Історичний аспект
В усі часи людські вчинки у будь-якій сфері життєдіяльності оцінювалися з точки зору моралі. Природно, що й до політики, політичної поведінки ми з повним правом можемо підходити з моральними мірками. Це право перетворюється на обов'язок з огляду на те, що політика є діяльністю із завоювання, утримання й використання влади, отже, пов'язана так чи інакше з примусом, який сам по собі є злом, але за певних умов він об'єктивно необхідний і морально виправданий. Коли, за яких умов застосування примусу в політиці є виправданим, наскільки сама політика є моральною, чи правомірне взагалі застосування до сфери політики категорій етики і моральних цінностей — ці та подібні питання виникли давно, і в історії політичної думки на них давали досить неоднозначні відповіді.
Спочатку політичні явища і процеси розглядалися у зв'язку з усім комплексом суспільних явищ. Традиція, яка йде від Сократа, Платона та Арістотеля, розглядає політику і мораль як єдине ціле, спрямоване на досягнення суспільного блага, справедливості. Так, приділяючи особливу увагу проблемі морального обгрунтування політики і законів, Сократ убачав основу благополуччя держави в непорушності законів, у підпорядкуванні громадян законам. Арістотель вважав, що державним благом є справедливість, тобто те, що слугує спільній користі.
Християнська традиція також виходить з єдності політики і моралі, проте розділяє відповідальність за них, покладаючи її відповідно на світського правителя — монарха і духовного — папу.
Уперше чітко сформулював проблему співвідношення політики й моралі і протиставив їх одна одній Н. Макіавеллі. Він вважав, що головною метою правителя має бути благо держави, яке вимагає постійного зміцнення його влади. Однак досягнення цієї мети виключно високоморальними засобами в недосконалому суспільстві неможливе. Людина, яка на кожному кроці керувалася б лише принципами добра, мала б пропасти серед людей, які керуються іншими принципами.
Оскільки блага держави, зміцнення влади неможливо досягти лише високоморальними засобами, то правитель має діяти, незважаючи на жодні моральні міркування. Н. Макіавеллі вважав цілком прийнятними в політиці жорстокість, лицемірство, фізичне знищення політичних суперників тощо. Правитель інколи може дозволити собі бути чесним — усе залежить від того, що саме в даний момент корисніше для держави. Отже, головним принципом дій правителя під кутом зору моралі є цілковита безпринципність, але з політичного кута зору відсутність етичних міркувань у вчинках правителя обертається для нього збереженням влади й державної цілісності, а тому є найкращим політичним принципом.
Макіавеллівське розуміння співвідношення політики і моралі в подальшому неодноразово зазнавало критики від учених, письменників та й самих політиків. Щоправда, вона не завжди була справедливою, бо Н. Макіавеллі не розводив політику і мораль на всі часи і всі випадки життя. Обґрунтовуючи свої погляди, він виходив з моральної недосконалості тогочасного суспільства, необхідності застосування будь-яких засобів передусім для об'єднання роздрібнених на той час італійських держав. Мислитель стверджував, що немає ідеального державного ладу поза часом і простором, є лише лад, адекватний ситуації; немає незмінно досконалих і незмінно поганих методів управління людьми, є лише методи, які відповідають або не відповідають ситуації.
Принципово відмінне від макіавеллівського вирішення проблеми співвідношення політики і моралі дала етика І. Канта, особливо формулювання ним категоричного імперативу, яким має керуватися кожна людина за будь-яких обставин. Згідно з цим імперативом, тобто загальним моральним законом, до будь-якої людини потрібно ставитись як до мети, а не як до засобу. Ця вимога згодом була поширена й на політико-правову сферу. Поступово у свідомості політиків, учених та ідеологів народилось розуміння нерозривного зв'язку між політикою і мораллю, який, однак, не означав їх повного злиття, як це було в давньогрецькій політичній філософії.
