Теорія журналістики: етичні та правові засади діяльності засобів масової інформації : навч. посіб.

Як зазначив керівник програми з моніторингу ЗМІ Душан Реліч на президентських виборах 1999 р. в Україні, "...Європейський Інститут ЗМІ дуже стурбований ситуацією із засобами масової інформації в Україні, при цьому Інституту поки що не зрозуміло, куди піде Україна, якщо у відношенні до свободи преси вона крокує в протилежному від Європи напрямку..." (День. — 1999. — 17 лист.).

Щоб зробити правильний моральний вибір, віддати перевагу вищій моральній цінності, журналіст повинен знати і розуміти природу етичних дій. Етична цінність для журналіста — позитивна властивість, еталон, що виконує роль повсякденного орієнтира в оцінці людей, колективів, груп, організацій, фактів, подій, явищ, країн, націй та ін.

Дослідники у галузі мас-медіа визначають як етичні цінності такі категорії.

1. Загальнолюдські: людина, світ, мир, життя, злагода, справедливість, доброчинність.

2. Наді опальні: нація, національна культура, національна політика, національна держана.

3. Етнічні: етнос, етнічна культура, історія етносу.

4. Професійні журналістські: свобода слона, правдивість, чесність, справедливість, відповідальність, професійна солідарність, неупередженість, порядність.

5. Індивідуальні: самовдосконалення, самозбереження, самовідданість, лицарство, шляхетність, відвага, співчуття, доброта, любов до ближнього, совість, пошана, щирість.

Саме журналістська мораль, побудована па гуманістичних етичних цінностях, нормах і правилах, с засобом втілення журналістської стики як теорії вжиття, утвердження гуманістичних засад у журналістській практиці як частині соціальної дійсності. У перехідний період до демократії віра та духовність становлять стичну цінність, що може об'єднати класові, національні, партійні та конфесійні інтереси з мстою захисту людини та її свобод. Етичні цінності журналістів демократичного суспільства ґрунтуються на свободі засобів масової інформації, що мають право автономно визначати свою волю. "Боротьба за демократію чи боротьба під лозунгами демократії, — вважає Генріх Юшкявічюс, заступник Генерального директора ЮНЕСКО, — завжди боротьба за свободу засобів масової інформації чи боротьба під лозунгами свободи преси".

Свобода ЗМІ є цінністю, обов'язковим елементом демократії й необхідною умовою забезпечення свободи слова у ЗМІ, свободи інформації у ЗМІ, свободи оцінки у ЗМІ, їх політичного, ідеологічного, економічного й інформаційного плюралізму. Свобода ЗМІ — основа всіх демократичних свобод. Права і гарантії свободи ЗМІ в Україні підтвердилися в українському законодавстві. Отже, свобода ЗМІ — цс політична, правова й етична цінність.

Журналісти мають відстоювати у своїй діяльності демократичну концепцію свободи ЗМІ, що з'явилася під час Французької революції (як свобода преси) і ґрунтувалася па трьох основних постулатах: відокремлення новин від коментарів; доступ до урядової інформації; відсутність цензури.

Ці постулати демократичної концепції свободи ЗМІ відображені в законах України. Доступ до урядової інформації закріплений ст. 2 Закону України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", у якій зазначено: "Засоби масової інформації України відповідно до законодавства України мають право висвітлювати всі аспекти діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані надавати ЗМІ повну інформацію про свою діяльність через відповідні інформаційні служби органів державної влади та органів місцевого самоврядування, забезпечувати журналістам вільний доступ до неї, крім випадків, передбачених Законом України "Про державну таємницю", не чинити на них будь-якого тиску і не втручатися в їх виробничий процес".

Крім того, право на доступ до урядової інформації відображено у ст. 26 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", де зазначено, що журналіст мас право: "1)на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання інформації; 2) відвідувати державні органи влади, органи місцевого і регіонального самоврядування, а також підприємства, установи й організації та бути прийнятим їх посадовими особами".

Відсутність цензури гарантує ст. 2 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні": "Друковані засоби масової інформації є вільними. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації.

Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації, а також заборонено поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об'єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа с автором поширюваної інформації чи дала інтерв'ю".

Водночас у доповіді колишнього керівника служби новин радіо "Континент" "Вільна хвиля" Георгія Гонгадзе, яку він зробив у бюро Українського конгресового комітету Америки (УККЛ) в Нью-Йорку 17 грудня 1999 р., висвітлювалася реальна ситуація в країні, що склалася наприкінці 90-х років: "...незалежна від влади, олігархів та інших преса поволі зникає в Україні. Журналісти, які ще пам'ятають золоті часи початку дев'яностих, коли газети звільнилися від радянського ідеологічного ярма, а в нове кланово-олігархічне ще не потрапили, поволі замінюються молодими та невибагливими щодо етики та моралі колегами. Ці готові писати тс, що вимагають від них їхні господарі, які часто-густо в бізнес чи політику прийшли не з юридичних факультетів. Інші метри спромоглися пристосуватися до нових умов, посіли керівні посади в нових структурах і зараз не дуже переймаються долею своїх колег. Всі решта вимушені просто заробляти на хліб — писати те, що може піти до друку, А до друку сьогодні в Україні йдуть далеко не всі матеріали.

Ще у гіршому становищі опинилися мої колеги на телебаченні. Часом навіть одне "неправильне" речення у відеосюжеті призводить до виклику керівників телеканалів до Адміністрації Президента. Не хочу нагадувати про канал СТБ, де працівник цієї Адміністрації безпосередньо вичитував матеріали журналістів.

Можна навести приклад, коли в Криму через політичні мотиви були закриті чотири (!) телекомпанії, при цьому сам Президент Леонід Кучма обіцяв відновити мовлення, щоправда, до виборів цього не зробив. Та що там незалежні телекомпанії, народні депутати майже два місяці були відключені від прямої трансляції по радіо, а чиновники з Держтелерадіо (до речі, фінансованої з бюджету) демонстративно досі ігнорують численні постанови парламенту про відновлення трансляції.

Натомість державні новини під час виборів сімдесят відсотків свого часу присвячували особі Леоніда Кучми. Втім, я не буду вдаватися у всі ці деталі, вони й так добре відомі. Тим більше, що це була виборча кампанія, і хтось вважав, що переможців не судять.

Очевидно, так вважали й діячі з СБУ, які подавали в Адміністрацію Президента звіти під грифом "таємно", де докладно описували які ЗМІ, кого і як критикують та підтримують у регіонах... На сьогодні будь-яка медіа — структура може бути знищена протягом кількох тижнів. На притчі перетворилися історії про візити податкових інспекторів, які буквально місяцями "перевіряють" документи "незручних" редакцій газет та телерадіокомпаній. Показовим є те, що, скажімо, лояльні до влади ЗМІ, цієї процедури уникають взагалі, або вона минає для них безболісно.

Після неодноразових спроб викупити радіостанцію "Континент" було знайдено формальний привід для півторамісячної перевірки, під час якої банківські рахунки структури були заморожені. З серпня до жовтня 2001 р. пройшло п'ять судових засідань, які підтвердили безпідставність звинувачень. І згодом знову в редакцію завітали представники податкової поліції з вимогою падати їм документи. Мета одна — змусити радіостанцію бути більш керованою та слухняною.

Ще гірша ситуація в регіонах. Там журналісти, які наважуються мати незалежну думку, піддаються погрозам та силовому тиску. Прикладом може слугувати журналіст Харківської телерадіокомпанії "Сімон". Його батьки, що живуть у нього, і не є громадянами України, отримали повідомлення про депортацію. В органах внутрішніх справ моєму колезі відверто сказали, що він забагато говорить у телеефірі. Власник уже згаданої радіостанції "Континент", Сергій Шолох, у період виборчої кампанії отримав по телефону погрозу: "Замовкни, або ми тебе заткнемо". Кілька днів по тому невідомий автомобіль намагався скинути авто Сергія з дороги, а після повернення до офісу йому знову зателефонували і сказали: "Якщо ти думаєш, що ти гарний водій, помиляєшся, ми тебе попередили". Очевидно, йшлося про незалежний погляд радіостанції па події з виборами в Україні.

Найгіршо, що донести в суді такі випадки практично неможливо. Тому керівники газет воліють домовитися і не роздмухувати скандали. Ця ситуація породила практичну безкарність чиновників, які вважають своїм правом вказувати журналістам, що і як писати. Л якщо щось не так, можна і по-іншому. Ще свіжа в нам'яті українців справа вбивства головного редактора "Вечірньої Одеси" Дерев'янка... До речі, замовників цього вбивства ще не знайшли, і, очевидно, що не знайдуть".

Під час парламентських слухань з проблем інформаційної сфери, які проходили у Верховній Раді 16 січня 2001 p., мати вбитого журналіста Георгія Гонгадзе Леся Гонгадзе назвала численні правопорушення, що мали місце у процесі слідства щодо встановлення обставин зникнення Георгія Гонгадзе та які були виявлені парламентською тимчасовою слідчою комісією і засобами масової інформації. Проте, як зазначила Л. Гонгадзе, найжахливішим с те, що влада більше ніж два місяці цинічно "жонглювала" темою: належить чи не належить таращанське тіло її синові. У цій ситуації преса стала заручницею та співучасницею влади и страхітливому маніпулюванні почуттями рідних загиблого. Не передавати інформацію вона начебто й помогла, однак і транслювання повсякчасної брехні та вигадок поставило пресу в ганебне становище. Гірко й боляче, що смерть цього журналіста стала розмінною монетою, ще одним мотивом для самореклами, трампліном для приходу у велику політику цілої плеяди "опозиціонерів", що іменували себе борцями за благо народу, а насправді, не були кращі за тих, кого вони рекомендували відправити у відставку. І навіть не так важливо, ким і якими вони були до "касетного скандалу", адже саме тільки те, що вони посміли спекулювати ім'ям загиблого журналіста, перетворити трагедію цілої сім'ї на "інформаційний привід", розіграти на ньому власну рекламну кампанію, при цьому спокійно й цинічно використати убиту горем матір Георгія Гонгадзе, відправляючи її на трибуну викривати їхніх конкурентів, не мас значення, як звучать їхні прізвища, — одне це вже дає нам моральне право вважати цих людей негідниками.

На жаль, у багатьох наших співгромадян моральний закон підпав, як непотрібна деталь, відмер, як пережиток минулого, як атавізм. Це видно навіть з того, наскільки нині результативний "чорний PR". Адже в душах людей, що втратили колишні ідеали й не створили для себе нових, зараз багато зла й темряви, які й співзвучні всьому тому бридкому й злому, що виливається з екранів телевізорів та газетних шпальт. І це, треба сказати, дуже вигідно тим, хто вибрав політику своїм ремеслом. Тому що підвищити популярність, дістати підтримку в суспільстві, де немає моралі, можна будь-яким шляхом.

Лише ті, хто не втратив чистоти, хто вважає своїм професійним обов'язком нести людям правду й нічого, крім правди, поки не дають нашій країні назавжди скотитися назад, деградувати й загинути, примушують нас шукати відповіді па запитання, які турбують нас, аналізувати й робити висновки. Хоча чудово усвідомлюють, що багатьом, дуже багатьом наша здатність аналізувати вже здається "зайвою деталлю" у конструкції наших мозків.

Моральність коленого окремого журналіста і є на сьогодні найголовнішою проблемою мас-медіа, тому що хтось повинен наважитись підняти моральний рівень усього суспільства, щоб воно почало розуміти де правда, а де брехня, та мало гідність не дозволити знущатися над собою.

Вільна преса — це не додаток до демократії, який більшістю сучасних можновладців сприймається радше як апендикс. Вільна преса — це умова демократії та її показник. Унаслідок цього формування у суспільстві демократичної, цивілізованої "четвертої влади" є реальною запорукою як ефективної діяльності суспільного організму, так і наявності демократичної системи державного управління. Стан наших засобів масової інформації — це і є реальний стан демократії в Україні. Ллє, здається, уряд вважає, що так воно має бути і є в демократичних країнах! Чи вони сміються над мас-медіа, чи то насправді так вважають. І в першому, і в другому випадку — це діагноз і на ЗМІ покладається відповідальність лікувати, тобто змінювати свідомість. Ось досить цікаві думки щодо свободи слова із сайта Кабінету Міністрів України: "У демократичному суспільстві вважається цілком природним прагнення влади загалом та окремих її гілок та органів впливати на засоби масової інформації з мстою повнішого використання їхніх можливостей. У той же час це мас відповідати нормам Конституції та чинного законодавства. Держава може і повинна бути важливим фактором регулювання діяльності засобів масової інформації і забезпечення свободи слова, визначаючи відповідні правові рамки, норми та стандарти".

А далі висловлено напрочуд "об'єктивний" погляд на ситуацію: "В Україні посилюється увага до засобів масової інформації, органи влади та посадові особи дедалі ширше йдуть на контакти з ними. Стали традиційними регулярні зустрічі Президента України з представниками центральних та регіональних ЗМІ за участю керівників Верховної Ради і Кабінету Міністрів, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади".

"Касетний скандал" виявився лакмусовим папірцем для вітчизняного суспільства та вітчизняної преси. Хто мовчав, хто відверто та безсоромно брехав. Звичайно, наївно було сподіватися на об'єктивність та па те, що погляди майданної опозиції будуть донесені до мільйонної аудиторії нарівні з поглядами влади, але чорне називалося білим, а маріонеткова позиція зібраних у примусовому порядку "петеушників" виставляється як громадянський подвиг № 1, а решта, мовляв, деструктивні елементи. У цій кризовій ситуації було видано президентський Указ "Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності ЗМІ, дальшого утвердження свободи слова в Україні". Зазначені проблеми, про які давно говорили, — це розроблення програми збільшення виробництва паперу, поліпшення ситуації з його ввозом, але найбільшу увагу привертає четвертий пункт, що зобов'язував МВС, Державну податкову адміністрацію, інші правоохоронні та громадські організації, журналістів "опрацювати порядок висвітлення подій, які викликають значний суспільний інтерес". Справа в тому, що журналістам ніхто не повинен вказувати, як вони мають висвітлювати ті чи інші події, оскільки це буде називатися не демократією, а трохи по-іншому. Жоден указ за таких умов не може надихнути народ на довіру до владних структур та не вирішить проблем, пов'язаних зі свободою слова.

Події на початку 2000-х років довели, що на захист свободи слова мають стати самі журналісти, адже жодна державна інституція практично цим не займалася. Політична позиція журналіста, правдиве слово в пресі нерідко коштують журналістові здоров'я чи життя. Тому надто актуальним стало запитання: чи в змозі правоохоронні органи захистити журналістів?

Стаття 15 Конституції України забороняє цензуру. Тобто попередній перегляд творів, п'єс, телерадіопрограм, кореспонденцій з мстою нагляду — "заборонено" (саме так тлумачать сучасні словники термін "цензура"). Ллє цензура як засіб обмеження поширення небажаної інформації має найрізноманітніші легалізовані форми, які не підпадають під такс тлумачення (військова цензура, науково-технічна експертиза тощо). Особливістю ситуації в Україні того часу були пікові сплески цензури під час виборчих кампаній. Це найбільше відчувалося в регіонах, де була обмежена кількість незалежних видань, а доступ до радіо і телебачення жорстко регламентувався державними адміністраціями. Постала потреба в підвищенні рівня цехової солідарності журналістів стосовно висвітлення порушень свободи та створення неформальних комітетів швидкого реагування преси на дії посадових осіб і владних структур, спрямовані на обмеження цих прав, що дало б змогу надавати сторінки популярних видань і ефір для захисту журналістів. Гарантом свободи слова у демократичній державі є відповідні закони, проте недосконалість інформаційного законодавства у статтях стосовно захисту журналістів давала можливість чинити безкарний тиск, аж до фізичного знищення, надто допитливих, принципових "охоронців слова".

Як відомо, свобода ЗМІ — основа всіх демократичних свобод, що повинна відображатися в Конституції та юридичних законах держави. Коли держава не гарантує свободи ЗМІ, то всі інші свободи перебувають під загрозою, як сама демократія і суспільство. Якщо уряд крокує у напрямі диктаторства, то перші свободи, які обмежують або ліквідують, — це свобода ЗМІ. Хоча паша історія знає приклади, коли в сталінській 1936 р. і брежнєвській 1978 р. конституціях свобода преси лише лицемірно декларувалася. Історія дає нам урок: свобода преси в демократичній правовій державі повинна мати всі етапи втілення. Коли кілька років тому мова заходила про проблеми зі свободою преси, провідники держави здивовано розводили руками і переможно вказували на кількість видань, що начебто репрезентували різноманіття думки та інформації. Більше того, як приклад демократії вони наводили наявність в Україні навіть опозиційної преси. Справді, в Україні було чимало видань, які із задоволенням друкували критичні матеріали на адресу влади, як правило, партійних, лівої або правої орієнтації. Однак наявність опозиційної преси не може бути достатнім аргументом па користь свободи інформації. Як показує досвід, у цих виданнях було не менше контролю і цензури, ніж у підконтрольних олігархам ЗМІ. Яскравий приклад такої ситуації показала відома українська газета "День", яка в період перебування її патрона Євгена Марчука в опозиції була відома своєю критичністю щодо дій виконавчої влади та особисто Президента. З призначенням Є. Марчука після першого туру президентських виборів 1999 р. на посаду Секретаря РНБО України газета різко змінила свою позицію, а кілька провідних журналістів добровільно залишили її редакцію.

У принципі, така вже доля партійних видань: змінювати свої погляди разом зі своїми лідерами, і цс нормально. Проблема в тому, що в суспільстві не виникло видання, яке б оцінювало стан справ у державі незалежно від того, яка надворі політична погода. Склалася ситуація, коли не було чітко видно ту межу, де завершується демократія і починається диктатура. Диктатура, не обов'язково пролетаріату чи однієї особи, — це диктатура системи. Системи, для якої неважливо, хто перебуває при владі, і яка не хоче визнати, що в країні є права, а не лише обов'язки.

Реальна свобода преси у період гласності стала важелем для руйнування тоталітарної держави. Незалежна преса не була підпорядкована державі та компартії. Якщо в перехідний період, який затягнувся, безвідповідально ставитися (свідомо чи несвідомо) до свободи ЗМІ, вона може стати поштовхом до руйнування основ громадянського суспільства. Етичні порушення в пресі можуть цьому сприяти.

В Україні свобода ЗМІ вперше законодавчо закріплена у Законі України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", підписаному Президентом України Леонідом Кравчуком 16 листопада 1992 р. У ст. 2 сформульовано розгорнуте поняття свободи преси, що означає свободу слова, свободу вислову, свободу інформації, свободу преси та заборону цензури.

Це було і залишається прогресивним трактуванням свободи ЗМІ. Проте у цьому законі не були відтворені положення ст. 19 Загальної декларації прав людини, право приватної власності на ЗМІ та право на свободу економічної діяльності у сфері ЗМІ. Проголошена в законі свобода економічної самостійності не тотожна свободі економічної діяльності. Саме свобода економічної діяльності — запорука економічної самостійності, а не державна підтримка ЗМІ, хоча Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 p., закріпила у ст. 34 свободу слова, поглядів, переконань, інформації та свободу думки як суб'єктне право, однак у Конституції немає статей про свободу ЗМІ, масової інформації, хоча ці свободи були закріплені у Законі України "Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні" ще у 1992 р. Чи не є цс обмеженням свободи масової інформації?

Німецька газета "Франкфуртер Алгемайне Цайтунг" дійшла такого висновку: за час правління Леоніда Кучми, після свого короткого розквіту на початку 90-х, незалежна українська преса не вціліла. Німецька газета зауважила, що чимало людей на Заході знають про значні труднощі опозиційної преси в Росії, але ситуації гіршої, аніж в Україні, годі шукати. Кореспондент газети вважає, що опозиційна преса в Україні немає нині жодних шансів. Йдеться не лише про вбивство редактора інтернет-видання "Українська правда" Г. Гонгадзе, а й про ситуацію з українською незалежною пресою загалом. У статті німецького видання наводиться одна з оцінок місцевого журналіста, котрий вважає, що "Україна є чи не єдиною країною, де газети не можуть собі дозволити виступати з обвинуваченнями супроти президента". Саме Конституція дає право на судові позови з компенсацією моральних травм будь-якого фінансового розміру. І законодавство не захищає в цьому разі пресу.

Так, звичайно, проблема є, і деякі журналісти часто роблять недопустимі речі. Незважаючи вже на те, що адвокат журналістів повинен захищати журналістів, треба хоча б бути об'єктивним. Невже всі позови щодо преси справді справедливі? Але факти говорять за себе.

Лише у 1999 p. проти українських ЗМІ було подано майже 2200 судових позовів, згідно з якими вони мали виплатити понад 90 млрд грн позивачам (16,5 млрд дол.). Ця сума в кілька разів перевищувала бюджет України. До речі, термін "моральна шкода" не має чіткого визначення в українському законодавстві. За кілька рядків тексту позивач може вимагати сплатити багатотисячні компенсації. Так, за цитування народного прислів'я до тижневика "Дзеркало тижня" був поданий позов у розмірі 5 млн грн. Виникла нагальна потреба обмеження сум компенсації моральної шкоди.

Простежувалися також спроби тиску посадових осіб на судову владу. У грудні 2000 р. міністр оборони О. Кузьмук надіслав листа Голові Верховного Суду В. Бойку, в якому намагався втрутитися в діяльність судових органів з метою зміни окремих судових рішень, зокрема щодо відмови у задоволенні позову підприємства "Струм", яке займається демонтажем української стратегічної зброї, до газети "Сегодня".

Почалося все у вересні 2000 p., коли столична газета "Сегодня" опублікувала матеріал, де під гучним заголовком містилися звинувачення в ухиленні від сплати мільйонних податків па адресу фірми, яка є безпосереднім виконавцем робіт із ліквідації українських стратегічних озброєнь. Відбулися суди, які у першій і другій інстанціях газета виграла. Коли справа дійшла до Верховного Суду, всі сторони почали хвилюватися. Володимир Михтюк, заступник міністра оборони доводив, що тут набагато важливіша справа — співпраця з іншою державою, яка начебто дуже величезні гроші вкладає. Йшлося про міждержавні угоди, за якими Україна має позбутися свого стратегічного арсеналу. Однак претензія залишалася, бо судове встановлення істини для всіх сторін — справа принципу. Олег Непадимка, на той час головний редактор газети "Сегодня", казав: "Ми не могли підпасти під вплив Михтюка і розповісти, що ми не праві, хоча судом уже було доведено, що праві. Ви хочете мирову — розкажіть, як працює ваша фірма зараз — "Струм" наприклад. Написали. Ні, це їм не подобається".

Парадокс полягав у тому, що протистояння було не вигідне жодній зі сторін. Газета шукала собі нового власника, а потенційних покупців ця справа відлякувала. Міністерство оборони і фірму "Струм" непокоїла можливість припинення закордонного фінансування ліквідаційних робіт. 14 травня заступник міністра оборони і головний редактор газети обмінялися прес-конференціями з контрвипадами. Л пізно ввечері знову почалися переговори, після яких була досягнута домовленість про укладання мирової угоди. Проте підписів під угодою жодної зі сторін так і не було, а час не терпів. Уже 5 грудня з приводу цієї справи засідала колегія Верховного Суду. Проте навіть за умови домовленості газети, військових і підприємців залишалася четверта сторона — автор матеріалу, впевнений, що, виходячи з наявних на той час документів, писав правду, Олександр Ільченко: "Компроміс завжди краще, ніж війна, але якщо мені запропонують поступатися принципами — я на це не піду". Крім бажання виграти справу, всім сторонам шкодить сам процес судового розгляду. Будь-яка перемога для однієї сторони може означати катастрофу для іншої.

Можлива ситуація, коли газета припускається помилки і вибачається за неї, цього чомусь ніхто не бере до уваги. Всі ображені і пам'ятають лише свою образу. Наприклад, Олександр Волков у лютому 2001 р. подав позов до суду на газету "Україна молода". Його обурило, що газета написала про його причетність до зникнення Г. Гонгадзе із посиланням на В. Рабиновича. Сам В. Рабинович цю інформацію спростував. Щоправда, це ж. із посиланням на нього зробила через три дні й "Україна молода". Однак чи то О. Волков про це не знав, чи то образився сильно. Подробиць він з цього приводу не повідомив, сказавши, що всі зацікавлені нехай звертаються до його адвокатів. Якщо О. Волков був такий принциповий, йому варто було б подати до суду як мінімум па три ЗМІ, які ще до "України молодої" повідомили про це, — німецьку газету "Die Welt", телеканал ICTV і радіостанцію "Німецька хвиля". Про це також писала бельгійська газета "Dе Standart", щоправда, ще на початку року й без посилання на В. Рабиновича.

У Львові 16 квітня 2001 р. відбулася безпрецедентна акція під назвою "Хвиля свободи", організована львівськими журналістами і підтримана в багатьох регіонах України. Приводом для проведення акції стала постанова Франківського районного суду Львова від 31 березня 2000 р. про стягнення з місцевої газети "Експрес" 150 тис. гри (майже 30 тис. дол.) за 12-рядко-ву замітку, опубліковану ще в 1997 р. У замітці йшлося про те, що один місцевий композитор використовував у своєму доробку уривок з популярної пісні. Редакція "Експреса" стверджувала, що суд виконав замовлення влади, тому що відносини газети з обласною владою були дуже напружені. У Львові була споруджена символічна барикада, а з 19 до 24 квітня учасники акції провели голодування, припинене після скасування Львівським обласним судом рішення про стягнення штрафу. Акція з травня була продовжена в Києві.

Понад 50 журналістів — учасників акції "Хвиля свободи" — 4 травня 2001 р. пройшли в протигазах від Хрещатика до будинку Кабінету Miнiстрів України і Верховної Ради України на вул. Гру шевського. Журналісти вимагали внести в законодавство про пресу зміни про встановлення верхньої межі сум компенсації за заподіяний моральний збиток, затвердити чіткі критерії визначення розміру компенсації заподіяного морального збитку. Вони також запропонували визнати, що експертні висновки, здійснені журналістськими комісіями з етики, які створюються в обласних центрах і будуть діяти на підставі відповідних ліцензій, повинні бути обов'язково враховані під час ухвалення рішень районними судами щодо ЗМІ, а також передбачити кримінальну відповідальність посадових осіб, навмисні дії яких перешкоджають журналістам у виконанні ними своїх службових обов'язків.

Водночас па ці події був інший погляд. На той час директор українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень Володимир Малинкович заявив, що є серйозні підстави розглядати мету акції "Хвиля свободи" не як захист свободи слова, а лише як імітацію такого захисту. Вій вважав абсолютно некоректними вимоги протестантів: "Зокрема, незрозуміло, від кого вопи захищають ЗМІ". На його думку, захист преси від контролю судових органів означає відмову від ідеї правової демократичної держави. "Інша справа, якби протестанти жадали від судів діяти строго за законом, а не відповідно до "телефонного права". При цьому політолог зазначив, що від обговорення вирішальної для свободи преси проблеми — залежності судової влади від влади виконавчої — учасники акції фактично ухиляються. "Тому, напевно, і влада поблажливо ставиться до протестантів, не вдаючись до жорстких методів тиску. Невипадково серед політиків, що підтримали "Хвилю волі", представники парламентської більшості, прихильники виконавчої влади". Він також не заперечив, що організатори акції влаштували цю "бійку" для демонстрації невдоволення одних олігархів перерозподілом міністерських портфелів на користь інших олігархів.

Соціальна відповідальність журналіста є другою за важливістю етичною цінністю, відповідно до якої журналіст зобов'язаний забезпечувати право громадян на інформацію і нести відповідальність перед читачами й суспільством загалом за зміст своїх повідомлень, своєчасність і достовірність інформації.

Журналіст не повинен маніпулювати громадською думкою, використовуючи засоби масової інформації, не кажучи вже про пропаганду насильства, жорстокості, війни, розповсюдження порнографії, розпалення релігійної, расової, національної і соціальної нетерпимості, що є не тільки аморальним, а й порушує закон. Навпаки, він повинен віддавати перевагу загальнолюдським цінностям: зобов'язаний законом поважати права і гідність усіх націй та людей незалежно від статі, раси, нації, релігійних поглядів й ідейних переконань.

Інколи журналісти поводяться нечемно, вдаються до приниження представників інших націй, замість того, щоб поставити на перше місце мету — зберегти мир за будь-яких умов. У Львові в 1998 р. професорами Рудольфом Мирським й Яковом Хоніксманом була видана книга "Юдофобія проти України", в якій автори виклали свою думку стосовно проблеми, яка, на їх погляд, є в країні. Незабаром газета "Вечірній Київ" почала "цькування" її авторів. "Вечірній Київ" у публікаціях у жовтні та грудні 1998 р. звинуватив авторів книги в антиукраїнській та антидержавній діяльності, дозволив собі образи на їхню адресу, приписуючи їм психічні відхилення та закликав до розправи над ними", — прокоментувала ситуацію газета "Независимость" (1999. - 7 лип.). Автори книги подали позов на захист честі, гідності та ділової репутації до газети "Вечірній Київ" після публікації Григорія Мусієнка "Нові забобони і прадавні вигадки "Синів Союзу" та спільного матеріалу Надії Головко й Івана Скоробагатька "Чого нам не йметься, "Сини Союзу"? У цих матеріалах авторам "Юдофоби" дісталося добре: "Ви й вам подібні виколупуєте з-під нігтів визрілу у ваших переповнених манією богообраності душах запліснявілу ідейну "продукцію", свідомо спрямовуючи її на руйнування міжнаціональної злагоди в нашому суспільстві...", — пишуть "Київські відомості" (1999. — 18 серп.). Р. Мирський та Я. Хоніксман оцінили свої скривджені честь і гідність у 30 тис. грн кожен. "В Україні існує державне потурання антисемітизму" — підтримав авторів книги заступник голови асоціації "За межнациональный мир и согласие" Олександр Наймай. Дивно, що замість того, щоб припинити ворожнечу, яку влее розпалили, журналісти "Вечірки" затягували справу, зривали слухання, давали поживу для розмов і до того ж подали зустрічний позов. І друга спроба почати слухання за позовом авторів книги "Юдофоби проти України" зірвалась. Причиною стало чергове нез'явлення тогочасного головного редактора "Вечірки" В. Карпенка в Шевченківський райсуд столиці. "Вечірній Київ" мала намір за допомогою суду стягнути з О. Наймана 60 тис. грн, з решти авторів "Юдофоби" по 30 тис, а з видавництва "Академічний експрес", де було надруковано книгу, — 150 тис. грн. Позаяк "вони намагаются створити негативну громадську думку про дотримання газетою законів...".

Коли Віталій Карпенко, нарешті, з'явився у Шевченківському райсуді, то для того, щоб подати додатковий зустрічний позов на загальну суму 210 тис. грн (газеті "Відродження" на 150 тис. і Олександрові Найману — 60 тис грн). На думку В. Карпснка, у статті "Відродження і голос громади", надрукованій у газеті "Відродження", О. Найман, коментуючи хід судового розгляду, обвинувачував "Вечірній Київ" у "професійному антисемітизмі" і розпаленні міжнаціонального конфлікту, чим зашкодив діловій репутації газети.

На судовому засіданні Олександр Найман клопотався про прилучення до справи певних документів, зокрема звернення 32 народних депутатів до Президента України з приводу публікацій антисемітського змісту в деяких друкованих виданнях, у тому числі у "Вечірньому Києві", а також відповідь Кабінету Міністрів України на це звернення. Представники "Вечірнього Киева" висловили протест проти прилучення цих документів.

Віталій Карпенко повідомив, що Найман намагається перенести на загальнодержавний рівень дискусію на тему: чи є в Україні антисемітизм? В інтерв'ю лсурналістам він заявив, що в Україні "ніякого антисемітизму немає".

Але в політиці юдофобство є, цс доводить різновид його вияву, наявний у державних інстанціях, які повинні реагувати на розпалення міжнаціональної ворожнечі. Як правило, звернення до таких інстанцій, як Комітет з інформаційної політики, прокуратура, Міністерство юстиції, натрапляє на відмову. У ст. 37 Конституції України передбачено, що організації, які займаються розпаленням міжнаціональної ворожнечі, існувати не повинні. Закон "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (ст. 3) забороняє розпалення міжнаціональної ворожнечі в ЗМІ. Однак суди ці нормативні акти не застосовують.

Деякі періодичні видання розуміють свободу слова як "свободу від зовнішніх обмежень" і демонструють надмірне захоплення мотивами насильства на сторінках своїх видань. Який результат цієї начебто "чесної" праці? Тематика зла па сторінках вільної української преси має шанси зменшити дистанцію між двома полюсами, втягує нас у суспільні ігри зі злом, а добро відкритого і вразливого суспільства відсувається у тінь зла. Із філософсько-етичного погляду поетизація зла, його гіперромантична абсолютизація чи свідома естетизація призводить до перебування сучасного людства у так званому "обрії зла". "Обрій зла" вважають незаперечною ознакою новітньої європейської культури. Звернімо увагу хоча б на назви популярних музичних груп світу — "Поховання" ("Sеpultura"), "Некролог" ("Obituary"), "Труп канібала" ("Cannibal corpse"), "Лицемірство" ("Hypocrisy"), "Вбиті" ("Slayеd"), "Фабрика страху" ("Fear factory"), "Смерть від напалму" ("Napalm death"). Хвиля кримінально-захопливих текстів, насичення газет байдужо-іронічною інформацією, ворожо-саркастичний тон багатьох полемічних статей українських газет також викликає у читачів відчуття існування в "обрії зла".

У мовній картині світу зло володіє своїм багатющим лексичним арсеналом. Смерть, ураган, землетрус, повінь уособлюють зло як антиблаго. Вбивство, ґвалтування, грабунок, розбій

— зло морально, спричинене людиною. Одвічна присутність, необхідність зла як передумови добра, його альтернативи не лякає як така. Можливість називати зло злом є атрибутом вільного суспільства. Однак користуватися свободою називання зла дуже важко. Кримінальний світ, який ми знали, зазвичай, лише з цифр і статистики, наблизився до нас своєю страшною конкретикою. Газети зарясніли заголовками з негативно-оцінною семантикою на позначення всіх виявів зла, що ведуть до злочину. Вражає уже сам передтекст-заголовок як своєрідний міні-згусток тієї негативної енергії та інформації, що містить текст. Наприклад: "Жах: діти вбивають дітей" (Експрес. — 1997. — 28 квіт.); "Там лее Бойко, б.., падлюка" (ПіК. — 2001.— 1—7 трав.), "Українській державності загрожують педерасти і дописувачі в Інтернеті" (ШК. — 2000. — 7—13 лист.).

Подібні заголовки є миттєвим індикатором тексту, за допомогою яких текст розпочинається й завершується одночасно. У заголовках семантика зла розгортається насамперед іменниками, що називають його різновияви (розбій, вбивство, епідемія, вибух, інтервенція, ворожнеча тощо). Найчастотнішим концептом зла у газетному тексті є лексема смерть ("Смерть біля плоту", "Глуха смерть" (Експрес. — 1997. — 9 жовт.); "Смерть у глечику", "Смерть була майже миттєвою" (Експрес.— 1997.— 2 серп.)).

Але найсильніше негативне поле творять навколо себе дієслова. Саме через них у психіці людей зло набуває чіткої рельєфності. Дієслова: розстріляти, отруїти, розчленувати, зарубати, повіситись, вбити, задушити, закатувати, зґвалтувати, помститися — за семантичним наповненням належать до реєстру зломови. Засилля їх у газетних текстах справляє руйнівний вплив на читача, пригнічує його психіку. У заголовку тексту як особливому номінативно-комунікативному блоці міститься психосоціолінгвістичне ядро — код складників та чинників самого злочину. Це і характер злочину — "Помста старого рецидивіста" (Експрес. — 1997. — 10 лип.); "Занедбана криниця ковтнула чотири життя" (Експрес. — 1997. — 29 трав.).

Розгортання заголовків у повні, поширені речення теж збільшують негативну напругу тексту. Багатослівний заголовок найчастіше поверхово-сенсаційний і виконує не стільки інформаційну, скільки рекламну функцію. Для прикладу: "Двох солдатів він убив тоді, коли йому захотілося випити свіжої крові" (Експрес. — 1997. — 6 верес); "Він загинув на руках своїх товаришів, які плакали від безсилля щось змінити" (Експрес. — 1997. — 25 верес); "Харакірі за прилавком намагався здійснити мешканець Анапи" (День. — 1997. — 3 квіт.). Такі речення — заголовки не завпеди спрямовують читача на правильну інтерпретацію змісту матеріалу, оскільки дібрані недбало чи випадково: "Художній портрет кілера допоможе слідству" (День. — 1997. — 28 серп.); "Портрет кілера намалювали художники" (Високий замок. — 1997. — 22 серп.); "Хлопці, не дивіться, що я жінка. Бийте по-справжньому" (Високий замок. — 1997. — 25—27 лип.).

Особливо небезпечним є потурання хворобливій цікавості через подання деталей злочину. Наприклад: "Одному в бійці відірвало вухо,., а іншому відкусили ніс" (Високий замок. — 1997. — 16 верес); "На тілі жінки кров'ю намалювали хрест" (Експрес. — 1997. — 5 трав.); "Міліціонери душили подушкою, а потім кололи ножицями нижче живота" (Молода Галичина. — 1997. — 18 жовт.). У цьому випадку вражає уособлення зла у, здавалось би, лексично несумісних для його існування словах. Зло руйнує родину, парадоксально зіштовхує на вістрі злочину найближчих людей, заперечуючи найголовніші заповіді Божі, як-от: "Розчленував і спалив труп матері" (Високий замок. — 1997. — 22 серп.); "Приніс до церкви голову батька" (Високий замок. — 1997. — 22 серп.).

Іноді у заголовках міститься запитання, що відображає звичайну цікавість ("Хто вбив красуню?" (Експрес. — 1997.— 5 трав.), "Хто ж замовник?" (Експрес. — 1997. — 28 квіт.)), недовіру ("Чи шукатиме міліція вбивць?" (Експрес. — 1997.— 17 лип.)), а також є болісно риторичним ("Чому діти вбивають дітей?" (Експрес. — 1997. — 10 лип.)).

Заподіюють шкоду заголовки, в яких автор, намагаючись закодувати інформацію, не зважає на те, як вона може вплинути на емоційно-психологічний стан реципієнта. Тільки страх і песимізм навіюють такі заголовки: "Третя світова війна стає дедалі ймовірнішою" (День. — 1997. — 3 квіт.); "Країна старішaє і вимирає" (Молода Галичина. — 1997. — 25 січ.). Обережно слід ставитись журналістам і до стилістичних прийомів у кримінальному тексті. Невдалі заголовки: трансформовані фразеологізми — "На пістолет надійся, але й з кулаком не зівай" (День. — 1997. — 3 квіт.); каламбур, оснований на повторах — "Відомий вбивця невідомого", "Поки є вбивці, будуть і убивці вбивць" (Експрес. — 1997. — 16 серп.); метафора — "Любов до пляшки окрилила політ" (Молода Галичина. — 1997. — 25 січ.), "Вогонь задушив її у своїх обіймах" (Експрес.— 1997. — 2 серп.); перифраз — "Мінна війна" проти волинських банків" (День. — 1997. — 28 серп.); антоніми — "Маленькі жертви великої війни" (Експрес. — 1997. — 6 верес).

Однаково шкідливі поетизація зла й надмірна іронічність тону викладу. Метафори ("Жнива смерті" (Молода Галичина.

1997. — 25 січ.)) тільки підсилюють семантику зла. Недоречними с заголовки, які свідомо чи несвідомо римовані: "Поки усі святкували, арештанти стіну продовбали" (Високий замок.— 1997. — 7жовт.); із розважально-легковажним акцентом: "Як святкувалося? Дякую, вже гоїться", "Для декого День незалежності став останнім святом у житті" (День. — 1997. — 27 серп.).

Іронічні вкраплення у кримінальному тексті розмивають межі зла. Реципієнтові стає важче розібратися, де добро, а де зло. Для прикладу, вбивство сокирою трактується як "дідівський метод", опис злочинних дій су провод псується реплікою "як у кіно".

Соціальна відповідальність за слово вимагає високоетичного підходу до творення газетних текстів, особливо кримінальних. Суб'єктивна оцінка події, явища, осіб, яку дає автор, виявляється насамперед у цілеспрямованому доборі маркованої лексики, яка створює суцільно негативну конотацію, позбавляє читача права власного вибору оцінки події. Кожен з нас мас свій "досвід зла" і своєрідне моральне щеплення від нього. Тому автор повинен зважати на це і не нав'язувати своїх оцінок, а тим наче упереджених. Важко поділяти тексти па добрі і погані, шкідливі і благотворні, коли йдеться про текст кримінальний. Важливо, щоб інформація про насильство не стала його пропагандою, щоб ця поверхова сенсаційність і деталізація злочину не призвела до смакування зла, щоб гіперболізація тематики зла не перетворилася у стимул, який керуватиме вчинками людини без душевних гальм. Автор кримінального тексту повинен тамувати у собі шкідливу інерцію антигуманної і небезпечної субстанціалізації зла, тобто втілення зла у певного носія (людину, групу людей). Текст із такими ознаками, звичайно, патогенний, створює загрозу суспільній моралі, шкідливо впливає на читачів, особливо молодих.

Преса як соціальний інститут повинна відповідати за спосіб і міру показу насильства. Читачеві не завжди достатньо імунітету, щоб психологічно протистояти такому гіперзлу — шквалу ненависті, жорстокості, агресії, або й ще гірше — злу, аномально вишуканому й естетизованому в слові. Зло самовикривальне, зломова ж як структуротворчий елемент газетного тексту тільки розгалужує, збільшує і пропагує це зло. Спеціальний аналіз масової (а не фахової міліційної) преси виявив стихійність у поданні тематики зла, відсутність самоконтролю у кількісній відповідності таких, що нейтралізують зло, добротворчих і патогенних текстів. Чи не свідчить цс про процес "бульваризації" вільної української преси у найгіршому розумінні? Безсумнівно, поява такої хвилі зла мас суспільні передумови — економічну нестабільність, бідність, невпевненість у майбутньому, "відчуття залишеності Богом", переоцінку системи вартостей. А будь-яке перетворення структур вартостей "супроводжується" струсами психіки спільноти, що жила цією культурою і творила її. Це призводить, особливо на зламах епох, до конфліктів та суперництва між новими та старими вартостями, що суб'єктивно у суспільній свідомості людей визначається як криза культури.

Усі згадані сумні чинники, взаємно накладаючись, творять духовно-моральний клімат, сприятливий для посилення тієї ворожості зла, яке безпосередньо проникає у наше життя із газетних сторінок. "Преса висвітлює добро і зло на тлі нашого часу, втягує нас у їх вічне протистояння. І перед нами — не тільки вибір, а й шукання відповідей на непрості запитання: чи ми винні, що пишемо про зло? Чи це не частина гри зі злом? Що є ставкою у цій грі? Чи можна замкнути зло? Чи можна розминутися зі злом у час зла?", — запитували журналістки Ярослава Прихода та Ніна Станкевич па сайті Інституту масової інформації.

За висновками експертів Українського центру економічних досліджень, з 2380 повідомлень, уміщених протягом місяця лите у п'яти газетах ("Факты", "Киевские ведомости", "Столичная газета", "Независимость", "Україна молода"), 76 повідомлень стосувалися вбивств, 212 — зґвалтувань, 53 — самогубств, випадків насильства, крадіжок, замахів, 231 — хуліганських вчинків, 159 — аварій, 106 — іншої соціально негативної інформації. Це становить понад 35 % усієї дослідженої інформації.

Захищаючи свої інформаційні інтереси, колена держава мас дбати про власну інформаційну безпеку. Цього вимагає і зміцнення української державності. Гонитва за дешевим інформаційним товаром призвела до того, що на сторінки газет, у теле-, радіоефір ринув потік бездуховності, аморальності, цинізму, зневаги до історичних та духовних надбань народу, традицій багатьох поколінь.

Такий стан подій є наслідком того, що етика і культура (як форма вільного самовиявлення), як і свобода слова, в країні фактично не мають місця чи навіть заборонені. Як результат існуючої практики ставлення до ЗМІ владних структур, інформаційним простором України сьогодні переважно заволоділи періодичні видання і студії, які називають "жовтою пресою". На вільне життя сьогодні можуть розраховувати лише видання, які обходять актуальні соціально-політичні проблеми і тиражують перевалено примітивний негатив на зразок — вбили, зарізали, зґвалтували, повісили, спалили. Органи державної влади не переймаються тим, що цей негатив руйнує психіку людей, виховує жорстокість, створює спотворений міжнародний імідж панюго народу, підриває престиж держави. Головне для них — не дати об'єктивного критичного аналізу наболілих соціально-політичних проблем сьогодення. "Чого, скалимо, варті публікації в газеті "Київські відомості" циклу пасквілів на Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка, що образили національні почуття мільйонів жителів України?! — запитує Ніна Карпачова. — Що за цим стоїть, кому потрібно, використовуючи право па свободу думки і слова, фактично паплюжити національні святині? І взагалі, як зупинити всю що нестримну експансію бездуховності?".

Окремі працівники засобів масової інформації зрозуміли свободу слова як уседозволеність і безвідповідальність. Кореспонденти, редактори нерідко оприлюднюють матеріали на замовлення. У журналістському лексиконі прижилося таке жахливе словосполучення, як "інформаційне кілерство", коли ту чи іншу посадову особу або претендента на посаду "відстрілюють" компрометуючими матеріалами на замовлення. За цс платять великі гроші, надають економічні та політичні привілеї.

Відповідно до ст. 13 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права на працівників мас-медіа покладаються великі обов'язки і відповідальність за користування правом свободи слова, однак в ім'я збереження миру, безпеки, культури людства пакт окреслив обмеження у користуванні цим правом.

Правдивість і об'єктивність — це третя професійна стична цінність журналіста, що зобов'язує його висвітлювати точну й правдиву інформацію, адекватно представляти соціальні процеси і проблеми, сприяти об'єктивному відображенню плюралізму думок. Журналіст не має права приховувати суспільно значущу інформацію, перекручувати факти. Ця етична цінність як обов'язок журналіста закріплена у ст. 26 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні". Водночас журналіст зобов'язаний "відмовлятися від доручення редактора (головного редактора) чи редакції, якщо воно не може бути виконано без порушення Закону".

Ось що насправді відбувалося з претензіями журналістів на об'єктивність у недалекому майбутньому: два тижні поспіль не виходили в ефір передачі Черкаської приватної студії АТБ "Студія-2". І все це після того, як "Студія-2" зняла репортаж із прес-конференції Євгена Марчука, який на той час перебував в опозиції до чинної влади. Заходи не забарилися. Формальний привід знайшовся відразу: обласна державна телерадіокомпанія зняла щосуботню вечірню передачу й поставила вимогу, щоб "Студія-2" сплатила 3 тис. грн боргу, а державний банк в екстреному порядку вимагав, щоб студія повернула 10-тисячний кредит, як повідомив шеф — редактор "Студії-2" Олександр Марченко. Тим часом колектив Чорноморської телерадіокомпанії звернувся до міжнародних організацій, що захищають права журналістів, ЗМІ, громадських і політичних організацій України, із закликом підтримати їх у відстоюванні прав на свободу слова та існування незалежної телерадіокомпанії. За словами головного редактора ЧТРК Н. Кондратьєвої, рішення "Укрчастотнагляду" про припинення виходу телепрограм мало на мсті "щось інше, ніж наведення порядку в телепросторі, оскільки принциповість його вибіркова: державна ТРК працює на передавачах РТНЦ, які також не мають дозволів па використання своїх частот" (День. — 1999. — 21 лип.). На її думку, фактичне усунення з інформаційного простору найбільшої недержавної телеорганізації Криму саме в передвиборний період невипадково.

Журналісти з Івано-Франківщини і Чернівців, Рівного та Хмельницького, Закарпаття і Тернопільщини з глибоким болем розповідали про погане фінансування, занепад районних газет, жорстку цензуру, якої не було навіть за часів КПРС, про організацію і дезорганізацію передплатної кампанії, "позовний зашморг" тощо (Голос України. — 1999. — 28 верес).

Влада чудово освоїла "безкровний" засіб боротьби зі ЗМІ за допомогою судів і фіскальних служб. Причому, якщо в Києві будь-яка боротьба журналістів за свої права ще була можлива, то в регіонах ЗМІ залишалися цілком безправними, оскільки практично абсолютно залежали від місцевої влади.

"Оксамитова цензура", яку здійснювала місцева влада шляхом тиску на власників ЗМІ, залишала повну ілюзію зовнішнього дотримання всіх прав і свобод, що підтвердили президентські вибори 1999 р. і референдум 2000 р.

Парадоксальним було те, що українська законодавча база, "підведена" під інформаційну сферу, насправді була досконала і професійна. На думку колишнього голови Державного комітету телебачення і радіомовлення Івана Чижа, це найкраще інформаційне законодавство у всьому СНД і краще, ніж у Росії. Однак справа не в довершеній, ідеально виписаній схемі, або не тільки в ній, оскільки в інших законах містяться норми, що створюють перешкоди для повноцінної інформаційної діяльності: податкові, ліцензійні, тарифні.

Влада створила тільки видимість умов для конкуренції на інформаційному ринку. А немає конкуренції, немає і внутрішнього плюралізму, але є преса, що "продовжує" владу. "Національною особливістю" українського інформаційного простору можна вважати і небажання більшості мас-медіа здобувати незалежність. Принаймні тому, що бути газетою місцевої ради або адміністрації означає бути "під дахом". І чим вищий "дах", тим "конкурентоспроможніше" видання.

Отже, десяток базових законів: "Про інформацію", "Про пресу", "Про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист журналістів", "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування" та інші — це тільки рамки визначення правил гри на інформаційному полі. Уже перша спроба відійти від законодавства неодмінно стикнеться із плетеницею законів, що перебувають на стику інформаційних і фінансових, інформаційних і соціальних, інформаційних і правових проблем. Найпоширеніша модель — коли конфлікти влади і ЗМІ переводять на судові рейки.

Невгамовне бажання колишньої влади контролювати ринок мас-медіа було пропорційне тому апатичному стану, в якому перебувало суспільство.

У тижневику "Дзеркало тижня" свого часу були опубліковані дані опитування 48 провідних київських журналістів із проблем дотримання свободи слова в Україні. Відповідаючи на запитання: "Об'єктивне висвітлення чиєї діяльності або критика на чию адресу може викликати серйозні відповідні заходи щодо журналіста, видання чи засновника ЗМІ?", 77 % опитаних назвали президента країни Леоніда Кучму, 56 — міністра внутрішніх справ Юрія Смирнова, 50 — депутата Григорія Суркиса та керівника Адміністрації Президента України Віктора Медведчука, 33 % — органи Державної податкової адміністрації.

Журналістам також було запропоновано визначити межі впливу певних чинників на свободу слова в Україні. "Максимально сильний" вплив, на думку 52 % журналістів, справляє залежність від влади вітчизняних бізнесменів, здатних утримувати ЗМІ, 50 — хворобливе ставлення до критики з боку Глави Держави, майже 27 — той факт, що суспільно-політичні видання в Україні не можуть бути прибутковими, а також відсутність соціального замовлення на об'єктивну інформацію й аналіз того, що відбувається, майже 23 % — відсутність великих західних інвестицій у мас-медіа, низька купівельна спроможність населення і тиск на ЗМІ з боку олігархів.

Відповідаючи на запитання: "Які суб'єктивні чинники заважають вітчизняним журналістам об'єктивно висвітлювати те, що відбувається?", 83 % назвали відсутність інформації, майже 77 — острах втратити роботу і меркантильні інтереси, 71 — малодушність, 60 — відсутність розуміння принципів написання об'єктивного матеріалу, прийнятих у цивілізованому світі, 48 — лінощі, 44 % — відсутність честолюбства.

Серед чинників, що можуть вплинути на поліпшення ситуації зі свободою слова в Україні, 77 % опитаних журналістів назвали зміну внутрішньополітичної ситуації, 62 — результативність українських реформ, 52 — прихід на український ринок ЗМІ закордонних інвесторів, 36 — усвідомлення себе європейцями і 19 % — вплив стандартів західної демократії. 42 % опитаних вважають, що чинне законодавство, яке регламентує свободу ЗМІ, задовільне, але практика його застосування обмежує свободу слова. На думку 39 % респондентів нинішні заколи реально не гарантують захисту свободи слова, ще 19 % упевнені, що законодавство недосконале. Проте піхто з 48 провідних журналістів не сказав, що чинне законодавство захищає права журналістів і видань повною мірою. Відповідаючи на запитання про суму компенсації морального збитку за судовими позовами, 67 % висловили думку, що позивач повинен внести визначений відсоток від необхідної суми, 42 % вважають, що суми компенсації мають бути обмежені.

Якщо в мирний час гинуть журналісти — це одна з ознак корумпованості суспільства. За 1998—2003 pp. було зухвало вбито головного редактора газети "Вечерняя Одесса" Бориса Дерев'янка, донецького тележурналіста Ігоря Александрова, жорстоко були побиті головний редактор газети "Сільські вісті" Іван Снодаренко, головний редактор газети "Політика" Олег Ляшко, тележурналіст Володимир Скачко та ін. Побито і пограбовано відомих в Україні журналістів Ірину Погорєлову та Світлану Синякову, чинилися фізичні розправи над багатьма працівниками місцевих і регіональних видань; розгромлені редакції журналу "Підтекст" у Києві, газети "Інформаційний бюлетень" у Кременчуці; переслідувалися журналісти телекомпанії "Горизонт" у Первомайську Харківської області, які викрили факти корупції та зловживань серед посадових осіб міста. На меморіальній дошці будинку Національної спілки журналістів України викарбовано 18 прізвищ працівників ЗМІ, які загинули, виконуючи свій професійний обов'язок.

Наступними жертвами мали стати ті журналісти, які не бояться відкрито й чесно виступати проти корупції влади. Так, у 2001 р. тривав наступ па С. Шолоха, власника радіостанції "Континент". 30 січня 2001 р. о 23.00 був телефонний дзвінок з "последним китайским предупреждением". Перед цим, 26 січня в його машину врізався ЗІЛ-130. Тоді Сергій сприйняв це як прикрий збіг обставин. Але 3 лютого в парадному будинку Шолоха громадянин Н. вчинив скандал, начебто пов'язаний з відключенням квартири від кабельної мережі, і з табуреткою в руці намагався увірватися до квартири Сергія з метою вирвати телевізійний кабель. При цьому він, незважаючи на присутність неповнолітніх дітей та жінок, нецензурно лаявся і погрожував вбити хазяїна квартири. Сергій Шолох написав заяву Генеральному прокурору, в якій просив порушити кримінальну справу щодо погроз і тиску з боку невідомих осіб та вжити необхідних заходів щодо захисту членів його родини від вірогідного фізичного та психічного впливу. "Сподіваюсь, що в даному випадку до моєї заяви поставляться не так, як свого часу поставились до заяв мого колишнього співробітника Гонгадзе".

Уповноважений з прав людини 4 жовтня 1999 р. у своїй заяві щодо порушення конституційних прав громадян України стверджувала: "Вбивства на замовлення, переслідування з політичних мотивів, посягання на свободу слова загрожують не лише правам і свободам людини, а й самій демократії та конституційному ладу в Україні".

Проведений Уповноваженим моніторинг стану дотримання прав людини в Україні показав, що в боротьбі зі свободою думки і слова, з альтернативними виданнями, окремими редакторами і журналістами владні структури, їх посадові особи дедалі ширше використовують такі підступні "законні" форми тиску, як цілеспрямовані перевірки податкових, фінансових, правоохоронних органів, пожежних та санітарно-епідемічних організацій і особливо судові позови щодо захисту честі, гідності та ділової репутації. Це своєрідний "державний рекет" у вигляді постійних цілеспрямованих перевірок незалежних видань і компаній.

В Україні набули широкого резонансу справи з редакторами газет "Правда Украины", "Політика", "Опозиція", "Фінансова Україна", "Дніпровська правда", "Полтавська думка", "Кіровоградська правда" та ін., проти яких органи державної влади і місцевого самоврядування вдалися до різних форм боротьби.

За даними Фонду захисту гласності, 70 % справ про захист честі та гідності мали відверто недобросовісний характер і були спрямовані насамперед на приборкання преси шляхом її фінансового придушення. Тому і з'являлися астрономічні суми стягнень, що пред'являлися журналістам і редакціям.

Практично проти будь-якого видання, редактора чи журналіста, які займали опозиційну чи просто незалежну позицію, писали небажані аналітичні чи критичні статті, можна було висунути звинувачення у приниженні честі й гідності позивачів, заподіянні їм моральної шкоди. Це свідчило про поширення в країні порушень ст. 34 Конституції України. Практика судових справ, що стосувалися ЗМІ, в Україні однозначно була орієнтована більше на пріоритет захисту репутації посадових осіб, ніж на захист свободи слова і думки. Це призводило до того, що ЗМІ порівняно з представниками владних структур опинялися в неоднакових умовах перед законом, що провокувало з боку владних структур також досудові дискримінаційні дії, які суперечать законам України "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів". Під впливом цих чинників журналісти не повною мірою могли виконувати свої професійні обов'язки, а преса, телебачення і радіо України здійснювати важливу суспільну функцію, притаманну ЗМІ у кожній демократичній державі, згідно зі ст. 34 Конституції України, яка гарантує право на свободу думки і слова, вільне поширення інформації і користування нею, а також ст. 55 про право людини і громадянина на судовий захист. Подібна практика була небезпечна ще й тому, що під час судових розглядів таких позовів на суддів чинили адміністративній тиск і залякування. Як наслідок, мас-медіа програвала майже всі суди. А це вже не суд, якщо він є незахищеним, якщо він стає слухняним інструментом у чиїхось руках. Більше того, цс грубе порушення Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, адже Конституція України як нормативно-правовий акт вищої сили повинна хоча б у лапідарній формі закріплювати свободу засобів масової інформації, а вже закони України — конкретизувати її.

Розділ 13 Конституції України передбачає внесення змін до Основного закону. Зважаючи на те, що права і свободи ЗМІ, закріплені ст. 34 Конституції України, не є вичерпними, доцільно це питання обговорити у Верховній Раді України. Необхідно найшвидше розглянути і затвердити проект Закону України "Про свободу масової комунікації", в якому демократично трактувати свободу преси, радіо, телебачення, інформагентств, відео, кінодокументалістики, комп'ютерних засобів, обмежити втручання держави в їх діяльність, законодавчо закріпити політику роздержавлення преси. Ці питання, до речі, вже були втіленні в Постанові Верховної Ради від 4 грудня 2002 р. про свободу слова і цензуру в Україні. Спрямувати зазначені вище слід проблеми в законодавче русло, акцентуючи при цьому увагу й на журналістській етиці, етичному ставленні до самих мас-медіа та журналістів.

Вільнодумства та етичності щодо самої преси, журналістів потрібно вчитися, оскільки, на жаль, попередня історія України в складі СРСР не має досвіду незалежності преси, інших ЗМІ. Тривалий час радянські преса, радіо, телебачення перебували під жорстким контролем компартії, вирішуючи тільки одне завдання — виховання людей у дусі любові й відданості партії, радянській владі, у дусі ненависті та презирства до інакодумців. ЗМІ в радянські часи були передусім засобом пропаганди й агітації і аж ніяк не засобом реалізації права людей на інформацію. У тоталітарній державі мас-медіа виконували функцію тотального контролю над свідомістю громадян, забезпечуючи інформаційну ізоляцію від цивілізованого світу. Так були виховані всі покоління радянських журналістів, котрі ніколи не працювали в умовах існування якоїсь законодавчої бази, що регулювала б їхню діяльність. Робота редакцій підпорядковувалася партійним комітетам, а журналісти були "підручними" партії. Саме це й сформувало аудиторію, для якої ідея незалежності ЗМІ, передусім від держави, — чужа й незрозуміла до цього часу, як і для більшості представників владних структур та керівників різних рангів на радіо і телебаченні.

Часто ставало просто смішно, коли журналісти, які на той час свідомо викопували вказівки чинної влади, доводили, хцо саме вони — борці за свободу слова. Так, колишній керівник Першого національного каналу та ведучий програми "7 днів" Надим Долганов часто відбивався від нападів стосовно його прямої, усім відомої пропагандистської лінії, яку він проводив стосовно телепрограм. Завідувач редакції аналітичних програм "УТН" Національної телекомпанії Олесь Ковальчук у травні 2001 р. зробив заяву агентству "Інтерфакс Україна", що телепрограма "7 днів" не мас права на існування в нинішній її якості та форматі, оскільки телепрограми УТ-1 проходять сувору цензуру і "якщо сюжет суперечить генеральній лінії керівництва, то знімається з ефіру". Цікавою була реакція самого В, Долганова на події: "Ми будемо боротися за цей канал, і ми будемо працювати па цьому каналі". В. Долганов все спростовує і називає всю критику на власну адресу наступом на свободу слова. "Незабаром може трапитися так, що він залишиться єдиним еталоном цієї свободи. Котрого, втім, ніхто не визнаватиме", — коментував ситуацію "ПіК" (2001. — 7 трав.).

Тому в Україні необхідно конституційно закріпити принципи незалежності ЗМІ, знову ж таки передусім від держави, а також захистити їх від диктату влади. Все це дасть змогу уникнути ситуації, коли всі питання, що виникають у ЗМІ, розв'язують чиновники за своїми уподобаннями, відповідно до політичних ситуацій.

Чесність — четверта етична цінність журналіста, що забороняє маніпулювати громадською думкою, приховано обманювати читачів, радіослухачів, телеглядачів. Журналістові заборонено користуватися перевагами свого фаху для власних інтересів чи інтересів рідних, друзів, колег. У Законі України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (ст. 26) зазначено: "Журналіст несе відповідальність у межах чинного законодавства за перевищення своїх прав і невиконання обов'язків", що дає підставу стверджувати про збіг етичної та правової норм щодо перевищення своїх прав і невиконання обов'язків.

Професійна етика забороняє переслідувати, зводити рахунки, вдовольняти групові чи авторські амбіції через ЗМІ. Журналіст не має права розголошувати джерело інформації, якщо його про це просили. Така цінність як обов'язок закріплена у Законі України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (ст. 26). Журналіст повинен поважати права інтелектуальної власності й авторські права. Дифамація, плагіат суперечать чесності журналіста. Названі моральні норми також збігаються з правовими.

Поява нових інформаційних продуктів у країні здебільшого зорієнтована на виконання завдань політичного характеру в інтересах засновників, державних кураторів або фінансових груп. Тому фактично всі телерадіоканали та переважна більшість друкованих ЗМІ поділені між впливовими фінансово-політичними колами. ЗМІ стають важливим елементом політичного капіталу, доводять "корисність" фінансово-політичних угруповань для влади, перетворюються на засоби масової пропаганди.

За умов, що склалися, журналісти центральних видань не можуть почувати себе вільними у висвітленні суспільно-політичних подій у країні. Це знижує довіру до представників мас-медіа. Попри значну кількість журналістів, відчувається брак професіоналів