Політологія: Підручник

Автори: , , | Рік видання: 1998 | Видавець: Київ: Вища школа | Кількість сторінок: 304

4.1. Теорія політичної системи суспільства

Рівень розвиненості суспільства будь-якої країни визначається розвитком її політичної системи, чіткістю структури та функціонування.


Рівень розвиненості суспільства будь-якої країни визначається розвитком її політичної системи, чіткістю структури та функціонування.

Політична система суспільства є підсистемою більш широкої системи — "суспільство", "громадянське суспільство". Розгорнуту теоретичну концепцію відмінностей і співвідношень суспільства та держави розробив Гегель. На його погляди у цьому питанні значний вплив справили концепції ряду мислителів античності (насамперед Платона і Арістотеля) й Нового часу (Н. Макіавеллі, Д. Локка, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, А. Сміта та ін.). Громадянське суспільство, за Г. Гегелем, — це опосередкована працею система потреб, що ґрунтується на пануванні приватної власності і загальній формальній рівності людей. Формування такого суспільства пов'язане з утвердженням капіталістичного ладу. Гегель звернув увагу на цю суттєву особливість новітнього соціально-економічного розвитку і філософськи висвітлив її стосовно проблем держави, права і політики.

Порівнюючи політичну систему суспільства з громадянським суспільством, дістають методологічні підвалини для розуміння її базисних, вихідних засад розвитку.

Функціонування усіх етносоціальних спільнот (народ, нація, класи, соціальні групи та прошарки, демографічні групи та ін.), а також індивідів не зводиться до політичної діяльності і різних форм ЇЇ організації. Поняття громадянського суспільства включає також сукупність неполітичних відносин у суспільстві, тобто економічних, духовних, моральних, релігійних та ін. Воно включає широку систему соціальних інституцій і міжособистісних відносин, які створюють умови для самореалі-зації індивідів і колективів, задоволення їх інтересів і потреб. Йдеться про такі інституції, як сім'я, церква, засоби масової інформації, культурні установи, наукові об'єднання, професійні асоціації та ін. Саме наявність таких інституцій створює основу для розрізнення політичної системи і громадянського суспільства.

Від розвиненості громадянського суспільства залежать сутнісні, системотворчі характеристики як економічної і соціальної, так і політичної систем. При цьому слід зауважити, що громадянське суспільство не є щось таке, що залишається поза державою й існує незалежно від неї. Саме формування інституцій громадянського суспільства і політичних інституцій здійснювалося одночасно, в тісному зв'язку й переплетенні один з одним. І лише на певному етапі відбулось виділення тих чи інших інституцій, що ознаменувало розмежування громадянського суспільства і політичної системи. Отже, громадянське суспільство і політична система нерозривно пов'язані, між ними відбувається безперервний процес взаємодії та взаємо-обміну.

Громадянське суспільство є основою існуючих економічних, соціальних, культурних та інших відносин, якість та рівень розвитку яких значною мірою визначають розвиненість політичних структур — держав, партій, партійних систем, громадських об'єднань. Воно також є опорою функціонування їх. Історичний досвід дає підстави стверджувати: там, де існує розвинене громадянське суспільство, наявні передумови демократичної політичної системи. Відсутність розвиненого громадянського суспільства призводить до створення тоталітарних політичних систем, де одержавлена політична система підкоряє й регулює всі сфери життєдіяльності людей, напрями функціонування суспільства, тобто створює державно і політично організоване суспільство з обмеженими демократичними структурами. Якщо обмеженість повсюдна, то така політична система є тоталітарною, якщо ж припускаються певні послаблення, — авторитарною.

У розвиненому громадянському суспільстві як цілісній системі на ґрунті економічних, соціальних, правових, культурних та інших відносин і різноманітних форм самоорганізації і самоврядування їх діють відповідно підсистеми — економічна, соціальна, політична, культурна, інформаційна, ідеологічна тощо. Кожна з них є самостійною системою з властивими їй якостями, що впливає на інші системи, а також зазнає істотного впливу з їхнього боку. Взаємодія підсистем є одночасно певною умовою, середовищем, підґрунтям для розвитку кожної з них.

Суспільство в процесі розвитку прагне до упорядкованості. Цього прагне кожна сфера його життєдіяльності. Політична сфера через упорядкування політичного життя організується у політичну систему. Сучасні політичні системи почали складатись наприкінці XIX — на початку XX ст.

Сучасна політична система суспільства — це складне утворення. Вона є уособленням упорядкованості в єдину цілісність не лише однопорядкових (що властиве простим системам), а й різнопорядкових елементів. Необхідність осмислення систематизації життєвих процесів викликала у світовій науці інтерес до теорії систем.

Соціологічну концепцію "соціальної системи" Т. Парсонса, ідеї системно-функціонального аналізу М. Леві та інших трансформували в політології Д. Істон, Г. Алмонд, У. Мітчелл, К. Дойч та інші вчені у концепцію політичної системи. Свою увагу дослідники зосередили не лише на державі, а й на аналізі всієї політичної системи, яка складалась з багатьох політичних інституцій, на політичних процесах, що сприяли інтеграції і політичній стабілізації суспільства. Сучасні концепції політичної системи спираються переважно на синтез формального, системно-кібернетичного і нормативістського підходу Д. Істона і змістовного, особистісно-діяльнісного і політико-культурного підходу Г. Алмонда.

Нині "політична система суспільства" як категорія утвердилась у політичній науці, а теорія політичної системи суспільства є одним з найважливіших напрямів наукових досліджень.

Вітчизняні дослідження політичної системи українського суспільства почалися у 60-ті роки. У виданій Інститутом держави і права АН України книзі "Політична організація суспільства" (К., Наук, думка, 1967) було наведено визначення політичної організації суспільства, що його дав професор права Київського університету П. Недбайло. Це визначення і досі не втратило свого значення. У тому самому році Інститут держави і права АН СРСР видав книгу "Политическая организация советского общества" (М., Наука, 1967). Згодом стали виходити монографії і статті. Структурними елементами політичної організації суспільства в цей час розглядались держава, партії, профспілкові, молодіжні і кооперативні організації. Наприкінці 70-х років до політичної організації суспільства стали відносити всі громадські організації і трудові колективи.

Розширення кола суб'єктів політичної організації суспільства змусило вчених шукати більш повне поняття, і на початку 70-х років у науковій літературі з питань політики з'явилося поняття "політична система суспільства". 80-ті роки — це період наукового інтересу до політичної культури, а наприкінці 80 — на початку 90-х років, тобто на ґрунті широких політичних змін і перетворень на терені СРСР, дедалі глибше починають досліджуватися такі явища, як "теорія політичної влади" і "політичні відносини", механізм їх дії за посткомуністичних умов.

Складові елементи політичної системи посткомуністичного суспільства ще мають бути вивчені в їх нинішніх реаліях, в історичному ракурсі виникнення і функціонування. Проте вже сьогодні утвердилось розуміння структури, особливостей структурних елементів, функцій та інших вимірів політичної системи національного суспільства, існує порівняльний аналіз, дедалі більший інтерес викликає проблема упорядкованості світової політичної системи. При всіх нюансах різних визначень автори в основному близькі щодо наукового осмислення явища. Ці нюанси полягають у тому, що одні автори надто розширено тлумачать політичну систему, ототожнюючи її з політичним життям, а інші — надто звужують, зводячи політичну систему до політичної організації суспільства. Звернімось до найпоширенішого визначення політичної системи.

Політична система суспільства — це сукупність взаємозв'язаних і взаємозалежних політичних інституцій та організацій, за допомогою яких здійснюється завоювання, утвердження і функціонування політичної влади в суспільстві відповідно до досягнутого рівня його політичної культури.

Політична система суспільства характеризується властивими їй ознаками і особливостями, які відрізняють її від економічної, соціальної, правової та інших систем. До них належать такі.

Політична система суспільства:

> забезпечує формування та здійснення політичної, державної влади;
> підтримує органічний зв'язок насамперед із соціальною, економічною та культурною системами;
> є найбільш інституціоналізованою системою;
> здійснює більш глибокий вплив порівняно з іншими (економічною, моральною, ідеологічною тощо) системами на все суспільство;
> є наймобільнішою системою.

Політична система суспільства має свою структуру. Чітка окресленість структурних елементів дає можливість краще збагнути механізм функціонування політичної системи, ступінь її розвитку, політичні можливості.

Структуру політичної системи суспільства становлять такі елементи:
> політична, державна влада;
> політичні відносини;
> політична організація суспільства;
> політична культура.

Як бачимо, політична система суспільства являє собою сукупність неоднопорядкових елементів, які об'єднані однією сферою — сферою політичного життя. Різноякісність елементів політичної структури забезпечує достатню усталеність зв'язків між ними. Це властиво складним, багатовимірним системам. Така складність відображає закономірність: чим розви-неніше суспільство, тим складнішою є його політична система. Кожна політична система ґрунтується на певних чинниках, що визначають характер і напрям розвитку її. Такими чинниками є:

1. Політичний інтерес соціально-політичних, етнічних спільнот. Політичний інтерес, найбільш виразно втілений у політичній владі, відбиває насамперед інтерес економічний. Саме рабовласник, феодал, буржуа в узагальненому вигляді є полі тичними суб'єктами, що забезпечують на основі класового інтересу функціонування певної системи. Розвиток промисловості й торгівлі зумовив формування загальнополітичного інтересу в межах однієї держави, а також світової політичної системи. Розширення економічних зв'язків створює можливості для формування політичної системи у масштабах країни. Безпосередню роль в осмисленні політичного інтересу відіграють полі тичні партії. Осмислений політичний інтерес втілюється у влад них функціях, політичних відносинах і організаційних структурах. Крім суб'єкта політики — власника, на політичну арену виходить суб'єкт, який ставить собі за мету боротьбу проти нього, він створює свої політичні структури, які відображають його політичний інтерес. Влада у цьому разі постає системо-творчим чинником загальнополітичного інтересу. Якщо вона досягає цього шляхом реформ, то створює можливість розвитку демократичної політичної системи, мирного процесу її соціал і зації. В таких умовах загальнополітичний інтерес знаходить відображення у цілевизначеності.

2. Цілеспрямованість і цілевизначеність. Мета - це той чинник, навколо якого формується політична тканина суспільства. Мета є мотивом діяльності суб'єкта політики, її зміст залежить від об'єктивних можливостей суспільства, що історично склалися, тенденцій їхнього розвитку і здатності суб'єкта політики перетворити можливе на реальне, повести за собою соціальні спільноти найоптимальнішим шляхом.

3. Суб'єкт політики. Створення і функціонування політичної системи є результатом діяльності суб'єкта політики. Саме суб'єкт політики реалізує можливі зв'язки між елементами політичної системи. Він задає системі напрям розвитку, здатний активізувати її або своїми слабкими, невмілими діями довести ЇЇ до розпаду, підтримувати функціонування її або призвести до стагнації. Діяльність суб'єкта політики щодо об'єднання елементів у систему залежить як від його політико-культурної зрілості, так і від того, на яку економічну організацію суспільства він спирається.

4. Економічні зв'язки. Матеріальною основою політичної системи є економічна система суспільства. Вона надає політичній системі стійкості, зумовлює стабільність внутрішньої взаємодії елементів політичної системи, якщо є стабільною сама. За нерозвиненої економічної системи суспільства політика нерідко виконує роль суб'єкта економічних зв'язків, виступає основою економіки. Зріла економічна система, активна взаємодія ЇЇ елементів є могутнім чинником створення політичних структур, функціонування політичної системи як цілісності. Водночас якщо темпи демократизації, політизації суспільства випереджають перетворення у соціально-економічній сфері, то посилюються кризові явища, виникає ситуація, коли "верхи" і "низи" не можуть продуктивно виконувати свої функції. Суспільство, опинившись у "розібраному" вигляді, стає нестабільним, некерованим.

Кожний з основних чинників створення політичної системи діє як самостійно, так і в сукупності з іншими. Якщо ж з цієї системи чинників випадає хоча б один, відбувається руйнація, тобто послаблення чи навіть розвал усієї системи або окремих її структурних елементів.

Залежно від зазначених чинників історично складається певний тип політичної системи тієї чи іншої країни.

Найрізноманітніші політичні системи можна класифікувати за принциповими, корінними ознаками. Існує три головні моделі політичних систем: 1) командна; 2) змагальна; 3) соціо-примирлива. Кожна з цих моделей політичної системи може мати багато модифікацій і не існує в абсолютно «чистому" вигляді. Проте це не позбавляє нас можливості виділити певні домінуючі ознаки кожної з них.

Командна політична система характеризується такими ознаками: інтеграція, фактичне об'єднання всіх структур не шляхом відносин боротьби і співробітництва, що складаються природно, поступово, а на основі бюрократичної централізації "зверху" навколо одного центру; прийняття центром рішень; ліквідація автономії центрів у прийнятті рішень на місцях; протистояння політичному плюралізму; командний стиль управління всіма сферами суспільного життя; панування адміністрування у вирішенні всіх політичних проблем, усунення політичної опозиції; виняткова роль партійно-державного лідера, що відображається тією чи іншою мірою у культі його особи; приниження політичного значення громадянина, обмеження його прав і свобод; зовнішня і внутрішня безконтрольність політичних інституцій; відсутність розподілу влади; стримування способів саморегуляції суспільного організму; ставка переважно на силові, примусові методи; поширення політичної демагогії про захист інтересів народу; створення номенклатури (теократичної, королівської, військової або партійно-державної), яка побудована на принципах напівфеодальних рангів з відповідним матеріальним та іншим забезпеченням за рахунок суспільства; відкрите насильство, яке набирає форми відкритих тиранічних режимів.

Командна політична система пройшла історичний шлях від правління єгипетських фараонів, через панування тиранів Греції, імператорів Риму, феодальних абсолютних монархів до сучасних авторитарних, тоталітарних систем. Різновидами тоталітаризму відповідно до панівної їх ідеології є комунізм, фашизм і націонал-соціалізм.

Комунізм як класична форма тоталітаризму радянського типу бере початок з 1918 р., а в ЗО — 40-ві роки XX ст. досягає свого апогею як воєнно-комуністична система. Абсолютизуючи мету — світле майбутнє, побудоване на абсолютизмі державної влади, усуненні свобод, ліквідації приватної власності, віддаючи перевагу робітничому класові як соціальній опорі, комунізм відкриває дорогу до рабства, прокладає шлях до регресу.

Фашизм в Італії, що був встановлений у 1922 p., прагнув до світлого майбутнього на основі відродження величі Римської імперії за допомогою абсолютизації державної влади, формування італійців як потомків великих римлян. Система була приречена. Самі кола, на які спирався італійський дуче Мус-соліні, усунули його від влади.

Німецький націонал-соціалізм, замішаний на національній і расовій ненависті, виник у 1933 р. Прагнучи до світового панування арійської нації, несучи світові агресію проти інших народів, він зазнав воєнної, політичної й соціальної поразки.

Командні системи ще існують в Африці, Азії та інших країнах. Історично доведено, що хоча на певних етапах розвитку суспільства командні системи можуть бути добре пристосовані для виконання проміжних завдань, проте у кінцевому підсумку вони є гальмом суспільного прогресу. Відомо, що так звані соціалістичні країни, лідери яких заявляли світові про гігантські успіхи, дедалі більше відставали від розвинених країн Заходу навіть у найбільш, здавалося б, благополучні часи їхнього існування.

Змагальна політична система має такі типологічні ознаки: політичний плюралізм; наявність механізму впливу на державну владу різних центрів прийняття політичних рішень через "групи тиску", що інституційно відокремлені й змагаються між собою; наявність багатьох центрів прийняття політичних рішень; визнання рівності й гарантій прав людини й об'єднань громадян; примус не виключається, але не є прямим, основним методом в управлінні", зв'язок політичної системи і саморегуляції суспільства у сфері економіки, соціальних відносин, духовного життя та ін.; захист конституційного ладу, його правових засад; ставлення до права як до цінності та ін.

Змагальна політична система існувала у деяких рабовласницьких державах (наприклад, Афіни), феодальних містах-дер-жавах (російський Новгород, Дубровник на Адріатиці, ганзейські міста-держави узбережжя Балтійського моря). Утвердження цієї системи найбільш яскраво виявило себе за капіталізму з його постулатами вільної конкуренції, вільного товарообміну, природних прав людини. Змагальна політична система Італії, Іспанії, Португалії, Греції та інших країн продемонструвала свої позитивні сторони і висвітлила проблеми їхнього розвитку. Змагальна політична система може добре функціонувати за умов стабільного суспільства як єдиного соціального організму.

Соціопримирлива політична система має такі ознаки: висунення на перший план соціальних проблем у змаганні за утвердження політичних цілей і завдань; використання компромісів у вирішенні політичних та інших проблем; розгляд командних методів протиборства як великих затрат економічних, духовних та людських ресурсів; професіоналізм політичного управління; утвердження політичного плюралізму, що передбачає певні обмеження панівних сил, груп, які змагаються на ґрунті поступок, консенсусу, добровільних узгоджень сторін; високий рівень політичної культури; прагнення до утвердження соціального миру, соціальної справедливості, служіння їм; уведення певних обмежень щодо власності, розподілу доходів, свободи договору (насамперед на продаж робочої сили) з метою досягнення соціального миру; поступове і постійне здійснення соціальних програм; високий рівень захисту прав людини; політична безконфліктність; саморегульованість та ін.

Примітивні форми соціопримирливої системи знаходимо в історичному минулому. Однак справжня соціопримирлива система складається лише в умовах високого рівня економічного розвитку, зміцнюється в процесі переходу людства від конфронтації до співробітництва, від протиборства до створення єдиної нової цивілізації.

Зазначена типологія, як і будь-яка класифікація, певною мірою умовна. Наведені властивості політичних систем не є абсолютними. Елементи тієї чи іншої системи можуть бути наявними у характеристиці інших систем. Наприклад, елементи командної системи властиві певною мірою політичним системам другого й третього типів. Проте головні типологічні риси виділені чітко.

Типи політичних систем неоднаково проявляли себе у конкретному часі й історичному просторі. Людство завжди замислювалось над проблемами ефективності їхнього функціонування. Говорити про історичну життєздатність названих вище типів політичних систем у сучасному, цивілізованому світі можна, виходячи з певних індикаторів ефективності.

Індикатори ефективності політичної системи мають за основу загальнолюдські цінності: суспільний прогрес; демократію; політичні права й свободи людини; соціальну справедливість; людський вимір політики; всебічний розвиток особи. Звичайно, кількість таких індикаторів можна розширити або ж названі розкласти на складові. Всі вони визначають функціонування політичної системи.

Вплив політичних систем на весь суспільний організм, здатність їх до саморозвитку, саморегулювання, самоуправління виражаються у їхньому функціонуванні.

Отже, які ж функції виконує в суспільстві його політична система? Назвемо головні.

1. Функція забезпечення цілісності громадянського суспільства. Політична система суспільства як найбільш інституціоналізована система впливає на все суспільство, визначає цілі розвитку, механізми загального управління, політичні і правові норми та принципи. Вона охоплює населення даної території країни. Механізм політичного функціонування, створений на демократичних засадах, відкриває простір для цілісного самовиявлення громадянського суспільства, народу, нації. Сильна, активна політична система сприяє прискоренню розвитку всього громадянського суспільства. А для цього вона повинна насамперед вдало виконувати владні функції.

2. Владно-політична функція. Політична система суспільства покликана формувати, захищати і підтримувати функціонування політичної влади як цінності. Такою є влада у процесі реалізації політики як керівництва, управління, організації, військової діяльності, заохочення, примусу тощо. Від спрямування політичної системи, характеру владного функціонування і політичного режиму, на який вона спирається, залежить дієвість політики. Владно-політична діяльність політичної системи є значною мірою визначальною, оскільки від демократично або тоталітарно організованої влади залежить зміст усього її функціонування. Політична система на основі волевиявлення формує органи влади, організовує сам процес владарювання, захищає державний суверенітет. Вона визначає владну політику (державну, партійну) в суспільстві і здійснює її. Таке забезпечення політичного владарювання стає можливим на основі встановленого політичного режиму і втілюється у певних формах — демократичних або недемократичних — через політичну систему. Внаслідок владарювання політична система об'єднує такі етносоціальні спільноти, як нація, народ.

3. Функція народної, національної інтеграції. Держава, політичні партії і рухи, громадсько-політичні утворення у своїй діяльності об'єднані розв'язанням національних проблем, а також проблем народу в цілому, інтереси якого і представляє полі тична система. Національна інтеграція відбувається навколо національних цінностей, у боротьбі за їх створення, збереження, розквіт, у сприянні розвитку націй, розширенні міжнаціональних зв'язків та ін.

4. Функція управління. Система органів (державних, партійних і громадських) становить апарат управління суспільством. У суспільстві спостерігається подальше зростання значущості бюрократичних організаційних форм. Йдеться про бюрократіюяк структурну організацію управління суспільством. Управлінь ський апарат, що дедалі більше професіоналізується та спеціалі зується, набуває політичних функцій. Типи бюрократичних структур залежать від того, на основі яких принципів функціонує політична система. Як зауважив американський політолог Дж. Лапаломбара, підкреслюючи роль бюрократії, перехід від однієї політичної системи до іншої можна значно полегшити, якщо уважно вивчити бюрократичний апарат як один із секторів, де концентрується суть політики. Демократичний політичний розвиток, що неминуче залежить від залучення й участі мас, мабуть, потребуватиме ще пильнішої уваги до бюрократичної сфери, ніж їй звичайно приділяється у перехідні політичні періоди. При цьому існує небезпека перетворення апарату управління на самостійну політичну силу, що протистоїть владі і контролю обраних народом парламентів та їхніх депутатів. У разі такого перетворення адміністративний апарат розглядає практичні методи як цілі організації, а саме функціонування як самоціль. Він не здатний на інновації, орієнтується на збереження status quo і нехтує інтересами соціальних груп. У результаті формується консервативний підхід до справи. Зусилля, спрямовані на дебюрократизацію, а також активізацію участі мас в управлінні, мають на меті насамперед підвищити ефективність форм організації та функціонування всіх структур політичної системи суспільства.

5. Функція відтворення політичного життя. Суспільне життя являє собою процес відтворення всього фундаментального і творення нового. Житгєспроможність політичної системи за лежить від того, наскільки вона здатна постійно спрямовувати свої творчі сили проти ентропійних процесів. Політична система, яка не здатна до відтворення, позбавлена імпульсів самозбереження, об'єктивно несе в собі елементи дезорганізації, розпаду. Прикладом можуть бути тоталітарні політичні системи, які не здатні до тривалого поступового розвитку. Навіть тимчасове нагромадження позитивного в соціальному русі виявляє патологічний характер самої системи. Демократично організовані політичні системи розвиваються на соціокультурній основі. їхнє прагнення до модернізації й упорядкованості виражає історичну потребу інтенсифікації, організації, демократизації, ефективності розвитку, протистояння негативним тенденціям у політичній сфері.

6. Функція демократизації життєдіяльності суспільства. Демократизація життєдіяльності усіх структур політичної системи становить систему політичної демократії у єдності, сукупності взаємозв'язків. Така політична демократія є гарантом демократизації всього суспільного організму. Політична система досягає цього, якщо її побудовано за вертикальним принципом (ієрархія органів) і за принципом політичної горизонталі (три рівноправних, взаємоурівноважуючих інститути влади,жоден з яких не може перетворитися на одноосібного господдаря системи).

7. Функція організації й упорядкованості політичного життя. Для XX — початку XXI ст. характерна об'єктивна тенденція організації і демократизації всього суспільного життя, насамперед у політичній сфері. Розвиток і організаційне зміцнення державних інституцій, розмаїття політичних партій, рухів і організацій — все це характеризує політичне життя. Вони викликали до життя організацію й упорядкованість як напрям, тенденцію до згуртування політичних сил, як засіб недопущення політичної стихії та її наслідків — терору революцій, переворотів, заколотів, громадянських воєн.

8. Функція консолідації соціально-політичних сил. Зрушення, що відбуваються в сучасному суспільстві, можна охарактеризувати як руйнацію традиційних ціннісних норм (рівноправності, справедливості, революції, комунізму) і пошук нових (свободи, демократії, солідарності тощо). Об'єднання людей у групи, організації відбувається на різних засадах, у тому числі й ціннісних. Реакція людей на цінності, зокрема політичні, зумовлює політичне перегрупування їх, політичну мобільність, зміну функцій політичних організацій, наповнення їх новим політичним змістом. Одна група людей, їхні політичні організації, рухи прагнуть до збереження колишніх цінностей, інша — включається в кореляцію їх при збереженні ядра старих цінностей (революція, соціалістичний вибір та ін.), третя — схильна до радикальних змін у суспільстві, четверта — до реально радикальних зрушень на основі нових цінностей (визнання об'єктивних суперечностей, відмова від соціальних спрощень, захист прав індивіда, пріоритет таких прав перед груповими, національне самовизначення, утвердження прав людини). У складних умовах, коли здійснюється перегрупування політичних сил та їхніх організацій, неприйнятним є силовий тиск щодо носіїв цінностей та їхніх організаційних структур. Консолідація соціальних груп, політичних сил та їхніх політичних організацій у політичній системі суспільства відбувається на найвищих цінностях — демократії і свободи, людського життя й громадянського миру. На це спрямована консолідаційна діяльність усіх організацій системи владарювання.
9. Функція соціально-політичної модернізації. На кожному історичному етапі свого розвитку суспільство ставить замету соціальну модернізацію. Для країн посткомуністичного суспільства це означає швидкий рух до сучасних цивілізованих структур, високого рівня життя. А цього можна досягтина основі нових технологій і зрілих політичних відносин. Суспільство, для якого характерним є процес модернізації, здійснюєвідтворення на органічній новації, а не на тенденції розривуабо руйнування попередніх організацій. Воно прагне до збалансованості, гармонії економічної, політичної, правової та інших систем, а також їхніх внутрішніх елементів. Вибір шляхів модернізації, пошук національно особливих варіантів розвитку, утвердження ціннісних орієнтацій соціально-політичного руху до нового, подолання всього застарілого здійснюються структурними елементами політичної системи, закладаються ними в політику оновлення, у ті чи інші програми розвитку. Підстави соціально-політичної модернізації криються в політичній свідомості і ціннісних орієнтаціях, на основі яких і стає можливою політична консолідація.

10. Функція стабілізації соціально-політичного життя. Стабілізаційна діяльність політичної системи полягає в умінні з'ясовувати причини різних конфліктів (класових, групових, міжнаціональних, міжнародних, міждержавних, міжпартійних, регіональних та ін.), не допускати їхнього розвитку, знаходити виходи з кризових ситуацій шляхом досягнення компромісів, встановлення консенсусу. Стабілізаційна функція втілюється в реальних науково обґрунтованих програмах політичного розвитку.

Різноманітність функцій політичної системи суспільства свідчить не лише про процес його ускладнення, а й про розгалуженість функціонування політичних систем у суспільному організмі. Така різноманітність поглиблюється із саморозвитком цих систем, процесом самоорганізації й удосконалення їхньої політичної культури, демократичних форм виявлення структурних елементів.

Суспільство об'єктивно зацікавлене в розвитку політичної системи і її окремих структурних елементів. Усі вони мають політичну цінність. Чітке уявлення щодо змісту, функції, місця кожного з елементів у структурі політичної системи, у їхньому взаємозв'язку й взаємозумовленості дає змогу визначати регулюючі можливості політики. Воно допомагає грамотно здійснювати процеси політичного реформування, коли вони назрівають, зберігаючи при цьому почуття міри й не підмінюючи "законність" доцільністю, виключити з політичної практики використання надзвичайних заходів, непродуманих актів насильства, зняти внутрішнє соціальне й політичне напруження, забезпечити зв'язок держави і громадянського суспільства.