Політологія: Підручник

Автори: , , | Рік видання: 1998 | Видавець: Київ: Вища школа | Кількість сторінок: 304

2.1. Політична сфера і політичне життя суспільства

Буття людей здійснюється у рамках певних суспільних сфер. У сукупності вони є організмом, назва якого — суспільство. Водночас ці сфери порівняно самостійні, мають свою специфіку.


Буття людей здійснюється у рамках певних суспільних сфер. У сукупності вони є організмом, назва якого — суспільство. Водночас ці сфери порівняно самостійні, мають свою специфіку. Розуміння сутності політичної сфери суспільства передбачає з'ясування її місця в системі інших сфер функціонування суспільства, а також характеру політичної життєдіяльності.

Суспільство — надзвичайно складний організм. Його характеризують різноманітні внутрішні зв'язки, взаємодія, взаємовплив, взаємозалежність багатьох соціальних спільностей, а також особистостей. Така залежність і активність зв'язків випливають з широти наявних інтересів — загальнонародних, загальнонаціональних, соціально-класових, загальнодержавних тощо.

Разом з тим суспільство — багаторівнева система. Вона виявляє себе через певні відносно самостійні сфери: економічну, соціальну, правову, військову, ідеологічну та ін. В основі виділення сфер суспільного життя лежать поділ праці, види людської діяльності і соціальних відносин, їхні норми і цінності. Сфера суспільного життя як підсистема життєдіяльності суспільства характеризується змістом оформлення, організаційними особливостями, які виділяють її з інших сфер суспільства. Усі сфери суспільного життя взаємопов'язані і підпорядковані одна одній, мають свої внутрішні механізми практичної життєдіяльності, структуру, особливості розвитку, специфіку зв'язку з іншими сферами.

У системі сфер суспільного буття важливе місце посідає політична сфера.

Політична сфера є порівняно самостійною сферою суспільного буття, що охоплює всі прояви і реалії функціонування політичного життя.

Змістом політичної сфери є насамперед політико-владні відносини народів, націй, соціальних груп, особистостей щодо завоювання, утримання, використання влади і впливу на владу. Це також діяльність, пов'язана з організацією державної, політичної влади, з визначенням її цілей, завдань та засобів, забезпеченням їхнього функціонування політичними і правовими нормами.

Обсяг політичної сфери визначається наявністю всіх політичних форм життєдіяльності суспільства, що виникають і функціонують навколо політико-владних відносин як виразу політичних інтересів і політичних потреб у суспільстві.

Розвиненість політичної сфери зумовлюється розвитком організаційних структур, активністю всіх форм політичної діяльності в суспільстві, її насиченістю подіями, широтою функціонування, організованістю політичних сил, впливом на інші сфери.

Політична сфера оточена соціальним середовищем. Це середовище визначає різноманітність політичного життя, його якісну характеристику, політичні цінності. Політична сфера впливає на соціальне оточення, формує його цілі, принципи, вимоги до нього, реагує на зміни в ньому та ін. Межі впливу політичної сфери на соціальне середовище визначаються історичними етапами розвитку, політичною ситуацією, режимом політичного життя та ін. Так, якщо політична сфера підпорядковує собі функціонування економічної, соціальної та інших" сфер, то встановлюється тоталітарний режим. Наслідки такого тиску, як правило, катастрофічні.

Політична сфера акумулює в собі все, що пов'язане з політикою, але визначальними серед них є види і форми політичних відносин і політичної діяльності, організаційні структури, політичні цінності й політичні та правові норми, що лежать в основі політичного функціонування суспільства. Найбільш повно політична сфера виражена через політичне життя суспільства.

Політичне життя — частина суспільного життя, пов'язана з конкретно-історичною, свідомою та цілеспрямованою політичною діяльністю людей, їхніх політичних структур щодо виявлення і реалізації соціально-політичних інтересів та потреб у процесі формування й здійснення політичної влади в суспільстві.

Зміст політичного життя становлять політичні відносини з приводу встановлення влади і процесу владарювання; ставлення до держави, здійснення нею притаманних їй функцій, до системи державних органів, їхньої діяльності; відносини між партіями та громадськими об'єднаннями, між масами й політичними лідерами, між політичними партіями і політичними лідерами та ін.

Отже, політичне життя має складну внутрішню структуру. Насамперед розрізняють внутрішньополітичне та зовнішньополітичне життя.

Внутрішньополітичне життя включає так звані об'єктив-но-інституційні елементи, їх функціонування. Це життєдіяльність політичної системи суспільства з її основними структурами — політичною владою, політичними відносинами, політичною організацією суспільства (держава, політичні партії, громадські об'єднання), політичною культурою, найважливішими політичними процесами, напрямами й формами політичної діяльності та ін.

Зовнішньополітичне життя є системою взаємовідносин держав, партій, їхніх блоків і союзів з питань власних інтересів, а також інтересів світового співтовариства і має своїм змістом контакти між державними та іншими політичними лідерами (переговори, зустрічі, візити та ін.) з метою укладення або здійснення існуючих домовленостей договірних сторін із зовнішньополітичних питань.

Типи і форми політичного життя детерміновані об'єктивними умовами й суб'єктивними чинниками внутрішньополітичного та міжнародного порядку. Так, найбільш активно впливають на політичне життя суспільства економічне життя Т соціальний стан. Розвиток суспільства XX ст. продемонстрував можливість існування двох варіантів організації економічного життя, які суттєво відрізняються один від одного: ринкова економіка і командна економіка. Відповідно до організації економічного життя в кожній із систем будувалось значною мірою і життя політичне. Можна говорити про певні паралелі, хоча абсолютизувати їх не слід. Наведемо приклади взаємовпливу.

Ринково організоване суспільство

Особливості економічного життя

1. Децентралізація економічного життя у масштабі всього світу, країни, регіону
2. Розширення суб'єктів власності і відповідно активне включення їх в економічне життя
3. Активізація ринкового життя, впливу його на виробничу діяльність. Свобода й ефективність економічної діяльності
4. Ринок підвищує цінність знань. Розвиток ринку інформації
5. Свобода — якість економічного життя в умовах ринку
6. Розвиток конкуренції як стимулятора економічного життя
7. "Змішана економіка", де діє водночас невидимий ринковий механізм спільної економічної діяльності суб'єктів економічного життя
8. Розвиток демократичних форм економічного життя
9. Складність економічного життя як об'єктивне відображення різноманітності форм власності
10. Динамізм економічного життя

Особливості політичного життя

1. "Децентралізація політичного життя з вільним виходом його у світові структури, розширення вітчизняних, окремих регіональних форм
2. Розширення суб'єктів політики, що беруть участь у здійсненні влади, їхнього впливу на зміст владної діяльності різних рівнів
3. Звуження державного регулювання. Спрямованість економічної діяльності держави на створення умов розвитку економічного життя всіх форм
4. Політика спрямована на активність інформаційного, наукового й освітнього життя суспільства
5. Політична свобода економічно незалежної людини
6. Антимонопольна політика державної діяльності
7. Держава — найважливіший регулятор ринкової стихії в межах, визначених правом, завдяки чому економічне життя набуває свідомого політично організованого характеру
8. Розвиток політичної демократії як передумови розвитку економіки
9. Складність, плюралізм і різнобарвність політичного життя
10. Динамізм політичного життя

Особливості економічного і політичного життя варіюються залежно від розвиненості ринкової економіки і політичної системи. Чим більш розвинені ринкові відносини і відповідне їм економічне життя, тим демократичніше політичне життя і політична система, що йому відповідає. І навпаки, звуження сфери ринкової економіки, набуття нею командних рис, а також зниження активізації економічного життя в суспільстві, централізація його в державних структурах призводять значною мірою до згортання обсягу демократичних форм політичного життя, одержавлення його.

Тоталітарно організоване суспільство

Особливості економічного життя

1. Неминучість економічної катастрофи, породженої тенденцією до згасання економічного життя
2. Державно організоване економічне життя в суспільстві на ґрунті пануючої державної власності на засоби виробництва
3. Держава — монополіст у спрямуванні й визначенні меж економічного життя
4. Економічна експлуатація з боку держави шляхом постійної не доплати зарплати, що зменшує активність економічного життя
5. Обмеження активності економічного життя людини шляхом відчуження від власності
6. Економічне зубожіння, збідніння мас призводить до вузькості форм економічного життя, його примітивності
7. Ігнорування законів економічного життя
8. Прагнення до вирішення проблем економічного життя командними методами
9. Ігнорування світових досягнень економічного знання, науковотехнічного прогресу
10. Відсутність достовірної інформації у сфері вітчизняного і світового економічного життя, невписаність у світовий економічний порядок
11. Відсутність соціальних груп власників, зацікавлених у розвитку економічного і політичного життя
12. Відсутність розвинених економічних зв'язків по горизонталі
13. Мілітаризація економічного життя

Особливості політичного життя

1. Недовговічність тоталітарного режиму політичного функціонування
2. Монополізація державою політичного життя, його злиття з партій ним життям на ґрунті панування єдиної форми державної власності
3. Монополія на владу номенклатурної бюрократії. Злиття партій ного і державного життя
4. Політичне гноблення як привласнення волі державно залежної людини, що не дає простору для активного політичного життя
5. Пасивність політичного життя на основі відчуження людини від політичної влади, власності й від самої себе
6. У результаті державної залежності людини в економіці формуються політична пасивність, невіра в активний зміст політики
7. Незнання і неврахування законів політичного життя
8. Примус і насильство — основні методи політичного життя. Правовий нігілізм
9. Несприйняття світових досягнень політичної і правової науки
10. Приховування політичної інформації, утаювання ознайомлення з нею. Обман, неправда — засоби політичного життя. Міфологізація у сфері політичної ідеології
11. Відсутність зрілих політичних сил, здатних широко активізувати політичне життя на основі усвідомленого громадянського миру, злагоди. Розповсюдження охлократичних ідей, стихійність у підході до політичного життя
12. Створення особливих форм бюрократичного життя, пірамідальної, вертикальної структур політичного управління, не контрольованого знизу
13. Наповнення політичного життя мілітаристськими устремліннями
14. Поступове згортання економічного життя в умовах падіння ефективності економіки
15. Відсутність відкритих ефективних форм самоорганізації, самоуправління економічного життя в трудових колективах на ґрунті розвиненої виробничої демократії. Активність "тіньового" економічного життя
16. Нерозвиненість економічної культури економічного життя
17. Розвиток тенденцій розпаду політичного життя, звуження його впливу на економічну та інші сфери життя суспільства, крах політичної системи суспільства як не здатної до активної життєдіяльності. Включення широких мас у пошук нових форм політичного життя
18. Пошук нових форм політичного життя на противагу реально існуючим — тоталітарним
19. Низька політична культура політичного життя призводить до отихійних форм поведінки, примітивних форм політичного життя

Наведені паралелі політичного й економічного життя за умов ринкової й командно-адміністративної системи не є абсолютно прямими. Необхідно враховувати всі інші чинники.

З позицій ортодоксального марксизму-ленінізму співвідношення між економічним і політичним розвитком, між економічним і політичним життям зводиться до формули В. Леніна: "Політика — концентрована економіка". (Зауважимо при цьому, що і в так званій соціалістичній реальності діяла скоріше протилежна формула.) З другої половини 50-х і майже до початку 70-х років на Заході панувала точка зору таких політологів, як Д. Лернер, У. Ростоу, М. Ліпсет, Р. Даль. Вони вважали, що економічний розвиток є одним з найважливіших чинників, які визначають політичний розвиток і демократизацію. Проте практика давала свої зразки і всупереч висунутій гіпотезі багато країн з усталеним економічним зростанням (Бразилія, Іспанія, Південна Корея) продовжували зберігати авторитарні режими. Поширюються тези про те, що стійкому економічному зростанню в країнах, які модернізуються, сприяє більше авторитаризм, ніж демократія. Утвердженню такої думки сприяла хвиля авторитаризму з середини 60 — до середини 70-х років у країнах Латинської Америки. Особливого значення цим політичним змінам у суспільстві надавали такі політологи, як С. Хантінгтон, Р. Гастіл, Г. О'Доннелл, X. Лінц та ін.

Широкому дослідженню взаємовідносин політичного й економічного розвитку приділяли увагу у 80-ті роки багато політологів, зокрема X. Домінгес, О'Доннелл та ін., однак дослідження не дали змоги встановити чіткої взаємозалежності між політикою й економічним розвитком, між типом режиму політичного життя й економічним рівнем розвитку. Прямий взаємозв'язок і взаємообумовленість політичного режиму життя та економічного розвитку досить широко обговорювалися на XV Всесвітньому конгресі Міжнародної асоціації політичної науки, що відбувся у липні 1991 р. в Буенос-Айресі (Аргентина). Вчені підкреслювали, що саме по собі економічне багатство не є вирішальною передумовою демократії. Інакше як можна пояснити, що п'ять багатих нафтодобувних арабських країн зони Перської затоки та Лівія й донині далекі від демократії, що країни Східної Європи лише недавно вступили на шлях демократизації. Ці та інші факти, як зауважує політолог В. Смирнов, ще раз доводять неспроможність економічного детермінізму. Поряд з економічними чинниками в суспільстві діють соціальні, культурні та ін.

Політичне життя суспільства зумовлене також його соціальним станом, тобто діяльністю соціальних спільнот — народів, націй, соціальних груп, активною діяльністю особи. Це особливо помітно в умовах демократично і тоталітарно, авторитарно організованого суспільства. Наведемо такі паралелі:

Демократично організоване суспільство

Риси соціального життя

1. Складність соціальної структури і зумовлена нею різноманітність соціального життя
2. Плюралізм соціальних організацій та форм їхньої життєдіяльності
3. Розвиток соціальної активності мас
4. Демократизація й організація соціального життя
5. Самовиявлення інтересів соціальних спільнот
6. Свідома, вільна, відкрита соціальна боротьба, результатами якої є реформи
7. Розвиток політичної демократії як усунення можливості полі тичної революції

Риси політичного життя

1. Різноманітність форм політичного життя різних соціальних спільнот
2. Плюралізм політичних організацій, розмаїття форм їхньої політичної діяльності
3. Розвиток політичної активності мас
4. Демократизація й організація політичного життя
5. Волевиявлення політичних інтересів соціальних спільнот
6. Відкрита політична боротьба, що здійснюється шляхом демократичних реформ. Пошук мирних шляхів ослаблення гостроти конфліктів
7. Розвиток демократичних форм життя соціальних спільнот якумова соціальної еволюції

Тоталітарно організоване суспільство

Риси соціального життя

1. Соціально-уніфіковане життя суспільства на основі нівелювання різноманітності соціальних інтересів, зведення їх до інтересів однієї або кількох соціальних груп
2. Національна уніфікація життя різних народів
3. Подолання відмінностей між людьми індустріальної й сільськогосподарської, розумової і фізичної праці як форм соціального життя, що історично склались
4. Обезлюднення великих територій шляхом згортання різних форм соціального життя, переселення, знесення поселень тощо
5. Розвал сталих, що історично склалися, соціальних відносин в результаті революційних потрясінь, фізичного винищення великої кількості населення, насильницьких засобів переселення, згубності де мографічної політики
6. Порушення соціальної "екології" історично сталого природного життя соціальних груп на основі їхнього руйнування або навіть фізичного знищення. Привнесення штучно утворених форм життя
7. Знеособлювання соціального життя
8. Замкнутість політичного життя, майже повна відсутність зв'язків соціальних спільнот з іншими країнами

Риси політичного життя

1. Політична уніфікація життя на основі єдиного політичного інтересу
2. Політичне спрямування всіх видів життєдіяльності суспільства на сприяння злиттю націй
3. Міське і сільське, робітниче й селянське політичне життя стягується в один вузол встановленням державної монополії на владу, власність, ідеологію і культуру
4. Згортання політичного життя на великих територіях країни, навіть повне припинення його в окремих місцях у зв'язку з демографічними змінами
5. Виникнення нестабільних, випадкових, тимчасових, слабких політичних структур, не здатних забезпечити нормальне політичне функціонування суспільства
6. Повний розвал політичного життя, що історично склалося, і привнесення насильницьких, історично не перевірених політичних форм
7. Погляд на людину як на політичний "гвинтик", вмонтований у політичний механізм. Відчуження особи від влади і від себе. Знеособлення політичної діяльності мас
8. Встановлення "залізної завіси", що політично забороняє будь-які соціально-політичні зв'язки, вільні міжнародні недержавні форми життєдіяльності соціальних спільнот, окремих осіб

У XX ст. зміни у співвідношенні економіки і політики певною мірою позначились і на соціальних формах життя. З'ясувалося, що політичними засобами можна регулювати динаміку економічного розвитку, уникати криз, переорієнтовувати економіку на вирішення здебільшого соціальних завдань або на максимум ефективності. Економіка і політика вступили у якісно нове співвідношення.

Що ж є характерним для політичного життя XX ст. на відміну від попередніх століть?

1. Стало можливим політичними засобами регулювати динаміку економічного життя, переорієнтовувати напрями економічної діяльності, досягати максимуму ефективності економічного розвитку.
2. У XX ст., на відміну від попередніх, широкого розвитку в західних країнах набула демократія. Це сприяло тому, що партії, які виражали інтереси більшості, одержали можливість прийти до влади. Терміни "буржуазні" й "робітничі" партії фактично втратили минуле значення, оскільки велику частку електорату цих партій становлять трудящі, наймані робітники.
3. Відхід більшості політичних партій від своєї вихідної соціальної бази. В соціальному плані суспільство стає багатошаровим, різноманітним. Чисельно зростають між класові групи, виникають численні групи робітників-власників, які володіють нерухомістю, акціями та ін. Отже, політична партія, яка орієнтується тільки на певну соціальну групу, приречена на поразку.
4. Державна діяльність як вид політичної діяльності стає політичним та правовим інструментом здійснення реформ в інтересах більшості суспільства. На політику відчутно впливають такі інтереси широких мас, як екологічні, національні, групові, утвердження миру на планеті тощо.
5. Широкого розвитку набувають масові рухи як чинник зближення людей різного соціального походження, що само по собі теж певною мірою консолідує діяльність політичних партій.
6. Майже до середини XX ст. майнове становище мас, а отже, й економічне життя відігравало значну роль і виступало в основному детермінантою політичної діяльності. В сучас них умовах питання бідності більш як для 2/3 населення світу втрачає свою актуальність. Марксистське розуміння класового підходу, класового інтересу як вихідного в оцінці політичних подій неприйнятне для сучасних оцінок багатьох проблем, зокрема національного питання, екологічних проблем, самобутності культур та ін. Ці та інші проблеми сягають своїм корінням не в класові відносини, не в існування експлуатації або капіталізму, а в природу сучасної цивілізації, як індустріальної, так і постіндустріальної.
7. Політичне життя світового співтовариства не зводиться до необхідності соціальної революції. Воно різноманітне і різнобарвне.
8. Глобалізація бачення політичного життя. Воно стає для людства новою реальністю, спрямованою на виживання. Це передбачає пошук домовленостей, встановлення консенсусу, взаємодії. Саме вони є умовою існування людства і рушій ною силою політичного прогресу.
9. Зростання міжнародної інформації щодо політичного життя робить його надбанням широких мас, які активно включаються у політичне життя.

Всі ці особливості розвитку політики і політичного життя у XX ст. позначилися і на його іманентних характерних особливостях. Якими ж є особливості політичного життя будь-якої країни, світового співтовариства? Це передусім стабілізація суспільного життя, цілісність, єдність, соціальна впорядкованість, плюралізм, відбиття своєрідності політичного часу, політичного простору, активність. Розглянемо зміст кожної особливості.

Політичне життя виконує функцію стабілізатора суспільного життя. Стабільність і нестабільність політичного життя — сторони, моменти політичного розвитку. Перетворення кожного з них на самоціль або абсолютну тенденцію призвело б суспільство до стагнації, а згодом і до загибелі. У цьому розумінні абсолютизація консервативних настанов є тотожною консервації революційних настанов. А тому з'ясування механізму розвитку політичного життя, змін у політичній сфері дасть чітке розуміння змісту понять "стабільність політичного життя" і "нестабільність політичного життя".

Політична стабільність суспільства — такий стан рівноваги політичного життя, для якого є характерними в основному сталість і збереження функціонування політичних інституцій, порівняно рівний перебіг політичних процесів, відсутність впливу конфліктних ситуацій на якісні зміни у політичній сфері.

Основними особливостями стабільності політичного життя є насамперед розгляд суб'єктів політики, політичної стабільності як однієї з центральних цілей і цінностей; наявність механізмів досягнення й збереження постійної рівноваги, упорядкованості політичного життя; своєчасне витіснення з політичної системи елементів, структур, які порушують функціонування і розвиток політичного життя (уникнення, розв'язання політичних конфліктів, попередження передкризового, а тим більше кризового стану тощо); постійне оновлення функціонування внутрішніх структур політичного життя; зв'язок внутрішнього політичного життя країни зі світовим політичним життям, тобто глобалізація, універсалізація політичного життя.

Часто в політичних методах забезпечення стабільності вбачають ледь не панацею від усіх бід. При цьому акцентується увага на тому, що метою розвитку є порядок. Справді, проблема порядку надзвичайно важлива. Однак навряд чи можна віднести до числа досягнень тієї чи іншої країни порівняну стабільність антинародного реакційного диктаторського режиму, а тому цілком природною є протидія такому правлінню. Цю протидію не можна кваліфікувати лише як дестабілізуючий чинник.

При оцінці стабільності як умови суспільного прогресу вирішальне значення мають характер і природа існуючої влади, форми, засоби і методи її здійснення, цілі і завдання, які вона ставить і проводить у життя через державний (політичний) механізм. Іншими словами, стабільність реакційного устрою обертається негативними наслідками, а боротьба проти такого ладу відповідає інтересам прогресивного розвитку. За умов такої дестабілізації наростають кризи і конфлікти. Однак ані економічні складності, ані соціальні диспропорції, ані інші чинники самі по собі не обов'язково приводять до стабілізації. Вони здатні породити такі наслідки лише в тому разі, якщо сприяють загостренню суперечностей, що виключають "нормальне" функціонування механізму влади і розвиток політичного процесу в суспільстві. Такий "критичний поріг", що обов'язково викликає політичну кризу, не можна оцінити однозначно, оскільки еволюція політичних обставин зумовлена багатьма чинниками, що можуть варіюватися надзвичайно широко.

Отже, стабільне політичне життя — це не аморфне й тихе, а надзвичайно складне життя, активне, рухоме, наповнене безперервним процесом змін у політичній сфері. Воно потребує постійної уваги до підтримки рівноваги через політичне керівництво, управління, організацію, ідеологічний вплив та інші стабілізуючі заходи. Якщо стабілізаційні механізми якісних політичних трансформацій перестають діяти, політична стабільність вступає в смугу стагнації.

Політична стагнація життя суспільства — це застій, згортання змін, закостеніння форм, розпад структур політичного життя, що призводить до припинення політичного розвитку, краху політичної системи суспільства або ж політичного регресу в цілому.

Процес політичної стагнації розпочинається начебто як не-політичний, не одразу помітний. Протікаючи досить повільно і тривалий час, він діє надзвичайно руйнівно.

Якими є особливості політичного життя, що перебуває у стані стагнації? Серед них головні: пасивність, а згодом звуження діяльності всіх елементів політичної системи; стандартизація політичного життя, розвиток суспільства за розробленим політичним сценарієм; несвоєчасне вирішення політичних конфліктів, прагнення заради уявного спокою або через свою неспроможність до вирішення "загнати" конфлікти "всередину"; замкнутість політичного життя; боязливе ставлення до будь-яких змін усталених форм політичного життя, до будь-яких його якісних трансформацій; нездатність до вироблення нових форм політичного життя; згортання всіх форм демократії, бюрократизація політичного життя.

Об'єктивно політична стагнація веде до політичної безвиході, політичної кризи, політичного конфлікту як симптому політичної нестабільності.

Політична нестабільність (дестабілізація) суспільства — це стан політичного життя, який перебуває під постійним впливом різного роду соціальних і політичних катаклізмів (криз, конфліктів тощо), що ведуть до докорінних якісних змін, до розвалу політичної стабільності.

Нестабільність політичного життя суспільства характеризується наявністю періодичних криз, потрясінь, політичних та інших конфліктів; відсутністю автоматично діючого механізму усунення диспропорцій, які виникають досить природно, що спричиняє хаос та ін.; порушенням управлінських відносин у зв'язку з розвалом економічних відносин; безвладдям або надзвичайною слабкістю структур законодавчої, виконавчої та судової влади; повним розпадом традиційних політичних інституцій (партій, громадських об'єднань та ін.); розпадом окремих політичних структур (армії, органів державної безпеки та ін.); виникненням нових владних, адміністративних політичних структур як передумови оновлення політичної системи; висуненням альтернативних шляхів розвитку, нових політичних елементів і структур, що прагнуть впливати на політичну систему методом руйнування або творення; можливою інтервенцією, що або призводить до загибелі політичної системи, або, у разі перемоги над ворогом, стає причиною її розквіту; плюралізмом у діяльності засобів масової інформації; виникненням різноманітних нових форм політичної діяльності; виникненням в умовах нестабільної правової системи розмаїття партій, громадських об'єднань та інших форм громадсько-політичної діяльності мас.

Нестабільність політичного життя призводить до політичних потрясінь. Політичне життя розвивається стабільно в умовах громадянської згоди, злагоди.

Громадянська згода — це діяльність громадян, що заснована на єдності поглядів, схожості орієнтацій і спрямована на становлення громадянського суспільства.

Громадянської згоди досягають при здійсненні такої активної форми політичних відносин, як консенсус (від лат. consensus — згода, єдність, одностайність, загальна думка). Вивченням і осмисленням консенсусу у світовій політології займається консенсулогія.

Консенсулогія — напрям політології, спрямований на з'ясування змісту, форм, характеру вироблюваних угод, вивчення загальної думки сторін, принципів, процедури досягнення єдності, одностайності у вирішенні питань спільної життєдіяльності їх, напрям, спрямований на подолання конфліктів, розв'язання суперечностей, досягнення миру, узгодження позицій, взаємної згоди.

Консенсус розглядається як взаємна згода, спільність, погодженість позицій, збіг думок політичних суб'єктів у процесі політичної діяльності та як принцип політичних відносин, процедура вироблення й прийняття суб'єктами політики рішень або договорів, форма подолання існуючих суперечностей та розбіжностей.

На основі консенсусу при наявності у сторін розмаїття інтересів та орієнтацій відбувається політична консолідація. При відсутності консенсусу з найбільш принципових питань і основних цінностей відбувається політична дезінтеграція, тобто поділ спільноти на групи. Строкатість таких груп може розширюватись. За таких умов політика перетворюється на декларування вузькогрупового або особистого егоїзму, перестає бути механізмом зіставлення позицій і інтересів, накопичення й передачі досвіду. Можливість для співробітництва різнорідних сил у межах соціальної цілісності зникає, бо в ній у такому разі немає необхідності, а цілісність є характерною рисою політичного життя.

Цілісність політичного життя досягається багатьма шляхами: узгодженням різноманітних інтересів, інтеграцією різних форм політичної діяльності, врахуванням усього багатства суспільно-політичних зв'язків та залежностей, досягненням співвідношення політичних інтересів окремого політичного суб'єкта з об'єктивними потребами, інтересами політичного суспільства взагалі.

Єдність політичного життя досягається в результаті інтеграції, погодження політичних і всіх інших інтересів. Незалежність, самостійність будь-якого суб'єкта політичного життя в реалізації власних політичних інтересів за умов єдиного інтегрованого суспільства є відносною. Вона вимагає врахування всього багатства суспільно-політичних зв'язків, всіх тих різного роду залежностей, у межах яких перебуває політичний суб'єкт, тобто соціальної впорядкованості політичного життя.

Соціальна впорядкованість є основою утвердження організації політичного життя. Якщо ступінь соціальної впорядкованості істотно знижується, люди починають сприймати політику і все, що з нею пов'язане, як дуже небезпечний хаос. Це супроводжується розчаруванням у вибраному політичному курсі, наростанням тривоги, готовності прийняти будь-які (але, на їх думку, ефективні) засоби впорядкування соціальних зв'язків. Уроки історії у таких випадках є повчальними саме тому, що існують межі підтримки масами демократичних змін. Ступінь невпорядкованості соціальних зв'язків у перехідний період до нової моделі регуляції їх неминуче зростає. Проте вона не повинна викликати почуття втрати безпеки, цьому сприяє правова система. Однак впорядкованість політичного життя не виключає його множинності.

П л ю р а л і з м політичного життя наприкінці XX — на початку XXI ст. дедалі більше набуває конструктивного характеру, сприяє консолідації соціальної системи. Він передбачає консенсус усіх членів суспільства з фундаментальних питань його існування. В основі консенсусу лежить пошук ключових для будь-якої політичної системи цінностей — образ суспільства, до якого тяжіє більшість громадян.

Політичне життя суспільства — це те, що існує об'єктивно, є в дійсності й становить незаперечний факт. Для політики реальне політичне життя має значення лише в історичному контексті. А це означає, що певна політична реальність історично виникла і має перспективи у своєму розвитку. Не враховуючи таку реальність політичного життя, неможливо прийняти політично правильне рішення. У цьому зв'язку політичне життя характеризують політичний простір і політичний час, у яких воно розгортається.

Політичний простір виступає у трьох вимірах: як передумова політичного життя; мета політичних процесів життєдіяльності (геополітика); як середовище здійснення найрізноманітніших форм політичного життя.

Політичний простір як передумова політичного життя визначає його даність, а саме — територіальні розміри, межі й форми організації, координати цивілізації, що склались, вплив кліматичних особливостей на політичне життя, його організацію й функціонування, особливості керованості, комунікативності, можливості виконавської влади, зв'язок центру з владою на місцях, можливості хаосу, розвалу, розпаду, активність і пасивність політичного життя та ін.

Видатний український філософ і політичний діяч В. Липинський поняття території вважав центральним у вченні про націю, а територіальну свідомість — визначальним моментом національної ідеології.

Політичний простір як мета політичного життя, тобто "геополітика", розкриває динаміку політичного життя. Історично здійснення геополітичних інтересів проходило у воєнних, імперських формах. Геополітика тривалий час була змістом політичного життя Російської імперії. Геополітичними були, по суті, рух Росії до Балтійського, Чорного, Каспійського морів, Сибіру, на Далекий Схід або, наприклад, включення всієї Волги в єдину державу. Наприкінці XX ст. геополітичні інтереси зберігаються в інших формах здійснення й захисту їх. Розпад СРСР — результат суворих законів історичних рухів і переміщень етносів. Особливістю геополітики у наш час є забезпечення політичного життя етносів, народів, соціальних спільнот. Велич тієї чи іншої держави полягає не у розширенні розмірів території методами сили, а у забезпеченні якості життя соціальних, національних спільнот, окремої людини.

Політичний простір як середовище політичного життя є, по суті, питанням про його приведення в політичну систему, визначення й оформлення її елементів, зв'язку між ними, характеру цих зв'язків. Він діє в межах певної країни, а також у межах світового регіону, світового співтовариства. На кінець XX ст. політичний простір середовища характеризується конвергенцією політичного життя різних країн світового співтовариства, добором найкращих його форм, переглядом попередніх, пошуками виходу з конфронтаційних і переходом до узгоджених форм політичного життя.

Важливою властивістю політичного життя є політичний час. Він — сутнісна характеристика змісту політичного життя на певному конкретно-історичному етапі його розвитку. Політичний час не є календарним часом — це час політичних подій, що визначає все політичне життя. Так, на кінець XX ст. політичне життя Східної Європи характеризується розпадом тоталітаризму, кризою імперської централізації, формуванням і зміцненням національних політичних систем, переходом до демократичних форм політичного життя. Для України 90-ті роки XX ст. — це політичний час переходу до демократичності, легітимності, незалежності, гуманності, самоорганізації й самоуправління політичного життя.

Політичний час політичного життя розкриває як поступовість його прогресивного розвитку, так і повернення (повністю або в якихось аспектах) до того політичного (економічного, соціального, духовного) життя, яке минає. В Україні нині відроджується те, що було досягнуто в попередньому політичному часі з усіма його недоліками і здобутками.

Такі процеси спостерігаються і в Росії, Ірані та в інших країнах. Уміло розпорядитися політичним часом — це використати часові характеристики у соціально-політичному просторі політичного життя. У політичному часі переплітаються минуле, сучасне і майбутнє. На відміну від фізичного часу політичний час може прискорюватись або уповільнюватись, ущільнюватися, спресовуватись, бути застиглим або динамічним, бурхливим, революційним.

Суб'єкт політики живе в певний політичний час. Він може випереджати час або зберігати його. Він може бути як володарем часу, так і рабом його. Він не може повернути втрачений час. І в цьому значущість політичного часу, саме цим пояснюється необхідність формування культурного ставлення до нього.

Під культурою політичного часу ми розуміємо підхід до нього як до невід'ємної політичної цінності, турботу про раціональне його використання, про збереження часу, додержання часових пропорцій, спрямованість у майбутнє. Чинник політичного часу дає політичний орієнтир. Уміння враховувати час — один з основних показників раціональної організації політичного життя.

Бувають "смутні часи" ("безчасів'я") у політичному житті суспільства. "Безчасів'я" — це момент у політичному житті, коли точиться боротьба протилежних сил і немає ясності, хто, куди і заради якої мети веде. Для цього періоду характерне безвладдя. Воно свідчить про кризовий стан суспільства або окремої його адміністративно-територіальної одиниці. Криза виражається у різкому порушенні функціонування органів влади. В умовах безвладдя відповідні органи влади або розпадаються з внутрішніх чи зовнішніх причин, або якщо існують, то не виконують своїх функцій. Відносно політичного життя це виявляється у тому, що державні органи не приймають необхідних рішень щодо управління суспільством з метою стабілізації його, не забезпечують виконання законів та інших правових актів, не гарантують громадянам особистої безпеки, нормальної життєдіяльності.

Політичне життя суспільства не може довго перебувати у "смутних" умовах. Виникає потреба: старі органи влади, що втратили життєздатність і не функціонують, замінюються новими, такими, що здатні до виконання владних функцій.

У XX ст. людство надзвичайно активізувало політичне життя, віддаючи належне активній ролі політики. Активність політичного життя стала його рисою. Вона залежить від багатьох чинників: місця особи в суспільстві; політичного режиму (тоталітарного, авторитарного, демократичного); політичної, правової і моральної культури народу; досконалості структури і функціонування політичної системи суспільства; економічного життя і реально функціонуючої економічної системи суспільства; складності соціальної структури суспільства; наявності інтелектуального потенціалу в політичній сфері, тобто кола людей, політично освічених, щирих патріотів, громадян честі й відповідальності, вольових, організаційно обдарованих , далекоглядних, які, крім великого політичного впливу на суспільство, мають і моральний авторитет. Кожен з цих чинників по-своєму важливий.

Активність політичного життя відбивається у різних формах і методах політичної діяльності.