Соціальна географія: навч. посібник

Автор: | Рік видання: 2007 | Видавець: Київ: Знання | Кількість сторінок: 349

Зародження і формування соціально-географічних знань у Стародавньому світі.

Витоки соціально-географічних знань зародилися в складі елементів наукових знань про природу давніх суспільств Індії, Китаю, Єгипту, Вавилону, Близького Сходу. Вони суттєво зміцнилися і розширилися в VI ст. до н. е., коли наука почала викристалізовуватися як теоретична і системно-організаційна галузь пізнання світу. Історичні розвідки провідних науковців світу засвідчують, що це сталося в давній Елладі: наука оформилася у вигляді натурфілософії. Виникнення натурфілософії саме в той час і в цьому місці не було випадковим: йому сприяв поділ праці на розумову та фізичну.

Про виникнення соціально-географічних знань засвідчують чимало історичних документів. Наприклад, у стародавньому індійському трактаті, який у наш час називають "Закони Ману", міститься інформація про принципи збору податків із купців близько 1200 р, до н. е. Висновків можна дійти на основі даних про ціни на товари, відстань до країн, звідки вони завезені, вартість доставки та ін.

У Китаї в ІІ ст. до н. е. податкова політика ґрунтувалась на врахуванні географічних особливостей десяти провінцій, на які була поділена імперія, а саме: на кількості населення в кожній з провінцій, якості ґрунтів, рівні розвитку землеробства тощо.

Тобто, у згаданих історичних джерелах мають місце спроби соціально-географічної інтерпретації інформації про кількість населення, його майновий стан та ін. Рівень використання соціально-географічних знань особливо яскраво простежується при організації у різних країнах з появою державності спочатку реєстрації населення, зокрема платоспроможного і здатного носити зброю, а опісля — переписів населення. Навіть у тих переписах, які відбувалися до н. е. (наприклад, перепис населення у Китаї 206—208 pp. до в. е.), охоплювались різні вікові, майнові, етнічні групи населення.

Багатий соціально-географічний матеріал дає історія Афінської держави. Стародавнього Риму, у тому числі в період руйнування старої системи організації суспільства на цих територіях за кровноспорідненими зв'язками і створення нової організації — територіальної спільності людей. Цей період характеризувався чітким обліком населення, врахуванням його розподілу за кількістю майна з метою визначення соціального, політичного, військового і податкового статусу громадян у суспільстві.

Антична історія містить безліч соціально-географічних даних, що застосовувались при розробленні механізмів державного управління, зокрема вмілого використання принципів управління натовпом при організації військової справи, де особливо необхідними були знання про традиції, соціальні цінності, престиж, авторитет, самолюбство громадян *67 .

*67: {Захарченко М. В.. Погорілий О. І. Історія соціології (від античності до початку XX ст.). — К.: Либідь, 1993. — С. 16—25.}

Величезне значення для розвитку і формування соціально-географічних знань мали праці давньогрецького історика та географа Страбона (64 або 63 pp. до н. е. — 23 або 19 pp. н. е.). Його "Географія", написана у VII р. до н. е., складалась з 17 книг. Вона містила не лише відомості про різні країни, розселення племен, їх побут, а й визначення предмета географії античного часу: "... географія як ціле має пряме відношення до діяльності володарів, адже вона розташовує на карті материки і моря.., і розміщення, яке дає географія, має значення для людей, зацікавлених в тому, щоби знати, як розташовані країни і моря, чи відомі вони, чи ще не досліджені..." *68 .

*68: {Иваничка К. Социально-экономическая география. — С. 14—15.}

У цьому визначенні чітко виражений натурфілософський і антропоцентричний погляд на географію як на прикладну науку. Страбон позбавляє її теоретичного змісту. Об'єкт пізнання у нього — зовнішній світ і суспільство.

Безумовно, процес пізнання соціальних явищ у той час характеризувався достатньо примітивним рівнем, але він відбувався, сприяючи зародженню, формуванню і накопиченню соціально-географічних знань, насамперед у вигляді регіональних соціально-географічних знань у межах єдиної географічної науки.

Раціональні зерна соціально-географічних знань містяться й у працях античних вчених — представників інших наук. Зокрема, непересічний інтерес викликають ідеї представників давньогрецької історичної думки, так званих логографів, у творчості яких є спроби не лише опису історичних подій і процесів на основі легенд, оповідей, документальних матеріалів, відображення генеалогії давніх родів, географічних знань та ін. Грецький історик І ст. до н. е. Діонісій Галікарнасський писав, що логографи "...переслідували завжди одну мету: зібрати в одне ціле всі перекази для кожного народу або держави, які збереглись у місцевих жителів, або були записані в релігійних і світських книгах" *69 .

*69: {Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології (віл античності до початку XX ст.). — С. 28.}

На таких засадах Гекатей Мілетський написав працю "Землеописания". Вона містила багатий матеріал країнознавчого та регіонально-соціально-географічного характеру і малу заселеної людьми частини суші (ойкумени). Найбільша заслуга логографів полягає в тому, що соціально-географічні й інші знання в їх працях викладались зі застосуванням принципово нових елементів: часової та просторової систематизації, групування матеріалів і фактів, критичного ставлення до різноманітних інформаційних джерел, раціоналістичного переосмислення матеріалів, використання власних спостережень і розвідок. Важливими джерелами соціально-географічної інформації стала знаменита праця видатного грецького вченого, "батька історії" Геродота (між 490 і 480 pp. — між 430 і 424 pp. до н. е.) "Історія" та представника історичної науки античної Греції Фукідіда (460—400 pp. до н. е.) під такою ж назвою.

Так, Фукідід наголошує на можливості повторювання соціальних явищ та процесів на різних і на одних і тих самих територіях, а також виникнення подібних аналогій у майбутньому. Фукідід звертає увагу на існування взаємозв'язку між географічним положенням країни й особливістю соціально-географічних процесів у її межах.

М. Захарченко зазначає: "Науковий доробок представників історичної науки Стародавнього світу особливо значущий, оскільки саме історики поставили питання про соціальних факт, використання аналізу документів, методів спостереження, опитування, вивчення фактів та умов, що деформують процес достовірного відображення соціальних явищ і спотворюють результати пізнання. Вони заклали перші принципи систематизації та класифікації емпіричного матеріалу, їх відбору, узагальнення і т. д.". *70 Отже, всебічність і повнота соціально-географічного знання неможлива без детального вивчення праць вчених античного періоду. Аналогічне твердження стосується і філософських праць цього періоду, найвидатнішими творцями яких були Демокріт, Платон, Арістотель.

*70: {Захарченко М. В., Погорілий О. І, Історія соціології (від античності до початку XX ст.). — С. 37.}

Демокріт (бл. 460 — бл. 370 pp. до н. е.) — давньогрецький філософ-матеріаліст — навчав, що суспільство виникає в лоні природи внаслідок переходу первісних людей від стадного способу до культурного життя. Систему соціальних відносин він розглядав через зв'язок, аналогічний тому, який існує між частиною і цілим: людина — мікрокосм і частина макрокосму, тому все те, що "відбувається в мікрокосмі, то, отже, — і в макрокосмі". Вчений подає концепцію походження людини через природний розвиток космосу, еволюції матерії завдяки різним комбінаціям атомів. Демокріт вперше висунув проблему еволюційного розвитку світу, частиною якого є світ людини.

У центрі праць Платона (427—347 pp. до н. е.), відомого античного філософа, представника ідеалістичного напряму, — людина і суспільство. Ось як розкриває погляди Платона М. Захарченко: "У космологічному вченні Платон розглядає світ чуттєвих речей та явищ як відображення істинно сущого світу — ідей. Розум — деміург створює душу космосу, яка зумовлює всі інші речі та явища, в тому числі й земні. Справжнє буття — це "надприродне буття", а природне — лише форма інобуття. Тотожне собі буття є "Ідея". Ідеї — реальна причина й зразки існуючих речей. Вища ідея — ідея блага. Людські душі безсмертні, вони приходять від світу "ідей" і, чим довше їх перебування в тому світі, тим вищі потенційні задатки людини. Індивідуальна душа — це образ, відображення універсальної "світової душі". Вона є "Триєдиною" і включає в себе такі компоненти, як розумність (ідеально-розумові здібності, якості), афекти, побуджувальні пристрасті (інстинктивно-афективні якості), жагу, прагнення (доцільно-вольові якості). Всі ці компоненти притаманні кожній душі, але їх співвідношення, питома вага в кожної людини різні. Перемога розуму над пристрастями досягається через виховання. Оскільки більшість людей не спроможні приборкати свої пристрасті, бажання та прагнення і завдяки цьому не здатні досягти досконалості, наблизившись до ідеалу, то звідси випливає необхідність у державі та законах. Держава має забезпечити притаманні людям природжені потреби, і тому в досконалій державі люди мають бути розділені на певні групи (стани) у відповідності з особливостями їх душі. Проте існуючі форми правління та державного устрою теж недосконалі, хоч серед них є "правильні" та "спотворені" форми" *71 . Це засвідчує, що Платон пояснює стратифікацію у суспільстві, форму держави лише особливостями індивідуальної душі, впливом душі космосу, абсолютно ігноруючи вплив навколишнього середовища, особливостей географічного положення держави та ін.

*71: {Там само. – С. 42-43. }

Однак Платон торкається дуже цікавої проблеми співвідношення особистого та суспільного інтересу, нерозв'язаної дотепер, яка має свою інтерпретацію у соціально-географічних дослідженнях цілої плеяди вчених.

У космогонії Платона проголошується єдність космосу та мікрокосмосу, Всесвіту і людини. На думку Платона, у людині, мов сонце в краплині роси, відбивається увесь світ з його будовою, гармонією, розумом, душею. І найвищим прагненням людини повинен стати такий розвиток власного інтелекту, "щоб через розгляд гармоній та коловоротів світу виправити коловороти у власній голові" *72 .

*72: {Мороз С. А., Онопрієнко В. І., Бортник С. Ю. Методологія географічної науки: Навч. посіб. — К.: Заповіт, 1997. — С. 12; Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства: Навч. посіб. / Відповідальний редактор С. Кримський. — К.: Либідь, 1996. — С. 19—20.}

Арістотель Стагірит (384—322 pp. до н. е.) — найвидатніший давньогрецький вчений, учень Платона, основоположник логіки, психології й інших наук *73 — залишив величезну творчу спадщину, яку ще необхідно належно оцінити представникам соціально-географічної науки.

*73: {Филисофский словарь / Под ред. И. Т. Фролова. — 5-е изд. — М.: Политнідат, 1987. — С. 29—30.}

Вчення Арістотеля про логіку як науку про форми мислення, без чого неможливий сам процес пізнання, і як про неодмінний засіб (organon) кожної наукової дисципліни озброює кожну наукову дисципліну, в тому числі й соціальну географію, надійними засобами досягнення істинного знання. Зокрема, вчений розкриває суть дедуктивного умовиводу, методу в досягненні істинного знання і розробляє теорію силогізму — дедуктивного умовиводу, що складається з двох суджень (посилань), з яких випливає третє судження (висновок).

Арістотель визнає вічність існування світу у вічному русі завдяки існуванню вічної причини і вічного рушія світу — Бога, котрий є споглядаючим розумом, найвищою дійсністю. Арістотель бачить Людину як найвищу істоту матеріального світу. Людина має душу — "форму", яка перебуває в органічному поєднанні з фізичним тілом. Розум — частина душі, він потрапляє в людину ззовні при народженні й не гине при смерті тіла. Він також складається з двох частин, тому може споглядати незмінні принципи буття та принципи, здатні до зміни.

Згідно з поглядами Арістотеля, сенс життя людини — досягнення вищого блага через розумну діяльність.

Надзвичайно цінними з позицій накопичення соціально-географічних знань є дослідження Арістотелем проблеми способу життя. Він стверджує, що спосіб життя значною мірою залежить від рівня пізнання, а також від того, що людина розуміє під щастям чи благом. Внаслідок цього Арістотель виділяє три способи життя: брутальний, державний, споглядальний.

Так, брутальним він називає такий спосіб життя, коли люди під щастям і благом розуміють лише розваги і втіхи; державним — коли щастям для людей є діяльність і пошана.

Велику увагу присвятив Арістотель й аналізу таких соціальних проблем, як дозвілля і вільний час. При цьому він розглядає дозвілля не просто як вільний час, а як час, заповнений різноманітними заняттями (іграми, вправами, забавами, філософськими бесідами тощо). Дозвілля вимагає певного рівня доходів, тому кількість і якість дозвілля залежить від державного устрою.

До праць Арістотеля варто ще раз звернутись з позицій переоцінки елементів аксіології — теорії цінностей, які становлять вагомий доробок цього вченого, хоча аксіологія як наука виникла набагато пізніше (кінець XIX — початок XX ст.). Найвища цінність для Арістотеля — людське життя.

У відомій праці Арістотеля "Метафізика" наводиться класифікація наук на теоретичні (філософія, математика, фізика), практичні (етика, політика), творчі (прикладні науки, мистецтво).

Отже, виокремлення натурфілософії стало феноменом всезагальної людської діяльності того часу. Однак, відокремившись від релігії, міфології та від етнічно-поетичного світосприйняття, створене наукове пізнання стало феноменом і в сфері розумової діяльності, адже воно було спрямоване не лише на розв'язання практичних завдань розвитку античного суспільства, а й на осмислення устрою всієї природи (у тому числі людини, суспільства), зокрема на соціальне самовизначення, тобто на усвідомлення людиною своєї соціальної сутності, місця у суспільстві. Усвідомлення людиною своєї соціальної сутності, місця в суспільстві вмонтовувалося в осмислення устрою всієї природи: і людина, і суспільство розглядалися як єдине живе, ціле, що підпорядковується одним і тим самим законам народження, життя та смерті, боротьби за виживання, де сильнішому завжди належить перемога. В такому випадку відсутнє протистояння суспільства і природи: і людина, і суспільство розцінюються як органічна складова всієї природи.

Аналізуючи цей період розвитку науки, С. Мороз, В. Онопрієнко та С. Бортник зазначають, що перед дослідниками того часу природа постає такою ж живою, одухотвореною, пронизаною пристрастями та бажаннями, як і світ самої людини. Природа дихає, гнівається, радіє, мислить, її стихії ворогують і притягуються одна до одної. Очевидно, саме тому одухотвореність людини в процесі творчої праці, її пристрасті та бажання, внутрішній світ розглядаються дослідниками того часу такими ж органічними рисами, як рисами, властивими природі загалом. Внаслідок таких міркувань вчені доходять цілком логічного висновку: в античній науці людина становить собою "міру речей" у найширшому світоглядному сенсі, "анатомія людини" розглядалась як ключ до "анатомії природи" *74 .

*74: {Мороз С. А., Онопрієнко В. /., Бортник С. Ю. Методологія географічної науки: Навч. посіб. — К.: Заповіт, 1997. — С. 12.}

Зазначимо, що антична культура, наука створили могутній потенціал для подальшого розвитку пізнання природи і суспільства. У цей період були закладені основи європейської цивілізації, від яких беруть початок сучасні науки, — право, політика, філософія та ін. У цей час був накопичений величезний пласт соціально-географічних знань, переважно регіонально-соціально-географічних. Соціально-географічне знання того часу, що дуже часто мало вигляд поодиноких соціально-географічних фактів, подавалось як фатум, доля, жорсткий детермінізм, хоча людина майже завжди перебувала в центрі уваги. Цей період вимагає детального аналізу, переоцінки, дослідження і вивчення з огляду дослідження історії розвитку соціально-географічної науки та регіональної соціально-географічної науки.

Соціально-географічне знання епохи Середньовіччя. В науковому світі вважається, що зародження феодальних відносин і встановлення феодалізму, які мали місце в епоху Середньовіччя, стало кроком назад у вдосконаленні особистості, а також економіки, політики, культури: на багато віків загальмувався розвиток соціально-культурного та науково-пізнавального процесів. Немає єдиного загальноприйнятого пояснення цього явища. Аналіз і розв'язання згаданої проблеми ще чекає на дослідження, але її вивчення необхідне для врахування при прогнозуванні розвитку людства у майбутньому. Особливості цієї епохи позначались і на формуванні соціально-географічних знань. Епоха Середньовіччя (від V до середини XVII ст.) бідна на соціально-географічні надбання, що пов'язане насамперед зі зміною соціальної парадигми, зокрема зі зміною поглядів на людину, її право на індивідуальний вибір і свободу, на її місце в природі; з переорієнтацією світогляду з космологічного фаталізму на християнський провіденціоналізм, тобто на розуміння історії розвитку суспільства з позицій християнства.

З соціально-географічних позицій варто переосмислити богословські трактати раннього Середньовіччя, зокрема праці Аврелія Августина, прозваного Блаженним (354—430 pp.), його найвідоміший твір — "Про град Божий" *75 . Основу вчення мислителя становить релігійне розуміння історії людства (провіденціалізм). Він розглядає людину як малий світ — мікрокосм, що поєднує природу матеріальних тіл (рослин і тварин) і містить живу, розумну та безсмертну душу, яка виступає посередником між вічним царством духу і земним царством матерії. І душа, і тіло дані людині Богом. Спочатку вони перебували в гармонії, але внаслідок первородного гріха тіло підкорило душу. Повернення гармонії, досягнення Божої благодаті можливе тоді, коли душа розумна, мислить і прагне до духовного, до Бога. Августин вважав, що наближеність людини до Бога залежить від того, який вид любові — чуттєвий (від тілесної людини) чи духовний (від душі) у неї переважає.

*75: {Филисофский словарь. — С. 5.}

Надзвичайно цікаво і те, що Августин виділяє головні етапи розвитку суспільства, уподібнивши їх віковим періодам людського життя:

— малечість чи дитинячість людства (від Адама і Єви до потопу);

— дитинство (від потопу до Авраама);

— юнацтво (від Авраама до Давида);

— юність (від Давида до Вавилонського полону, коли вавилонський цар Навуходоносор захопив Ієрусалим і переселив усіх іудей, окрім бідноти, до Вавилону 597 р. до н. е.);

— зрілість (від Вавилонського полону до пришестя Ісуса Христа);

— старість (від пришестя Ісуса Христа, виникнення християнства і до Страшного суду) *76 .

*76: {Захарченко М. В., Погорілий О. і. Історія соціології (від античності до початку XX ст.). — С. 64.}

Все суспільство Августин поділяє на правителів, підлеглих і підкорених, наголошуючи, що їм усім притаманне прагнення до влади. Мудрець не лише подає історію розвитку суспільства, показує місце людини у суспільстві, Всесвіті, а й створює есхатологічну модель подальшого поступу людства *77 .

*77: {Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства. — С. 22—23.}

Значний внесок у розвиток пізнання, людини, суспільства, культури і науки зробили представники середньовічного гуманізму, які пропагували яскраво виражену соціальну орієнтацію на людину з її земними інтересами, потребами і цінностями, займаючись пошуком гармонії між природою і людиною. Найвідомішими представниками гуманізму епохи Відродження були Аліг'єрі Данте (1265—1321 pp.), Франческо Петрарка (1304—1374 pp.), Леонардо Бруні (справжнє ім'я — Аретіно) (1370—1444 pp.), Валла Лоренцо (1405 чи 1407—1457 pp.) та ін. У їх працях має місце поєднання аналізу соціально-географічних фактів із філософськими роздумами й узагальненнями, що можна розцінювати як новий елемент у соціальному пізнанні.

В період Середньовіччя помітна роль у географічній науці належала арабським вченим, географічний світогляд яких був надзвичайно широкий. Адже араби, котрі жили з VH ст. на Аравійському півострові, постійно розширюючи кордони своєї держави, торгували з багатьма середземноморськими, східно-азійськими, африканськими країнами. З працями арабських географів можна ознайомитись завдяки дослідженням відомого академіка І. Крачковського (1883—1951 pp.) *78 . Серед цих вчених — Ібн Хордадбек (820—912 pp.), який на основі архівних даних, донесень і відомостей склав "Книгу шляхів і Держав"; Ібн Сіна (Авіценна; 980— 1037 pp.), котрий у "Книзі зцілення" торкається питання походження тваринного світу, тривалості життя людини та ін.; Біруні (973—1048 pp.), який у книзі "Канон Мансуду" розповідає про окремі східні країни; Ідрісі (1100—від 1161 до 1165 pp.), котрий під враженням подорожей до Північної Африки, Іспанії, Португалії, Франції, Малої Азії написав книгу "Розваги сумуючого за країнами і областями"; Ібн Баттута (1304—1377 pp.), який, об'їздивши півсвіту, описав враження у книзі "Подорожі Ібн Баттути" та ін.

*78: {Крачковский И. Ю. Избранные сочинения. — М.: Изд-во АН СССР, 1957, Т. 4.}

Ці вчені не внесли нічого принципово нового в теорію географії, але зуміли зберегти для нащадків ідеї античного світу, збагатили науку величезною кількістю соціально-географічних фактів, зробили великий внесок у країнознавство. Аналогічне значення для формування соціально-географічних знань мали праці великого європейського мандрівника Марко Поло (бл. 1254—1324 pp.), а також діяльність географів епохи великих географічних відкриттів: подорожі Христофора Колумба (1451—1506 pp.) і відкриття Америки, плавання Васко да Гами (1469—1524 pp.) і уточнення кордонів Африки, кругосвітнє плавання Фернана Магеллана (бл. 1480—1521 pp.) тощо.

Пошуки соціальних ідеалів і найкращих форм державного устрою сприяли появі концепцій утопічного соціалізму, основоположниками яких були Томас Мор (1478—1535 pp.) і Джованні Доменіко Кампанелла (в чернецтві — Томмазо; 1568—1639 pp.). Ці мрійники намагалися створити на окремій, ізольованій території (о. Утопія у Т. Мора і Місто Сонця у Кампанелли) модель суспільного устрою, побудованого на загальнонародній власності, на основі якої мали б здійснитися надії людей на рівність, справедливість, загальне щастя, братерство.

Аналіз праць Т. Мора і П. Кампанелли засвідчує, що вони абсолютно ігнорували роль природного середовища, географічних особливостей і факторів у розвитку суспільства та людини, не брали до уваги значення свободи не лише для формування особистості, а й для рівня розвитку виробництва, науки, культури. Практика розвитку постсоціалістичних країн реально доказала утопічність ідей Т. Мора і Т. Кампанелли і гостру потребу у відповідних соціально-географічних знаннях.

Огляд розвитку соціально-географічного знання епохи Середньовіччя доцільно закінчити аналізом ролі праць голландського географа Берхарда Варенія (Вареніуса; 1622—1650 pp.). Вчений, акцентуючи на значенні географічної науки у суспільстві, вперше визначає географію як природничу науку, що вивчає землю загалом (всезагальна географія), за крупними зонами (хорографія) і невеликими ділянках земної поверхні (топографія). Географія у Варенія залишалася єдиною, бо в той час принципи вивчення не розрізнялися при здійсненні дослідження географічних об'єктів.

Отже, географія і в Середні віки сприймалась як прикладна наука. У зв'язку зі соціальною парадигмою, що панувала у ті часи, не було відповідної потреби в соціально-географічних науках. У межах єдиної географії відбувалось накопичення соціально-географічних фактів, які лише внаслідок переосмислення науковцями наступних поколінь можуть слугувати прикладами формування соціально-географічних знань.