Політологія: Навч. посіб.

Порівняльний аналіз демократичних режимів та притаманних їм форм правління становить важливий напрямок сучасної політології. Вагомий внесок у його розвиток зробив голландський політолог А. Лійпхарт. Йому належить, зокрема, спроба типологізації демократичних режимів та визначення найбільш придатних моделей демократії й форм врядування для молодих демократичних держав. Він відніс країни, в яких демократичні режими проіснували неперервно 50 і більше років (з кінця Другої світової війни), до стабільних демократій. Згідно з підрахунками А. Лійпхарта, 1980 р. таких держав налічувалося 21. Водночас існувало ЗО (новоутворених та нестабільних) демократій. Разом вони охоплювали приблизно 37 % населення земної кулі.

На думку А. Лійпхарта, стабільність демократії характеризується високим ступенем відповідальності урядів перед своїми виборцями (уряди відгукуються на вимоги і враховують преференції (побажання) тих суспільних груп, за допомогою яких вони прийшли до влади). Аби перекласти преференції людей на мову політики, використовують різноманітні формальні й неформальні інститути та зразки практики. Відмінності ж між ними, як і спільні, повторювальні риси, дають змогу виділити певні моделі демократії, або типи демократичних режимів, які функціонують у сучасному світі і до певної міри можуть бути використані країнами, що тільки-но зробили чи роблять свій вибір на користь демократичної системи врядування.

Посилаючись на означення демократії як поліархії, А. Лійпхарт вирізняє дві діаметрально протилежні її моделі (два типи демократичних режимів): мажоритарну або Вестмінстерську модель, взірцем якої є Великобританія, і консенсусну модель, котра може бути найвиразніше представлена через політичну систему Швейцарії.

Суть Вестмінстерської моделі — правління більшості (всі важливі питання вирішуються голосуванням за принципом більшості голосів). Вона, як наголошує А. Лійпхарт, є найбільш придатною для гомогенних суспільств. Суть консенсусної моделі — поділ влади між якомога більшою кількістю людей (через надання меншинам права вето з питань, що зачіпають їхні інтереси та через інші механізми). Консенсусна модель допоможе вирішувати проблеми гетерогенних (поділених, сегментованих, багатоскладникових) суспільств.

Кожній із цих моделей відповідає певний тип взаємовідносин між виконавчою і законодавчою владами, спосіб створення урядових коаліцій, ступінь концентрації влади в законодавчих органах, ті чи інші типи виборчих систем, конституційного і державно-територіального устроїв.

Загалом їх можна подати у вигляді табл. 10.2.

Виокремлення цих двох моделей є певною теоретичною абстракцією. Сучасний політичний дизайн різних країн є значно строкатішим. Проте наявність цієї типології допомагає упорядкувати відомості про розмаїття режимів.

Таблиця 10.2. Діаметрально протилежні моделі демократії