Політологія: Підручник

Автори: , , | Рік видання: 1998 | Видавець: Київ: Вища школа | Кількість сторінок: 304

3.2. Людина і політика

Людина може перебувати у сфері політики щонайменше у двох якостях — як громадянин держави і як учасник політичних подій та процесів.


Людина може перебувати у сфері політики щонайменше у двох якостях — як громадянин держави і як учасник політичних подій та процесів. Кожна держава сильна своїми громадянами, їхнім почуттям власної гідності, усвідомленням своїх прав і обов'язків, здатністю їх захищати, довірою до влади. Демократичність політичного ладу в державі значною мірою визначається станом політичної культури людей, шануванням ідеалів свободи, справедливості, порядку.

Вже у первісні часи було прийнято поділяти людей на "своїх" і "чужих". "Свої", члени одного роду-племені, мали визначені права й обов'язки (зокрема, право голосу при вирішенні спільних справ, право на помсту за вчинений злочин, певні ролі, функції у племінному поділі праці тощо), яких не мали у межах цього племені чужаки.

Ідея громадянства народилася у греко-римському полісі — громадянській общині, яка перетворилася у своєму подальшому розвиткові на державу. Дослідник політичної думки минулого С. Утченко називав громадянську ідею найпершим здобутком полісу, який той "заповів" людству. Усвідомлення себе членом громадянського колективу, своїх прав і обов'язків, почуття громадянськості, відповідальності, причетності до життя усієї общини й до її надбань, зрештою, визнання співгромадян — усе це досить повно було відбито у полісній ідеї громадянства' .

Упродовж подальшої історії відбувалися зміни у розумінні поняття "громадянин", ознак громадянства, пов'язаних із ним прав, обов'язків, привілеїв, способів набуття та позбавлення тощо. Але сама ідея громадянства як політична категорія, як морально-політична і навіть загальнолюдська вартість існує у суспільстві саме від часів античного полісу. Ось чому звернення до ідей полісу дає змогу повніше осягнути сутність громадянства взагалі.

Після відмирання родових структур головним елементом суспільного устрою у Стародавніх Афінах постала сім'я, очолювана батьком — афінським громадянином. Прибулі іноземці, що мали якесь майно, заняття в Афінах і воліли тут жити, отримували права метеків. Для рештлення — незаконнонароджених, полонених, бездомних і втеклих іммігрантів — єдиним засобом включення до афінської (як і до римської) спільноти була інституція рабства. Раб входив до складу сім'ї і був цілком підпорядкований волі її глави, влада котрого вважалася абсолютною щодо решти її членів.

Громадянство фактично означало міру визнання соціальної значущості людини. У "демократичному" античному полісі завжди й беззаперечно існувало розрізнення громадянських прав: населення становили повноправні, неповноправні (метеки й інші) та безправні. Серед повноправних громадян існувала градація, скажімо, на громадян від народження (civer nati у римському полісі) і громадян, що стали такими за постановою народних зборів ("зроблені громадянами" — civer facti).

Інституція громадянства була ідейно-політичною, духовною основою полісу. Велике історичне значення понять "громадянин" і "громадянство" полягало в тому, що завдяки їм було висунуте й закріплене уявлення про певні права людей. Адже саме володіння правами і є тим чинником, що робить людину громадянином.

Одним з перших, хто спробував систематично визначити поняття "громадянин", був Арістотель. Йому довелося при цьому вирішувати низку проблем: як розуміти, що той, хто є громадянином в демократичному полісі, вже не буде ним у полісі олігархічному; як розцінювати громадянство, громадянські права, здобуті за рішенням народних зборів; чому поняття громадянства не може бути пов'язане з місцем проживання, якщо метеки й раби мешкають разом з громадянами; як розуміти той факт, що громадянами не вважаються жінки, неповнолітні юнаки й особи похилого віку. І все ж таки мислитель дійшов висновку, що громадянами можна і слід вважати тих, хто бере участь у суді й народних зборах.

А в практиці грецьких полісів громадянином переважно був лише той, у кого батьки були громадянами. Щоб бути громадянином Афін, треба було належати до однієї з десяти філ (родова одиниця, що дорівнювала племені в Давній Греції, пізніше — територіальна одиниця в Аттичній державі), мати земельну власність в Аттиці, житло, освячене домашнім божеством.

Статус метека часто вважався менш вигідним, ніж статус раба: метека неохоче брали на роботу, бо він був вільний і міг будь-коли покинути свої справи. Єдина можливість залучити таку людину до життя полісу — підпорядкувати вимогам соціальної дисципліни, тобто зробити її рабом. Причому поняття "рабство" вживалося тут радше як позначення форми організації праці, ніж як визначення безправ'я й гноблення.

Важливою особливістю і визначальною ознакою античного громадянства є відсутність ідеї цілковитого, повного рівноправ'я. Громадянин полісу знав і цінував свої права, але зовсім не прагнув до рівності й однаковості прав для всіх і навіть не вважав подібну рівність справедливою. Не маючи на увазі рабів або "варварів", сама думка про рівноправ'я з якими здалася б пересічному греку чи римлянину чистим безглуздям, ми добре знаємо, що і серед громадян не визнавалася ані рівність походження, ні рівність майна, більше того, саме поняття рівності вважалося якоюсь ненормальністю, якщо тільки не враховувалася, не бралася до уваги певна "градація за достоїнством" (Ціцерон).

Ідею рівності в європейській свідомості породжує християнське віровчення, згідно з яким усі є рівними перед Богом. Усі люди мають рівну міру людськості, соціальності незалежно від походлсення, статусу, майна тощо, тільки одні "вищі", інші "нижчі". "Нижчі" мають належати "вищим", підпорядковуватися їм, а ті — опікати й захищати своїх підданих. Так, "найвищий" серед людей, монарх, підпорядкований Богові, а той вже піклується про усіх.

Клієнтельно-ієрархічна модель феодального суспільства породила такий характерний для доби середньовіччя аспект громадянства, як підданство. Спочатку малася на увазі належність до числа тих, хто є підпорядкованим, підлеглим якомусь володареві, сюзерену. Згодом підданство набуло значення належності особи до якоїсь держави.

Феодальне суспільство Західної Європи поділялося на сюзеренів (відфр. suzerain — верховний) — князів, герцогів і підлеглих їм васалів. Сюзеренами були феодали, великі землевласники, які мали всю повноту влади на території, що їм належала. Верховним сюзереном вважався король. Васалами (від лат. vassus — слуга), людьми залежними, були мало-імущі й неродовиті феодали, які отримували земельні володіння від могутніших феодалів — сеньйорів.

У ті часи людині обов'язково треба було комусь належати. Усі піддані вважалися "людьми царя", які перебувають під його опікою, як і сам цар був під опікою Бога. Нижчий за чином або становищем мав підкорятися вищому; будь-хто повинен був приписатися до якогось опікуна, господаря чи владики. Той, хто нікому не був підпорядкований, не мав над собою владики, залишався цілком беззахисним.

Буржуазні революції та наступні ліберально-демократичні перетворення у країнах Європи поступово привели до скасування феодальних привілеїв і станової нерівності, формально надали кожному індивідові рівний правовий статус. Держава переважно постає як інституція, що забезпечує умови для здійснення людьми своїх прав, уможливлює правосуб'єктність громадян.

На думку Іммануїла Канта, громадянином, носієм громадянської особистості є лише той, хто не змушений здобувати засоби до існування, служити комусь іншому, окрім держави. Той, хто живе під опікою пана, є його підданим, не має громадянської самостійності. Громадянином є лише та людина, яка не має над собою іншого суверена, крім держави.

Нині поняття громадянства, крім належності людини до якоїсь держави, означає ще й певний політико-юридичний її статус, підданство, підпорядкованість законам держави. На громадянина поширюється суверенна влада держави як на території даної країни, так і за її межами. До того ж громадянський статус особи означає, що держава зобов'язана захищати її інтереси.

Інституція громадянства набуває суто юридичного значення, коли від належності індивіда до тієї чи іншої держави, відповідної правової системи залежить характер правосуб'єктності громадянина. Така правосуб'єктність складається із сукупності можливостей, наданих людині державою, та із здатності й обов'язку особи діяти відповідно до юридичних вимог, відповідати за наслідки своїх дій, виконувати певні обов'язки перед державою. Коло цих обов'язків здебільшого зводиться до сплати податків, виконання військової повинності, дотримання законів. Інакше кажучи, лише маючи статус громадянина даної держави, особа може бути суб'єктом державно-правових відносин.

У світі існує два основних способи набуття громадянства. Особа може стати громадянином країни від самого походження або шляхом надання їй громадянства — натуралізації. У першому випадку застосовуються два принципи: "права крові", коли громадянином даної держави стає особа, яка народжена від громадян цієї країни; "права ґрунту", якщо людина народилася на території цієї держави.

Громадянство через натуралізацію надається за волевиявленням особи, що засвідчує відповідне клопотання на адресу уповноважених державних органів. Натуралізація потребує виконання необхідних умов, наведення переконливих мотивів здобуття громадянства.

Інші способи одержання громадянства — укладання шлюбу, обіймання певної посади тощо. Практика надання громадянства іноземцям регулюється державною політикою імміграції (від лат. immigro — вселяюся).

Порядок надання і позбавлення громадянства визначається конституцією і законодавством країни. Втрата громадянства, як правило, настає після виходу особи із сфери юрисдикції своєї країни, наприклад внаслідок натуралізації її в іншій країні. Скоєння карних або політичних злочинів може тягти за собою позбавлення громадянства за вироком суду.

В результаті втрати громадянства людина стає апатридом, тобто особою, яка не має громадянства й підданства жодної країни, однак мусить дотримуватися законів тієї країни, де вона в даний момент перебуває. Апатриди не можуть розраховувати на захист з боку їхньої колишньої батьківщини чи якоїсь іншої держави. Ці люди, як правило, позбавлені виборчих прав.

З проблематикою громадянства безпосередньо пов'язані такі явища, як інтернування та депортація. Інтернування (від фр. interner — оселяти) — це вмотивоване затримання однією державою громадян іншої держави, коли вони з якихось причин перебувають на її території, обмеження їхнього пересування й деяких інших прав.

Депортацією (від лат. deportatio — засилаю, виселяю) є примусове виселення, переміщення з місця постійного проживання або навіть вигнання за межі держави особи, групи людей і навіть частини населення, які визнані правлячим режимом як "соціально небезпечні", "небажані".

Людей, які змушені покинути місця постійного проживання через якісь несприятливі обставини, називають біженцями. Такі обставини, як правило, бувають наслідком громадських заворушень, громадянської війни, масового терору проти якоїсь етнічної групи, верстви населення і т. ін. Статус біженця дає людині право тимчасового притулку на території країни без отримання громадянства або виду (спеціального дозволу) на проживання, на отримання певної допомоги й захист з боку країни перебування.

Результатом зміни людьми місця постійного проживання стають еміграція й діаспора. Діаспора (грец. diaspora — розсіяння) — це розсіяння, розселення по різних країнах народу, вигнаного обставинами, завойовниками або й власною владою за межі батьківщини. Це й уся сукупність вихідців з якоїсь країни та їх нащадків, які проживають за її межами. Еміграція (від лат. emigratio — виселення, переселення) — переселення з батьківщини в іншу країну і тривале перебування там. Навпаки, в'їзд іноземців до країни з метою тривалого або постійного проживання називається імміграцією.

Громадянство може бути єдиним і подвійним. Єдине встановлюється в унітарних державах. У країнах з федеративною формою устрою воно, як правило, подвійне. Особа тут стає одночасно громадянином союзу і суб'єкта федерації.

Подвійне громадянство у федераціях слід відрізняти від поняття "біпатріди". Біпатрідами називають тих, хто одночасно має громадянство двох або більше держав. Як правило, при цьому виникають проблеми з приводу прав та обов'язків громадянина: чи мусить він сплачувати податки, виконувати військову повинність, відбувати покарання за порушення закону одночасно в обох державах чи повинен робити це вибірково, дотримуватися законів на власний розсуд.

Здобуття громадянства якоїсь держави означає отримання встановлених тут прав громадянина. Сукупність останніх визначається законодавством кожної держави. До їх числа входять право на активну й пасивну участь у виборах (право обирати й бути обраним), право на представництво інтересів в органах державної влади, свобода слова й асоціацій, право на житло, роботу, освіту, медичну й матеріальну допомогу, на захист життя, власності тощо.

Права та свободи громадян закріплені у законодавчому порядку. Законом "Про громадянство України" (1991 р.) встановлено інституцію громадянства України, порядок його здобуття, визначено коло прав та обов'язків громадян.

Як правило, у тексті основного закону будь-якої країни є спеціальний розділ щодо регламентації правового стану громадянина. В Основному Законі України найбільшим розділом, що містить 47 статей, є другий розділ "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина". У проголошенні прав і свобод громадян досить поширене посилання на Загальну декларацію прав людини. У наш час громадянська належність до тієї чи іншої країни, підданство або відсутність громадянського статусу особи, обмеженість, неповага її громадянських прав не надають жодних підстав для обмеження її людських прав.

У сучасному світі прийнято розрізняти права й свободи громадянина і права людини як права державні й права недержавні. Особливістю останніх є те, що вони мають не воле-встановлений, навмисний характер, а походять від самого суспільного єства, є приписом, наданим людям з позадержавних, позаюридичних сфер. Залежно від того, наскільки встановлені державою норми, права й свободи кореспондуються з "природними" правами людини, визначається ступінь демократичності й справедливості існуючого ладу. "...Основні права не створюються державою, не потребують її визнання, не можуть бути обмежені або й зовсім скасовані нею. Вони притаманні індивідові як такому. Вони оберігають свободу не лише від незаконного, а й від законного державного примусу".

На відміну від наведеного ліберально-демократичного розуміння співвідношення прав громадянина і людини існує і має певне поширення етатистсько-тоталітарне тлумачення. Згідно з ним права людини неможливі й не існують поза державою, кожна людина користується лише тими правами й свободами (соціальними, економічними, політичними, громадянськими і культурними), які передбачені конституцією й законами тієї країни, де ця людина живе. При цьому законодавство визначає правовий статус, обсяг прав і обов'язків усіх без винятку осіб, які перебувають на її території.

У середині XX ст. завдяки діяльності Організації Об'єднаних Націй у світі відбулися процеси, які поклали початок утвердженню в сучасних міжнародних відносинах принципу пріоритету прав і свобод людини без жодних винятків та дискримінації. Поступово поширювалося визнання цього принципу як норми стосунків між державами, що було закріплено у низці міжнародних документів. Найголовніші серед них - Загальна декларація прав людини (1948), Декларація ООН про ліквідацію усіх форм расової дискримінації (1963), Міжнародні пакти про права людини (1966).

Загальна декларація прав людини, як і будь-яка декларація, є таким політичним документом, який не накладає на суб'єктів політики жодних конкретних юридичних зобов'язань і відповідальності. Це фактично завдання, до виконання якого повинні прагнути усі народи й держави. У Декларації названі права, які кожна особа має як член єдиної людської родини. Однак ступінь свободи й рівності залежить від того, де вона живе. На жаль, ще й досі релігійна належність, стать, колір шкіри можуть обмежувати їх. Юридичні зобов'язання держав — членів ООН щодо додержання положень Декларації містяться в окремо розробленому Міжнародному пакті про права людини.

Загальна декларація стала першим в історії міжнародним документом загального значення про права людини, який підкреслює необхідність дотримання усіма елементарних прав особи й демократичних свобод, містить перелік цих прав і свобод. З часом положення документа в міжнародних відносинах стали розцінюватися як загальновизнані й загальнодемократичні, які повинні враховуватися урядами при здійсненні внутрідержавних законодавчих та інших заходів, що стосуються елементарних прав особи, а також демократичних прав і свобод у цілому. Декларація відрізняється від традиційних визначень прав людини, що містяться у конституціях і законах різних країн, прийнятих у XVIII, XIX й на початку XX ст. Тут ідеться не лише про конституційні громадянські й політичні права, а й про економічні, соціальні, культурні тощо.

Соціальні можливості особи почали визначатися як права людини, а юридичні права, визначені у законодавстві кожної країни, — як права громадянина.

Порушення, обмеження або позбавлення прав людини якоїсь категорії громадян називається дискримінацією (від лат. discrimino — розрізняю, розділяю). У сучасному світі такі дії дістають політичний осуд, а в ряді випадків можуть мати й правові наслідки. Крайньою, нелюдською формою громадянської дискримінації є геноцид.

Геноцид (від грец. genos — рід і caedere — вбиваю) — здійснювані властями масові знищення, гоніння певної національної, етнічної, расової, соціальної, культурної, релігійної спільноти. Переслідування твориться за принципом колективної відповідальності, коли винними вважаються не лише ті, хто вчинив дію, за яку звинувачують, а й решта членів верстви, до якої вони належали. Приклади геноциду — масові винищення вірмен у Туреччині у 1915 p., антинародні репресії радянської влади, голодомор в Україні 1932—1933 pp., депортація кримських татар, чеченців та інших народів, катування євреїв (голокост) і переслідування циган гітлерівцями, терор "червоних кхмерів" у Камбоджі.

Переслідування людей за ознаками етнічної належності позначається поняттям "етноцид". Як геноцид кваліфікується і протидія з боку влади розвиткові культури якогось етносу.

Ідеологія та практика геноциду суперечать принципам гуманізму й основоположним правам людини, що зафіксовано у Міжнародній конвенції "Про попередження злочину геноциду і покарання за нього", підписаній 9 грудня 1948 р. у Парижі й ратифікованій усіма країнами — членами ООН. У Конвенції зазначається, що політика геноциду є злочином проти людства незалежно від того, здійснюється вона у мирний чи воєнний час.


Узагальнюючи, назвемо головні ознаки сучасного громадянства:
> належність до якоїсь держави, країни; підданство;
> правосуб'єктність; володіння правами, вирізненими й вираженими потребами, що спонукає особу висувати певнівимоги до держави, зобов'язуючись при цьому викону
вати її настанови;
> законопослушність, згода поважати й дотримувати правил співіснування.

Громадянин — це насамперед член владно організованого суспільства. Тож ознакою громадянської культури, громадянською чеснотою є здатність особи ґречно ставитися до існуючих у суспільстві норм та імперативів, дотримувати їх, визначати й шанувати суспільні авторитети, виконувати обов'язки, покладені громадою. Цю ознаку громадянської культури ще називають законослухняністю.

Протилежним їй є анархістське ставлення до держави, її настанов і законів, заперечення будь-якої влади над людиною, невизнання жодного авторитету. Це спричиняє правовий нігілізм, антисоціальні вчинки і громадянський вандалізм; антидержавне тут збігається з антигромадським.

Другою ознакою громадянської культури є лояльність. Лояльність (від фр. loyal — вірний, чесний) — визнання й доброзичливе ставлення до чинних законів, встановленої влади, згода перебувати в "правовому полі", підкорятися вимогам законів. Це здатність громадянина до самообмеження власної свободи через підпорядкування своєї діяльності чинним законам держави. Тому культура громадянства визначається рівнем правосвідомості людей — уявленням про те, що є законним, а що незаконним.

Своєрідним втіленням даного аспекту громадянської культури на вітчизняних теренах був общинний селянський побут, заснований на громадському самоврядуванні. Взаємодія людей тут ґрунтувалася на народному (звичаєвому) праві, сила дії якого була тотожною силі юридичних законів.

Однак законослухняність не може бути безмежною, цілковитою (адже бувають закони й неправові), некритичною, перетворюватися на конформізм, своєрідне етатистське холуйство. Інша суттєва ознака культури громадянства — здатність особи дистанціюватися від того, що є "казенним", розрізняти державне (формальне) і безпосередньо людське, цінувати вартості громадянського суспільства, чинити опір зазіханням апаратного бюрократизму на них, у стосунках з державою відчувати власну гідність і шанувати гідність інших.

Одне суспільство чи нація відрізняються від інших не лише рівнем суспільного багатства, споживання матеріальних благ, а й розвиненістю особистісної самосвідомості, потреби громадян у власних правах, їх поважанні. За цим показником розрізняють типи культури громадянства. Оскільки характер взаємодії держави і громадянського суспільства певною мірою визначає тип політичного режиму, кожному з них відповідає свій тип культури громадянства.

Відомо, що суттєвою ознакою політичного режиму є відповідно настроєне громадянство. Тоталітарні й авторитарні політичні порядки надовго утверджуються там, де панує звичка ділити людей на "наших" і "ворогів", нетерпимість до іншої, а головне — незалежної думки, прагнення пояснювати її появу чиєюсь нерозумністю або й злим наміром, некритичність до себе, відмова від діалогу з тим, хто незгідний, агресивність у всьому, що стосується власних симпатій та антипатій, потреба панувати або підкорятися.

Ось чому марні всі спроби встановити демократичний лад у суспільстві, де культура громадянства далека від демократичної. Там, де людність байдужа до цінностей і норм демократії, відсутні навички користування власними правами і свободами, боротьби за них, формується своєрідне пристосовництво до атмосфери вседозволеності, породжуваної тота-літаристським зневажанням людських прав. Культура тоталітаризму — це добровільна відмова від демократії.

Суперечлива сутність авторитарного режиму робить визначальною ознакою властивого йому типу громадянської культури суперечність між наріканням на суворий, часто й неправовий закон, опором йому, боротьбою за його зміну і необхідністю дотримувати його. "Dura lex,sed lex" — суворий закон, та усе ж закон — ось принцип авторитаризму.

Освічене громадянство із розвинутим почуттям власної гідності є доконечною засадою демократичного й процвітаючого суспільства. Для демократизації суспільного ладу не досить здобуття влади прогресивною, розумною й відповідальною політичною силою, партією або лідером. Замало й справедливих законів. Адже дотримувати останніх доводиться пересічним громадянам. Отож, від їхнього ставлення до існуючого порядку, чинних правил і норм залежать врешті-решт їхня дієвість, здійснення ідеалів справедливості.

Третій аспект культури громадянства пов'язаний із сутністю держави як територіально організованого населення, держави-країни. Громадянство у цьому відношенні — належність особи до якоїсь країни, підданство. Результатом є поширення на людину прав, наданих державою, її захист, обов'язки, визначені її законами.

Громадянською чеснотою постає патріотизм — любов до своєї батьківщини, шанування її історії, здатність перейматися її сучасними проблемами, долею співвітчизників. Ці якості вважаються ознакою високої культури громадянина, поки не перетворюються на пихатий шовінізм, поки людина здатна поважати такі ж почуття в іншої особи, розуміти, що у кожного є своя patria.

Як члени громадянського суспільства люди є носіями вирізнених інтересів, прагнуть до їх задоволення, намагаючись для цього оволодіти владою чи окремими її важелями. Державний апарат є для них знаряддям задоволення особистих інтересів, предметом політичних змагань. Саме у цій площині існування держави і громадян люди стають учасниками політичного процесу, чинять політичні дії. Характер, спосіб політичного буття людини виражається поняттям "політична культура".

Політична діяльність у стилі узгодження інтересів будується на таких принципах:

> толерантності — терпимому ставленні до інтересів і позицій інших сторін при загальній незгоді з ними;
> плюралізму — визнанні правомірності й прийнятності існування та здійснення будь-яких інтересів та цілей, що не суперечать правам людини;
> компромісу — готовності поступитися у чомусь заради досягнення згоди з контрагентом, взаємної прийнятності намірів;
> консенсусу — згоди у головному при збереженні розбіжностей у другорядних питаннях, взаємних поступок.

Культура участі громадян у політичному процесі визначається рівнем їх знань і уявлень про сутність політики, устрій політичної системи суспільства, співвідношення політичних сил, про політичні процедури й технології, а таколс вмінням застосовувати ці знання на практиці. Сучасна політична культура є вираженням ідей множинності соціального й політичного життя, розмаїття правових форм політичного протиборства.