослідження і відображає нові аспекти прийдешнього явища чи предмета. Тому це знання виступає новим у всій системі знань.

У процесі пізнання людина поглиблює свої знання, розкриває майбутнє, прийдешнє, перевіряючи їх на практиці. Суспільно-історична практика є не тільки джерелом пізнання, а й єдиним критерієм істинності його результатів. Нові висновки, одержані в процесі пізнання, визначаються як вірогідні лише тоді, коли конкретні дії людей, побудовані на цих висновках, дають передбачені результати. Збіг передбаченого результату, сформульованого на основі нових знань з практичним результатом, досягнутим з урахуванням цих же нових знань, є підставою для впевненості у правильності відображення людьми властивостей і певних законів об'єктів.

Отже, тільки в процесі практичної діяльності відбувається перевірка вірогідності передбаченого, відмежування від вигаданого, надуманого, ілюзорного пророцтва. Практика дає можливість гіпотезі перейти у наукову теорію, а можливий передбачений факт робить фактом дійсності.

Прогнозування у політиці— відносно самостійна сфера соціального прогнозування. Це спеціальне наукове дослідження перспектив розвитку політичного життя, його процесів, подій і явищ. Політичне прогнозування — обов'язкова умова успішної політичної діяльності. Воно передбачає вироблення політичного прогнозу, суджень про майбутнє в політичному процесі.

Значення політичного прогнозування полягає не тільки в тому, що від нього залежить ефективність політичної діяльності, рішень та акцій, які приймаються, а й у тому, що за самою суттю воно є започаткованою політичною оцінкою, яка ґрунтується на усвідомленні політичних інтересів певних соціальних груп.

Передбачуваність розвитку політичних систем і процесів визначається тим, що майбутня політична дійсність закономірно випливає з минулого і сучасного спрямування розвитку політичних подій.

Теорія політичного прогнозування ґрунтується на фундаментальних наукових дослідженнях. Наприкінці XX ст. виник і дістав визнання новий концептуальний напрям соціального пізнання у забезпеченні передумов виживання суспільства — теорія синергетики (автори — бельгійський учений російського походження, лауреат Нобелівської премії І. Пригожий, а також І. Стенгерс, Г. Ніколіс, Н. Ханке та ін.). Наведемо деякі синергетичні ідеї, що змушують переосмислити традиційні уявлення про соціально-політичні процеси.

По-перше, суспільство — це відкритий, динамічний, са-мокерований організм із асиметричними структурами, через що зв'язки між ними можуть бути нестабільними, а функції кожної з них — нерегулярними.

По-друге, розвитку суспільства властива не лінійність, а певна стрибкоподібність, що, однак, не заперечує його стабільності; усталеність виростає з неусталеності як її результат; неусталеність соціального середовища активує роль у ньому окремої людини.

По-третє, у зв'язку з неможливістю нав'язати суспільству шляхи його подальшого розвитку, управління ним набуває форми самокерованості, здатності підтримувати відповідні параметри у бажаному діапазоні.

Що із синергетичних ідей можна використати для прогнозування політики? Передусім сам підхід до політики як послідовної зміни стабільних станів, стадій усталеності та неусталеності, випадковості, навіть певною мірою хаосу.

Синергетичний підхід до політики визначає тактику, яка має бути гнучкою, відповідати не тільки конкретним умовам, а й їх швидким змінам, передбачати різні альтернативи і відповідні методи.

Складний характер політичного розвитку актуалізує необхідність прогнозних розробок з метою виявлення перспективних політичних проблем і оптимальних шляхів їх розв'язання в інтересах оптимізації процесів управління і планування політичної діяльності.

Прогнози в галузі політики мають, як відомо, специфічний характер. Розрізняють внутрішньополітичне і зовнішньополітичне прогнозування.

Внутрішньополітичне прогнозування— це спеціальні дослідження, метою яких є виявлення перспективних тенденцій, шляхів, строків, етапів політичного розвитку суспільства, вдосконалення політичної системи, політичних відносин.

Розрізняють два аспекти внутрішньополітичного прогнозування. Перший аспект пов'язаний з прогнозними оцінками конкретних політичних явищ. Цей аспект має прикладний характер і на практиці здійснюється в процесі політичної діяльності. Суб'єктом прогнозу при цьому виступає, як правило, держава чи політична партія у формі відповідних органів. Другий аспект прогнозу охоплює діяльність політичних інституцій суспільства і політичні процеси, що відбуваються в ньому. Прогнозистом тут виступає певний науковий колектив, який спеціалізується на вивченні політичної системи країни.

Існують такі об'єкти політичного прогнозування:

> розвиток політичної системи, її структури, активності, взаємозв'язку елементів;
> розвиток, спеціалізація і розширення політико-управлінських функцій у суспільстві, зростання колективних засад у прийнятті політичних рішень;
> політичний і правовий статус особистості, її відповідальність перед суспільством, механізм вдосконалення соціального контролю і дисципліни;
> форми і методи діяльності політичних партій і організацій;
> розвиток держави, зміна її форм, функцій, напрямів діяльності;
> зміна соціальної структури суспільства, політичної свідомості і політичних настанов, орієнтацій різних груп населення;
> функціонування і розвиток громадської думки.

Внутрішньополітичне прогнозування виконує такі ф у н к ц і ї:

> виявлення тенденцій розвитку суспільства, визначення і зміцнення найбільш оптимальних форм політичної організації й управління суспільством;
> виявлення віджилих, застарілих форм суспільного розвитку, сприяння формуванню концепції соціально-політичного розвитку суспільства.

Свої особливості має і зовнішньополітичне прогнозування (прогнози в галузі міжнародних відносин і зовнішньої політики).

Основним суб'єктом міжнародних відносин у сучасному світі є держава, яка завдяки цим відносинам реалізує свою зовнішньополітичну функцію. Важливою сферою прогнозування стали питання зовнішньої політики окремих держав.

На основі загальнотеоретичної методології оцінюється загальна ситуація в світі, регіоні, країні, вивчаються тенденції, напрями розвитку і чинники, що визначають розвиток, робляться спроби оцінити нові можливі чинники розвитку тощо. На цій основі виникає можливість створювати більш-менш детальні багатоваріантні прогнози.

Враховуючи максимальну (порівняно з іншими об'єктами соціального прогнозування) невизначеність багатьох складників у міжнародних справах, важливо підкреслити, що у прогнозуванні міжнародних відносин і зовнішньополітичних явищ необхідна підвищена увага до чинників, що зумовлюють зовнішньополітичну стратегію (умови матеріального життя суспільства — природне середовище і демографічний чинник, спосіб виробництва і особливо виробничі відносини, розстановка політичних сил у країні тощо). На базі дослідження цих чинників і особливо міжнародних зовнішньополітичних дій прогнозування має виявити загальні тенденції розвитку з побудовою шкали ймовірності найбільш можливих чи бажаних відхилень від них. На цій основі можна виділити найбільш вірогідні, найменш вірогідні й оптимальні варіанти перспективного розвитку. Залежно від специфіки завдань прогнози міжнародних відносин можуть включати в себе: знаходження довгострокових загальних тенденцій зовнішньополітичної діяльності окремих держав, груп держав; створення довгострокових прогнозів (побудови загальної, не деталізованої картини можливого розвитку міжнародних відносин приблизно на десятиріччя вперед); створення середньострокових прогнозів (побудова більш деталізованої ймовірної картини розвитку міжнародних подій з визначенням різних варіантів і орієнтовних підрахунків за низкою шкал на рік чи кілька років наперед); розроблення короткострокових прогнозів (детальніший розгляд порівняно багатьох варіантів розвитку подій, визначення максимально ймовірних і оптимальних зовнішньополітичних рішень на найближчі дні, тижні, місяці в межах поточного року).

Соціально-політичне прогнозування ґрунтується на аналізі інформаційного масиву — сукупності даних, які зведені до певної системи наукових фактів і характеризують об'єкт прогнозування. До інформаційного масиву входять найрізноманітніші джерела: періодична преса, політичні огляди і звіти, статистичні дані, звіти про зарубіжні відрядження спеціалістів, дані анкетних опитувань експертів, радіопрограм, політичні заяви, ноти урядів, особисті характеристики політичних лідерів, оцінки їхніх світоглядно-політичних переконань, монографії, дисертації тощо.

Політик, який прагне досягти успіху, в політичному прогнозуванні повинен ураховувати такі чинники, як рівень достовірності інформації, на якій воно ґрунтується; співвідношення політичних сил у суспільстві; економічні показники в контексті поставленої мети; престиж і організованість політичних сил (їхніх прихильників і супротивників), що його підтримують; настрої у суспільстві (динаміку громадської думки) тощо. Він повинен передбачати можливі наслідки своїх політичних дій: прогнозування політичної перемоги має включати і передбачення змін у суспільстві — не тільки виграшу для себе, а й те, як це вплине на інтереси інших учасників політичного процесу і якою буде їхня адекватна реакція. Прогнозування наслідків стосується і можливої поразки: щоб поразка в окремих питаннях не стала приводом втрати довіри "своїх" прихильників і активізації політичних супротивників.

Сучасна західна політологія широко застосовує біхевіорис-тичний метод аналізу політичних процесів, сутність якого пов'язана з визначенням поведінки окремих груп або індивідів у політиці.

Спостереження за поведінкою людини в політиці дає змогу одержувати емпіричну інформацію за допомогою безпосереднього вивчення її поведінки, використовуючи при цьому анкетування, інтерв'ю, аналіз документів та ін. Додаткову інформацію отримують також за допомогою статистичних методів дослідження політичних процесів.

Аналіз статистичних матеріалів відкриває перед дослідником нові можливості. Володіючи відповідною технікою аналізу він "добуває" з отриманої інформації необхідні відомості, прослідковує закономірності, відкриває тенденції.

Перевага цього методу прогнозування полягає в тому, що він дає змогу абстрагуватись від обмежень часу і простору.

Інформацію про об'єктивні й суб'єктивні аспекти політичного життя суспільства не можна дістати тільки методами прямої статистики; тут потрібні конкретно-соціологічні, політологічні, соціально-психологічні та інші дослідження. Важливим у прогнозуванні є врахування того соціального, економічного, організаційного, науково-технічного фону, на якому розвивається об'єкт прогнозування. Саме цей фон як сукупність умов (зовнішніх чинників) обмежує розвиток об'єкта прогнозу і в майбутньому активно взаємодіє з ним.

Наслідком прогнозування перспектив розвитку суспільно-політичних явищ, процесів є пошукові, нормативні та інші прогнози.

Пошуковий прогноз — це прогноз, який, виходячи з тенденцій розвитку і сучасного стану об'єкта прогнозування, визначає майбутній стан цього об'єкта на заданий проміжок часу, при заданих початкових умовах. Такий прогноз відповідає на запитання, в якому напрямі відбувається розвиток, який найвірогідні-ший стан об'єкта прогнозування у визначений період майбутнього. Характерним прикладом прогнозів такого типу можуть бути прогнози чисельності народонаселення планети, розвитку комунікацій на період до 2005 p., виконані під егідою ООН.

Нормативний прогноз — це досягнення наперед заданих завдань і цілей суспільства. Метою такого прогнозу є виявлення оптимальних шляхів вирішення поставлених проблем, визначення можливих організаційно-технічних заходів, орієнтовної вартості програм тощо. Нормативне прогнозування можливе тільки при прогнозуванні соціально-економічних, політичних процесів, оскільки процеси, що їх вивчають природничі науки, не піддаються соціальному управлінню. Нормативний прогноз, на відміну від пошукового, будується у зворотному напрямі, тобто від наперед заданого стану об'єкта прогнозування до вивчення сучасних тенденцій та їх можливих змін, що забезпечують досягнення цього стану. Нормативне прогнозування є, таким чином, попереднім етапом і необхідною передумовою науково обґрунтованого планування, прогнозування та проектування.

Прогнози розробляються з допомогою певних методів прогнозування, які являють собою сукупність способів і процедур відбору й аналізу емпіричної інформації з метою складання прогнозу.

Методологія політичного прогнозування використовує два види закономірностей — закономірності функціонування політичних систем і закономірності їхнього розвитку. Перші характеризують самі процеси життєдіяльності політичних інституцій суспільства, а другі визначають напрями змін різних явищ і форм політичної організації суспільства.

У політичному прогнозуванні використовується весь арсенал методів розроблення прогнозів, проте усі вони досить умовно можуть бути поділені на п'ять груп: екстраполяція, експертні оцінки, моделювання, історична аналогія, сценарії майбутнього. Кожний із цих методів прогнозування майбутнього має свої переваги і недоліки.

Метод екстраполяції тенденцій ґрунтується на припущенні про безперервність розвитку більшості процесів реального політичного життя. Якщо для якоїсь системи — технічної, біологічної, соціальної — у минулому був характерним розвиток (зростання чи спад) з певною сталою швидкістю або з певним прискоренням, то є підстави вважати, що швидкість чи прискорення залишаються незмінними і на певний проміжок часу в майбутньому.

Експертні оцінки — науковий метод аналізу, суть якого полягає у проведенні експертами (провідними спеціалістами в різних галузях науки і техніки) аналізу проблем з наступним формалізованим опрацюванням результатів. Узагальнена думка експертів приймається як найбільш вірогідне вирішення проблеми.

Найперспективнішим методом наукового прогнозування в соціально-політичній сфері є метод моделювання, тобто імітації структури, процесу прогнозування і розвитку політичної системи в різноманітних структурних і функціональних моделях і розрахунок можливих тенденцій їх руху. Метод моделювання побудований на вивченні не власне об'єктів пізнання, а їх моделей. Результати дослідження переносяться з моделей на об'єкт.

Моделі соціально-політичних систем можна поділити на такі основні типи:

> статистичні моделі, які відображають стани соціально-політичних систем у певний момент часу;
> прості динамічні моделі, які відображають не тільки структуру, а й процес функціонування цих систем;
> складні динамічні моделі, які відображають не тільки структуру і процес функціонування, а й процес розвитку соціально-політичних систем, тобто процес якісної зміни їхніх структур.

У політології, соціології та інших суспільних науках використовують ідеальні моделі, які в свою чергу поділяють на знакові та моделі-образи.

Знакові моделі називають математичними, їх створення вимагає застосування електронно-обчислювальної техніки. Останнім часом почали створювати власні моделі спеціально для прогнозування суспільства, його структур, у тому числі й політичних. Це, наприклад, модель соціальної мобільності (С. Прайс), модель м'яких систем (П. Чекленд), модель гонки озброєнь (Дж. Річардсон), модель "довгих хвиль" (М. Кондратьев, С. Маслов), модель "вісім коліс" (В. Тихомиров) та ін.

Моделі-образи стають дедалі вагомішими у виробленні політичних прогнозів. Широко відомі моделі глобального розвитку, створені під егідою Римського клубу. Ці моделі стосуються таких тем, як пошук стратегії виживання сучасного людства, аксео-логічний аналіз форм політичного управління та систем економік, пошуки альтернативних шляхів розвитку цивілізації тощо.

Наочною ілюстрацією політологічного моделювання є моделі функціонування політичних систем (Г. Спіро, Г. Олмонд, Т. Парсонс).

Імітаційне комп'ютерне моделювання. Останнім часом широко використовується імітаційне, комп'ютерне моделювання. Це — експериментальний метод дослідження і прогнозування динаміки складних систем за допомогою ЕОМ. Його можна визначити як процес конструювання моделі реальної системи з наступним дослідженням та проведенням експериментів на цій моделі. В результаті вивчення поведінки в різних умовах і при різних значеннях вихідних параметрів з'являється можливість прогнозувати поведінку реальної системи, передбачити результати тих або інших керованих дій чи змін.

Ігрове моделювання. Експеримент у політичному прогнозуванні практикується в специфічній формі ігрового моделювання, коли досліджуваний процес чи явище відтворюються в певних параметрах, які цікавлять політолога-дослідника, шляхом створення ситуації гри. Імітуючи розвиток того чи іншого політичного явища (конфлікту, переговорів, засідання парламенту та ін.), дослідник має можливість передбачити розвиток реального процесу чи розкрити його внутрішні механізми.

Образи і сценарії майбутнього являють собою описове відтворення гіпотетичної картини майбутнього світу в цілому або різних сфер соціально-політичного життя певної країни. Підготовка сценарію включає опис логічної послідовності подій і процесів з метою визначення альтернатив розвитку, перспектив і можливих варіантів зміни великих і складних соціально-політичних систем, наприклад, окремих країн, груп країн, системи міжнародних відносин в цілому. Сценарій, таким чином, являє собою багатоваріантний прогноз, що поєднує системний та історичний підходи до вивчення складних систем; у більшості випадків має описовий характер і широко використовується при побудові комплексних прогнозів.

Метод аналогії. Аналогія передбачає порівняння в думках двох або більше політичних явищ, процесів з метою вивчення суттєвих рис одного з них на прикладах інших. У практиці політичної діяльності цей метод є досить ефективним тоді, коли прогноз будується на основі пізнання законів функціонування соціально-політичних систем у звичайних для них умовах.

Необхідно зазначити, що жоден з розглянутих методів не може забезпечити високої надійності прогнозу. Тому на практиці звичайно звертаються до комбінованих, комплексних методів. У політичному прогнозуванні (як і у будь-якому науковому пізнанні) велику роль відіграє інтуїція, під якою розуміють спроможність вгадувати ціле до того, як будуть отримані всі частини цього цілого; здатність охоплювати в уяві найтипові-ше, що є істотним ще до одержання результатів дослідження його.

При розробленні політичного прогнозу і пов'язаного з ним планування політичної діяльності держави, партії, соціальної групи велике значення має безперервне коригування раніше розроблених прогнозів, постійне внесення в них змін і доповнень відповідно до розвитку і зміни об'єктивної політичної ситуації, відкидання старих, невиправданих варіантів, виявлення нових тенденцій розвитку.

Процес розроблення політичного прогнозу можна поділити на такі основні стадії:

1. Структурний аналіз відповідної політичної системи.
2. Вибір основних чинників і елементів даної системи, а також визначення їх ролі і значущості в кількісному значенні.
3. На основі дослідження статистичних даних, що характеризують дію цих чинників у різні періоди в минулому і сьогодні, виявлення основних тенденцій ("траєкторій") розвитку
досліджуваних політичних процесів.
4. Екстраполяція цих тенденцій на майбутнє.
5. Синтез цих майбутніх "траєкторій" у їх взаємодії в рамках моделі даної політичної системи.
6. Інтеграція прогнозів основних напрямів процесів у різних сферах суспільних відносин — економічних, політичних, правових, ідеологічних тощо.
7. Розроблення на цій основі комплексного прогнозу розвитку різних рівнів, а також прогнозів, що характеризують розвиток окремих частин цих систем і процесів.
8. Безперервне коригування політичного прогнозу у зв'язку з появою і дією нових, не врахованих раніше чинників на всіх рівнях політичних систем.

Політичне прогнозування не допускає директивного вирішення проблем сучасного і майбутнього. Прогностичний підхід ставить завдання: виявити можливі або бажані варіанти розвитку об'єкта для наступної оптимізації планів, програм, проектів; виявити всі можливі варіанти розвитку і вирішення різних проблем майбутнього, його взаємовиключні варіанти, стихійні і свідомі процеси, визначити їхні часові та просторові параметри.

Найважливішою функцією політичного прогнозування є те, що воно дає розуміння історичної перспективи, допомагає визначити напрям соціально-економічного та політичного розвитку на тривалий час, правильно орієнтуватись у міжнародних подіях і тим самим служить для вироблення обґрунтованої стратегії і тактики.

Верифікація прогнозу — це визначення ступеня відповідності прогнозу вимогам сучасної науки, тенденціям розвитку суспільної практики; ступеня достовірності прогнозу (тобто ймовірності здійснення передбачуваного у заданий часовий інтервал); обґрунтованості (тобто відповідності теорії практиці). Досвід свідчить, що верифіковані таким чином прогнози виправдовуються з високим ступенем імовірності і, крім того, вони є надійною орієнтовною інформацією для управління.

У відносно простих випадках роль верифікації відіграють експертні опитування (оцінки). У складніших випадках потрібні спеціальні процедури ( наприклад, спростування критичних зауважень опонентів, виявлення та врахування джерел можливих помилок).

Соціально-політичне прогнозування здійснюється на трьох рівнях. Найвищий рівень — це суспільство взагалі, середній — певна територіальна спільність чи регіон і нижчий — окремий колектив. Найвищим часовим рівнем вважається довгострокове прогнозування, яке розглядає соціальні процеси на тривалий період — 15 — 20 років — і вирішує питання на рівні державної політики. Середній часовий рівень — 10 — 15 років, протягом якого аналізується можливість розв'язання стратегічних завдань, які дають орієнтовну відповідь на запитання, що можна зробити. На найнижчому рівні прогнозування вирішуються оперативні завдання, які належить здійснити в найближчий період.

Теоретичним опрацюванням і обґрунтуванням різних варіантів розвитку людини в майбутньому суспільстві займається в західному світі футурологія (від лат. futurum — майбутнє і від гр. logos — мова, вчення). Термін цей уперше почав вживати в 1943 р. О. Флейхтхайм з метою відмежуватись від одіозних ідеологічних доктрин минулою і насамперед від "марксистського утопічного мислення". Вченими-футуроло-гами розроблений технічний інструментарій прогнозування і моделювання.

О. Тоффлер у праці "Зміцнення влади" (1990 р.) проаналізував світові тенденції становлення нового соціального порядку, зокрема, негативні та позитивні аспекти якісно нового постіндустріального етапу розвитку соціуму. Цей етап він описує за допомогою принципово нової теорії, позначеної в його ранніх працях як "суперіндустріалізм", а в пізніших — як "третя хвиля".

Фрагменти панорами розвитку суспільства на найближчі десятиріччя, згідно з О. Тоффлером, такі:

> по-перше, пріоритет у цьому соціальному устрої мають знання, які стають символічною формою капіталу; головною формою власності є інформація, отримана в резуль
таті знань;
> по-друге, кардинальної зміни зазнає сама природа влади, яка може бути лише вищої якості — це влада знання;
> по-третє, політичне життя набуває нових параметрів, оскільки принцип меншості змінюється на принцип більшості, відбувається відмова від представницької демократії.

О. Тоффлер далекий від думки, що "третя хвиля" обов'язково настане, гальмом для цього можуть бути війна, економічний крах, екологічна катастрофа, надактивність протидіючих політичних сил. До таких сил він відносить:

1) профашистські політичні об'єднання, головна ідея яких зосереджена в гаслі "закон і порядок";
2) політизовані релігійні течії, які вороже настроєні щодосекуляризму й поєднують у своїй ідеології та діяльності тоталітаризм, універсалізм, фанатизм;
3) "патологічні форми" екологічного руху, наприклад, "ековандалізм", "екотероризм";
4) націоналістичні сили;
5) об'єднання людей, які проповідують екстремістські погляди, масонські ложі, противників абортів, переслідувачів сексуальних меншин.

О. Тоффлер стверджує, що вони, а не комуністичний тоталітаризм, увійдуть у протиборство з демократією XXI ст.

Подібних поглядів щодо суспільних пріоритетів дотримується відомий американський футуролог Дж. Нейсбіт. Ще в 1982 р. було видано його першу книгу "Мегатенденції", в якій визначались найкардинальніші напрями розвитку суспільства, зокрема, знання та інформація. Учений стверджує, що найважливішим стратегічним ресурсом дедалі відчутніше

стає не капітал, як це було в індустріальному суспільстві, а інформація. Нове джерело сили, за Дж. Нейсбітом, — це не гроші в руках небагатьох, а інформація в руках багатьох.

Відомий американський геополітик С. Гантінгтон виступив з концепцією неминучого зіткнення цивілізацій. Він визначає цивілізацію як культурну спільноту найвищого рангу і прогнозує значні конфлікти вподовж лінії розподілу між цивілізаціями: західною (європейською та північноамериканською), ісламською, конфуціанською, православно-слов'янською.

Песимістично виглядають у багатьох футурологічних розбудовах влада та здійснювана нею політика. Пропонований в літературі з цього приводу спектр ідей не відрізняється принципово від висловленого представником культурологічної думки Заходу XX ст. голландцем Й. Хейзінгою. Вчений переконаний у тому, що політика діє на "зоологічних засадах". Про це свідчать гіпернаціоналізм; заперечення значущості знань, занепад моральних форм, ідеалізація минулої історії й культури; згубна для людини масова культура. Й. Хейзінга вважав, що для врятування цивілізації малоефективними є політичні партії та держави, різні громадські організації та церква, а необхідним є досягнення панування людини над собою.

Яке ж майбутнє України? Більшість учених сходяться на тому, що Україна входитиме в реалії суперечливого XXI ст. складно, у пошуках стабільних форм власної державності, економіки і духовної культури. Тепер існують і здійснюються різні проекти цих форм. Неоднаковий інтерес до них проявляють різні політичні лідери і партії, соціальні верстви і професійні групи, релігійні конфесії та мистецькі об'єднання. Різне філософське бачення України і світу проявляється у програмах партій і громадських організацій, у вченнях релігійних діячів, у концепціях вчених і на рівні масової свідомості.

Саме національна філософська культура є тим стрижнем, навколо якого спроможні успішно розгортатись і державна політика, й економіка, і соціальні відносини, а також вироблятися відповідне ставлення до досвіду, культури й історії усіх народів світу.

Українська філософська думка сьогодні не пропонує "технічних" рецептів виходу з кризи, однак вона може запропонувати стратегію Г методологію, котрі спираються на національну традицію і ментальність, що полегшуватиме поступ України, застереже ЇЇ від необгрунтованих проектів і руху в "глухий кут" історії.

Незалежна Україна за роки свого існування довела, що вона, попри всі труднощі, має майбутнє. Це мирна нейтральна держава, яка поступово здобуватиме імідж рівноправного суб'єкта міжнародної політики. Внутрішньо-економічні і політичні труднощі з часом будуть подолані. Однак зробити це буде нелегко і непросто. Доведеться зазнати неабиякого відвертого і прихованого тиску тих сил у світі, які найменше зацікавлені у відродженні могутності нашої країни, її успішному розвиткові. Доведеться подолати й опір тих, хто, галасуючи про демократію і національне відродження, збанкрутів у своїх антинародних діях, загруз у корупції і зраді власного народу. Буде потрібно, переборюючи прорахунки минулого та сьогоднішні помилки, починати реставрувати поруйноване, створювати справжню незалежність для народу України. Незалежність від свавілля і зарозумілості політиканів та їхніх спільників, від горя, злиднів, безправ'я; незалежність в ім'я утвердження людяності, добра, справедливості.