Соціальні і культурні феномени, що складають соціокультурну реальність, уніфікуються загальним для них значеннєвим контекстом як семантично єдиний простір, компоненти якого характеризуються лише різною інтенціональністю. Це означає, що суб'єкт культури (колективний чи індивідуальний, повсякденний чи спеціалізований, масовий чи елітарний) не має справи із соціальною реальністю як такий, а лише з опосередкованою її особливою віртуальною реальністю — соціокультурною топологією, що є продуктом історії культури, нерідко сконструйованим самим суб'єктом (даним чи будь-яким іншої) цієї культури. Ця віртуальна реальність існує тільки актуально ("тут і тепер") і типологічно варіативно (залежно від того, який суб'єкт і з якою метою її інтерпретує), що і визначає її потенційний динамізм і пластичність.
Кожен суб'єкт культури має двоїсту природу: з одного боку, він є носієм безлічі цінностей і змістів, уявлень і традицій, тобто вписаний у систему визначеної культури, з другого, є суб'єктом і об'єктом безлічі соціально-практичних дій, а виходить, включений у визначену соціальну реальність. Як елемент соціуму, суб'єкт культури (разом із усією системою даної культури) детермінований соціальною реальністю — тією мірою, якою він залежить від неї. Як носій культури, він інтерпретує соціальну реальність у категоріях цієї культури і тим самим наповнює її значеннями і змістами, властивими цій культурній системі, часом приписуючи соціуму культурну семантику, що склалася в межах відомої йому культурної традиції. Умовне членування єдиного і цілісного соціокультурного світу людини на "соціальні" і "культурнім складові (аспекти, зрізи, тлумачення тощо) залежить від соціальної і культурної орієнтації суб'єкта, а виходить, дуже суб'єктивно і багатогранно.
З ходом історії людства (і кожної окремої культури чи субкультури) роль суб'єктивного фактора в цілому зростає, хоча на цьому шляху зустрічаються маятникоподібні коливання, і масштабні відхилення. Так, наприклад період тоталітарного розвитку в історії тих країн, що його проходили, пов'язаний з ослабленням субєктивності в її масових проявах (особистісна і культурна уніфікашя), хоча при цьому роль суб'єктивного впливу тоталітарних вождів (Леніна і Сталіна, Гітлера і Муссоліні, Мао Цзедуна і Фіделя Кастро), їхніх поглядів і смаків розросталася до фантасмагоричних розмірів. Однак очевидно, що суб'єкт будь-якої традиційної культури не може зрівнятися ні за якими змістовними параметрами із суб'єктом культури Нового чи Новітнього часу (навіть якщо мати на увазі сучасну стандартизовану масову культуру і найвитонченіші механізми маніпулювання суспільною свідомістю в засобах масової культури). Таким чином, мова повинна йти про поступове посилення людської суб'єктивності в історії культури і наростанні її полісуб'ектності.
Кожне соціокультурне явище може бути "повернене" до суб'єкта, що пізнає і переживає, як своєю соціально-значеннєвою (актуально динамічною), так і культурно-значеннєвою (актуально константною) сторонами. Феномени культури (моральні й естетичні, когнітивні і спекулятивні), функціонуючи чи осмислюючись у контексті соціально-практичних реалій, отримують самодостатній соціальний зміст і розвиваються спонтанно, багато в чому непередбачено. Соціальні ж феномени (у тому числі економічні та політичні), укладені волею історичних обставин чи суб'єкта, що пізнає (вченого чи школяра, художника чи глядача, філософа чи обивателя), у культурний (ціннісно-змістовий) контекст "опромінюються" переважаючим культурним змістом і знаходять ментальну стійкість.
Власне соціальні феномени, потрапляючи у визначений контекст культури, акультуруються, тобто виявляються — у різних відносинах і в різному ступені — феноменами культури (змістами, значеннями, цінностями, нормами, інтенціями, інтересами, традиціями), зберігаючи усі властивості соціальних феноменів, що включають у себе структури реальності. Однак ті ж феномени культури, будучи включеними в той чи інший соціум, змінюють свою феноменальну форму (соціалізуються) і функціонують у ньому як соціальні еквіваленти феноменів культури і, більше того, як компоненти самої "реальності", не перестаючи при цьому бути феноменами культури, структурами змістів.
У випадку, коли в історії превалюють інтегративні тенденції провідним, керуючим початком соціокультурного процесу стають культурно-значеннєві структури; у випадку перемоги диференціюючих тенденцій, — соціально-значеннєві. Якщо культурно-значеннєві структури є творчо переломленими і естетизованими, то соціально-значеннєві "заземлені" інституціонально і практично; тому інтегративні процеси в історії носять переважно віртуальний і ефемерний характер, адиференціальні екзистенціальний і цивілізаційний. Звідси - відносна короткочасність і нестабільність інтегративних періодів у будь-якій соціальній історії і, відповно, перевага диференціюючих тенденцій у ній. Навпаки, у культурній історії переважають інтегративні сили, багато в чому стримуючі динаміку реальності в рамках тих чи інших заданих культурних уявлень (образів, концептів, асоціацій, пізнавальних моделей, міфологем тощо). Досить порівняти в історії Радянського Союзу XX ст. 20-і та 30-і роки, щоб побачити принципові розбіжності диференціюючих тенденцій у 1920-і й інтегруючих процесів у 1930-і.
Залежно від того чи іншого епістемологічного чи функціонального контексту, породжуваного тим чи іншим суб'єктом культури, у кожному соціокультурному феномені актуалізується або його соціальна процесучільність, або культурна системність, що своєрідно виявляються в концептуальних значеннєвих структурах (фреймах), імпліцитно містяться в даному феномені. Саме фрейми (frame — англ. рамка) організовують світосприймання і поведінку людей, акумулюючи в собі типову і потенційно можливу інформацію, що асоційована з тим чи іншим концептом. У цьому змісті концептуальні фрейми, будучи історично, конвенціонально зумовленою формою організації знань про світ, одночасно й об'єктивні, оскільки формують світогляд і керують поведінкою людей "ззовні", так би мовити, "від імені" культури, до якої вони історично належать, тобто колективного національного досвіду, і суб'єктивні, тому що люди самі домовляються про те, що вважати вданій ситуації найбільш істотним чи нормативним у пізнанні і поведінці, у переживанні і творчості. Наприклад, концепти "інтелігенція", "нова релігійна свідомість", "сталінська епоха", "відлига" "перебудова", "соцреалізм" і "авангард" в історії України є характерними концептуальними фреймами, важливими для розуміння не тільки культурно-історичних, але і соціально-історичних процесів у Російській імперії Х1Х-ХХ ст.
Фрейми виступають і як умова, і як результат культури, сполучаючи в собі актуальне і потенційне в суспільно-історичному розвитку, виступаючи як елементи соціокультурної картини світу й у той же час внутрішніх механізмів соціокультурної динаміки, що змінюють, поволі перебудовують цю картину світу. Суб'єкти культури діють і мислять, керуючись готовими ціннісно-змістовими "рамками" культурних значень і в цьому розумінні самі знаходяться "у рамках" визначених норм і традицій, цінностей і оцінок, установок і стереотипів сприйняття. У той же час творчо активні суб'єкти культури здатні і самі моделювати життєздатні і продуктивні фрейми культури, що регулюють надалі соціокультурний процес.
Культурна топологія, з якою має справу суб'єкт культури (дослідник чи художник, але такою ж мірою і будь-який непрофесійний носій тієї чи іншої культури), складається зі значеннєвих структур різних рівнів, серед яких провідну організуючу роль виконують концептуальні фрейми. Усі ключові категорії, у яких осмислюється історія і культура, також є за своєю внутрішньою структурою саме фреймами (метафреймами), що організують відповідні соціальні і культурні контексти, життєві уявлення; моделі поведінки в типових ситуаціях, сценарії розвитку історичних подій і рішення назрілих проблем, що визначають типи історичної і культурної творчості, ієрархію цінностей. Через призму тих чи інших концептуальних фреймів різним чином структурується й осмислюється національна історія як соціокультурне ціле. Очевидно, що історія, упорядкована різними фреймами, буде мати істотно інший вигляд: у кожному конкретному випадку у цих фреймах історичним подіям і їхнім учасникам приписуються специфічні функції, якості, відносини, у результаті чого і загальна логіка історичного процесу вибудовується відповідно, і його культурний зміст виявляється принципово своєрідним.
Якшо глянути на соціальну історію з погляду культурної, стає зрозуміло, що в багатьох конкретних випадках культурні явища інтеншонально випереджають життя, а потім ведуть його в тому чи іншому напрямку, спонукають до розвитку в дусі породжуваних ними ідеалів і теорій, стимулюють радикальні тенденції соціально-історичного процесу. Соціальні зміни, що відбуваються в суспільстві, породжують відповідну "відповідь'' культури - співзвучну, контрапунктуючу або заперечну. У неменшому ступені культурно обумовлені охоронно-консервативні тенденції в суспільному житті, за визначенням пов'язані з традицією, з стійкими нормативами і системами цінностей, зі штучним "утриманням" соціальної історії в рамках, освячених культурною історією. У свою чергу, соціально-політична реакція сама стимулює посилення консервативно-охоронних інтенцій у культури Протистояння і протиборство контрастних ідейних течій у культурі (наприклад, консерватизму і радикалізму), а разом з тим і полярних тенденцій соціокультурного розвитку в історії, завжди виступали як характерні та значимі моменти соціодинаміки української культури, шо імпліцитно включають у себе "точку відліку" сьогодення — деяку соціальну дійсність, що контрастує як тим, так й іншим культурно-історичним інтенціям. Однак "соціальна дійсність" у цьому випадку сама постає лише як знак реальності чи сукупність значень, як особлива значеннєва структура (фрейм), що лише відбиває еталонні уявлення актуальної культури (субкультури) про дійсність — належної чи бажаної, критично заперечуваної або апологетизованої, нормативної, з погляду повсякденної свідомості, чи надзвичайної, тобто сама є феноменом культури — культурно-історично обумовленим, релятивним; вона володіє, як правило, суб'єктивно інтерпретованим, перемінним змістом і в той же час очевидною інтерсуб'єктивністю.
Однозначності й однолінійності моністичного соціального пізнання в цьому випадку буде протистояти свідомо плюралістична, багатомірна картина культурної історії, що складається з декількох, а часом і безлічі можливих інтерпретацій історичного процесу (у тому числі полярних за своїм змістом, взаємовиключних за ідейною спрямованістю). Особливо важливо і показово для соціокультурного аналізу порівняння протилежних інтерпретацій тих самих фактів, подій, процесів коли загострюється виражений у їхній співвіднесеності конфлікт інтерпретацій, що наочно демонструє самий механізм соціодинаміки культури - провідне значеннєве протиріччя культурної епохи (якщо контрастні фрейми породжені одним часом) чи духовне суперництво різних культурних епох (якщо в заперечуючих один одному фреймах укладене явне чи сховане протиборство старого і нового в історії культури). В історії культури подібний конфлікт інтерпретацій насамперед виражає значеннєву суперечливість самої культурної семантики, укоріненої в різних історичних шарах соціуму.
Концептуальні значеннєві структури соціокультурної історії (фрейми) з'являються аж ніяк не в довільному порядку, а за відомою логікою, історично закономірно підготовлюючи один одного і складаючи у своєму зв'язку і послідовності визначену програму поступального національно-культурного розвитку (прогресивного чи регресивного, інноваційного чи традиційного, вибухового чи цикл). Історію будь-якої національної культури можна уявити як визначені послідовності фреймів, що змінюють, підготовлюють чи відкидають один одного, "вбудованих" у логічне ціле "розгалуженого дерева цілей", які надбудовуються один над одним у вигляді архітектонічного цілого, що послідовно ускладнюється. Сучасність будь-якої національної культури багато в чому "запрограмована" її історично сформованою семантикою, її феноменологією.
У той же час найбільш значні з історично "придбаних" нею інновацій відкладаються в її культурній семантиці і доповнюють національну феноменологію культури як її "поверхневий шар". Можна сказати, що феноменологія культури породжує її історичну динаміку, а її актуальний зміст як гуманітарної історії загалом визначає її потенційний зміст. У світлі цього національна історія може бути зрозуміла як поступальне здійснення можливостей даної культури, а культура — як першофеномен будь-якої історії. Сама історія, таким чином, постає як ентелехія культури — як сукупність соціокультурних проектів, програм, сценаріїв, концепцій, ідей та образів, ментальних й інших значеннєвих структур, породжених історично чи сформованих у суспільній свідомості епох, — значеннєвих структур, що складають у своїй підпорядкованості, ієрархії та послідовності упорядковане і телеологічне ціле. Розуміння ж конкретної історії залежить від рефлексивного осмислення загальної логіки розвитку й архітектоніки тієї чи іншої культури.
