Політологія: Навч. посіб.

Соціальна диференціація суспільства, його поділ на величезну кількість соціальних груп, кожна з яких має специфічні економічні, культурні та інші інтереси, створює потребу в представництві, врахуванні цих інтересів у курсах державної політики. Йдеться про встановлення стабільних каналів взаємозв'язку між громадянським суспільством і державою. Одним із найефективніших і найпоширеніших каналів такого взаємозв'язку є політична партія. Політичні партії виникають як продукт громадянського суспільства, водночас у процесі свого функціонування виступають одним із найважливіших елементів політичної системи.

Що ж можна вважати політичною партією? Інколи політичними партіями називають станові, ба навіть територіальні форми самоорганізації громадян Стародавньої Греції та Риму; партії торі та вігів в Англії; політичні клуби часів Великої французької революції. У нові часи партіями часто називали об'єднання депутатів-однодумців у парламентах, тобто те, що в XX—XXI ст. прийнято називати фракціями. Ми ж звикли до того, що парламентські фракції створюються на основі політичних партій, а не навпаки. Отже, уявлення про сутність політичних партій історично змінюється. Усі вищеперелічені інститути можна назвати лише протопартіями.

Сучасного, звичного для нас вигляду партії набувають у другій половині XIX ст. У цей час у багатьох європейських країнах утверджуються конституційні режими, створюються представницькі органи влади, що супроводжується виходом на політичну арену робітничого класу та інших, менш заможніх, верств населення. Партії перестають бути клубами для вибраних. Цей процес супроводжується висуненням правових вимог до політичних партій, що організаційно оформляється в інститут реєстрації політичних партій.

Отже, поява політичних партій має дві передумови:

1.Соціальна передумова — протистояння інтересів різних соціальних груп, які створюють політичні партії як інструмент для реалізації власних інтересів.

2.Політична передумова — поява демократичного конституційного політичного режиму, представницьких органів влади, формування правової держави і громадянського суспільства.

На думку М. Вебера, політичні партії у своєму розвитку пройшли три етапи:

1.Аристократичний — партії були своєрідними кланами, що згуртовувалися довкола правлячої верхівки і вміщували найвище оточення правителя.

2.Етап політичного клубу — під впливом ускладнення соціально-політичної структури партії набувають чіткішої організації та ідейно-політичної побудови, перетворюються у політичні клуби.

3.Етап появи масових політичних партій, які характеризуються чималою кількістю членів, більшою організованістю та впливовістю серед населення.

Однак М. Вебер вказує, що всі три етапи пройшли лише дві політичні партії — віги і торі у Великобританії. Більшість сучасних політичних партій формувалась одразу як масові.

Безумовно, кожна країна встановлює власні вимоги щодо політичних партій, проте можна виокремити декілька стандартних завдань, що виникають перед групою осіб, які хочуть створити партію: наявність статуту, що розкриває організаційні засади партії; наявність програми, що містить ідеологічні засади; відсутність у програмі положень, котрі закликають до повалення існуючого в країні ладу (те, що партія хоче зареєструватися, вже є свідченням того, що вона погоджується "грати за правилами"), або розпалюють міжнаціональну чи міжрелігійну ворожнечу; відсутність у партійній структурі воєнізованих формувань (це прерогатива держави).

Вимоги щодо реєстрації політичних партій:

— наявність статуту, що відображає організаційні засади партії;

— наявність програми, що містить ідеологічні засади партії;

— відсутність у програмі положень, що закликають до повалення існуючого в країні ладу, або розпалюють міжнаціональну чи міжрелігійну ворожнечу;

— відсутність у партійній структурі воєнізованих формувань.

Американський науковець Дж. Ла Паломбара виділяє чотири основні ознаки, притаманні політичним партіям:

Політична партія обов'язково є носієм певної ідеології.

Політична партія — це відносно тривале в часі об'єднання, яке має свою чітку структуру.

Мета політичної партії — завоювання і реалізація політичної влади.

Кожна політична партія намагається досягти підтримки народу.

Отже, отримавши змогу зареєструватися, політична партія перетворюється на політичну та юридичну одиницю, яка може єдиним фронтом вирушати у похід за владою. Саме це, останнє, твердження вказує на принципову відмінність сучасної політичної партії від усіх інших форм громадсько-політичних об'єднань громадян, оскільки мета партії — влада, отримавши яку, можна реалізувати свою програму. Однією з таких форм є громадсько-політичні рухи.

Розглянемо основні відмінності між політичною партією та громадсько-політичним рухом:

1. метою будь-якої політичної партії є влада — рухи, здійснюючи лише тиск на владу, безпосередньо за неї не змагаються;

2. політичні партії формують люди, об'єднані політичною ідеологією — рухи створюють люди з різними суспільно-політичними поглядами, об'єднані необхідністю вирішити одну суспільну проблему;

3. політичні партії зазвичай є значно стійкішими, довготривалими об'єднаннями — рухи у разі вирішення (чи тривалої неможливості вирішення) "своєї" проблеми розпадаються або стають основою для утворення політичних партій;

4. політичні партії мають більш-менш чітку організаційну структуру — у рухах організаційна структура зазвичай відсутня або майже відсутня.

Можна зробити висновок, що політична партія — форма організованої участі громадян у політиці, яка виражає інтереси певних соціальних груп, спирається на ідеологію і ставить за мету здобуття, реалізацію та утримання влади або здійснення впливу на неї.

Для кращого розуміння сутності діяльності політичних партій та їх місця у політичній системі розглянемо їх суспільні функції:

— виявлення та представництво групових інтересів;

— підготовка та проведення виборчих кампаній;

— розроблення ідеології як бази для формування політичних курсів;

— політична соціалізація;

— участь у формуванні владних структур;

— добір і підготовка кадрів для державних структур.

Первинною функцією політичних партій є виявлення та представництво групових інтересів, їх урахування і реалізація через курси державної політики.

Інші функції партій є вторинними, пов'язаними з реалізацією вищевказаної функції. До них належать:

— підготовка і проведення виборчих кампаній;

— розробка ідеологій як бази для формування політичних курсів;

— політична соціалізація індивідів як наслідок популяризації партією своїх поглядів і дій;

— участь у формуванні владних структур;

— добір і підготовка кадрів для державних структур.

Попри спільність виконуваних усіма політичними партіями функцій, кожна партія є неповторним політичним утворенням, часто маючи низку яскравих "індивідуальних" рис. Це дозволяє казати про типологію партій на основі різних критеріїв (табл. 13.1). Зупинімося на найбільш вагомих.

Таблиця 13.1. Типологія партій на основі різних категорій

Найвідомішою серед широкої громадськості є класифікація партій за критерієм місця у політичному спектрі. Згідно з такою класифікацією, можна виділити крайні ліві (ультраліві), лівоцентристські, ліві, центристські, правоцентристські, праві та крайні праві (ультраправі) політичні партії. На перший погляд, на протилежних кінцях політичного спектра перебувають крайні праві (ультранаціоналістичні) та крайні ліві (ортодоксально комуністичні) партії. Проте, придивившись уважніше, можна побачити, що між ними є чимало спільного (особливо це помітно у методах діяльності та ставленні до політичних опонентів). Тому на схемі політичного спектра вони розташовані одне біля одного, тоді як діаметрально протилежні сектори представлені лівими і правими (рис. 13.1). Саме вони у більшості демократичних країн світу провадять між собою реальну боротьбу за владу на виборах. Не варто порівнювати демократизм лівих та правих сил, убачаючи в одних із них загрозу демократії та інтересам народу. Проте ці сили по-різному визначають роль держави у житті суспільства, відповідно здійснюючи різні курси державної політики й орієнтуючись на різні соціальні верстви (табл. 13.2).

Рис. 13.1. Спектр політичних партій: 1) крайні праві; 2) праві; 3) правоцентристи; 4) центристи; 5) лівоцентристи; 6) ліві; 7) крайні ліві

Основні відмінності між правими й лівими партіями треба шукати у ставленні до соціальних проблем. Ліві вважають, що соціальні проблеми є проблемами держави; вона має допомагати суспільству їх вирішувати, реалізуючи певні соціальні програми (обов'язкова освіта, державна медицина, субсидіювання менш заможніх верств населення, розв'язання проблеми безробіття, пенсійне забезпечення тощо). Праві вбачають у такому активному втручанні держави у справи суспільства порушення природних прав людини, оскільки політика лівих призводить до вирівнювання соціально-економічних можливостей.

Відповідно, для збільшення ролі держави в суспільному житті ліві наполягають на розширенні державного сектору в економіці, в той час як праві надають перевагу потужному приватному сектору. Це не означає, що ліві є противниками самого існування приватного сектору в економіці, а праві — державного. Наприклад, ліві не заперечують необхідності наявності малого та середнього підприємництва, а праві — необхідності контролю держави над енергетикою, "атомом", виробництвом "важкої" зброї.

Таблиця 13.2. Роль держави в житті суспільства лівих і правих сил

Ще одна відмінність між лівими та правими політичними партіями полягає у відвоюванні ними системи оподаткування. Реалізація лівими соціальних програм вимагає чимало коштів, а, відтак, значного збільшення податку на прибуток, тоді як праві залишають особі більшість заробленого нею, даючи змогу кожному вирішувати свої соціальні проблеми власноруч (хоча останніми десятиліттями праві почали опікуватися деякими соціальними проблемами, щоправда, не завжди і не всіма). Окрім цього ліві, на відміну від правих, намагаються зробити податкову систему більш диференційованою, виводячи залежність: зростання рівня прибутків — збільшення податкового відсотка.

Доцільно також звернути увагу на те, що праві значно більше уваги зосереджують на відновлення та розвиток національних традицій (хоча часто це стосується лише традицій корінної нації).

Ще одним надзвичайно важливим критерієм класифікації політичних партій є їхня внутрішня організаційна структура. За цим критерієм партії поділяють на масові, кадрові та універсальні (партії виборців). Масові партії характеризуються чіткою внутрішньою організацією та ієрархічною підпорядкованістю, що базується на фіксованості членства й існуванні чітких партійних списків. Для кадрових партій притаманна відсутність членства та партійних списків, такі партії наявні лише на рівні керівної "кадрової" верхівки, складаються з партійного активу, що діє на професійних засадах (наприклад, Республіканська та Демократична партії США). Щодо універсальних політичних партій, то їхньою першочерговою метою є боротьба за електорат, згуртування довкола себе максимальної кількості громадян із найрізноманітніших суспільних груп для отримання перемоги на виборах.

За критерієм територіальної репрезентативності партії поділяють на загальнонаціональні та регіональні, тобто такі, що діють на території лиш

одного регіону конкретної країни. Законодавство деяких країн забороняє реєстрацію регіональних партій (наприклад, України).

За місцем у політичній системі партії поділяють на нелегальні, тобто такі, яким відмовили у реєстрації, або вони самі від неї відмовилися через невизнання наявного державного ладу, та легальні. Легальні поділяють на правлячі та опозиційні, що визначається перемогою або поразкою на останніх виборах. У межах цієї класифікації виділяють також неподільно пануючі політичні партії, які є характерними для недемократичних політичних режимів.

Стиль керівництва партією, що визначається прийняттям найважливіших рішень одноосібно лідером чи партійними зборами або з'їздом, вказує на те, є партія авторитарною, чи демократичною.

За ідеологічною орієнтацією партії переважно можна поділити на націоналістичні, консервативні, ліберальні, соціал-демократичні, комуністичні.

За критерієм методів діяльності розрізняють партії помірковані, радикальні та екстремістські.

Важливою є також класифікація політичних партій за підставою для організаційного оформлення на ідеологічні, прагматичні та харизматично-вождистські.