Філософія: Навч. посібник

Автори: , , | Рік видання: 2004 | Видавець: Київ: МАУП | Кількість сторінок: 216

6.1. Історичні форми і принципи діалектики

Етимологічно "діалектика" (від грецьк. dialektike) означає вести розмову, вчену бесіду, діалог, зіткнення полярних суджень.

Етимологічно "діалектика" (від грецьк. dialektike) означає вести розмову, вчену бесіду, діалог, зіткнення полярних суджень. Матеріалістична діалектика є вченням про найзагаль-ніпіі закони розвитку природи, суспільства й пізнання, людського мислення, що осягає світ. У сучасному розумінні — це спосіб світовідчуття, теорія і метод пізнання.

Першим, хто надав поняттю "діалектика" значення методу розумного пізнання, був Гегель. Він наголошував, що діалектика осягає світ в єдності протилежних визначень у саморусі, са-морозвитку.

Вона вчить про неосяжний зв'язок, що поєднує між собою всі речі, явища, процеси. Ці зв'язки проникають в їхню сутність, тому вирвати явище з них неможливо, оскільки це позбавить нас глибокого й повного його розуміння.

Метафізика, навпаки, розглядає речі, явища та їх мислені відображення, поняття окремо одне від одного, як відокремлені, між собою не пов'язані (або пов'язані лише зовнішніми відношеннями). Вона аналізує речі, явища, а також поняття поза процесом розвитку, як за своєю суттю незмінні (а якщо й визнає розвиток, то спрощено, поверхово, не розкриваючи його сутності й рушійних сил).

Діалектика ж виходить з того, що все існуюче може бути зрозумілим лише в розвитку і що останній необхідно розгляда-

94

ти як саморозвиток, що породжується внутрішніми імпульсами й охоплює не лише поступові зміни, еволюцію, а й перериви поступовості, якісні стрибки, появу нового.

Теорія розвитку визнає як зовнішні, так і внутрішні суперечності, притому у внутрішніх вбачає головний імпульс, рушійну силу саморуху, саморозвитку існуючого й тому звертає головну увагу насамперед на дослідження цих суперечностей.

Метафізика вважає речі і явища різними самими по собі, са-мототожними, позбавленими внутрішніх протиріч. Нею визнаються лише зовнішні суперечності — між різними предметами, а також протиріччя формально-логічні, що виникають внаслідок непослідовності думки.

Починаючи з античних часів, різні мислителі вкладали в поняття "діалектика" різноманітний зміст: то як теорія розвитку, то як теорія пізнання (гносеологія), а то як наука про загальні закони й форми руху мислення (діалектична логіка). З цього можна зробити висновок, що діалектика розвитку об'єктивної та діалектика суб'єктивної реальності якщо й не збігаються, то в чомусь єдині. Згодом діалектику об'єктивної реальності почали називати об'єктивною, а діалектику суб'єктивної реальності — суб'єктивною. Г. Гегель на ідеалістичній, а В. І. Ленін на матеріалістичній основах обґрунтували, що діалектика як теорія розвитку, теорія пізнання, діалектична логіка єдині й що їх закони та співвідносні категорії за змістом збігаються, будучи різними за способом буття.

В історичному розвитку діалектика пройшла три основних етапи (форми).

До першого потрібно зарахувати діалектику стародавніх (Геракліт, Демокрит, Платон, Арістотель та ін). Це була наївна, стихійна діалектика, яка поєднувалася з такими ж наївними матеріалізмом та ідеалізмом.

Потім шляхи матеріалізму й діалектики в цьому розійшлися. В XVII-XVIII ст. виникає метафізичний матеріалізм, панівними стають ідеї механіцизму (хоча іноді в деяких філософських вченнях все ж проявлялась діалектика). Виникнення й розвиток метафізичного матеріалізму відіграли тоді позитивну роль.

Однак це мало тимчасовий характер, оскільки розвиток природи та суспільного життя має діалектичний характер. Діалектику почали інтенсивно розробляти в німецькій класичній фі-лософії, хоч і на ідеалістичній основі. Відомо, що другою фор-

95

мою діалектики була ідеалістична діалектика класичної німецької філософії (насамперед філософії Гегеля).

Суттєві зрушення в суспільному житті, три великі відкриття знову викликали необхідність поєднання матеріалізму з діалектикою, повернення до цілісного, діалектичного розуміння світу, але вже в іншій формі, на ґрунті науки й суспільного досвіду. Так виникає третя форма діалектики (матеріалістична, марксистська). Будучи найдосконалішою, вона поєднана зі зрілим матеріалізмом.

Ця діалектика наукова й послідовна. Вона не замикає розвиток рамками "духу", а показує, як нескінченний розвиток нескінченної матеріальної дійсності відображається в людському пізнанні. Матеріалістичний діалектичний метод докорінно протилежний ідеалістичному діалектичному методу, оскільки об'єктивна діалектика первинна щодо суб'єктивної. В ній принципи матеріальної єдності світу та принципи відображення перебувають у нерозривному зв'язку.

Діалектика, що ґрунтується на матеріалістичному розумінні природи й суспільства, на розумінні людини як суспільної, конкретно-історичної істоти, може бути і є справді повним, всебічним, багатим за змістом вченням про розвиток.
Обґрунтування й розкриття законів діалектики одночасно як законів буття і законів пізнання можливі лише за умови, коли зрозуміла й до-сліджена роль суспільно-історичної практики як основного і визначального ставлення людини до об'єктивної дійсності.

Це вчення має свою структуру. її елементами є поняття, що охоплюють структурні одиниці різних рівнів, планів, аспектів (принципи, закони, категорії). Для розуміння сутності цих понять необхідно з'ясувати їх місце і роль у системі самої діалектики. А щоб зрозуміти діалектику як систему знань, потрібно з'ясувати її структуру, тобто проаналізувати її складові частини, елементи.

Принципи діалектики — це її вихідні (загальні, універсальні) теоретичні положення, на основі яких відбувається синтез відповідних понять у наукову систему. Вони відображають підвалини буття й пізнання, виражають їхні найфундаментальніші особливості й відношення; виконують нормативну і регулюючу функції, орієнтуючи й спонукаючи людей до дії; виводяться з пізнання й супроводжують його; є способом розгляду й розуміння предметів.

96

Основними принципами діалектики є принцип взаємозв'язку та принцип розвитку. Проте існують й інші. Про деякі з них йтиметься далі.

Принцип взаємозв'язку вказує на те, що все у світі перебуває в постійному взаємозв'язку. Зміст цього принципу виражається категоріями відношення, зв'язку, відокремлення, взаємодії, співіснування.

Відношення бувають як єдністю взаємозв'язку, взаємообумов-леності, так і відокремленості. Будучи всезагальними, зв'язки виражають як єдність, так і різноманітність світу. У них знахо-дить своє вираження матеріальна єдність світу. Завдяки зв'язкам можливе безмежне пізнання світу. Вирваний зі зв'язків предмет перестає бути собою.

Зв'язки завжди перебувають в єдності з рухом, взаємодією, розвитком. Самі зв'язки теж необхідно розглядати в розвитку, які проявляються і між речами, і між стадіями самої речі, ма-ють нескінченну якісну різноманітність, специфіку.
Вони проявляються:

• між формами існування матерії;
• між формами руху матерії;
• між структурними рівнями матерії;
• між предметами і явищами в межах однієї форми руху.

Зв'язки залежать від характеру відношень між об'єктами, а
тому мають такі форми:

• внутрішні й зовнішні;
• прямі й непрямі;
• суттєві й несуттєві;
• стійкі й нестійкі;
• безпосередні й опосередковані;
• необхідні і випадкові;
• одиничні й загальні тощо.

За своєю природою і залежно від форм руху матерії зв'язки можуть бути механічними, фізичними, хімічними, біологічними та соціальними
.
Зв'язки притаманні матеріальним об'єктам, процесам, явищам, а також "ідеальним об'єктам" (думкам, ідеям, що виникають у процесі мислення як відображення зв'язків, які існують в об'єктивній дійсності).

Згідно з матеріалізмом, зв'язки об'єктивного світу є визначальними, а їх відображення у нашій свідомості — похідними.

97

Ідеалізм — навпаки. Як уже зазначалося, перший тип зв'язків досліджує об'єктивна діалектика, другий тип — суб'єктивна. Принцип взаємозв'язку — перше й основне правило наукового дослідження загалом і матеріалістичної діалектики зокрема. У цьому ракурсі велике значення має принцип конкретно-історичного підходу, зокрема те, що кожне явище розглядається історично, у зв'язку з іншим, у зв'язку з конкретним досвідом.

Виходячи з цього, різний тип зв'язків має різний функціональний характер. Одні характеризують відносну стійкість предметів, інші — перехід у нову якісну визначеність тощо.

У науці важливо встановити не лише єдність і взаємозв'язок предметів та явищ, а й визначити, як внаслідок взаємодій виникають нові предмети і явища, як відображаються ці процеси у свідомості тощо. Відповіді на ці питання пов'язані з виявленням особливих зв'язків (загальних, суттєвих, необхідних, повторюваних та ін.), які називаються законами.
Принцип розвитку вказує на те, що матерія не просто існує і рухається в просторі й часі, але при цьому змінюється в певному напрямку (це ж стосується й духовного життя). При найближчому розгляді цього принципу виявляється, що він перебуває в тісному зв'язку з попереднім принципом взаємозв'язку, адже зв'язки існують завдяки руху (перенесенню матерії, енергії, інформації), а рух, своєю чергою, реалізується у взаємозв'язках. У поняттях зв'язку виразнішим є статичний момент, а у взаємодії — динамічний. Взаємодія веде до зруйнування, а в остаточному підсумку — до перетворення чогось у щось.

Нове завжди зберігає зв'язок зі старим. Без цього зв'язку немає розвитку. Тобто останній включається у зв'язок як необхідний момент, як цілісний внутрішньо пов'язаний процес са-моперетворення предмета.

Ключ до розуміння зв'язків будь-якої системи лежить в основі того процесу розвитку, результатом якого вона є. Своєю чергою, зв'язки, взаємодії, що лежать в основі цієї системи, є основою й передумовою її подальшого розвитку. Поняття розвитку набуває конкретного змісту, коли розглядається як внутрішньо зумовлений ряд, як послідовність системно-структурних перетворень, як перехід на нові рівні цілісності. При цьому диференціація тієї відносно простої основи — "тотожності", з якої починається розвиток, супроводжується й доповнюється інтегра-цією (відтворенням цілісності на вищих рівнях).

98

Позитивний зміст, досягнутий на кожному рівні, стадії прогресу, в подальшому, зникаючи, інтегрується в нові системи зв'язків, які підпорядковуються вже новій "системній якості" й перетворюються в ній.

Отже, категорії розвитку і зв'язку (єдності) нерозривні за своєю суттю. Розвиток, "знімаючи" початкову, нерозчленова-ну єдність, відновлює її на все вищих рівнях, де виражається не лише в збереженні нової "клітинки", а й у зв'язках, що створюють систему, й відрізняються і внутрішньою диференційованістю, і цілісністю. Ключ до розуміння системи дає історія її виникнення й розвитку, процесів диференціації та інтеграції, що розгорталися в часі, а системно-структурний аналіз виступає необхідним моментом вивчення процесів розвитку, без якого не можна вийти за межі загальних, абстрактних положень.

У цілому можна сказати, що зміст цього принципу є наслідком визнання розвитку, тобто змін особливого типу, що мають визначену спрямованість, незворотний характер, тенденцію до сходження від простого до складного, від нижчого до вищого. Це не прості зміни, а внутрішньо суперечливий процес, який не виключає й руху назад, супроводжується тимчасовими від-хиленнями в той чи інший бік. Це зміни, що характеризуються поєднанням поступальності й наступності, подоланням старого новим, народженням нового, на відміну від еволюціоніст-ського розуміння розвитку, при якому останній зводиться лише до збільшення чи зменшення одного й того ж. В еволюціоністській концепції розвитку в тіні залишається саморух, його рушійна сила, його джерело, мотив. Діалектична концепція розуміє розвиток як єдність протилежностей, як взаємодію між ними. Вона пояснює рух як саморух, а розвиток — як саморозвиток.

Таким чином, діалектика виступає як вчення про загальні зв'язки і розвиток, як спосіб світорозуміння, що ґрунтується на цих принципах. При виході на теоретичний рівень розуміння діалектики вона визначається як загальна теорія розвитку, в якій дослідження її форм і законів будь-якого розвитку включає як свою необхідну сторону, свій власний момент вивчення зв'язків, а значить — системи. Ці зв'язки й створені ними системи розглядаються не лише в статиці, а й у динаміці, зміні й перетворенні — в розвитку.

99

Зміст цих принципів виражається й формулюється в законах діалектики, в яких фіксуються внутрішньо стійкі, необхідні, най загал ьніпіі властивості зв'язку, що найчастіше повторюються в процесі розвитку дійсності. Сутність закону розвитку — не в окремих явищах і не в механічній їх сукупності. Закон має істотний вимір явищ. Як зазначав Гегель, це істотне відношення є основою явища. Закони діалектики універсальні. Вони мають необмежену сферу своєї дії й свого виявлення, оскільки виражають зв'язки між явищами, що притаманні як світу в цілому, так і окремим його сторонам, конкретним проявам.

У цих законах розкривається сутність будь-якого розвитку (розвитку як такого). Закони діалектики, що сформульовані в певних судженнях, є відображенням об'єктивних законів, при-тому на науковому й світоглядному рівні, є узагальненим результатом не лише пізнання світу, а й самопізнання людської думки. Порівняно із законами наук вони всезагальні, оскільки їх дія охоплює всю дійсність. Вони і закони буття, і закони пізнання. Кожний з них має свій зміст і займає певне місце в системі законів.

Закони діалектики невіддільні від категорій. З одного боку, будь-який закон виражається за допомогою категорій. З другого — відношення між категоріями (причина і наслідок та ін.) є логічним вираженням певних закономірностей. Категорії матеріалістичної діалектики становлять систему, в якій вони взаємопов'язані, переходять одна в одну, одна з одної випливають і таким чином відображають зв'язки й розвиток самої дійсності.

Для глибокого розуміння взаємозв'язку та логічної послідовності категорій необхідно пам'ятати, що вони є підсумком, узагальненням всієї історії людського пізнання, логічними віхами на шляху духовного освоєння людиною світу. Категорії — це ступені пізнання, які виражають його рух від явища до сутності, від менш глибокої сутності до щораз глибшої, від неповного знання до все більш повного і всебічного, від абстрактного до конкретного, багатого на зв'язки та визначення.

Як обґрунтував Гегель, діалектика проявляється одночасно в ролі теорії розвитку, гносеології та діалектичної логіки. Як теорія розвитку вона досліджує сутність, загальні закони будь-якого розвитку, в системі своїх понять дає концептуальну модель розвитку, осягнутого в його сутності. Це стало можливим завдяки тому, що рух як спосіб буття цілісних матеріальних

100

систем на вищому рівні розгляду був зрозумілий як послідовний процес самоперетворення систем, процес переходу на нові рівні цілісності, що характеризуються взаємообумовленими ди-ференціацією та інтеграцією. Закони діалектики, вся послідовно розгорнута система категорій і є вираженням, розкриттям, обґрунтуванням цілісної наукової концепції розвитку.

У розумінні Гегеля і Маркса діалектика включає в себе й те, що називається теорією пізнання, тобто дослідження того, як в пізнанні людини все ширше, глибше, повніше й точніше відоб-ражається невичерпна дійсність, що постійно розвивається, в яких формах, за якими законами здійснюється цей процес.

Теорія пізнання вивчає діалектику суб'єкта й об'єкта в процесі пізнання, в основі якого лежить практична взаємодія людини з предметним світом (діалектика перетворення людиною світу).

Вона вивчає рух від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики. Це шлях пізнання істини, об'єктивної реальності. Сюди включається діалектика чуттєвого і раціонально-логічного, а також діалектика інтуїтивного і дискурсивного.

Гносеологія розглядає процес пізнання, осягнення об'єктивної істини в його діалектичній сутності як щораз більше наближення до абсолютної істини через ряд відносних істин. Це — специфічний різновид діалектики, хоча гносеологія на основі практики підходить до виявлення загальних законів і форм думки, що осягає істину й ідеально відтворює дійсність. Цим самим вона виступає вже як логіка, тобто наука про правильне мислення.

Остання і є саме діалектикою, що проявляється як логіка, як загальна теорія руху й розвитку людського мислення, за допомогою якого людина пізнає світ. Логіка досліджує, в яких формах мислення (поняттях, судженнях тощо) і за якими законами здійснюється цей розвиток. На відміну від формальної логіки, форми думки, що досліджуються діалектичною логікою, не абстраговані від змісту, а є змістовими формами, які виражають найзагальніпіі властивості, зв'язки, характеристики самої дійсності, що розглядається в її розвитку. В цих формах думки сконцентрована й резюмована вся історія людського пізнання світу, кристалізована структура людської думки, що ідеально відтворює структуру об'єктивної реальності. Саме в такому розумінні логіка й збігається з теорією пізнання, з

101

відображенням людиною природи, яка вічно рухається й розвивається.

Діалектична логіка за своєю суттю збігається й з діалектикою як теорією розвитку, оскільки загальна теорія розвитку виражена у вигляді системи тих самих понять, які одночасно відо-бражають об'єктивні форми й закономірності розвитку всієї дійсності та є формою думки, яка пізнає цю дійсність.
Іншими словами, діалектика за змістом є загальною теорією пізнання, а за формою — системою понять, що послідовно розвиваються, як рух думки, що осягає дійсність, — тобто є логікою. У свою чергу, логічні форми, за допомогою яких ми осягаємо світ, є одночасно і формами буття, і розвитку світу. І хоча логічні поняття суб'єктивні, вони водночас виражають і речі в собі. Природа і конкретна, й абстрактна, явище і сутність, мить і відношення. Поняття хоч і суб'єктивні, проте об'єктивні в цілому, в процесі, в підсумку, в тенденції, в джерелі. Діалектика як система є аналогом дійсності.

Таким чином, об'єктивна діалектика на основі практики відображається в суб'єктивній діалектиці. Спочатку суб'єктивна діалектика мала неусвідомлений характер, проте з часом дум-ка людини стала предметом дослідження. У XIX ст. створюється діалектика як вчення. Воно стало своєрідним підсумком, логічно цілісним і послідовним синтезом всієї історії теоретичного освоєння світу й одночасно історією пізнання думкою самої себе, своїх форм і законів, які відображають форми і закони розвитку об'єктивної дійсності. В ролі такого вчення діалектика і є одночасно загальною теорією розвитку, теорією пізнання та логікою.

У своїй внутрішній основі і світоглядній спрямованості вона єдина; у предметному вираженні, засобах застосування й формах виявлення — і багатомірна, й різноманітна. Лише система прин-ципів, законів і категорій описує розвиток конкретно.