Політологія: Підручник

Автори: , , | Рік видання: 1998 | Видавець: Київ: Вища школа | Кількість сторінок: 304

5.2. Політична свідомість

Усвідомлення людьми суспільних відносин, свого місця і ролі в них, інтеграція їх у духовній сфері дістають втілення в поняттях суспільної та індивідуальної свідомості.



Усвідомлення людьми суспільних відносин, свого місця і ролі в них, інтеграція їх у духовній сфері дістають втілення в поняттях суспільної та індивідуальної свідомості. Суспільна свідомість, підкреслюють В. Андрущенко та М. Михальченко, є своєрідним "розуміючим охопленням" буття, його поясненим узагальненням до рівня ідеального уявлення про майбутнє.

Суспільна свідомість — це колективний розум народу, його духовний стан і цінність, цілісність духовного життя, що визначається суспільним буттям. За глибиною відображення дійсності у суспільній свідомості вирізняють буденну і теоретичну свідомість; за способом відображення — суспільну психологію та ідеологію; за предметом відображення — специфічні форми суспільної свідомості. Усі ці складові суспільної свідомості взаємозв'язані та взаємозумовлені. І якщо одна з них абсолютизується, розглядається у відриві від іншої, то на практиці це перетворюється на догматизм, антиісторизм суб'єкта соціального мислення, а головне — внаслідок цього суспільна свідомість як цілісність духовного буття відображає систему реальних суспільних відносин неадекватно, суб'єктивно, однобічно.

Так було за умов нелегітимної політичної влади, коли суб'єкти, що були при владі, оголошували суспільну свідомість та її форми найвищими цінностями духовності народу,, хоча вони такими не були. Тому суспільна свідомість не могла бути мобілізуючою, організуючою та перетворюючою силою. Суспільні ідеї, цінності та практика розривалися. Відносний поділ свідомості і буття ставав абсолютним. Суспільне життя міфологізувалося, а мова верховних політиків підміняла мову науки. Субстанція свідомості — свобода розпоряджатися розумовими здібностями, знаряддями інтелектуальної діяльності відокремлювалася від свого носія — людини.

Якщо атрибути свідомості та її основа — свобода — загнані у простір, де нагромаджується величезна маса відходів виробництва думки й мови, а буття не сприяє вираженню їх, то тут наявна утопічна суспільна й індивідуальна свідомість, відрив їх від дійсності, причому такий стан свідомості консервується та насаджується методами адміністрування, насильства, брехні. Влада, яка визначає, що повинен знати народ і окрема людина, є владою фіктивною. М. Бердяев зазначав, що для повалення фіктивної влади потрібна свобода слова. В атмосфері несвободи процвітають пусті слова, і вони незаперечні.

Відновлення смислу слова, правдивого, реального й повновладного вживання слів веде до такого стану свідомості, коли суспільство справді переродиться, змінить свою фактуру. Влада слів є владою зовнішнього. А ми повинні повернутися до внутрішнього. Все життя має визначатися зсередини, а не іззовні, з глибини волі, а не з поверхового середовища1.

Невільницька, рабська свідомість формує настанови псев-до-колективізму, псевдоактивності народу, окремої людини, призводить до панування у свідомості стійких догматичних стереотипів. Про них М. Мамардашвілі писав, що це "по-перше, ніколи окремо... але завжди разом. І по-друге: ніколи не сьогодні, а завжди лише завтра"2.

Відображення у монопольно-ідеологізованій суспільній свідомості лише того, що народу визначено верховною політичною владою у його масовому, нібито загальнонародному інтересі, який заперечує інтерес окремої людини, обіцянки майбутнього "раю" призвели радянське суспільство до істотних деформацій суспільної та індивідуальної свідомості. Соціологи відзначають такі її особливості: соціальний песимізм; фрустрація (омана, марне очікування), що проявляється у невпевненості у майбутньому, стомленості народу; підозріливість та агресивність; глибокий ціннісно-моральний вакуум, що виник внаслідок втрати віри у колишні духовні цінності; повернення до релігійно-моральних цінностей, піднесення авторитету конфесій; патерналізм та егалітаризм, які беруть початок в общинній свідомості, та ін. Значна частина населення не вірила жодній політичній силі.

Слід зазначити, що ці тенденції є панівними у розвитку суспільної та індивідуальної свідомості у республіках колишнього СРСР. У політичній свідомості вони виявляються ще виразніше. Це пояснюється тим, що політична свідомість зазнає великих і непередбачених змін більшою мірою, ніж інші форми суспільної свідомості, і відображає факт надмірної політизації всіх структур суспільного життя. Політизація суспільної свідомості виявилася у розбіжностях і суперечностях інтересів багатьох територіальних, національних, професійних, вікових та інших соціальних прошарків і груп населення, у можливостях і здатності вираження їх у суспільних, державних та інших відносинах.

Крім того, впровадження у практику механізмів гласності і демократії без необхідної загальнокультурної і політичної підготовки негативно позначається на політичній свідомості особи, соціальних спільнот, різних організаційних структур. Плюралізм у політичному житті на цій основі призводить до роздвоєння свідомості людини, ускладнень в усвідомленні сутності суспільних явищ, політичних цінностей і механізмів здійснення їх тощо. Модне нині в депутатському корпусі, в діяльності різних політичних сил виступання від імені народу показує незнання ними інтересів мас, відірваність від них. Тому позитивне, гуманне розв'язання нових політичних завдань значною мірою залежить від оновлення політичної свідомості соціальних спільнот, наповнення її реальним змістом.

Політичну свідомість розуміють абстрактно-догматично, в ній фіксується факт відображення класових інтересів, а це неправильно в ситуації декласованості й маргінальності суспільства, його соціальних прошарків і груп. Так, у короткому політичному словнику зазначається: "Політична свідомість — усвідомлення сфери політики соціальними суб'єктами (індивідами, групами, класами, спільнотами). Виступає як сукупність відповідних знань та оцінок. Політична свідомість завжди має суто класовий характер, оскільки являє собою специфічну форму вираження політичних інтересів класу, що зумовлені в кінцевому підсумку тим місцем, яке даний клас займає у системі суспільного виробництва"3. Це колишній, традиційний класовий підхід до визначення політичних понять, який не відображає реальностей політичного життя, а тому вдається до посилань на інші поняття (у даному випадку — політики) або до беззмістовних суджень типу "сукупність відповідних знань і оцінок", а яких конкретно відповідних знань і оцінок у сукупності їх — не зрозуміло. До того ж політична свідомість не відображає безпосередньо суспільне виробництво, а опосередкована неоднорідною соціальною структурою суспільства, політичними відносинами. Подібні дефініції, особливо у словнику, розрахованому "на найширше коло читачів", викликають заперечення, оскільки не дають змоги з'ясувати сутність політичних понять, нечітко їх формулюють.

У визначеннях політичної свідомості, що містяться у монографіях, статтях учених, більше ясності, але і в них не обійшлося без ортодоксальних моментів, подекуди поза увагою залишається сутність політичних реальностей, охоплених даним поняттям. Так, Р. Яновський писав: "Політична свідомість являє собою сукупність поглядів та настанов, що виражають ставлення тієї чи іншої соціальної групи або окремої людини до інших суспільних груп, класів, націй, суспільного ладу і процесів, що в них відбуваються, до історичного укладу й способу життя, політичних партій, соціальних цінностей, традицій і норм"4.

У даному визначенні політична свідомість правомірно розглядається як відображення відносин між суб'єктами, що зумовлюються характером суспільних процесів, ставленням до них, та інших організаційних і змістових суспільних та політичних регулятивів і цінностей. Однак поза увагою залишається головне у політиці — проблема влади та її відображення у політичній свідомості, вираження в ній політичних інтересів суб'єктів.

Якщо у понятті не фіксується сутнісний, субстанційний критерій того чи іншого явища у даному випадку політичної влади, то воно втрачає зміст. Це саме стосується і того випадку, коли поняття означає відображувані явища та процеси у загальному вигляді, що може бути застосоване до інших понять (суспільний лад та процеси, що відбуваються в ньому; історично сформований уклад і спосіб життя; соціальні цінності, традиції та норми).

Оскільки головне у політичному житті, політичних відносинах — проблема політичної влади та її функціонування, розвиток політичних інтересів суб'єктів, їх ставлення до політичної системи, її інституцій, то політична свідомість має відображати ці реальності. Тому політична свідомість — це сукупність поглядів, оцінок, настанов, що відображають полі-тико-владні відносини та політичні інтереси суб'єктів.

Сукупність знань політичної свідомості складається з пізнання політико-владних відносин кожного з їх видів: представницької (законодавчої), виконавчої, судової, а також із сукупності політичних інтересів суб'єктів, знання і цінності яких втілюються у наявності чи становленні колективної волі, спрямованої на здійснення функцій управління і самоврядування, народовладдя. Ці функції відбивають суспільно-політичні устремління, завдання і цілі. З багатоманітності видів політичних відносин випливає різноманітність видів політичної свідомості, які безпосередньо чи опосередковано фіксують обсяг та рівень субординаційних або координаційних взаємозв'язків між суб'єктами політики у духовній сфері, що виходять на політичну владу. Політична влада — це інтегруюча вісь політичної свідомості суб'єктів.

Будь-який вид політичної свідомості зумовлений об'єктивними інтересами соціальних спільнот та характером їхніх взаємовідносин. Водночас види політичної свідомості зумовлені особливостями соціальних, професійних, вікових та інших параметрів суб'єктів. Кожний з цих параметрів не є абсолютним, і якщо він однобічно перебільшується, це призводить до конфронтації суб'єктів. Виражаючи й захищаючи свої інтереси, взаємодіючи з іншими суб'єктами, окремий політичний суб'єкт і всі вони разом фіксують у свідомості ставлення не лише до "свого" виду політичних відносин, виду влади, а й до загальної політичної влади, що в цілому становить інтегруючу основу цілісності політичної свідомості.

У політичній діяльності люди завжди керуються знаннями, концепціями, програмами, настроями, почуттями, тобто політичною свідомістю. Політична свідомість як найважливіший духовний чинник політичної діяльності — це єдність теоретичного й буденного рівнів свідомості суб'єктів, що робить можливим і необхідним урахування їхніх інтересів, узагальнення їх у політичні програми, теорії, вироблення шляхів і засобів реалізації їх. Політична свідомість у такий спосіб виступає показником усвідомлення людьми цілей політичного розвитку, механізмів їх здійснення і водночас чинником розвитку політичного життя, політичної системи суспільства. Така інтегруюча роль політичної свідомості у суспільстві забезпечується її функціями, які становлять суперечливу єдність політико-психологічного, політико-ідеологічного та діяльніс-но-практичного компонентів структури політичної свідомості. Саме структурованість політичної свідомості дає змогу чітко виділити функціональний критерій її суспільного та індивідуального призначень. Інші підходи до визначення функцій політичної свідомості, як правило, засновані на різних критеріях. Як наслідок єдине, цілісне духовне утворення розчленовується або, навпаки, постає цілісним, але в будь-якому разі губиться основа функціональної визначеності політичної свідомості.

Виділяючи психологічну, ідеологічну та діяльнісну функції політичної свідомості як відносно самостійні, але такі, що взаємно проникають одна в одну і лише у своїй цілісності формують "обличчя" політичної свідомості, вважаємо, що не ідеологічна функція є провідною, а практично-діяльнісна. Політична свідомість виникає і функціонує у процесі практич-но-діяльнісного засвоєння людьми, соціальними спільнотами політичного буття. Діяльність є основою політичної свідомості, надає їй певності та загальнозначущого політичного змісту.

Політичні відносини та політика в цілому — це в основі своїй практична галузь діяльності суб'єктів, де духовні компоненти присутні у знятому вигляді. За сучасних умов ідеологічний компонент практично-політичної діяльності не може бути провідним. За плюралізму ідеологій та масово-психологічної діяльності населення не керується чіткою настановою політично невизначених цінностей, а об'єднується навколо іміджу, програми діяльності лідера, в якій наявні ідеологічні компоненти різного змісту, що є характерним для перехідних етапів суспільного та політичного розвитку.

Ірраціональність та швидка зміна настроїв мас, як відображення складності й невизначеності життєвих орієнтацій, призводять до нестабільності ідеологічного компонента політичної свідомості. Ситуація ускладнюється розривом між політичними цілями і настановами, цінностями, орієнтаціями людей. Десятиліттями пропаговані райдужні політичні перспективи ідеологічно забезпечувалися жорсткою, централізо-вано-бюрократичною державно-партійною номенклатурою. Люди звикли покладатися на керівництво партії і держави. Сформувався стереотип пасивно вичікувального, споживацького способу життя, зрівнялівки, особистої безпорадності, безвідповідальності та в цілому "колективної несвідомості", тип колективів з нерозчленованою свідомістю.

За тоталітарної політичної свідомості, відчуження людей від влади ця свідомість підтримувала віру народу в непогрішність верхів, мудрість вождів, що висловлюють, буцімто, народні інтереси. Політичний ринок наповнювався ритуальним словоблуддям, коли мова політики відображала міфи й утопії. Тому політична термінологія не мала нічого спільного з політичним смислом, мовою політичної науки, практикою політичного буття. Ідеалізація, прикрашання дійсності постійними догматичними настановами, стереотипами були зручними інструментами консервації рабської, слухняної свідомості мас та звеличення "мудрих" промов верховних правителів, Що підміняли голос народу, громадську думку.

Громадська думка як форма політичної свідомості відображає ставлення соціальних спільнот, осіб до політичних програм, дій політичних суб'єктів, політичних лідерів. Це один з дійових каналів демократичної політичної системи, завдяки якому політичні структури спроможні збагнути інтереси мас і розгорнути діяльність з метою їх задоволення.

Відчуження демократії від влади упродовж тривалого часу відбувалося шляхом перекручення громадської думки, неадекватного її вираження. Вузькогрупові, келейні інтереси тих, хто утримував владу, не піддавалися соціальній експертизі на людяність. Монополізм суджень бюрократизованої управлінської еліти відчужував різноманітність думок людей. Хоча в основі плюралізму теж лежить незбіг інтересів соціальних спільнот, проте він не заперечує спільних інтересів суспільства і держави.

Урахування громадської думки стає одним з каналів ефективності політичних дій суб'єктів. Однак говорити про її дієвість, компетентність, належну методологічну озброєність означає заперечувати реальний стан справ у цій сфері. Це новий для нас механізм, нова форма вираження політичної свідомості мас. А щось нове завжди перебуває у діалектичній єдності, боротьбі, суперечності із старим.

Однією з поширених соціальних суперечностей є підхід до громадської думки як до панацеї "демократичного", "наукового" вирішення багатьох проблем. Такий підхід склався за умов адміністративно-командної, бюрократичної системи керівництва й управління і є антидемократичним, поверховим, утопічним. Він забезпечується відповідним кадровим потенціалом. "Учені від соціології" заповнюють політичні структури. Сьогодні престижно мати соціологічну лабораторію, групу соціологів для вивчення громадської думки. При цьому нікого не цікавить, якою методологією та методикою озброєні соціологи — "новатори та прогресисти". Вважається: якщо громадська думка є специфічним станом суспільної і політичної свідомості, який відображає ставлення людей до найрізноманітніших питань суспільного і політичного життя, то пізнання його, вироблення практичних рекомендацій є само по собі благом, яке слід підтримувати й розвивати. Тому не має значення, на яких засадах ґрунтується вивчення громадської думки. Така "соціологічна наука" видасть бажаний результат, який здебільшого ніким не використовується. Отже, створювалася і створюється видимість демократичних процедур дослідження, застосування їх результатів, що за умов антидемократизму, авторитарності думки керівництва, низької демократичної культури мас є профанацією.

Нині йдеться не просто про подолання догматичного, консервативного погляду на громадську думку, а про її нову роль. Громадська думка має ґрунтуватися на всебічному розвитку демократичних інституцій, що дасть змогу подолати бюрократичні перекручення, відсталість, підміну волі народу адмініструванням, на можливостях широкого використання і розвитку демократичних відносин для безпосередньої участі людей у політичних процесах та управлінні ними. У такий спосіб можливе досягнення належного рівня громадської думки.

Нині сутність проблеми полягає не лише у вивченні громадської думки як чинника демократизації політичних процесів, а й у дослідженні обстановки, відносин, за яких виникає громадська думка, чинників, що зумовлюють її істинність, адже громадській думці передують суспільні настрої. Ці дві лінії творчого пошуку невіддільні, але відносний поділ їх необхідний, оскільки дає інформацію щодо суб'єктів громадської думки й обстановки, у якій відбувається оцінка ними предмета обговорення. У будь-якому разі суперечність між змістом громадської думки й обставинами, що зумовили її, має розв'язуватися демократичними методами, в основі яких лежить високий рівень культури людей. Цьому сприяють розширення самостійності соціальних спільнот у розв'язанні поточних політичних проблем, упровадження в практику відкритих конкурсів, атестацій, розширення демократичних засад в управлінні та інші заходи.

Даний процес перебуває у стадії становлення. Ще не відпрацьовані механізми реалізації демократичних відносин, що позначається на компетентності та ефективності громадської думки. Ступінь участі громадської думки у процесах управління на рівні відображення ЇЇ у політичній теорії може бути представлений у двох ракурсах: по-перше, у повноті вираження цієї думки, публічній відкритості всіх її секторів і підрозділів з використанням усіх наявних у суспільстві каналів; по-друге, у гарантованому включенні громадськості у механізм влади, в процеси підготовки, прийняття і реалізації рішень.

Ці моменти детерміновані станом демократичних відносин, культури суб'єктів у державних та громадських інституціях суспільства. Суб'єкт міркувань, думок живе не автономно, спілкуючись у процесі своєї діяльності з іншими людьми, соціальними спільнотами, він зазнає впливу на свою свідомість. Суттєвою ознакою будь-яких змін є їхній аксіологіч-ний (оцінний) характер, що залежить від багатьох чинників: загальної та професійної культури, політичної і соціальної ролі суб'єкта, його функцій тощо. Залежно від цього індивід висловлює свою думку, яка багато в чому визначається розвиненістю колективного розуму, обставинами, в яких формувалася думка. Знання обставин, врахування рухливості, мінливості суджень людей, вибір реальних інтересів пізнання, механізмів здійснення — важливі складові вивчення громадської думки та управління нею.

Якщо громадська думка формується на основі спільної зацікавленості людей у конкретних політичних питаннях, то процес становлення й використання інтересів різних соціальних груп, осіб як фундамент компетентності громадської думки набуває особливого значення. Не тільки громадську думку слід активно, систематично використовувати. Потребує адекватного регулювання й процес становлення та зміни інтересів людей як стимул їхньої діяльності.

В основі думок людини лежить синтез реальності та інтересів. Інтереси такі ж суб'єктивні й багатоманітні, як індивідуальні, своєрідні окремі особи. Індивідуальні оцінки людей з політичних питань, що становлять загальний інтерес, відображуються у суспільній думці.

Вираження загального інтересу значною мірою залежить від життєвої позиції індивідів, їх зацікавленого ставлення до політичних процесів, бачення у політичних проблемах змісту власних інтересів. Якщо індивідуальні інтереси не дістають відображення у загальних, то зміст громадської думки буде формально-парадним, неправдивим. Громадська думка, її компетентність залежать від того, наскільки в ній відображені загальні інтереси, як перетворена форма індивідуальних інтересів.

Політика як галузь узгодження і реалізації інтересів передбачає насамперед усвідомлення їх суб'єктами. Діалектика суспільних та індивідуальних інтересів, здійснення їх механізмами демократії передбачає, щоб корисна для суспільства діяльність перебувала під впливом насамперед включення людини в суспільні відносини на основі правильного розуміння своїх інтересів, які лише у кінцевому підсумку визначаються інтересами колективу, спільноти. Водночас зростання активності особи в усіх сферах політичної діяльності залежить від того, наскільки колектив рахується з індивідуальною думкою, наскільки демократичними є відносини у соціально-політичному середовищі.

Демократичні відносини у політичних структурах суспільства сприяють цілеспрямованому формуванню в особи пріоритету суспільних інтересів, їх гармонійному поєднанню з індивідуальними інтересами. Фундаментом цього процесу є рівні конституційні права й обов'язки особи, оплата за працею залежно від її кількості та якості, відсутність дискримінації за національними, расовими, політичними, партійними та іншими ознаками.

Усвідомлення діалектики суспільних та індивідуальних інтересів та реалізація їх на практиці є критерієм правильного розуміння особою свого місця і ролі у системі політичних відносин. Це знання позначається на формуванні громадської думки і становленні демократичної культури, розв'язанні колективних завдань. Вони розглядаються нею не як такі, що існують поза особою, а як її власна справа, умова і засіб самовираження і самоствердження в суспільстві. У менталітеті окремої особи відбувається поступове домінування "Я" над "Ми".

Індивідуальні інтереси нездійсненні без зв'язку з колективними політичними проблемами. Збіг політичних та індивідуальних інтересів по суті не означає, що всі інтереси (суспільні, політичні, особисті) завжди і за будь-яких обставин збігаються. Між ними існують суперечності, їх і фіксує громадська думка.

Якщо суперечності не виявляються і не розв'язуються, то політична свідомість, що відображується у формі громадської думки, стає деміургом політичної реальності. Це є характерним для тоталітаризму й авторитаризму. Політична свідомість є водночас передумовою формування політичної реальності. Якщо в ній жорстко задається незмінна колективна свідомість, що заперечує індивідуальну, то це є показником тотального тиску з боку можновладців. Внаслідок цього індивідуальна свідомість втрачає своє призначення, а людина вилучається з політичного процесу.

Якщо громадська думка враховується постійно і планомірно, то вона стає своєрідним "дзеркалом" суперечностей, інтересів різних соціальних груп, прошарків, осіб, дає можливість виявляти їх, узагальнити й розробити програму управління політичною діяльністю людей. Епізодичні дослідження громадської думки не дають знання динаміки зміни інтересів, передбачити напрям розвитку політичних процесів за їх допомогою не вдається. Необхідна чітка програма послідовного цілеспрямованого аналізу всіх процесів політичного життя суспільства, де громадській думці слід надати статусу основного регулятива в діалектиці інтересів груп і осіб, механізмі демократизації соціально-політичної обстановки. Для реалізації цього завдання слід подолати чимало організаційних, змістових та інших перешкод. Потрібно докорінно змінити ставлення до громадської думки у структур влади, довести на практиці, що громадська думка — не "бідний родич", не "прохач зі сторони", а повноправний і повновладний суб'єкт управлінської діяльності, не "контрагент", а справжній союзник, не перешкода у роботі, а навпаки — найважливіший чинник і механізм піднесення ЇЇ ефективності. Зміна ставлення до громадської думки, становлення демократичних відносин і культури мас — умови якісного перетворення політичної свідомості суб'єктів.

Завдяки динаміці політичних процесів поступово руйнуються стереотипи рабської, слухняної свідомості людей, розкріпачуються їхня воля й здібності до свідомих політичних дій. Елементи демократизації і гласності спонукають окремі соціальні прошарки до переходу від емоційно-чуттєвого до раціонально-змістовного пізнання політичної діяльності, підвищення політичної свідомості. Зараз не завжди спрацьовує механізм бездумного виконання і схвалення рішень, що приймаються у верхах. Водночас верхи усвідомлюють, що у кращому разі вони можуть лише порушити питання зміни політичної влади, її структур, але реалізувати їх без залучення мас на свій бік вони не в змозі. За умови врахування громадської думки верхами низи посилюють увагу до політики, її форм, методів і засобів реалізації, включаються у політичний процес. Відбувається поступове зрушення у напрямі професіоналізації політиків, усуваються негативні установки і стереотипи в політичній свідомості.

Однак позитивні моменти не слід переоцінювати. Як свідчать дослідження, дедалі чіткішою стає межа між політизова-ним шаром свідомості і екзистенціальним, тобто безпосередньо пов'язаним з долею окремої людини. Чим глибше проникає політика у цей життєвий шар, тим невпевненіше почуває себе людина у перехідний час.

Подолання труднощів політичного і суспільного буття, роздвоєності свідомості людей потребує мобільних ефективних програм діяльності, які б реально забезпечили усунення дефіциту всього життєво необхідного, дали можливість внести у політичну свідомість мас соціально-гуманістичні цінності й орієнтири.

Політична свідомість різних суб'єктів є відображенням рухомих політичних відносин. Лише у цьому разі вона набуває справжнього змісту й форми вираження, стає механізмом ефективних практично-політичних заходів. Особлива роль у цьому належить політичній ідеології.