§2. Формування етнополітичних думок у Давній Греції та Римі
Аналізуючи розвиток тогочасної етнополітичної думки, варто мати на увазі, що цей процес хоча і йшов по висхідній, але не був лінійним і безперервним. Він знав часи піднесення й застою, а подекуди і назадницького руху. Етапи цього розвитку збігаються із загальновизнаними етапами світової історії. Далеко не однозначним був і внесок різних країн та народів у цей процес. Найбільшим він виявився там, де існували розвинуті на той час держави, і де вони займали вигідне геополітичне становище тощо. Такими державами були, перш за все, Давня Греція та Рим і саме там слід шукати витоки етнополітичної думки. Досить слушно з цього приводу висловився англійський філософ Ф.Бекон: ''Науки, які у нас існують, майже всі мають джерелом греків. Того, що додали римські, арабські та новітні письменники небагато і воно не має великого значення; та й яким би воно не було, воно засновано на тому; що вже відкрили греки".
Із цієї точки зору великий інтерес, на думку автора, становлять роботи давніх істориків Геродота, Плутарха, Полібія, Страбона. Фукідіда та багатьох інших. В їх роботах, які, по суті справи, заклали основи не лише історії, а й етнографії, описуються численні племена і народи, їх культура, мови, звичаї', традиції, спосіб життя тощо. Прикладом може служити 24-томна "Римська історія" римського історика грецького походження Аппіана (І-ІІ ст.н.е.), кожний том якої було присвячено окремому народові. В працях давніх мислителів описувались також і тогочасні етнічні та етнополітичні процеси, зокрема: колонізації, добровільної й
прим усової асиміляції, виникнення добровіл ьних союзів різних народів та величезних імперій, які утримувались силою зброї.
Надзвичайно велику цінність мають праці тогочасних філософів, політичних діячів, а також тих, кого можна вважати "прабатьками" політології, а деякою мірою і етнополітології. Це, перш за все, Арістотель, Платон, Протагор, Сенека, Сократ, Ціцерон та багато інших. Вклад цих видатних мислителів у розвиток філософської та політичної думки добре відомий. Проте їх внесок у зародження етнополітичної думки ще чекає на свого дослідника.
Показово, що вже тоді серед вчених намітились різні підходи до тих чи інших явищ, процесів та тенденцій. Спочатку; наприклад, народ розглядався ними як суто етнічне об'єднання. Але з часом деякі мислителі починають розглядати його і як певне державно-політичне утворення. Одним із засновників такого підходу був відомий римський політичний діяч і оратор Ціцерон (106-43 pp. до н.е.). Народ, зазначав він, це об'єднання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою щодо питань права і спільності інтересів. Не буде, мабуть, перебільшенням вважати це початком т. зв. "етатистського"підходу до понять "нація", "народ", який сьогодні превалює у західній етнополітології.
Вчені Давньої Греції та Риму намагались осмислити наслідки контактів між народами, причини їх нерівноправного становища, принципи взаємовідносин із державою тощо. Адже вже тоді народи були поділені на пануючих і підлеглих, споконвічних мешканців тієї чи іншої території та прийшлих "колоністів".3 Чи не звідти тягнеться сучасна тенденція поділу населення посттоталітарних держав на "корінне" та "мігрантів"? І чи не звідти бере свій початок сучасна західна концепція "етнічної стратифікації", згідно з якою кожний етнос займає відведене йому місце у т. зв. "табелі про ранги"?
Як вже відзначалось, тодішні держави виникали переважно на етнічній основі. Представники пануючого етносу об'єднувались незалежно від свого соціально-класового походження й статусу проти експлуатованих ними рабів, які складались переважно із представників інших народів. Теж саме відбувалось і у тодішніх імперіях.
Схоже, що вже тоді виник феномен, який у другій половині XX століття отримав назву "етноклас", коротко говорячи, створились групи людей, соціально-політичний статус яких у суспільстві визначався, перш за все, етнічним походженням.
Особливо активно відстоювали нерівноправність народів найбільш відомі давньогрецькі мислителі Платон (427-347 pp. до н.е.) та його учень і вчитель А. Македонського Арістотель (384-322 pp. до н.е.). Вони ретельно обґрунтовували нерівноправність народів, виступали за їх
відокремлений розвиток, створення держави за етнічним принципом] відкрито висловлювали негативне ставлення до представників інш племен, а пізніше і закликали до їх загарбання тощо. Для обох мислителУ всі вони були "варварами", а значить і рабами. ''Варвар і раб за своєю природою поняття тотожні", підкреслював Арістотель.4 На думку Пла-тона, різниця між греками і "варварами" була настільки суттєвою, що навіть норми ведення війни були іншими в залежності від того, чи велась війна між грецькими племенами й державами, чи між греками і "варварами". У першому випадку, треба було дотримуватись принципів "людяності", продаж полонених не дозволялась; у другому - війна велась з усією безпощадністю, а переможеш перетворювались на рабів.Все це було, на думку автора, одним із перших проявів ксенофобії, етноцентризму, етніцизму та етнократизму.
Значний науковий інтерес із етнополітичної точки зору становлять погляди багатьох давніх мислителів на проблеми держави. Показово, що й тут діапазон їх думок був надзвичайно широким: від моноетнічної мінідержави-полісу до величезних надетнічних імперій і, навіть, світової держави.
Найбільш відомим прихильником першого типу держави був Платон. Він наполегливо доводив переваги мінідержави, ратував за її економічну незалежність або "самодостатність" і водночас виступав проти територіального розростання. Дещо іншої думки був Арістотель.
По-перше, він виступав за територіально більшу державу, але таку, щоб її розміри були доступними для нагляду і легкими для контролю й управління.
По-друге, вона мала займати якомога вигідніше геополітичне становище.
По-третє, пізніше, як вже відзначалось, він всіляко вітав створення імперії. Прихильником імперії був також Ціцсрон та багато інших тогочасних мислителів.
На думку стоїків, найбільш відомим серед яких був Луцій Сенека (33 р. до не. - 65 р. не), ідеалом може бути лише світова держава з єдиним урядом і законами. Щодо окремих держав, то їх слід вважати штучними, випадковими утвореннями, котрі не мають суттєвого значення для людства і як такі приречені на зникнення.
Відповідно до поглядів на державу формувались і погляди на лояльність та громадянство. Більшість мислителів ратувала за лояльність громадян до своїх держав. При цьому, вони посилались на концепцію договірних відносин між державою та її громадянами, яку вперше сформулював грецький філософ Сократ (469-399 pp. до не.), і який вважав батьківщину вищою й дорожчою за батька з матір'ю. Водночас він наголошував, що надбання громадянства чи відмова від нього є особистою справою людини, як і її виїзд чи в'їзд та проживання в будь-якій країні. Актуальними є і його думки щодо ставлення громадянина до
онів своєї' держави. Він зобов'язаний їх виконувати, але має право поборювати ті закони, які вважає несправедливими.
Протилежної думки дотримувались грецькі та римські стоїки, які, будучи прихильниками світової держави, палко відстоювали світове громадянство, що зрівнювало у правах всіх людей планети, і поклали початок ідеології, котра пізніше отримала назву "космополітизм". Ідея світового громадянства з часів своєї появи і по сьогоднішній день викликає досить гострі дискусії, і все ще чекає на свого дослідника. Тому тут лише зазначимо, що зародження цієї ідеї було реакцією на посилення етноцентризму етніцизму та ксенофобії, а також на появу колоніальних імперій, з їх експлуатацією та визиском і давала поневоленим народам хоч якусь надію на краще майбутнє.
У Давній Греції та Римі народились і були втілені в життя й такі ідеї як: 'месіанізму", тобто провідництва та пануючої ролі "обраного богом народу , претендентів на яку ніколи не бракувало;"колоніалізму;", причому в обох його варіантах - мирного освоєння вільних земель та загарбання чужих територій і народів; "асиміляції", теж в двох її формах -природного сприйняття тим чи іншим народом або його частиною мови і культури іншого народу та насильницького їх нав'язування; переселення народів", знов таки у добровільній і примусовій формах та багато інших.
Водночас народились й інші ідеї, котрі можна охарактеризувати як етпополітичні і які з часом стали визначальними для розвитку людської цивілізації. Маються на увазі, перш за все, ідеї незалежності й вільного розвитку народів, боротьби проти поневолення, визиску та гноблення тощо. Але вже тоді правлячі кола починають займатись питаннями етнополітики, а саме - вести пошук прийомів, методів і засобів збереження своїх величезних імперій. Головними з них були: протиставлення народів, їх насильницька асиміляція і переселення, а також підкуп місцевих еліт, їх залучення до управління і таке інше.
Є підстави вважати, що вже тоді з'явились і деякі думки, котрі через тисячоліття увійдуть до теоретичної бази етноконфліктологіи Йдеться про те, що Арістотель та інші тогочасні вчені починають з'ясовувати причини заколотів, переворотів і народних повстань, вивчати їх рушійні сили, вести пошук шляхів їх попередження й нейтралізації та ін.
Особливо слід сказати про тогочасні загарбницькі війни, за допомогою яких створювались величезні колоніальні імперії. Якщо вірити історичним джерелам, то були перші міжетнічні війни, які супроводжувались геноцидом і етноцидом, тобто знищенням цілих племен та народів. А як ще можна охарактеризувати, скажімо, дані про те, що лише Цезар за час десятилітньої війни, в одній лише Галлії "поневолив триста народностей, воював з трьома мільйонами людей, з яких один мільйон знищив у часи битв і стільки ж захопив у полон". Це були, мабуть, перші "мегажертви" ( термін 3. Бжезинського) того, що в XIX ст. буде названо шовінізмом.
Одним із головних принципів, на яких базувалась тогочасна колоніальна імперська політика, був сумнозвісний принцип "divide et impera" - "поділяй і володарюй". Принагідно відзначимо, що правлячі кола тогочасних імперій починають дбати про "юридичне обгрунтування" цієї політики. Зокрема, римськими придворними юристами було розроблено т. зв. "'право народів", яке виправдовувало війни, рабство, заснування імперій, нерівноправне становище метрополії і колоній тощо.
Але ніщо не могло перешкодити народним повстанням та етно-визволь-ним війнам.
Бо вже тоді почали зароджуватись ті дивовижні, складні й вкрай суперечливі феномени, які будуть розвалювати імперії, стануть рушійними силами суспільного розвитку і які у новітні часи отримають назви "націоналізм" та "етніцизм".
Та найбільше значення для сучасної етнополітологи мають ідеї й досвід мирного співжиття тогочасних племен і народів. Тим більш, що цих ідей і досвіду було чимало. Перш за все, заслуговують на увагу думки й практика об'єднання багатьох племен і народів у різноманітні союзи, створення федерацій та конфедерацій тощо.
Досить цікавим є тогочасний досвід запобігання ескалації конфліктів та розгортання війн між племенами, народами й державами шляхом ведення переговорів, пошуків компромісу, підписання мирних угод і договорів тощо. Ці угоди й договори декларували свободу, незалежність та самостійність їх учасників, повагу до існуючого політичного ладу і законів, недоторканість кордонів ("неможливість нового розподілу землі") та ін.
Варта уваги й думка давніх мислителів, зокрема Арістотеля і Полібія, про циклічний характер світового розвитку. Згідно з цією думкою, будь-яке суспільство проходить етапи зародження, піднесення, розквіту та занепаду. Після завершення цього циклу зазначені процеси починаються знову й знову, нагадуючи нескінченний коловий рух. Впродовж багатьох століть ця думка досить успішно використовувалась при аналізі етнополітичної сфери суспільного розвитку.
Розглянутий вище матеріал дає можливість авторові зробити наступні висновки:
По-перше, Давня Греція та Рим, як і деякі інші тогочасні держави, стали "колискою" багатьох етнополітичних думок та першим полігоном для їх випробування. Зокрема, у роботах тогочасних мислителів почав складатись понятійно-термінологічний апарат сучасної етнополітологи,
формуватись ідеї взаємовідносин між племенами та народами, а також між ними та державою, вироблятись принципи етнополітики тощо.
По-друге, тогочасні етнополітичні думки відбивали реалії доіндустріального етапу розвитку людської цивілізації. Однак, чимало тих думок, щоправда значною мірою трансформованих й модернізованих, дійшли до наших днів і становлять певний науковий інтерес.
По-третє, вже тоді намітились дві тенденції чи два напрямки у розвитку етнополітичних думок та їх реалізації. Першу тенденцію, представниками якої слід вважати Платона, Арістотеля та деяких інших мислителів, можна охарактеризувати, користуючись сучасною термінологією, як консервативну (ідеї месіанізму, насильницької асиміляції та переселення народів, унітарної держави, колоніальної імперії тощо). Другу тенденцію, яка простежується в роботах Демокріта, Сенеки й багатьох інших філософів та істориків, можна вважати, знов таки за сучасною термінологією, ліберально-демократичною (ідеї вільного розвитку культур і народів, їх мирного співіснування й взаємозбагачення, федералізму конфедералізму та ін.). Ці дві тенденції теж дійшли до наших днів, позначившись на розвиткові не лише зарубіжної, а й вітчизняної етнополітичної думки.
По-четверте, вже початок історії людської цивілізації засвідчив, що її розвиток йде завдяки нескінченним змінам процесів інтеграції, фрагментації та дезінтеграції.
По-n'яте, вже тоді почався пошук оптимальних форм державного устрою та міждержавних об'єднань. Були апробовані, зокрема, такі форми як "етнічна" унітарна держава, надетнічна імперія, поліетнічні федерація та конфедерація. При цьому, децентралізована федеративна держава й конфедерація (союз вільних держав) довели свою перевагу над централізованою унітарною державою та колоніальною імперією. Про це, зокрема, досить чітко й однозначно висловився такий всесвітньо відомий знавець проблем державного устрою як французький мислитель Ш.Монтеск'є. "Греція, - писав він, - була зобов'язана своїм тривалим процвітанням цим союзам (федераціям та конфедераціям - Авт.). Завдяки їм римляни змогли виступити проти всього світу і тільки завдяки їм світ зміг захищатись від Риму".
Так, чи приблизно так, на погляд автора, зароджувалась та розвивалась етнополітична думка, накопичувався перший досвід вирішення етнополітичних проблем. Але, і це слід особливо підкреслити, протягом наступних п'ятнадцяти століть ця думка майже не розвивалась, вона нібито завмерла, перетворившись на заскнілу догму.
Однією з головних причин цього явища було те, що протягом зазначеного періоду панівною формою державного устрою стала імперія.
Панування імперій було обумовлено, перш за все, особливостями доіндустріального етапу розвитку людства. Побудовані на політичних засадах, імперії об'єднували силою або загрозою її застосування десятки різних племен і народів. Це, по суті справи, були конгломерати народів і культур. Імперська форма устрою державного життя перетворилась на своєрідний "глечик", до якого було надовго "загнано" і '"зачинено" "етнічного Джина", точніше "етнічних Джинів". Етнічні спільноти, говорячи сучасною мовою, так і не вийшовши на арену політичного життя, так і не ставши "політичними акторами", надовго були відсунуті від неї і перетворені на об'єкти різного роду сумнівних, а найчастіше злочинних соціально-економічних та політичних експериментів. Могутня сила етнічної ідеї виявилась незатребуваною. Більше того, значна частина матеріальних і духовних сил імперій була змарнована на боротьбу з цією ідеєю.
Проте, світ не став від того кращим чи безпечнішим. Почались битви між імперіями, боротьба за поділ і перерозподіл колоній, які до того ж супроводжувались династичними й релігійними війнами та жорстокою класовою боротьбою.
Початок індустріальної революції, який датується XIV-XV століттями, завдав досить міцного удару по "імперському глечику", проте він його витримав (хоча вже з'явились перші тріщини). Однак, як виявилось пізніше, це було початком кінця доіндустріального сталу розвитку людства та імперської форми державного устрою.