Російські дослідники С Неретіна й А. Огурцов у книзі "Час культури" зазначають, що в роботах М.Бердяєва, М.Бубера, М.Бахтіна, В.Біблера особистість розглядалася або як самостійна сутність, відділена від культури (культура є всього лише умовою буття особистості), або в рамках діалогічних відносин, де культура утворює другий план буття особистості, або, нарешті, як взаємодоповнюючі аспекти буття: особистість і культура - це одне ціле, культура реалізує себе в діалозі та бутті особистості, особистість реалізує себе в житті культури. Для Бердяева особистість людини протистоїть її родовій сутності, Христос — ось той образ, який найбільше характеризує особистість. Особистість — "завжди конкретна, неповторна, зосереджує в собі всю повноту буття", у ній відбувається містичне народження в людині Бога. Культуру ж Бердяев розуміє амбівалентно: з одного боку, це "культура духу", "живий процес", вічне буття ("у більш глибокому розумінні — культура вічна: антична культура занепала і ніби померла, але вона продовжує жити в якостях, а не кількостях, вона іде в глибину"), з іншого боку — культура "не є здійсненням нового життя, нового буття", оскільки уречевлення духу в творах культури веде до його "отяжіння", "охолодження", "падіння". Хоча особистість у Бердяева якось пов'язана з культурою, імовірно, за допомогою духу і творчості, особистість і культура характеризуються самі по собі, крім того, сьогодні нас навряд чи може задовольнити подібний поверховий аналіз культури.
У роботах Бубера особистість як Я вже отримує своє культурне визначення: вона існує не тільки в контексті безпосередніх взаємин Я і Ти, але й опосередковуючих Воно, під яким розуміється мова й інші реалії культури. Якщо відносини "Я—Ти", — пояснюють Неретіна й Огурцов погляди Бубера, — безпосередні, то відносини "Я — Воно" опосередковані та відчужені. Відносини Я і Ти знімаються стосовно Я і Воно. Вже мова утрудняє безпосередність у відносинах Я і Ти. Між Я і Ти виникає деяка опосередковуюча сфера об'єктивних значень культури, сфера творінь культури, мови, літератури, науки. Між Я і Ти, опосередкованим світом Воно уже немає ніякої зрозумілості, прозорості, безпосередньої зв'язаності. Мій образ, втілюючись у добутках мови і культури, стає частиною світу Воно, щоби знову і знову ставати Ти, "обдаровуючи щастям і натхненням"
Але все-таки Я в роботах Бубера - це не зовсім особистість, а культура представлена дуже бідно. Крім того, тут також, як і у Бердяева, мова йде про особистість як таку, незмінну в часі й у різних культурах.
І Бахтін розглядає особистість не саму по собі, у культурі. Для нього провідною точкою зору є естетична, а культура трактується як діалогічна естетична реальність (світ як література, мистецтво). Новизна в трактуванні особистості в тому що остання розглядається як реалізуюча себе у формі (через форму) творінь культури; при цьому саме творіння стає місцем сходу й одночасно межею діалогуючих особистостей. "При читанні або слуханні поетичного твору, — пише Бахтін, — я не залишаю його поза собою, як висловлення іншого, котре... потрібно просто почути і значення якого потрібно просто зрозуміти; але я певною мірою роблю його своїм власним висловленням про іншого, засвоюю ритм, інтонацію, артикульовану напругу, внутрішню жестикуляцію... як адекватне вираження мого власного ціннісного ставлення до змісту... Я стаю активним у формі і формою займаю ціннісну позицію поза змістом — як пізнавально-поетичної спрямованості".
Проблематизуючи ці чудові ідеї Бахтіна, можна, проте, звернути увагу на два моменти. Естетичний план культури — не єдиний діалог, не єдиний процес, що визначає культуру. Достоїнство підходу Бахтіна в спільному трактуванні особистості і культури, але в цьому ж і певний недолік. Співвідносний аналіз передбачає не тільки тлумачення досліджуваних цілісностей стосовно одна одної, але і кожної по собі окремо. У цьому плані необхідно відповісти на запитання, що собою являє особистість і культура як самостійні цілісності та паралельно, як вони визначають одне одного.
Якщо, для Бахтіна гранична реальність задається ідеєю діалогуючих свідомостей, то для Біблера — ідеєю діалогуючих розумінь (розумів), що схоплюються в пізнанні за допомогою діалогіки. "Діалогіка, — пише Біблер, —логіка діалогу двох і більше логік. Передбачається, що загальне - множинне, і кожна з логік актуалізує одну з можливостей нескінченного буття... Діалогіка є "спілкуванням логіки і логіки", що не збігаються одна з іншою і виходять на межу з іншою логікою, з іншою загальною культурою". Загальний розум не тільки множинний, він подібно до гегелівського духу розгортається, проходячи ступені розвитку, при цьому він діє ніби не сам, а за допомогою людини ("тому що без розумового зосередження індивіда загальний розум бездіяльний, безвладний, не здатний до наступного кроку свого сходження").
Кожен крок сходження розуму зумовлений особливою екзистенціальною ситуацією, яка полягає в тому, що індивід вичерпує усі свої можливості мислити і діяти звичними способами; у результаті, — пояснюють Неретіна і Огурцов, — "він спонукається до виходу за власні межі, у "нішо", у поза логічне. Використовуючи невизначену здатність судження, індивід у цьому самому "ніщо" виявляє нові можливості буття, нового світу і відповідно нового суб'єкта, що і є носієм іншого розуму, іншої логіки".
Необхідною умовою того, що відбувається в цьому місці "ніщо", починання нового розуму є, за Біблером, з одного боку, створенням нормативних образів особистості як творінь культури, з іншого боку — самодермінація індивіда, тобто "вихід його в обрій особистості", із третього боку — вислуховування (дія совісті) особистістю нового розуму, що починається в цьому місці, а, по суті, виходить вислуховування сучасності. Таким чином, особистість у трактуванні Біблера — це не просто індивід і навіть не тільки індивід, самодетермінуючий свою долю, але індивід, через якого починається новий розум, будується як особливе творіння новий образ культури, саме в цьому процесі індивіду доводиться виходити в обрій особистості та самодетермінувати свою долю. З якої позиції Біблер виходить на таке поняття особистості? По-перше, він йде від проблем сучасності, де, дійсно, різні логіки, розуміння й образи культури зійшлися разом і претендують на одиничність уявлення буття. По-друге, Біблер, йдучи за Гегелем, виходить з інтелектуального уявлення реальності розуму, що розгортається. По-третє, це розгортання Біблер розуміє як становлення різних культур і особистостей, як синхронний діалог суверенних розумінь образів культури, що розширюється.
У цій картині багато правильного, але і метафізичного. Вона правильна, якщо вважати, що культура і розум — це, по суті, те саме. У "точках особистості", якщо останню розуміти як Біблер (тобто як зачинаючий новий розум), з таким ототожненням можна погодитися, але в цілому — ні. Правда, Біблер розводить культуру і цивілізацію, пов'язуючи з останньою не особистість, а "звичайну людину свого часу" і моменти функціонування соціального життя (цивілізація — це "жорстка помірність", "зняття" культури, а не зачаток нового розуму). Але хотілося б зрозуміти особливості становлення цивілізації, культури й особистості.
