Політологія: Навч. посіб.

Автори: , , | Рік видання: 2010 | Видавець: Київ: Знання | Кількість сторінок: 415

Дивись також:

ПРАВОВА ДЕРЖАВА

тип держави основними ознаками якої є зв'язаність правом, верховенство закону, поділ влади і правовий захист ...

УНІТАРНА ДЕРЖАВА

(від лат. unitar єдність) – форма державного устрою, яка базується на зверхності суверенітету (верховної влади), ...

ЕТАТИЗМ

(від франц. etat - держава) - поширення активності та впливу держави на соціально-політичне життя із ...

РЕСПУБЛІКА

(лат. від respublica, від respublica – суспільна справа) -держава, в якій органи влади формуються за ...

СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА

демократична держава, що спирається на широку соціальну основу і здійснює активну соціальну політику, спрямовану на ...

9.1. Держава як політична організація суспільства: сутність, походження та функції

Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України актуалізувало необхідність вивчення проблем, пов'язаних з державою як політичною формою організації суспільства.

Вивчення держави передбачає передусім з'ясування притаманних їй ознак, функцій, прерогатив, структури, форм. Не менш важливим є ознайомлення з теоріями походження держави, концепціями сучасної держави, ознаками правової держави та механізмами її співвідношення з громадським суспільством.

Нині у світі є близько 200 держав, які відрізняються одна від одної історією, рівнем соціально-економічного та культурного розвитку, соціально-політичною організацією, розміром території, кількісним та якісним складом населення, ступенем впливу на міжнародній арені. Однак кожна з цих держав є найголовнішим системоутворюючим елементом політичної системи, її ядром, що охоплює сукупність безпосередніх суб'єктів політики.

Дослідники різних епох демонстрували сталий інтерес до природи держави, при чому погляди на державу змінювались історично. У країнах Стародавнього Сходу державу розглядали як щось святе, що виникає внаслідок Божої волі, а тому потребує беззаперечного підкорення. До початку XX ст. таке розуміння збереглося в суспільствах з одноособовою (монархічною) формою влади, що передавалася у спадок. Проте ще у Стародавній Греції різні філософи та філософські течії починають пов'язувати державу з вимогами справедливості (піфагорійці), законності (Сократ), турботи про суспільне благо (Демокріт). Арістотель трактував державу як вищу форму спілкування між людьми. На думку Арістотеля, держава виникає не лише для господарського обміну і протидії несправедливості. "Вона з'являється тільки тоді, коли створюється спілкування заради благого життя між сім'ями і родинами, заради досконалого і достатнього для себе самого життя". У багатотомній праці "Політика" Арістотель описав 158 грецьких і варварських державних устроїв. Найбільш вдалою формою держави він вважав конституційну помірковано-демократичну республіку (політію), що спирається на середні верстви суспільства, на вільних людей середнього статку і передбачає правління більшості в інтересах усього суспільства.

Розвиток історичної думки призвів до появи значної кількості іноді навіть протилежних думок про походження, суть та основне призначення держави. У середні віки, коли визначальну роль у житті суспільства відігравала Церква, панівною була теологічна теорія, яка трактувала виникнення держави та державної влади з Божої волі. Звідси випливає святість, недоторканність держави, покора всіх підданих державній владі. Патріархальна теорія обґрунтовує патріархально-патерналістичну концепцію держави, згідно з якою держава — це результат історичного розвитку сім'ї. Природний процес розростання сім'ї у роди, потім у племена призводить до появи великих спільнот, якими і стали держави. За цією теорією, спадковий монарх — це нащадок племінних вождів, які ведуть свій родовід від Адама.

У XVII—XVIII ст. чималої популярності набуває теорія суспільного договору, яка доводить, що держава виникає на певному етапі історичного розвитку людства як наслідок укладання угоди між народом і правителем. Держава тут є органом загального примирення людей, які перебували у природному стані, коли тривала "війна всіх проти всіх". Концепція суспільного договору існувала у двох різновидах. У першому випадку наголос на тому, що народ добровільно віддав право керувати суспільством монархові й тому має добровільно підкорятися, виправдовував абсолютизм. Інша концепція наголошувала на тому, що в разі невиконання правителем своїх обов'язків, занедбаності умов угоди народ має право на супротив правителю.

Є ще й інші теорії походження держави. Зокрема, органічна трактує виникнення держави як наслідок природної диференціації органів "суспільного організму"; психологічна пояснює походження держави особливими властивостями психіки визначних осіб; теорія завоювання трактує появу держави як результат завоювання та поневолення одних племен іншими і встановлення на завойованій території влади завойовника; класова теорія пов'язує появу держави з поділом унаслідок майнового розшарування суспільства на класи, з яких один панує, а інші підкоряються. Сучасна загальна теорія походження держави є юридичною. Вона пов'язує виникнення держави з правами людини, розглядає як правову форму організації та функціонування політичної влади. v

Сьогодні, коли історичний метод у політичних дослідженнях не відіграє важливої ролі, дискусії довкола проблеми виникнення держави припинилися.

На думку багатьох політологів, держави виникали різними шляхами, і на їх утворення впливали різноманітні чинники.

Погляди вчених на суть й основне призначення держави теж відрізнялися неоднорідністю та суперечливістю. На думку Т. Мора, держава — це змова багатих проти бідних (таке розуміння держави згодом було притаманне марксистам та анархістам); німецький філософ Г. Гегель трактував державу як втілення моральної ідеї, "образ і дійсність Розуму", "ходу Бога в світі"; інший німецький філософ І. Кант вважав, що призначенням держави є забезпечення максимальної відповідності державного устрою принципам права. На думку К. Маркса і Ф. Енгельса, мораль, право і заснована на них держава у класовому суспільстві повинні бути повністю підпорядковані інтересам панівного класу. У розумінні Г. Кельзена, держава — це "позитивний правопорядок, який примусово регулює суспільство людей", звідси, кожна держава вже за означенням є правовою. Іншою є думка українського вченого Б. Кістяківського, який вважав, що наявність законів не є підставою для ототожнення держави з правом, і що "тільки маючи справу з уповноваженими особами, котрі можуть виставляти правові вимоги до самої держави, державна влада виявляється змушеною незмінно дотримуватися законів". Отже, розмаїття підходів до сутності та призначення держави дає кардинально відмінні трактування: від розуміння держави як апарату насильства — "чудовиська, що пожирає людей" (Т. Гобс, Ф. Ніцше, В. Ленін) — до трактування її як інструмента здійснення солідарних планів людей, втілення їх спільної волі та досягнення "загального блага".

З метою систематизації різноманітних підходів до розуміння суті держави та її стосунків з неполітичною сферою суспільства в політології використовують поняття парадигми. Парадигма — це концептуальна схема, модель теоретичного осмислення явища та його сприйняття суспільною свідомістю. Для пояснення суті та призначення держави в сучасній політології прийнято використовувати три парадигми держави, які виділив іспанський політолог X. Карраседо.

Парадигма справедливої держави — традиційна формула технократичних і раціоналістичних концепцій від Платона до Гегеля і Маркса — нгіні практично втілена у країнах Сходу та в державах ісламського світу. Концепція "справедливої держави" декларує: держава — це все, вона наділена вищою мудрістю, знанням одвічних і незмінних законів, вона втілює у собі і у своїй діяльності абсолютний порядок, який встановлює остаточно, а громадяни повинні лише безапеляційно його виконувати. Держава повністю підпорядковує собі громадянське суспільство, втручається і регламентує всі сфери життя суспільства, поширює вплив на сімейні та приватні відносини, на релігію і мораль. Критикувати діяльність такої держави заборонено. Не підлягають перегляду абсолютні (наприклад, класові) інтереси, встановлені абсолютні етичні межі, яких не можна порушувати. Така держава — це наставник, опікун, а и політика — це певна педагогіка. Держава вирішує всі проблеми сво'іх громадян, а останні, своєю чергою, завдячують усім, що мають, державі. На практиці така держава тяжіє до деспотизму і тоталітаризму (колишній

СРСР). Її стосунки з громадянами мають патерналістичний характер (від лат. pater — батько), що призводить до того, що держава контролює не лише поведінку людей, а й їхні думки, переконання, ціннісні орієнтації.

Парадигма держави політичного реалізму притаманна ліберальним демократіям і передбачає щонайменше державності, яка є гарантом особистої свободи кожного члена суспільства в її "негативному" трактуванні (як "свободи від...", перш за все, від втручання в особисте життя) і використовує механізми примусу лише за необхідності. Мета такої держави — створення завжди тимчасової рівноваги між протилежними інтересами різних суспільних груп, що сприяє запобіганню конфліктів. Найбільшим політичним досягненням такої держави є ефективні дії, які дають бажані результати, при цьому політичні настанови постійно модифікуються, а на шляху досягнення політичних цілей немає жодних моральних обмежень. У суспільстві панує прагматичне ставлення до держави, яке опирається на тезу про етичну нейтральність влади. Крайнім виявом держави політичного реалізму стала наприкінці ХУЛІ — у першій половині XIX ст. у СІНА концепція "держави — нічного сторожа", яка не втручається в повсякденні справи громадян, а лише оберігає їхні спокій і майно, коли вони сплять.

Парадигма "правової держави" передбачає раціональне співвідношення індивідуальної та громадянської свободи з державною владою, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, опираючись на усталені правові норми, встановлені у визначеному конституцією порядку, що виникає на основі консенсусу. Правова держава не лише гарантує права людини, а й відповідає за рівномірний розподіл первинних благ. Метою державної політики є забезпечення автономії особи поєднанням вимог свободи (як позитивної, так і негативної) з рівністю (права людини в їх динаміці та розвитку). Правова держава — це вища форма державного буття, найдосконаліший ступінь державної організації (рис. 9.1).

Незважаючи на наявність різноманітних теорій держави, поглядів і підходів до розуміння її суті та призначення, політологи визнають підставові характеристики державної організації, серед яких:

— наявність публічної влади, яка не ототожнює себе з суспільством і в розпорядженні якої є особлива система органів та установ, що професійно виконують функції управління (чиновництво) та захисту населення (військо, правоохоронні органи тощо);

— утримання системи суспільної влади і державного апарату управління за рахунок податків з населення;

— територіальна організація населення і верховенство державної влади над цією територією;

— наявність системи правових норм, санкціонованих державою й обов'язкових для всього населення;

— право представляти інтереси всього суспільства і виступати від його імені як усередині країни, так і на міжнародній арені (суверенність влади) (рис. 9.2).


Правова держава як форма державного буття, найдосконаліший ступінь державної організації

Суверенітет як верховенство державної влади вирізняє державу від інших інститутів політичної системи, стосовно яких вона є самостійною і незалежною. Лише держава представляє все суспільство, інтереси всіх соціальних груп, захищає права й свободи громадян та забезпечує їхні загальносоціальні потреби. Суверенність державної влади виражається у монополії на продукування загальнодержавних актів, виробленні та реалізації внутрішньої


і зовнішньої політики. З іншого боку, диференціація суспільства на різні групи, які мають власні інтереси і прагнуть їх задовольнити оволодінням державною владою, призводить до того, що держава як сукупність владних та адміністративних органів може здійснювати управління в інтересах певної групи, найбільш наближеної до влади, або такої, що володіє нею монопольно.

Держава використовує певні прерогативи, до яких належать:

— управління суспільством задля стабілізації суспільної системи та збереження цілісності суспільства;

— застосування організованого примусу;

— збирання податків, мита, випуск грошей і регулювання грошового обміну;

— використання всіх суспільних ресурсів для здійснення внутрішньої та зовнішньої політики.

Отже, держава — це структурована і правовим шляхом унормована суверенна суспільна (публічна) влада, що здійснює контроль над конкретною територією та виступає від імені всього суспільства при вирішенні внутрішніх і зовнішніх питань. Вона є основним системоутворюючим елементом політичної системи.

Суспільне призначення держава здійснює через виконання своїх функцій, які традиційно поділяють на внутрішні та зовнішні. Такий поділ певною мірою є умовним, оскільки кожна функція держави охоплює і внутрішні, і зовнішні аспекти.

До зовнішніх належать функції:

— оборонна, яка забезпечує цілісність держави, її безпеку, розвиток військового потенціалу;

— дипломатична, спрямована на створення та забезпечення сприятливих умов для розвитку держави в системі міжнародних відносин, розвиток співпраці з іншими країнами, інтеграцію у світове співтовариство.

Виконуючи зовнішні функції, держава прагне забезпечити реалізацію національних інтересів на міжнародній арені.

Серед внутрішніх функцій виділяють:

— адміністративно-управлінську;

— нормотворчу;

— правозахисну;

— виконання загальносуспільних робіт;

— вирішення конфліктів і стабілізацію суспільних відносин;

— здійснення політичного керування;

— інтеграційну;

— національно-консолідуючу тощо.

В Україні, яка впродовж кількох століть була пошматованою і перебувала у складі інших держав, розвиток національної свідомості та культури відбувався під впливом імперських центрів. Саме тому, після проголошення незалежності, особливого значення для української держави набула національно-консолідуюча функція. Вона полягає в тому, що держава:

— об'єднуючи всі приналежні до неї території, визначає зовнішні межі, в яких відбуваються процеси економічної, мовної, культурної інтеграцій;

— зумовлює спільність історичної долі та традиції, зокрема у стосунках з іншими народами;

— сприяє творенню єдиної для всієї нації системи цінностей, у яких відображено специфіку національного поступу й які водночас є орієнтиром для подальшого вирішення суспільних проблем;

— сприяє розвитку національної культури (національна система освіти, національна наука, мистецтво, література);

— часто ініціює створення національної релігії (англіканська церква у Англії, ініціювання екуменічного руху в Україні).