1.1. Еволюція футуроорієнтованого потенціалу суспільно-політичної думки
Спроби осягнути розумом майбутнє мають досить давню історію. Від найдавніших часів до сьогодення можна вибудувати своєрідний ланцюг зусиль людства у цьому напрямі: міфологія — утопія — фантастика — прогнозування — футурологія. Причому кожна з ланок зазначеного ланцюга має самодостатнє значення і продовжує історію власного існування від виникнення до теперішніх часів.
Міфологія. Належить до найбільш ранніх форм опанування людиною майбутнього. Вона є невід'ємною складовою соціального становлення в межах різних цивілізацій. Недаремно Томас Манн розглядав міф як "частку людства". Розрізняють міфологію давню і як філософсько-літературний жанр. До останнього, зокрема, зверталися у своїй творчості такі відомі письменники, як Ф. Кафка, Т. Манн, Ж. Кокто. Народною міфологією і міфотворчістю, зверненими у минуле й майбутнє, проник-нутий роман "Сто років самотності" колумбійського письменника Габріеля Гарсіа Маркеса, який містить думку про те, що цивілізація загине, якщо не виробить загальнолюдської духовної спільності, відповідної моралі, яка була б основою гуманістичного розуміння політики.
Отже, міфологія дотепер, постійно модифікуючись та вдосконалюючись, залишається невід'ємною складовою людського мислення.
Проте, як зазначає російський філософ А. Тахо-Годі, цей взаємозв'язок має парадоксальне забарвлення. На противагу міфу мислення намагається вивести життя на шляхи пояснення його закономірностей, прагне і життя, і людську практику усвідомити поза різного роду магією, спрямувати його розумно і доцільно. Тому мислення нама-гається визнати міфи неспроможними та позбутися їх. Звідси — одвічне злиття і одвічна боротьба міфу і мислення упродовж тисячоліть, звідси ж — завдання науки вивчити розвиток людського мислення, що йде спершу шляхами міфологічного осягнення життя, а згодом вступає у суперечність з міфом, який заперечує дійсність і розвивається в боротьбі за свою самостійність.
Утопія. У тісному зв'язку з міфологічними уявленнями з давніх часів почали розвиватися утопічні ідеї, в яких виникнення бажаного майбутнього пов'язувалось не з надприродними силами, а з розумом і діяльністю людей. Термін "утопія" у перекладі з давньогрецької означає місце, якого немає. Цим поняттям визначається ідеальний, не-досяжний суспільний лад, державний устрій.
За всієї багатоманітності утопій більшість з них мають соціальний характер. Історія утопічної думки — це процес еволюції "утопізму", що простежується у працях Шан Яна, Платона, Августина Блаженного, Т. Мора, Т. Кампанелли, Ф. Бекона, А. Сен-Сімона, Ш. Фур'е, Р. Оуена.
Переважна більшість соціальних утопій не збувається, проте напрочуд часто збуваються окремі елементи ідеалізованих варіантів майбутнього. Достатньо уважно перечитати Т. Мора і Д. Уінстенлі, щоб провести паралелі елементів їхніх умоглядних управлінських систем із реально втіленою практикою суспільно-політичного розвитку, зокрема: зі спотвореними революційною свідомістю ідеями усуспільнення особистого майна, дружин, дітей в комунах перших років після революції 1917 р. в Росії; з формою одягу "під Сталіна" у радянських партійних чиновників; з неодмінними значками з портретом вождя у північних корейців тощо.
Цікаво, що спокуса утопізму не зникає із людського суспільства. Навпаки, нові конструкції утопій значною мірою активізуються у зламні моменти історії. Щодо оцінок значення утопічного мислення існують два полярно протилежних погляди. Представники першого вважають, що воно стимулює критичні уявлення і поглиблює ро-зуміння альтернативних форм соціальної організації. Прихильники протилежної точки зору виходять з того, що утопічне мислення здатне вводити людей в оману й відповідно сприяти нереальним очікуванням соціальних змін.
Особливий жанр, характерний для XX ст., становлять
антиутопії, які, на відміну від утопій, орієнтованих на бажане майбутнє, змальовують картини небажаного майбутнього. Найхарактерніші антиутопії створили Є. Замятін, О. Хакслі, Дж. Оруелл. Показовим є роман-анти-утопія "Ми" російського письменника Є. Замятіна, що становить собою художній конспект вірогідного віддаленого майбутнього людства. Написаний в епоху воєнного комунізму, роман-попередження занурює нас у те майбутнє суспільство, де вирішено всі матеріальні проблеми й де вдалося виробити всезагальне, безпомилкове, математично вивірене щастя шляхом ліквідації свободи, нівелювання людської індивідуальності, права на самостійність дії та думки. Ідилія майбутнього розгортається в романі під звуки "Маршу Єдиної Держави", жителі якої пронумеровані й життя яких проінтегроване: рожеві талони на любов; однакова їжа, отримана хімічним шляхом; бездоганна, розписана по пунктах дисципліна; механічна музика і поезія.
Письменник попереджає про небезпеку "ідеальної несвободи", інстинкт якої від народження закладений у людині. Цей інстинкт постійно знаходить своє втілення в ритуальних танцях, релігійних містеріях, військових парадах. Ось лише один фрагмент з роману "Ми".
"Площа Куба. Шістдесят шість потужних концентричних кіл: трибуни. У шістдесят шість рядів: тихі світильники облич, очі, які відображають сяйво небес — або, можливо, сяйво Єдиної Держа-ви... А зверху на Кубі, біля машини — непорушна, як із металу, фігура того, кого ми називаємо Благодійником. Обличчя звідси, знизу, не розібрати: видно тільки, що воно*окреслене строгими, величними, квадратними обрисами. Та проте руки...
І раптом одна з цих велетенських рук повільно здійнялася — повільний чавунний жест — і з трибун, підкоряючись піднятій руці, підійшов до куба номер. Це був один з Державних Поетів, на долю якого випав щасливий жереб — увінчати свято своїми віршами. І загриміли над трибунами божественні повільні ямби — про того божевільного, зі скляними очима, що стояв там, на сходах, і очікував логічного наслідку своїх безумств".
Цей роман з позиції сьогодення сприймається не тільки як пересторога тоталітарних тенденцій, реалізованих відповідними політич-
ними режимами у XX ст., а й як своєрідне попередження про те, куди може привести прагнення "скляним, електричним, вогнедиха-ючим ІНТЕГРАЛОМ проінтегрувати безкінечне рівняння всесвіту". Наука, відірвана від морального і духовного начал в умовах вселенської "наддержави" і панування технократів несе нечувану небезпеку для людини й суспільства.
Фантастика. Як наступна складова футуроорієнтованого потенціалу людства, є формою відображення світу, де на основі реальних уявлень створюється логічно несумісна з ними картина Всесвіту. Цей жанр реалізується в художній літературі, кіно, театрі, живописі, скульптурі та ін. Із соціальною фантастикою пов'язана творчість М. Булгакова, Р. Бредбері, С. Лема, К. Саймака, С. Кінга та інших відомих письменників. Фантастичні твори нерідко відтворюють один з можливих варіантів розвитку історичного, політичного процесу, застерігаючи від небажаного перебігу подій, з приводу чого Р. Бредбері зауважив: "Ми не передбачаємо майбутнє, ми попереджаємо його". Так, в одному з його оповідань під назвою "Усмішка" показано варіант можливого майбутнього з людьми, які забули своє минуле, зневажають мистецтво, культуру. І навіть, більше того, з якоюсь незрозумілою насолодою знищують "Монну Лізу", чарівна усмішка якої з розшматованої картини дістається малому хлопчикові — як нагадування про прекрасне, нетлінне і як сподівання на по-долання цивілізацією загрозливої у своїй реальності дегуманізації.
Прогнозування в науці. Розглядається як самодостатній напрям, основу якого становлять спроби оцінити майбутні соціальні події у певній галузі наукових (як природничих, так і соціальних) знань. Окремі елементи прогнозування існували вже в Давньому Світі. З розвитком наукових знань у XV-XVII ст. вони почали складатися в систему. Цей процес значно прискорився на середину XIX ст. — час виникнення марксизму, що гучно заявив про себе як загальномето-дологічну основу вивчення тенденцій соціально-історичного процесу і з яким багато дослідників власне й пов'язують початок здійснення наукового прогнозування в суспільних науках.
На межі ХІХ-ХХ ст. під впливом марксизму та інших соціальних вчень з'являються твори прогностичного характеру, присвячені конкретним проблемам майбутнього. Інтерес наукової громадськості до окремих аспектій майбутнього Землі й людства стимулював, зокрема, бурхливий розвиток природничих наук. У 1901 р. англійський письменник Г. Уеллс опублікував працю "Передбачення про вплив прогресу техніки і науки на життя і думку людини", де він розглядав вірогідні соціальні наслідки науково-технічного прогресу. Французький вчений П. Бертло виступив з прогнозом переходу в майбутньому до промислового виробництва синтетичних продуктів споживання хімічними методами. Достовірним виявився прогноз російського вченого К. Ціолковського щодо виходу людства в космічний простір. Широку наукову перспективу пізнання глибинних процесів у розвитку людства відкрила ідея ноосфери, сформульована першим президентом Української Академії наук В. Вернадським. Разом з прогнозами наведених учених відомі прогнози Д. Менделєєва, І. Мечникова, І. Павлова, К. Тімірязєва та ін., які відкрили нові напрями щодо прогнозування тенденцій людського розвитку в різних галузях природничих і соціальних наук.
Футурологія. Цей термін (від лат.
futurum — майбутнє і
logos — учення) запровадив до наукового обігу 1943 р. німецький соціолог О. Флехтхейм. Він мав на меті створити нову науку, своєрідну "філософію майбутнього", орієнтовану на його науково-теоретичну розвідку з тим, щоб протиставити її утопії. Вчений розглядав футурологію як науку, вільну від будь-яких ідеологічних поглядів і соціально-утопічних доктрин, як галузь суспільствознавства, завданням якої є розробка концепцій про майбутнє людства, перспективи розвитку різних соціальних процесів.
Починаючи з 60-х років XX ст., футурологія і прогнозування у західній науці зблизилися між собою і набули значного поштовху. Таке зближення з погляду соціальних наук є закономірним, оскільки між ними не існує жорсткого розмежування, і загальні спостереження, які належать до футурології, придатні для прогнозування. Відмінність між ними може існувати лише в орієнтаціях. Якщо фу-турологія орієнтується переважно на широку соціальну стратегію, то прогнозування (в даному разі політичне) найчастіше реалізується в тактичних короткострокових прогнозах: аналізі політичних ризиків, попередженні прогнозованих конфліктів, передбаченні доступних для огляду політичних ситуацій, плануванні державних управлінських рішень та прогнозуванні їх наслідків.
Футурологічний напрям, що набув значного поширення, почав розглядатися як засіб підведення теоретичної бази під практику прогнозування. З тих пір до сьогодення чітко простежується періодизація футуроорієнтованих прогностичних підходів, яка містить три основні етапи: 1) 60-ті — початок 70-х років; 2) кінець 70-х — початок 80-х років; 3) від 90-х років.
Головною особливістю футурологічних концепцій 60-х — початку 70-х років стало ототожнення футурології з науковим прогнозуванням і оформлення її як спеціального наукового напряму в працях "Комісії 2000 року" при Американській академії мистецтв і наук під головуванням Д. Белла, а також у доповідях Римського клубу. У наукових підходах зазначеного періоду знайшли відображення усвідомлення людством катастрофічності сучасної цивілізації, зокрема руйнівного впливу на людину техногенного суспільства та небезпеки ядерної війни.
Характерним для досліджень цього періоду є відображення стану фрустрації (руйнування всіх надій і віри в майбутнє, страху людини перед майбутнім). Вченими було виявлено, що в умовах стрімкої модернізації традиційні суспільства руйнуються, у світі відбуваються зміни, які випереджають свідомість, і людині дедалі важче стає адаптуватися до цих змін. Найхарактернішою в зазначеному контексті є книга американського вченого Е. Тоффлера "Футурошок" (1970), в якій всебічно охарактеризовано стрес та дезорієнтацію людини внаслідок численних змін за короткий відрізок історичного часу.
До особливостей футурологічних концепцій кінця 70-х — початку 80-х років можна віднести зосередження дослідницьких зусиль переважно на екологічних проблемах, розробленні концепцій та моделей, які відображають злам світової цивілізації — перехід людства від епохи Модерну до Постмодерну. Тоді ж було розроблено концепції "нового світового порядку" (Г. Кіссінджер) та постіндустріального суспільства (Е. Тоффлер, 3. Бжезінський, Д. Белл, А. Турен).
До цього періоду належить доповідь Римському клубові українця Богдана Гаврилишина за назвою "Дороговкази в майбутнє". Доповідь зафіксувала прагнення тогочасних вчених до пошуку шляхів, якими можуть розвиватися різні суспільства, з тим, щоб, за словами відомого японського вченого і політика Сабуро Окіти, "не залишатися застиглими у тенетах вчорашніх поглядів, ідеологій і проблем". Видана окремою книгою ще в 1979 p., доповідь Б. Гаврилишина дотепер залишається актуальною. Характеризуючи в той час найпри-датніший сценарій розвитку СРСР, вчений зокрема зазначив: "Можливими наслідками спроби зберегти існуючий стан були б зростаючі невдоволення, ворожість і дисидентство, а потім спалахи насильства, що підсилювалися б окремими подіями, які сприяли б розпаду Радянського Союзу. В результаті більшість нинішніх союзних республік стали б незалежними державами. Вони прагнули б зберегти свою незалежність протягом кількох десятиліть. Зазнавши радощів і гіркоти такої незалежності, вони, можливо, добровільно створили б більші об'єднання, подібні до Сполучених Штатів Європи або Середньої Азії, водночас відповідно зберігаючи свою культурну самостійність, як у сучасному Європейському Економічному Співтоваристві. Російська республіка також знайшла б своє місце у такій наднаціональній будові, де вона посіла б місце сильного партнера, але лише партнера".
Починаючи з 90-х років, для футурологічних концепцій стає характерною яскраво виражена філософсько-історична і соціально-політична орієнтація глобального характеру. Серед таких підходів особливо вирізняються ідея "кінця історії" Ф. Фукуями (1990), в якій обґрунтовано настання історичного затишшя в майбутньому внаслідок переваги ліберальної демократії на всьому геополітичному просторі планети, а також ідея "зіткнення цивілізацій" С Хантінгтона, яка стверджує, що після руйнації двополюсного світу на людство чекає "реванш Бога", тобто загострення суперечностей і вірогідне зіткнення між цивілізаціями, які консолідуються довкола традиційних релігій.
Для всіх трьох етапів властивим є намагання розмежування понять "футурологія" і "прогнозування". Останнім часом поняття "футурологія" найчастіше вживається як образний синонім прогностики і прогнозування, що позначає всю сукупність літератури про майбутнє. Загалом у підходах, присвячених опануванню майбутнього, починає домінувати вивільнена від заідеологізованого світобачення науково обґрунтована плюралістична тенденція щодо прогностич-них засобів і можливостей. Вона не виключає нетрадиційних, до кінця ще не зрозумілих і не з'ясованих наукою варіантів. Логіка їх урахування пов'язана з тим, що все існуюче на землі, як зазначає Пауло Коельо, приховує в собі історію цілого світу: "Можна розкрити книгу на будь-якій сторінці, можна подивитись на чиюсь долоню, на карту з колоди, на політ птахів — на що б не глянути, завжди можна вловити зв'язок із тим, що має статися. Фактично не ці речі самі по собі показують щось, а люди, вдивляючись у них, занурюються у Душу Світу".
Важко з цим не погодитись, якщо ми виходимо з узагальненого розуміння плюралістичної картини пошуків майбутнього. Якщо ж ми присвятимо себе розробці конкретного проекту чи програми політичної діяльності у чітко визначеному сегменті політичного життя, тоді ми мусимо дотримуватися наявних методології і практики забезпечення науково достовірних розробок, планів, проектів, програм.
