Соціологія культури: Навчальний посібник

Автор: | Рік видання: 2006 | Видавець: Київ: Кондор | Кількість сторінок: 302

5.2. Ритуали і соціальні інститути

Ритуалізація певних систем діяльності, відрив їх від реального життєвого енергетичного субстрату є формою утворення соціальних інститутів. 1 нституціоналізовані ритуали є формою каналізації індивідуальних енергій найрізноманітнішого плану й одночасно фундаментом соціального порядку.

Щоб роз'яснити цю тезу, корисно звернутися до зіммелівського розрізнення форми і змісту соціального. Зміст — це все те, що є в наявності в індивідах у вигляді потягів, цілей, інтересів, прагнень, психічних станів і переживань. Змісти завжди конкретні і за суттю не соціальні. Голод, любов, праця, релігійна віра, технічні знаряддя та інші речі — "не є безпосередньо суспільне; усе це стає таким лише остільки, оскільки перетворить ізольоване існування індивідів у певні форми спільного існування, що підпадають під загальне поняття взаємодії". За словами Зіммеля, зміст — це матерія або, можна сказати, енергія соціального, вона знаходить упорядковане суспільне вираження через форму.

Дати визначення форми досить складно. Зіммель, виявивши і проаналізувавши десятки різних соціальних форм (наука, мода, конфлікт, закон, звичай, мораль, честь тощо), не зміг сформулювати однозначного визначення форми і скласти класифікацію соціальних форм. Останні він називав формами усуспільнення, припускаючи під цим, що у формах і за допомогою форм усуспільнюються змісти, тобто індивідуальні переживання, мотиви, цілі, прагнення, інакше кажучи, з фактів індивідуальної психіки і життя вони перетворюються в суспільні факти, що вливаються в потік суспільних взаємодій.

У даному випадку нас цікавлять не стільки точні визначення зіммелівських понять форми і змісту соціального, скільки проблема їхньої взаємодії, тобто усуспільнення. Звернімося безпосередньо до Зіммеля: "...Коли практичні потреби і відносини спонукають людей силами розуму, волі, емоцій, творчості переробляти узятий з реальності життєвий матеріал, надаючи йому форми, що відповідають життєвим цілям, ...ці сили й інтереси раптом виявляються відірваними від життя — того самого життя, з якого вони вийшли і якому зобов'язані своїм існуванням. Відбувається звільнення й автономізація деяких енергій, останні уже виявляються не пов'язаними з предметом, оформленню якого вони служили... Вони тепер "грають" у собі і заради себе, захоплюють і створюють матерію, що служить тепер тільки засобом їхньої самореалізації.

Так, наприклад, будь-яке пізнання є спочатку засобом боротьби за існування; знати дійсний стан речей найвищою мірою важливо для збереження і розвитку життя. Виникнення ж науки свідчить, що пізнання відірвалося від практичних цілей, стало цінністю в собі, самостійно обирає свій предмет, перетворює його в згоді з власними потребами і не ставить інших питань, крім тих, що приносять Йому самозадоволення. Далі формування наочних і абстрактних реальностей, упорядкованих у своїй просторовій структурі, у ритмі і звучанні, значущості й ієрархії, зумовлено насамперед потребами практики. Але тільки ці форми стають само ціллю, знаходять право і силу в собі самих, обирають і Діють заради самих себе, а не заради злиття з життям, перед нами мистецтво, цілком відділене від життя,.і бере з нього тільки те, шо йому потрібно, ніби твориться ним повторно...

Такий же поворот визначає і суть права. Суспільна необхідність спонукає чи легітимізує певні способи поведінки індивідів; вони доречні й існують спочатку винятково через доцільність. Однак з появою права зміст їх стає зовсім іншим; тепер вони реалізуються тільки тому, що спонукувані і підтримані правом нехай навіть усупереч життю, шо породило їх: fiat justicia, pereat mundus! Отже, хоча відповідна праву поведінка корениться з метою соціального життя, саме право в його чистому вигляді позбавлене будь-якої "мети". Воно вже не є засобом, але, навпаки, із самого себе, без споглядання на узаконення якоюсь вищою інстанцією, визначає спосіб організації життєвого матеріалу.

Тут Зіммелем висловлено кілька дуже важливих думок. По-перше, форми, що згодом "тверднуть" і перетворюються в ритуали, походять із самого життя і колись мали очевидну практичну життєву доцільність. По-друге, будучи ритуалізованими, ці форми ніби позбавляються мети, стають "порожніми" формами, не пов'язаними з безпосередністю життя. По-третє, вони починають впливати на життя, визначаючи і формуючи по-своєму матерію життя, її зміст.

Те, що Зіммель говорить про науку, мистецтво, право, можна сказати про будь-який із соціальних інститутів: про сім'ю, освіту, охорону здоров'я. Зрозуміло, ці інститути пройшли довгий шлях перш ніж придбали сучасний вигляд і зміст. їх власний, незалежний розвиток відбувався після відділення від субстрату життя, від "життєвих змістів". Він визначався впливом двох складових, двох найважливіших факторів. Насамперед впливом (тепер украй опосередкованим) "життєвих змістів", тобто людських цілей, прагнень, мотивів, що аж ніяк не завжди могли виразитися в ритуалізованих інституціональних моделях, а тому впливали на зміну (у напрямку їхнього вдосконалювання) цих моделей. Коли в будь-якому суспільстві й у будь-який час починають переконувати в необхідності реформи соціальних інститутів, це означає, що існуючі форми перестали відповідати реальним життєвим потребам і адекватно задовольняти ці потреби. У такому випадку або відбуваються зміни соціальних інститутів: перевизначаються їхні права, обов'язки, напрями та цілі діяльності, змінюються бюджет і персонал або зміни не відбуваються, але допускається вторинна інституціоналізація, тобто формально фіксуються, будучи вже ритуалізованими, форми поведінки, характерні не для всього суспільства, а для якоїсь з його груп, наприклад, молоді в рамках молодіжно, субкультури чи національних, сексуальних меншин.

Інший шлях розвитку j зміни соціальних інститутів визначається їх власною інституціональною логікою, тобто логікою організацій, тому що сучасні соціальні інститути мають форму соціальної організації. Логіка організацій - це логіка бюрократії. Бюрократія (принаймні у її раціонмьній формі, властивій сучасній західній цивілізації) – феномен порівняно недавнього походження; історія її збігається з історією європейського Нового часу.

У наше завдання не входить аналіз логіки розвитку соціальних інститутів і їхньої взаємодії з зовнішнім середовищем. У даному контексті важливо лише підкреслити, що соціальні інститути формуються на основі ритуалізованих форм поведінки. У суспільствах зі слаборозвиненими інституціональною системою і системою стратифікації ритуали практично виконують функції соціальних інститутів, є знаряддям соціальної інтеграції, засобом соціальної мобільності й формою відтворення соціальної структури.