Соціологія культури: Навчальний посібник

Автор: | Рік видання: 2006 | Видавець: Київ: Кондор | Кількість сторінок: 302

Розділ 4. Буття людини в культурі

Соціолог звичайно вивчає суспільство як знеособлене (деперсоніфіковане) структурно-функціональне утворення. Людська активність, що є її реальним джерелом, при цьому залишається в тіні наукового аналізу. Щоб соціологія перетворилася в науку про реальне сумісне життя безлічі людей, необхідно розширити поле аналізу, включивши до нього і суб'єктивний світ людей: справді, вони ніби одночасно живуть у минулому (соціальна й індивідуальна пам'ять), сьогоденні (здоровий глузд, знання про повсякденне життя, моральна та політична позиції) і майбутньому (надія на краще, проекти). Цей суб'єктивний світ реалізується за допомогою діяльності та поведінки в об'єктивному світі, у суспільстві. Більше того, саме в цьому процесі індивід стає соціальною істотою, особистістю. Він починає усвідомлювати світ, який складається з безлічі реальностей, і саме в цих сферах постійно переміщується його свідомість, інтенціональна ( що прагне до чогось, до когось, кудись) за своєю природою.

При поясненні цих реальностей доводиться відходити від традиційних для нашого наукового світогляду філософських позицій, коли предметом філософії були закони функціонування і розвитку природи, суспільства і людського мислення. Цей підхід зводить різноманіття людських проявів лише до його мислення, виключає зі сфери філософсько-соціологічного аналізу людське життя в суспільстві з усіма його проблемами, що виводило з поля зору філософії "людський фактор" і перешкоджало розвитку соціології, особливо "розуміючої". Розвиток соціальної культури зажадав застосування феноменологічного підходу з його категоріями "життя", "життєвий світ", "людське існування". Тим часом поняття "життя" в історії думки піддавали аналізу Аристотель, Демокрит, Хома Аквінський, Декарт і Гольбах, пізніше — Енгельс і Дильтей. Одні з них обґрунтовували матеріалістичну позицію в питаннях походження і природи життя, інші — її божественність. В. Дильтей бачив життя як основу, внутрішній зміст і рушійну силу всього існуючого, стверджуючи, що всі науки вивчають різні прояви життя, а завдання філософії — вирішити загадки життя. Наслідуючи цю традицію і за велінням часу, соціальні культурологи починають розглядати різні світи людини, причому світ повсякденного життя людей є переважно вищою реальністю і вихідною базою для формування і функціонування всіх інших світів людини, у тому числі чисто символічних, таких, як релігійні і художні світи. Тому поява і розвиток цих світів підпорядковані принципу житгє подібності, тобто вони за своєю природою є похідними від реального світу, світу повсякденного життя.

Що є підставою виділення Й аналізу таких світів? Основні феномени людського існування, за загальним визнанням, — праця, домінування (прагнення до переваги), любов, гра і смерть. Соціальний соціолог застосовує формулу "буття людини у культурі", прагнули відійти від однобічних уявлень про соціальне життя як про результат впливу на людей об'єктивного світу (суспільства як об'єктивної реальності) або від розгляду суспільства лише як утворення, що конституює людини (суспільство як суб'єктивна реальність).

Буття людини у світі, її культурі - це насамперед спосіб буття у світі людському, оскільки соціальний світ так само принципово споконвічний, як і життєвий. Людина в ньому здана" зі своїми константами існування. Тому суспільство не є сумою індивідів, а с фундаментальною структурою досвіду й обрієм будь-якої суб'єктивності та її дій. Люди існують у ситуаціях, за необхідністю інтерпретованих ними і наступними поколіннями по-різному, а це відкриває безліч перспектив. Більше того, соціальна культурологія переходить до аналізу світів людини (на відміну від рефлексивної філософії, що розрізняє сутність і фактичність), де тіло людини (насамперед у формі потреб вітального характеру) виступає в єдності з її свідомістю, лише при цьому підході ми маємо відчутний і єдиний світ, світ, у якому людина присутня і діє.

Захоплення абстрактними трансцендентальними континуумами, куди "відходить" лише свідомість людини, заважає діючому аналізу існуючих і нових світів (що з'являються) існування людини (наприклад, віртуальних світів, комп'ютерних ігор тощо, пов'язаних з переживаннями людей, із творчістю і невдачами, які гостро та драматично відчувають люди). Реабілітація тіла людини (Гуссерль, Мерло-Понті) переборює картезіанське подвоєння світу і, підкреслюючи безпосередність зв'язку свідомості та світу людини, веде до необхідного нині подолання дуалізму суб'єкта й об'єкта. Поглинання людини світом свого буття й існування цих же світів у ній за допомогою особистісної ідентифікації (точніше самоідентифікації), злиття з ними зумовлюють формування і відповідних рис людини як граней її особистості. Множинність світів людини визначає історичне ускладнення особистості, і навпаки.