Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки) Навч. посібник

У структурі сучасного суспільства важливе місце посідають політичні партії. Слово "партія" має латинське походження (лат. pars (partis) означає "частина", "галузь", "відділ"). Політична партія — це частина будь-якої соціальної групи, найбільш активна та організована.

Партійно-політичні системи , як характерна риса насамперед демократичних суспільств XX ст., відрізняються за формою одна від одної. Так, якщо в Англії та США склалися двопартійні системи, в більшості західноєвропейських країн — багатопартійні, то для тоталітарних режимів Східної Європи характерною була однопартійна система. Лише в окремих випадках тоталітарний режим створював видимість багатопартійності (Польша, НДР), що виглядало як рудимент знищеної демократії, оскільки залишені для демократичного фасаду партії визнавали керівну та спрямовуючу роль компартій і діяли під їхнім керівництвом.

Багатопартійність віддзеркалює складну соціальну структуру суспільства. Чи не тому в посткомуністичних країнах соціальна невизначеність перехідного періоду плодить десятки різних, часто-густо карликових за кількістю членів і значенням партій. Лише на основі поступової стабілізації економічної та політичної ситуації завершується формування великих соціальних груп (наприклад, середнього класу), відбувається процес злиття близьких за своєю програмною суттю партій.

Політичні партії в суспільстві, як об'єктивний фактор, детерміновані проблемами суспільного життя. Саме через них, їхнє розмаїття реалізується представницька демократія, що являє собою форму постійного відтворення системи народовладдя в суспільстві. За нормальних умов партії сходили з політичної арени тоді, коли суспільна потреба в них відпадала.

Зміцнення демократії після Другої світової війни, прилучення до її принципів все нових і нових країн, кількісне зростання середнього класу, перетворення його на основну силу державної та соціальної стабільності стали визначальною передумовою піднесення значимості демократичних партій як провідної політичної сили. У передових країнах вони виражають інтереси найчисленніших груп населення. Саме правоцентристські партії (ХДС/ ХСС у Німеччині, ХДП в Італії, Республіканська та Демократична партії у США, СФД у Франції) та лівоцентристські партії (лейбористська в Англії, СДПН у Німеччині, соціалісти у Франції) об'єднують своїх прихильників із різних соціальних верств, що є наслідком здобутків демократії та політики соціального консенсусу, підкріплених досягненнями НТР, високо індустріальним розвитком та загальним добробутом громадян. Демократія не виключає існування крайніх лівих і крайніх правих партій та організацій (комуністи, націоналісти, неофашисти). Нерідко їх присутність на флангах партійно-політичного спектра змушує урядові партії діяти більш зважено і розсудливо, особливо в соціальній сфері.

Політичні партії, що здобули депутатські мандати на виборах до законодавчого органу, але не беруть участі у формуванні органів виконавчої влади, складають парламентську опозицію. Таким чином, у новообраних парламентах, як правило, формується правляча більшість і опозиція. Опозиція — пильний сторож правлячої партії чи коаліції, критик і коригувальник її політики. Опозиція — це та ж конкуренція, тільки в політиці. Вона об'єктивно необхідна для вдосконалення й оздоровлення суспільного та державного організму, пошуку оптимальних варіантів вирішення проблем, що ставить життя. Однак стабільність у суспільстві досягається там, де правляча партія і опозиція діють у площині демократії. Там же, де ця площина вузька або взагалі відсутня, політична боротьба, як правило, набуває ознак гострого міжпартійного конфлікту, що створює напруженість і непевність у суспільстві, викликає негативні наслідки в усіх сферах життя. Така ситуація спостерігалася в ряді країн колишньої соціалістичної системи.