Політологія: Навч. посіб.

Автори: , , | Рік видання: 2010 | Видавець: Київ: Знання | Кількість сторінок: 415

Дивись також:

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ПОЛІТИЧНА

– (political independence) — самостійність, суверенність держави у внутрішній і зовнішній політичній діяльності; можливість для ...

АКТИВНІСТЬ ПОЛІТИЧНА

(political activity) -енергійна, наполеглива діяльність особистості, групи, різних політичних сил і організацій, спрямована на досягнення ...

11.3.1. Глобальний процес демократизації

Трансформація недемократичних політичних режимів і перехід до демократії значної кількості держав — це одна з найсуттєвіших складових сучасного світового політичного процесу, який переживає третю і найпотужнішу хвилю демократизації (табл. 11.2).

Таблиця 11.2. Хвилі демократизації

Хвилі демократизації

Період, pp.

Країни

Перша тривала хвиля демократизації

1828—1926

США, Франція, Італія, Німеччина, Аргентина

Перша хвиля зворотнього руху (відкату)

1922—1942

Італія, Німеччина, Аргентина

Друга короткочасна хвиля демократизації

1943—1962

Австрія, ФРН, Італія, Японія, Ізраїль, Аргентина, Перу, Індія, Південна Корея

Друга хвиля зворотнього руху (відкату)

1958—1975

Бразилія, Аргентина, Чилі

Третя хвиля демократизації

Триває з 1974 р.

Португалія, Іспанія, Греція, низка країн Латинської Америки, Азії, Африки, країни Центральної та Східної Європи і колишнього СРСР

Отже, третя хвиля демократизації, яку нині переживає людство, почалася в середині 70-х років у країнах Південної Європи: Португалії, Іспанії, Греції. Потім, у 80-ті роки, збанкрутували диктаторські режими в Чилі, Аргентині, Парагваї, Бразилії, Південній Кореї, на Філіпінах тощо. Неабияке значення мав 1989 р. — рік оксамитових і не лише оксамитових (Румунія) революційних переходів у країнах Центральної та Східної Європи. Нарешті, на початку 90-х років тоталітарні режими припинили країни СРСР. Загалом комуністичний тоталітаризм скасували 28 держав, що входили до складу СРСР і так званого соціалістичного табору. Більшість із них обрали шлях демократії.

Вивчення загальних і специфічних рис переходу до демократії у цих країнах здійснюється на основі двох теоретичних підходів: інституційного і генетичного. Перший допомагає отримати відповідь на запитання, які інститути найбільше сприяють стабілізації демократії в тій чи іншій країні, а отже, дає змогу окреслити відповідний для неї інституційний дизайн. Другий аналізує молоду демократію, що формується в перехідних суспільствах, з огляду на її зародження та розвиток, намагається передбачити можливі стадії переходу.

У межах теорії переходу аналізуються спільні та відмінні риси процесів демократизації в різних країнах, стадії та фази трансформації. Враховується значення політичної та правової традицій, навичок громадянського життя для утвердження демократичних інститутів. Пропонуються найвдаліші форми демократичного правління та робляться прогнози щодо майбутнього. Вчені прагнуть передусім пояснити, чому перехід до демократії, що починається водночас і за зовні однакових чи дуже схожих умов, в одних країнах відбувається успішно, а в інших ні; від чого залежать тривалість і специфіка руху до демократії; в чому полягає і від чого залежить її остаточний успіх.