Політологія: Навч. посіб.

Обґрунтовуючи суть політики як суспільного явища, функціонування політичної системи, зміст і ефективність політичної діяльності пересічного громадянина та політичного лідера, не можна оминути поняття суспільного інтересу.

Інтереси — це об'єктивні відносини між потребами й середовищем, у якому потреби реалізуються внаслідок певної діяльності.

Суспільний інтерес — спонукальні сили діяльності соціальних груп, мас людей, спираючись на які суспільство може вдаватися до необхідних управлінських впливів на цю діяльність. Соціальний інтерес спрямований на соціальні інститути, установи, норми взаємовідносин у суспільстві, від яких залежить розподіл предметів, цінностей і благ, що забезпечують задоволення потреб.

Вихідним пунктом аналізу суспільних інтересів є категорія суспільних потреб. Потреби як спосіб реалізації суспільних відносин становлять іманентну сутність особистості; інтереси — це "зовнішня" форма суспільних відносин. Зміст інтересів формується на основі як потреб, так і соціальних засобів, залучених до реалізації останніх.

Людина задовольняє потреби лише в суспільстві, інтереси реалізуються тоді, коли вирішуються протиріччя, спричинені потребами різних соціальних верств і груп. Інтереси мають об'єктивний характер, тому одним із суттєвих питань є їх усвідомлення. Успішність реалізації інтересів різних соціальних верств, класів, груп безпосередньо пов'язана зі ступенем їх усвідомленості: якщо об'єктивні інтереси не усвідомлені або усвідомлені незадовільно, будь-яка соціальна група може або досягти мети, що об'єктивно не відповідає її інтересам, або взагалі не прагнути вигідного для себе рішення.

Усвідомлення інтересів передбачає також їх диференціацію на поточні й фундаментальні. Перші відображають умови існування суб'єкта, пов'язані з задоволенням елементарних потреб; другі тісно пов'язані з основними умовами існування індивіда, з суттю цього соціально-економічного ладу.

Абсолютизація інтересів у масовій свідомості сприяє появі політичних лідерів, які у своїй діяльності можуть виявити певні інтереси, але не осягнути суспільно значущих цілей. Загалом варто відзначити, що функціонування політичної влади — складний процес, який базується на усвідомленні соціальних інтересів.

Групи інтересів та групи тиску існують впродовж усієї історії людства, відтоді, коли почали формуватися системи влади. Специфіка конкретної групи інтересів виявляється в тому, що, по-перше, саме конкретний інтерес відрізняє цю групу від інших суб'єктів господарської діяльності; по-друге, ці інтереси можуть виходити за межі норм, правил, навіть закону; по-третє, вони повинні мати можливість представити свої прагнення державним структурам. Специфіка інтересу є однією з базових ознак групи. Інша характеристика — можливість реалізувати свій інтерес.

Соціальна структура суспільства призводить до складної конфігурації різноманітних групових інтересів. Основоположником теорії груп інтересів вважають американського політолога А. Бентлі, який першим визначив групи інтересу та їх діяльність як предмет політологічного аналізу. Проте А. Бентлі та Д. Трумен трактували групи інтересів та їх вплив на соціально-політичні процеси як винятково американський феномен, де групи були єдиними рушіями політичного процесу.

Група інтересів — це свідоме об'єднання людей на ґрунті спільності потреб та інтересів, що прагне впливати на владу задля відображення своїх інтересів у курсах державної політики. Групи інтересів — це переважно добровільні організації різного спрямування (професійні, молодіжні, феміністські, релігійні, культурні тощо), які мають значну автономію. Такі організації, не претендуючи на політичну владу, прагнуть впливати на неї для забезпечення своїх специфічних інтересів.

Взаємодія груп інтересів із владними структурами та між собою через систему формалізованих і неформалізованих зв'язків є основою налагодження і підтримання консенсусних відносин у межах демократичного політичного устрою. Діяльність кожної групи інтересів важлива, оскільки всі вони спільно створюють плюралістичне середовище для вироблення державної політики. За умови представлення інтересів лише невеликої кількості груп позитивний ефект їх діяльності фактично втрачається, оскільки вже не можна казати про них як про канал зв'язку між суспільством і державними органами та про забезпечення ними представництва інтересів суспільства.

Одну з перших класифікацій груп інтересів запропонував Г. Алмонд, який поділяв їх на:

— дезорієнтовані групи, які не мають жодних інституційних основ та об'єднують людей, що протестують проти конкретної політики;

— групи, які не мають характеру асоціацій, тобто ті, які ґрунтуються на класовій, культурній або етнічній ідентичності, висловлюють свої інтереси безпосередньо через індивідів, сім'ю та релігійні інституції;

— інституційні групи інтересу — групи, які фактично наявні у більших організаціях, зокрема, політичних партіях і законодавчих органах влади;

— асоціації — специфічні групи інтересу висловлення інтересів (профспілки, організований бізнес).

Політологи також виокремлюють спонтанні, організовані та інституційні групи інтересів. За ступенем гласності в їх функціонуванні групи поділяють на відкриті (явні) та приховані (латентні); за тривалістю існування — на стійкі та тимчасові.

Долучаючись до політичної діяльності, спонтанні групи є базовими суб'єктами політики, на основі яких створюються вторинні суб'єкти — асоціації, спілки, об'єднання, які:

— по-перше, забезпечують функціональне представництво інтересів спонтанних груп;

— по-друге, захищають власні, значно вужчі інтереси, котрі згодом можуть отримати домінуюче значення в їхній діяльності.

Ці групи називають організованими групами інтересів. Коли вони чинять безпосередній тиск на владні структури; то водночас є групами тиску.

Групи тиску — це об'єднання громадян, які безпосередньо не борються за владу, але наполягають на врахуванні своїх інтересів при здійсненні політики (профспілки, підприємницькі об'єднання тощо).

Західні політологи під групами інтересів розуміють саме ті, вторинні утворення, що виявляють політичну активність, репрезентуючи й захищаючи певні інтереси за допомогою різноманітних акцій тиску. Визнаючи, що в деяких випадках ці два поняття повністю або частково збігаються, вочевидь, доцільно розмежувати "групи інтересів" як ширші спільноти людей, що усвідомлюють специфіку своїх інтересів і ставлять завдання їх захистити, та "групи тиску" — організації та об'єднання, що безпосередньо зайняті захистом групових інтересів за допомогою активних дій у сфері політики.

З-поміж організованих груп інтересів і груп тиску виокремлюють:

— захисні групи, що створюються задля захисту власних матеріальних та професійних інтересів або інтересів ширшої соціальної групи, яку вони репрезентують (профспілки, об'єднання підприємців, творчі спілки, організації ветеранів тощо);

— функціональні (проблемні) групи, що створюються задля просування певних програм на політичну арену, привернення до них уваги громадськості та урядів. Вони об'єднують громадсько активних людей, котрі прагнуть вирішити проблеми, не обов'язково щодо їхніх власних інтересів (захист прав людини, захист довкілля тощо).

Серед організованих (захисних і проблемних) груп інтересів є як стійкі, так і тимчасові утворення. Останні виникають переважно тоді, коли людей об'єднує якась одна особливість їх суспільного становища, яку вони прагнуть змінити або нейтралізувати політичними засобами, або хвилює певне питання, спонукаючи їх до політичної участі (біженці, прихильники проведення референдуму з якогось конкретного питання тощо).

Проміжне становище між спонтанними та організованими групами інтересів посідають так звані інституційні групи інтересів (військові, бюрократія, церква).

Усі охарактеризовані раніше групи відкрито заявляють про свої інтереси, пропагують власні програми, прагнуть мобілізувати якомога ширшу підтримку громадськості та вплинути на уряд. Функціонування структурованих відкритих інтересів становить інституційну основу громадянського суспільства.

Поряд із ними в будь-якому суспільстві наявні приховані (латентні) групи інтересів (клани, кліки, мафії, родинно-земляцькі об'єднання).

Клан — це мала група у рамках великої, виникає стихійно, і тому належить до системи неформальних зв'язків. Він намагається за допомогою закулісних дій так сформувати певну суспільну (політичну) структуру, щоб посісти в ній панівне становище й отримати якнайбільшу матеріальну вигоду. Мета клану — повне панування над структурою без її зміни. Приховуючи методи своєї діяльності, він водночас афішує власний вплив для розширення кола своїх прихильників.

Мафія — це група осіб, які намагаються досягти корисливих і владолюбних цілей не лише в рамках певної організації, а й суспільства загалом. Для того вони налагоджують зв'язки з владними структурами і чинять тиск на можновладців із використанням як законних, так і незаконних засобів. Мафія прагне впливати чи навіть формувати внутрішню та зовнішню політику держави задля задоволення своїх незаконних інтересів.

Об'єднання людей на основі родинно-земляцьких зв'язків впливають на суспільну думку, організовують підтримку певних політичних сил та акцій на основі різноманітних контактів між людьми певного кола, незалежно від відмінностей у світогляді, політичних поглядах, освіті, соціальному статусі.

Приховані групи інтересів є у будь-якому суспільстві, особливо активізуючи свою діяльність у кризові періоди. За загальним правилом, вплив прихованих угрупувань на політику тим більший, чим менш структурованими є основні, відкриті елементи соціальної структури. У посткомуністичних державах, зокрема й в Україні, до цього додається безпрецедентно сприятливий ґрунт для їх виникнення та функціонування: перерозподіл одержавленої власності за неусталених інститутів влади, слабкість та залежність судової влади, відсутність дієвого впливу з боку більшості суспільства, на прийняття важливих політичних та економічних рішень.

Попри помітні відмінності між різними видами груп інтересів і груп тиску, можна констатувати, що вони орієнтуються переважно на однакові напрями та способи впливу.

Основними напрямами їх діяльності є:

— вплив під час виборчих кампаній;

— вплив на законодавчий процес;

— вплив на кадрові питання;

— вплив на прийняття й виконання управлінських рішень;

— вплив на суд і судові рішення.

Найчастіше використовують такі безпосередні способи взаємодії з владними структурами:

— особисте послання політичному лідерові (главі держави) або верховному органові правління;

— забезпечення собі безпосереднього представництва у правлячій еліті;

— контакти між елітами, використання персональних знайомств і зв'язків з людьми при владі;

— вплив через бюрократичний (адміністративний) апарат.

— лобі (неформальні кулуарні об'єднання високооплачуваних представників або агентів груп, які чинять тиск на владні структури, використовуючи політичні, економічні, ідейно-психологічні засоби).

Поряд із прямим впливом застосовують і непрямий тиск, діючи через партії або через громадську думку, яка формується за допомогою засобів масової інформації.

Якщо охарактеризовані раніше способи для певних груп є недостатніми або неефективними, вони вдаються до масових акцій протесту (демонстрацій, пікетувань, страйків). Якщо ж влада і далі продовжує ігнорувати їхні вимоги, це може спричинити збройні конфлікти, повстання, революції.

Політологи виділяють такі основні чинники, що визначають впливовість зацікавлених груп:

— тип політичного режиму;

— рівень легітимності групи, що заявляє про свої вимоги;

— здатність групи застосувати певні санкції;

— ресурси, які має група (фінансове становище, рівень організованості, кількість членів).

Існує два основних підходи (дві дослідницькі парадигми) до вивчення впливу групових інтересів на політику: марксистська теорія класів і класової боротьби та теорія плюралістичного суспільства.

Згідно з марксистським ученням про класи, процес соціальної диференціації діє лише в напрямі поляризації суспільства на два основних класи (експлуататорів та експлуатованих); кожне класове суспільство має одну основну суперечність — щодо володіння засобами виробництва; політична влада завжди є явним або прихованим пануванням (диктатурою) одного класу над іншим. Вирішити цю основну класову суперечність, що має непримиренний (антагоністичний) характер, можна лише за допомогою революції.

Протилежним до охарактеризованого є ліберально-демократична теорія групових інтересів та їх ролі у політичному житті, що виявляється в теорії плюралістичного суспільства. Плюралісти погоджуються, що тенденція до дихотомізації суспільного поділу могла діяти в період раннього капіталізму, але заперечують її дії у сучасних розвинутих суспільствах. Останні мають складну соціальну структуру, різні групові інтереси (економічні, соціальні, культурні, професійні), тобто соціальний плюралізм. Групи перебувають у стані перманентного протистояння, яке не лише не підриває стабільності соціальної та політичної системи, а й сприяє їй. Адже в такій ситуації представникам зацікавлених груп доводиться постійно шукати шляхів до примирення, вести переговори, укладати союзи, тобто відмовлятися від політики силового тиску й формувати політичну культуру компромісів.

Перевагою плюралістичного суспільства є те, що суспільні групи мають змогу захищати власні інтереси, виступаючи на політичній арені як організовані сили. Р. Дал зауважує, що категорією політології є не соціальний чи культурний плюралізм у розумінні "багатоманітність", а саме "організаційний плюралізм", здатний перетворити групи інтересів на суб'єктів політичного процесу. Організаційний плюралізм у сфері громадського життя призводить до утворення партій, які є подальшою ланкою представництва й захисту специфічних групових інтересів політичними засобами.

Способи взаємодії організованих групових інтересів між собою та з владними структурами визначаються багатьма чинниками, зокрема й характером самих інтересів. З огляду їх сумісності, наявні три типи інтересів:

— спільні, або такі, що об'єднують різні групи;

— взаємозаперечуючі, або такі, що протиставляють групи одна одній;

— паралельні, або такі, що не впливають на взаємовідносини між групами.

Перший тип інтересів переважає там, де виникає спільна для усіх або багатьох груп потреба у вирішенні певної проблеми. Особливий випадок становить збіг інтересів у подоланні загрози існування суспільства, що спричиняє спільні дії населення під час війни, чужоземної інтервенції, природної катастрофи. Такі інтереси задовольняються об'єднаними зусиллями різних зацікавлених груп на підставі тимчасової або довготривалої згоди (консенсусу).

Другий тип інтересів — це ті, які взаємно заперечують один одного. Сам зміст цих інтересів, зіткнення інтересів створює перешкоди на шляху їхнього взаємного зіткнення. У таких випадках натрапляємо на різні форми силового протиборства.

Третій тип інтересів — такі, що існують паралельно, не перетинаючись, що й дає змогу задовольняти одні з них без особливих утрат для інших.

Отож, можливі дві форми взаємодії групових інтересів — конфлікт і згода (консенсус).

Політичний конфлікт — зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб'єктів політики в їхньому прагненні реалізувати власні інтереси й цілі, пов'язані насамперед з боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також із політичними перспективами розвитку суспільства.

Політичні конфлікти виконують низку функції (рис. 7.4).

Джерела політичних конфліктів, їх цілі та наслідки легше пояснити, враховуючи класифікацію конфліктів на три основних типи: конфлікт цінностей, конфлікт ідентифікацій, конфлікт інтересів.

Конфлікт цінностей — це боротьба довкола уявлення про те, що є правильним або важливим, до яких цілей треба прагнути.

Конфлікт ідентифікацій — це суперечності щодо вільного визначення громадянами своєї етнічної чи громадянської приналежності.

Конфлікт інтересів пов'язаний із зіткненням різних, насамперед політичних і соціально-економічних інтересів.

Більшість конфліктів може бути оптимізованою на будь-якому рівні й етапі, а основне інструментальне завдання щодо конфлікту має бути визначене як управління ним. Управління конфліктом — урегулювання, розв'язання, придушення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства загалом чи окремих його суб'єктів.

Важливою формою взаємодії зацікавлених груп у політиці можна вважати консолідацію на основі консенсусу. Консолідація — це форма політичної взаємодії, що призводить до об'єднання зацікавлених груп для досягнення спільних цілей. Консолідація може набувати форми виборчого блоку, об'єднання фракцій у парламенті на підтримку того чи іншого питання порядку денного, узгодження масових дій задля чинення тиску на уряд чи парламент тощо.

Політична консолідація як форма взаємодії виникає на основі консенсусу. Консенсус — згода між суб'єктами політики з певних питань, на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх основних соціальних і політичних груп суспільства; прийняття рішення без голосування за виявленням усезагальної згоди.

Консенсус є важливою умовою політичної стабільності. Він дає змогу управляти суспільством ненасильницькими методами й дає підстави говорити про політичну консолідацію (єдність) суспільства. Проте загальна згода є передумовою і серцевиною консенсусного стану суспільства, не підлягає точному визначенню і кількісному виміру. Зафіксувати консенсус можна лише на підставі його наслідків, основним із яких є: стабільне функціонування системи, відсутність системних конфліктів. Інакше кажучи, конфлікт виникає, коли порушується консенсус; останній з'являється, коли врегульовується конфлікт.

Найсприятливіші умови для досягнення політичного консенсусу виникають за панування норм терплячості, компромісу, визнання чужих інтересів як гарантії здійснення власних, котрі поширені в умовах громадянського суспільства і є його ознаками. Важливу роль у досягненні консенсусу відіграють і політичні інститути — законодавчі органи, суди, коаліційні партійні системи, що об'єднують плюралістичне суспільство.