Історія України: підручник

В кінці XVII ст. в Україні співали: "Та не буде лучче, та не буде краще, як у нас на Вкраїні: нема панів, нема ляхів, не буде й і змін..."

Та ці слова зайвий раз підкреслюють, що всяка пісня є всього лиш поетичною формою мрії. Насправді ж як соціальна, так і політична нерівність в Україні ніколи не переводились. Прикладом того є відношення до українського народу кожного нового політичного режиму.

Дійсно, як Польща в 1569 р., так тепер Росія в 1783 р. не тільки повністю закріпачила селян, а й був ліквідований Юріїв день. Одночасно відбувався наступ самодержавства і на українські міста. Якщо за Польщі багато українських міст користувались магдебурзьким правом, то вже в 1775 р. міське самоврядування в Україні було скасоване, а за декілька років перед тим першим було арештовано весь магістрат і забрано грамоти Києва.

Церковний характер освіти в Україні. Київо-Могилянська академія і колегії. Київ мав провідне місце в духовному житті українського народу ще з першої половини XVII ст. і утримував його до кінця XVIII ст. Церква протягом цього століття ще зберігає одне з головних своїх призначень—бути вогнищем освіти. Під егідою церкви продовжує розвиватись Києво-Могилянська колегія, яка в 1700-1701 pp. була перетворена на академію. За її зразком були створені інші православні колегії: на Лівобережжі — Чернігівська колегія з 1700 p.; Харківська колегія з 1734 р. і колегія в Переяславі з 1738 p., яка називалася то семінарією, то колегією. Виникли також перші професійні школи: госпітальні, артилерійські і штурманські.

Викладання в них велось латинською мовою. За структурою всі колегії були подібні до Києво-Могилянської академії. Навчання в колегіях дуло доступним для всіх шарів населення України і відіграло визначну роль в поширенні освіти й науки. Колегія складалась з 7-8 класів, в них вивчались вісім визволених мистецтв. З другої половини XVIII ст., після того, як за наказом Катерини II у монастирів відібрали землі, що були основним джерелом існування колегій на Лівобережжі, ці осередки освіти поступово зникли.

В Києво-Могилянській академії щороку вчилось понад 1000 спуоеїв (студентів). Найталановитіших з них посилали для завершення освіти до західно-європейських університетів. Хоч академія і не була школою національною в повному розумінні цього слова — зміст і форма (мова та інше) науки були досить далекими від народних потреб, все ж таки це був освітній заклад найвищого гатунку. З роками низка визначних вихованців академії стала носієм освіти на Московщині. Серед багатьох можна згадати М.В. Ломоносова, який вчився тут в 1733 р. Не менш яскравою особистістю був і вихованець академії знаменитий письменник і філософ Григорій Савич Сковорода. Проте самодержавство, вбачаючи в цьому освітньому закладі осередок духовної опозиції проти своїх зазіхань, докладало всіх зусиль, щоб перетворити академію в звичайну богословську школу, і майже досягло свого.

На старих засадах академія існувала до кінця XVIII ст. При академії існувала бурса для утримання менш заможної частини учнів. Бурса (від латинського слова — гаманець, сумка) — була гуртожитком для бідних студентів, а в Україні — це духовна школа взагалі.

За Катерини II вже були залізними старання козацької старшини перетворити академію в університет. Російський уряд почав активну ліквідацію українських шкіл, доступних народові. Треба сказати, що в Києво-Могилянській академії поруч сиділи діти простих козаків і гетьманів, духовні і світські. Натомісць засновуються школи московські. Вони не були поганими, але вони були однаковими і в Росії, і на Кавказі, і в Україні. До того ж вони були доступні лише для станів привілейованих.

Початкові школи. Як вважає Н.Полонська-Василенко, у XVIII ст. майже кожне село мало свою початкову (партикулярну) школу. Існували ці школи при церквах і навчали в них дяки. В І половині століття в сімох з десяти полків було 866 шкіл на 1099 поселень, тобто одна школа припадала на 1000 душ. З часом, в 1768 р. на території пізніших повітів Чернігівського, Городенського й Сосницького було 134 школи і на кожну припадало 746 душ насленння. Цікаво, що майже через сто років на цій території залишилось тільки 52 школи і на кожну припадало 6 750 душ населення. Найважливішим було те, що ці школи засновувало само населення, яке розуміло необхідність навчання. Вчителями були мандрівні дяки, яких називали дидаскалами. Коштом громади утримували дяка і наймали помешкання під школу. Правда, не завжди така школа відповідала найпростішим вимогам. Нижче наводиться студентський вірш тої пори, який дає можливість уявити злиденне життя мандрівних учителів і спудеїв:

"В школі нетоплено,

Так теж і на кухні нич не готовлено.

В школі нетоплено, нітся где загріти,

а що ж я маю бідний на світі чинити...

А ще єден брат за мною зубами скрегоче,

а то все, панове, щося ему їсти хоче..."

Історія. Духовенство України, в руках якого був такий могутній засіб культурного впливу, як Києво-Могилянська академія, через свою аполітичність втратило провідне становище. Так само замкнулись у вузьких рамках літературного любительства українські письменники і перестали бути зброєю мас. Проте духовне життя в Україні не завмерло. Цьому все таки сприяла перш за все художня література, історичні праці. XVIII ст. залишило нам в спадщину козацькі літописи. Козаки писали в боях зброєю і кров'ю, а з часом переписували на папір і зберігали нащадкам як приклад.

Наприкінці XVII і на початку XVIII ст. з'являються козацькі літописи. "Літопис Самовидця" був написаний, мабуть, Романом Ракушкою, який брав участь у визвольній війні і закінчив життя протопопом Стародубським. Ще один літопис залишив нам полковник Гадяцький Григорій Граб'янка "Действія презельнои... небывалой брани Богдана Хмельницкого..." та канцелярист Генеральної Канцелярії Самійло Величко — "Сказаніе о войне казацкой зъ поляками чрезъ Зеновія Богдана Хмельницкого". Особливо цінним є твір С. Величка, який використав багато джерел епохи визвольної війни і часів "Руїни". Ці літописи є літературним продуктом світських кіл українського суспільства. Такою ж є "Історія Русів". Через весь цей твір проходить ідея боротьби народу за свої давні права і привілеї з часу, відколи слов'яни осіли над Дніпром. "Історія Русів" формувала, розходячись в Україні в сотнях рукописів (В Антонович згадує про це), світогляд передових кіл українського суспільства. Вплив цього твору відчув на собі і Т.Шевченко.

Багато які з історичних творів українських авторів того часу пов'язували добу Гетьманщини з Київською Руссю. Таким було "Краткое описаніе Малороссии", або Г. Показа "Описаніе о Малой Россіи", так само як і "Краткое описаніе о козацком малороссійском народе" П.Симоновського чи "Собраніе историческое" С. Лу комського. Значення цих творів полягало в тому, що вони показували безперервність історії України і єдність українського народу від Київської Русі й до XVIII ст.

Велике значення для розуміння ідеології, характеру культури, прагнень української еліти XVIII ст. мають мемуари та щоденники. З тих, що збереглися до наших днів, важливим є "Діяріуш" Пилипа Орлика (1720-1732 pp.), обсягом у 800 сторінок, написаний автором протягом 13 років, трьома мовами: латинською, французькою і польською. Дуже великі за розміром щоденники залишили по собі Петро Апостол, син гетьмана, а також генеральний підскарбій Яків Маркович. Його щоденник є особливо цінним історичним джерелом.

Двадцять три роки мандрував по світу випускник Києво-Могилянської академії Василь Григорович-Барський. Після нього залишилось багато (на три томи) записів, які викликали величезну цікавість в читачів того часу. Досить сказати, що за час з 1778 по 1885 pp. ці записи були видані друком десять разів. Вперше вони були опубліковані українським вченим В.Г. Рубаном коштом князя Г. Потьомкіна під назвою "Пешеходца Василия Григоровича Барского-Плаки-Альбова...", а в перевиданнях просто — "Путешествие по святым местам". Описуючи в основному монастирі, автор також звертає увагу на пам'ятники мистецтва, невідомі йому явища природи, рослинний світ, наприклад Сирії і Єгипту. В Олександрії з "голки Клеопатри" (обеліску, спорудженого в XV ст. до н.е.) Барський зрисував ієрогліфічний напис. Нагадаємо вам, що в Західну Європу ієрогліфи попали тільки через 100 років. Барський описав міста Греції і Туреччини, куди приїздили купці й з України (з Ніжина) і привозили "самые лучшие меха, драгоценные каменья, ревень и бельзуары".

Крім описів побаченого, Барський також малював пейзажі, знімав плани міст і фасади будівель. Всього ж нам в спадок залишилось від нього біля 150 рисунків.

Філософія Г.С. Сковороди. Найяскравішим представником філософії в Україні був Григорій Сковорода, видатний учений і мислитель. Син реєстрового козака Полтавського полку, він вчився в

Києво-Могилянській академії, далі в університетах Мюнхена, Відня, Бреслау. Повернувшись в Україну, Г. Сковорода був деякий час викладачем Харківської і Переяславської колегій. Будучи натурою незалежною, Г. Сковорода полишив викладання і став мандрувати Україною, заробляючи на прожиток вчителюванням. Основою його філософської концепції був антропологізм, а засобом для досягнення мети — самопізнання. Його гаслом був вислів: "Пізнай самого себе".

Г. Сковорода прийшов до висновку про вічність і безкінечність матерії, про панування в природі закономірних зв'язків, до визнання природи причиною самої себе ("Дружеский разговор о душевном мире"). Філософ створив теорію "трьох світів", які охоплюють собою все суще: "макрокосм" (природа), "мікрокосм" (людина), і "світ символів" (Біблія). Г.Сковорода вважав, що кожний з цих світів складається з двох чинників: матеріального — не вартого уваги, і вищого—духовного. Метою життя є щастя від свідомості, що людина виконує волю Божу. Самопізнання — це пізнання Бога, життя у відповідності з заповідями Божими.

Праці Г. Сковороди не видавались друком за його життя, але були дуже популярними і широко розповсюджувались в рукописах.

Г. Сковорода зумів уникнути спокус життя, не мав майна, не прагнув посад. Він суворо критикував церкву через занадто земний спосіб життя її служителів. А коли церковники спробували його приборкати, запропонувавши висвятити в єпископи, то Г. Сковорода навідріз відмовився. Глибина його думок, аскетичне життя, прагнення свободи сформульовані в епітафії, яку Г. Сковорода заповідав викарбувати на своїй могильній плиті: "Світ ловив мене, але так і не спіймав".

Друкарство і література. У XVIII ст. відбувається занепад українського книгодрукування. Петро І закрив останню книгодрукарню в Україні, яка існувала при Києво-Печерській Лаврі. Дозволялось, правда, видавати друком невелику кількість церковної, богослужебної літератури. Більшість творів світської літератури знову почала розповсюджуватись в рукописах. Ціле століття в Україні робились спроби відновити своє книгодрукування. За непослух в Москву було забрано всю Чернігівську друкарню.

Книги українських авторів в Москві палили, — щоб та "єресь і смута в світі не були". Кілька разів видавались розпорядження про заборону росіянам "книг литовській пенати" купувати і тримати вдома, хоча книги були в основному церковні, далекі від політики. Перед початком XVIII ст. на церковному соборі в Москві в 1690 р. на книги з України С.Полоцького, П.Могили, К.Ставровецького, Л.Барановича та ін. — було накладено "проклятство і анафему" за "прелести латинскія єще киевскія новие книги утверждают". Самих православних українців в православній Москві довго ще називають єретиками і перехрещують.

Важливе місце в цей час в літературному житті України займала поезія. Як в навчальних закладах, так і поза їх межами культивувалась піїтика і найрізноманітніші віршові форми: оди, панегірики, гімни, канти, рецеї, посвяти, ляменти, включно до "карміна куріоза" — "акростихів", "раків" тощо. Широке визнання отримав рукописний збірник поезій Климентія Зіновьєва, до якого увійшло 370 віршів. Поет виступав проти жадоби збагачення, картав багатіїв за те, що що "вони визискували людей вбогих". Одночасно він прославляв чесну працю хлібороба, ремісника. Варто зазначити, що в поезіях Климентія Зіновьєва багато запозичень з народної побутової української мови.

Значного поширення набули сатиричні вірші, в яких критикувались недоліки і суспільна мораль того часу. Автор "Сатиричної коляди" ставав на захист простої людини, беззахисної перед несправедливим судом, проти хабарництва чиновників, знущання панів над народом. Сатирично-гумористичні вірші Івана Некрашевича "Ярмарок" і "Сповідь" відтворювали колоритні побутові сцени, розкривали антагонізм між селянством і панством

Видатним явищем літературного життя України другої половини XVIII ст. була літературна творчість Г. Сковороди (1722-1794 pp.). За десять років він написав 30 байок, об'єднаних у збірку "Басни харьковскія". В них висловлювався протест проти соціального гніту. Разом з тим поет високо оцінював моральні якості українських селян: чесність, доброту, працьовитість, скромність, природний розум. У цих байках знайшли свій дальший розвиток сатиричні традиції давньої української літератури. Кращі віршовані твори Г.Сковороди об'єднані у збірці "Сад божественных песней". В них поет виступає співцем свободи, прославляє "отця вольності" Богдана Хмельницького, висловлює свої антимонархічні настрої.

Вартий уваги один з найпопулярніших творів Г.Сковороди вірш "Всякому городу нрав і права", в якому влучно охарактеризовані тогочасні прошарки українського суспільства:

Всякому городу нрав і права; Всяка имеет свой ум голова... Петр для чинов углы панскіи трет, Федька-купец при аршине все лжет... Тот непрестанно стягает грунта, Сей иностранны заводит скота... Строит на свой тон юриста права. С диспут студенту трещит голова...

Творчість Г.Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, зачинателем якої став Іван Петрович Котляревський (1769-1838 pp.). В 1798 p. в Санкт-Петербурзі коштом полтавського поміщика М.Парпури вийшли друком три частини його знаменитої поеми "Енеїда", створеної за мотивами твору давньоримського поета Вергілія. В "Енеїді" широко використані традиції української бурлескної літератури. Поема написана народною мовою, в ній реалістично змальовано життя і побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, панів, старшин, чиновників тощо.

М.Костомаров зазначив, що "Енеїда" як пародія втратила для нас свою ціну, але як вірна картина малоросійського побуту, як перший твір на малоросійській мові, в очах наших — дорогоцінне творіння. В "Енеїді" відбився автономістський ідеал малоросійського дворянства. В творі І. Котляревського відображено політичне позасвідоме кінця XVIII — початку XIX ст., коли українське дворянство, інтегруючись в Російську імперію, прагнуло зберегти свої привілеї. І.П. Котляревський став першим класиком нової української літератури періоду її становлення. "Енеїда" І. Котляревського — це початок нової української літератури і літературної мови.

Між українською і російською літературами лежала прірва, яку важко було подолати, тому що заважала політика російського уряду. Парадоксальним було те, що заповнити цю прірву, перекинути місток з суходолу європейського на азіатський, духовно цивілізувати Московське царство прийшлось саме випускникам Київо-Могилянської академії. Кадри ці не зуміли здавна ще поєднати в собі і в народі ідей релігійних і національних. І в козацькій державі вони не побачили свій власний політичний центр, а в гетьмані — свого лідера. Зате в

Російській імперії вони зайнялися місіонерською культурно-релігійною діяльністю.

Київські церковні діячі зайняли в російській ієрархії високе суспільне становище. Так, С. Полоцький став учителем царя Федора, останнього нащадка Рюриковичів, Ф. Прокопович був довіреною особою царя Петра І в питаннях ідеології, а також внутрішньої і зовнішньої політики. Він був найближчим помічником царя в проведенні церковної реформи, в результаті якої церквою почав керувати державний орган — Синод. Після Полтавської битви саме Ф. Прокопович запропонував цареві щорічно проголошувати в церквах Російської імперії анафему на адресу І. Мазепи. Що й робилось до початку XX ст. Стефан Яворський був намісником патріаршого престолу, а Дмитро Тупталенко, митрополит Тобольський і Ростовський, московським Синодом навіть був проголошений святим.

Всі вони не тільки не скористались своїм високим становищем на користь Україні, але опосередковано, як носії освіти і культури на землях свого політичного ворога, стають причиною закріпачення батьківщини. Тобто ця українська інтелектуальна еліта будувала міцні стіни Російської імперії. Межі Європи замикала на Сході Русь-Україна. Вже землі за Доном вважались азіатською територією. Московським царством тоді в очах Європи позначалась азіатська безвість, "tartaria magna". Анексувавши Україну, переманивши до себе провідних спеціалістів, перебравши на себе споконвічну назву України — Русь, Московське царство поступово входило в коло європейських держав.

Драма, театр. В навчальних закладах України розвивались також драма і театр, які не можуть існувати одне без одного. Та коли саме тут вони мали характер дещо абстрактний, то поза шкільними мурами українська драма набуває характеру національного. Шкільна драма, як така, виникла з середньовічних релігійних драм, зв'язаних рігорозними нормами єзуїтського театру (правила Ф. Прокоповича). Вона була схована за мурами академії від небезпек політичного життя. І хоч з її лона виходять твори такої духовної потужності, як "Милость Божія" Т. Трофимовича, чи твори, насичені мотивами народного вертепу, як "Комедія на Різдво Христове" Д. Тупталенка, вона не могла стати драмою національною.

В інтермедійній частині вертепної (лялькової) драми, носіями якої здебільшого були школярі, виступають в живому контакті з дійсністю побутові постаті тодішнього життя України: козак, лях, литвин, циган, єврей. Інтермедії складались до кінця століття такі автори, як В. Лащевський, М. Довгалевський та інші.

Найдоступнішим для народу продовжував залишатись ляльковий театр — вертеп. Проте в кінці століття він почав поступатися перед сценічним драматичним і музичним театром. Увагу глядача все більше завойовували здійснювані у театральних приміщеннях постановки трагедій, драм, музичні концерти, які давали трупи Київської академії та інших навчальних закладів. У Харкові в 1791 р. було засновано перший в Україні постійний театр.

На їх основі повстає потім нова українська комедія І. Котляревського, Гр. Квітки-Основ'яненка і одного з найбільших майстрів світової сцени — Миколи Гоголя.

Музичне мистецтво. У XVIII ст. в Україні поряд з народною самодіяльною почала розвиватися і професійна музика. Перших музикантів-професіоналів випускали Київська академія та засноване в 1737 р. музичне училище в Глухові. Саме виходець із Глухова, пізніше студент Київо-Могилянської академії, М.С. Березовський став видатним українським і російським композитором. Він був автором першої в Росії опери "Демофонт". Його земляк і учень Д.С. Бортнянський розвинув далі вітчизняне музичне мистецтво і написав опери "Креонт", "Сокіл" та інші, а також понад 100 творів для хорового виконання. Обидва композитори широко використовували народну пісенну творчість і українського, і російського народів. Менш щасливою і більш трагічною була доля третього знаменитого композитора і диригента Артема Вед еля. Після періоду активної творчості Ведель поїхав на батьківщину, постригся в монахи, але за антицерковну діяльність був ув'язнений, і решту життя провів у в'язниці.

Живопис. Видатну роль у розвитку живопису та графіки XVIII ст. відіграли українці, академіки Петербурзької Академії мистецтв Д.Г. Левицький і В.Л. Боровиковський. Вони стали справжніми творцями вітчизняного портретного мистецтва тієї пори. Хоч їх численні портрети і мали парадний характер, все ж вони зробили значний крок до створення реалістичного портрета. У створених Д. Левицьким портретах М. Дякової, А. Давга, Катерини II та написаних В.Боровиковським портретах М. Долгорукої, І. Безбород ко, А. Сталь з винятковою майстерністю відтворені почуття властолюбства, індивідуальні риси людей різного характеру і соціальної приналежності Архітектура. Величні архітектурні споруди цього століття в Україні також є німими свідками мистецького і будівельного таланту нашого народу. Основними спорудами, які знаменували вищий ступінь розвитку архітектури, були різні за своїми формами культові церковні приміщення. Саме вони втілюють у собі типові риси епохи і політ фантазії будівничих. Наприклад, 96-метрова дзвіниця Києво-Печерської Лаври побудована за проектом архітектора Г.Шеделя. Ця споруда тоді була найвищою будовою в усій Російській імперії. Шедель на схилі свого життя плідно працював у Києві. Йому належав і проект надбудови високої, щедро прикрашеної ліпним орнаментом в українському національному стилі, дзвіниці біля входу до Софійського собору та мурів цього архітектурного ансамблю. До нього увійшла і славнозвісна архітектурна перлина XVIII ст. Брама Заборовського. Вона була збудована в 1746 р. на замовлення митрополита Р.Заборовського як парадний в'їзд. Ця брама є чудовим зразком українського бароко.

Андріївська церква збудована за проектом зодчого В.Растреллі. Зводили її київські майстри. Особливою майстерністю виділяється серед них будівничий-кріпак Києво-Печерської Лаври Степан Ковнір. Його споруди — так званий Ковнірівський корпус на території Київо-Печерської Лаври, кілька дзвіниць на верхніх і нижніх печерах, церква в Василькові — викликали здивування і захоплення простотою, витонченістю і легкістю форм. Чудові споруди проектував і будував знаменитий український зодчий І. Григорович-Барський. За його проектами споруджені надбрамна церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі, Покровська та Миколи Набережного церкви, бурса Київської академії. В цих спорудах простежуються перші паростки архітектури стилю класицизму.

Всі ці споруди будувалися в стилі бароко (від італ. Ьагоссо — вибагливий, химерний). Це був стиль в мистецтві кінця XVI — середини XVIII ст., для якого характерні підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції. Українське бароко відрізнялося від західно-європейського більшою зваженістю, поміркованістю в декоративності, менш стрімкими формами.