Політологія: Підручник

Автори: , , | Рік видання: 1998 | Видавець: Київ: Вища школа | Кількість сторінок: 304

4.4. Політична організація суспільства. Держава — центральна інституція

Суспільство на будь-якому етапі свого розвитку виступає як сукупність взаємозалежних організацій. Воно організовується в усіх сферах життя.

Суспільство на будь-якому етапі свого розвитку виступає як сукупність взаємозалежних організацій. Воно організовується в усіх сферах життя. Політична система, що охоплює політичну сферу й надає їй певної логічної завершеності зв'язків, характеризується також системою організацій. Всі політичні організації функціонують автономно. Зростає їхня диференціація. Однак це не означає, що вони існують самі по собі. Еволюція сучасного розвитку становить двоєдиний процес: диференціацію і взаємозалежність політичних інституцій і організацій. Усі вони у своїй сукупності взаємозв'язків створюють політичну організацію суспільства.

Політична організація суспільства — це сукупність взаємозалежних і взаємовпливових державних, партійних організацій, громадських об'єднань, що створені та діють з метою формування і функціонування системи владарювання й упорядкованості політики або мають вплив на неї.

Визначальне місце в політичній організації суспільства посідає держава як форма організації суспільного життя. Без держави немає політичної організації і політичної системи суспільства в цілому. Держава і влада її —та вісь, на якій виникає, тримається і функціонує політична система. Навколо держави формуються інші організаційні структури. Поза зв'язком з державою вони не мають політичних властивостей. А тому держава є фундаментальною, базовою організаційною структурою в політичній організації суспільства й у всій його політичній системі.

Місце держави як визначального елемента політичної організації суспільства визначається призначенням її в суспільстві. Вона виступає як:

> політична організація громадянського суспільства;
> носій влади в суспільстві;
> представник усього населення на даній географічній території;
> форма політичного панування, що виражається у прийнятті владних рішень, які стосуються всього суспільства й обов'язкові для виконання всім населенням;
> джерело всього політичного в суспільстві, його стрижневий елемент;
> виразник загального інтересу;
> інструмент реалізації загальної волі в суспільстві;
> творець загальних цілей у суспільстві;
> основний стабілізатор суспільного життя;
> головний суб'єкт політичного суверенітету.

Отже, держава має складний механізм, а функціонування її багатогранне.

Усі ми живемо в державі, відчуваємо на собі її вплив, підкоряємося її владі, користуємося послугами державних органів, тому, здавалося б, визначення держави для кожного має бути простою справою. Однак політична література ще зі стародавніх часів наводить безліч визначень держави. І це не випадково, оскільки держава — надзвичайно складне політичне явище і вмістити в поняття таку багатоскладність надто важко. Багатоваріантність визначення держави зумовлена також і тим, що, розвиваючись, вона набуває нових рис і поглиблює зміст свого функціонування.

Так, ще за Арістотеля суспільне життя слугувало державі, а сама держава розглядалася як об'єднання для управління суспільством. Благо держави було первісним стосовно блага індивіда, людини, яка «за своєю природою є істота політична» (Арістотель).

Ідеї Арістотеля про державу приваблювали Н. Макіавеллі і Ж. Бодена. Н. Макіавеллі розглядав державу як втілення сильної світської централізованої влади. Ж. Боден визначав державу як правове управління багатьма сторонами життєдіяльності суспільства. Визначення правового принципу держави і найважливішої ідеї — ідеї державного суверенітету — було прогресивним явищем того часу.

Марксистсько-ленінська концепція держави спиралася на класове насильство, яке розглядалося як сутність політичних і правових явищ. Політична ідеологія класового насильства не була витвором марксової уяви. Відомо, що ще з давніх часів політична думка розрізняє дві сторони держави — організоване насильство і загальне благо (те, що нині називають суспільним, або загальним, благоденством). Абсолютизація однієї із сторін підводила того чи іншого мислителя до теорії, згідно з якою с сутністю держави є або насильство, або такий спосіб організації соціуму, який забезпечує загальне благо. На основі цього формувалися або теорія насильства, або вчення про благе життя.

Марксистська теорія держави як органу насильства історично зрозуміла, оскільки вчення про класову боротьбу як метатеорія уявлень про державу формувалося в період становлення індустріального суспільства. В той час соціальна структура мала яскраво виражений класовий характер. Класові антагонізми породжували революційні виступи пролетаріату, а держава уособлювала й обстоювала інтереси переважно економічно панівного класу.

Однак за умов індустріального суспільства марксистська «теорія насильства» непридатна для аналізу державності. Це пояснюється тим, що сучасне суспільство є складною соціальною структурою, де насильство дедалі більше відходить на задній план у результаті звуження соціальних суперечностей, а на передній виступає загальносоціальна діяльність держави.

Навколо проблеми держави і суспільства й сьогодні у світовій політології точаться гострі дискусії. За аналізом американських політологів Р. Бенжаміната Р. Дюваля, склалося п'ять авторитетних концепцій держави:

1. Держава — це «діюча» або «владна» сила. Відповідно до цього вона приймає рішення і робить політику в суспільстві.

2. Держава — це втілення певних «організаційних принципів», що надають структурної узгодженості й цілісності різним інституціям управління. Це концепція держави як організова ного цілого, структурно оформленого державного апарату.

3. Держава — втілення реально існуючих соціальних відносин, участі у здійсненні влади в суспільстві з боку різних соціальних сил. Держава розглядається як втілення волі правлячого класу.

4. Держава — це система управління в суспільстві. Вона є втіленням законів як de jure, так і de facto. Держава — це машина, яка усуває конфлікти, регулює соціальні відносини, управляє суспільством.

5. Держава є втіленням домінантної системи ідей і нормативного порядку в суспільстві. Держава і суспільство по суті нерозривні.

Які б дискусії щодо громадянського суспільства і держави не велися, зрозуміло одне: навіть найбільш розвинене і вільне громадянське суспільство не має таких механізмів саморегуляції, які звели б нанівець роль держави. Держава — це та інституція, що вносить, упорядковує і регулює суспільні процеси, координує і погоджує інтереси різних соціальних груп і політичних сил, створює правове підґрунтя складної системи зв'язків у суспільстві. Обмеженість можливостей саморегуляції громадянського суспільства викликає необхідність держави, яка, не втручаючись у всі його сфери, має стати потужним важелем виконання владних функцій. Нічого досконалішого людство ще не створило. Саме тому цей важіль має бути гуманним (пріоритет прав людини щодо прав держави), демократичним (подолання відчуження особи від держави, створення масової соціальної бази), моральним (ідеї рівності та справедливості); мати обмежений характер (розподіл влад, створення стримань і противаг).

Сучасна загальна теорія держави, що склалася після Другої світової війни у Західній Європі, розглядає засади державності в правах народів. Вона пов'язує поняття державної влади з категорією прав людини, тобто основних дозаконотворчих і позазаконотворчих вимог певного ступеня свободи, первинних відносно влади. Ці вимоги і права народів визнано і зафіксовано в принципах і нормах міжнародного права.

З позицій міжнародного права держава є правовою формою організації і функціонування політичної влади. Цей підхід змінює зміст усталеної теорії, згідно з якою держава характеризувалася наявністю таких основних ознак: 1) народу (населення); 2) території; 3) публічної державної влади, що спирається на матеріальні умови здійснення її.

Зміна змісту характеристик держави полягає насамперед у новому підході до розуміння їх. Так, сучасна теорія ознак держави:

1. Субстанціональний елемент держави: наявність народу як етнічної спільноти, що політично визначається. Будь-який етнос, що усвідомлює себе як історична на цій території нація, має право створити свою суверенну або автономну організацію публічної влади. Це право визнається міжнародним правом.

2. Територіальний елемент держави: наявність країни, географічного середовища, з яким історично пов'язана нація як суб'єкт права на політичне самовизначення. Ця територія є для нації батьківщиною. Право на батьківщину є первинним щодо інших чинників, що визначають кордони території, на якій відбувається політичне самовизначення нації.

3. Інституційний елемент: держава є головним суб'єктом політичної влади і політичних відносин. Вона є головний інсти-туціональний, організаційний елемент політичних взаємовідносин, найбільш організована політична форма суспільства. Держава — організація публічної політичної влади, обмежена правами людини. Інакше кажучи, держава є інституція, що покликана забезпечити вільне спільне політичне, економічне й духовне буття людей. Якщо держава не тоталітарна, вона має уособлювати загальну волю, а не інтереси і потреби окремої соціальної групи, запобігати конфліктам, а якщо вони виникли, розв'язувати їх на основі консенсусу.

Зауважимо, що згідно із загальною теорією держави організація політичної влади, яка відкрито зневажає, нехтує правами людини (наприклад, не визнає права на життя, свободу, недоторканність особи, здійснює терор проти народу своєї країни), не є державою в сучасному розумінні цього поняття. Більше того, загальна теорія держави визнає право на громадянську непокору, аж до насильницького опору нелегітимному режимові політичної влади. Отже, здійснення державної влади пов'язане з її легальністю і легітимністю, тобто її юридичною обґрунтованістю, з одного боку, і справедливістю, визнанням, підтримкою з боку населення — з іншого. Гострота цієї проблеми в сучасній Україні пояснюється ще й умовами формування в деяких сферах номенклатурно-мафіозного капіталізму, неподільністю у ряді випадків комерційних, адміністративних, а то і кримінальних структур, протидією з боку місцевої номенклатури або центральної влади, її некомпетентністю та іншими чинниками.

Політична легалізація (від лат. legalis — законний) — це встановлення, визнання і підтримка влади законом, насамперед конституцією, нормами, які залежно від типу влади можуть суттєво змінюватися.

Легалізація державної влади може бути також ілюзорною. Це відбувається у разі порушення демократичних процедур прийняття конституції, інших актів конституційного значення, а також за невідповідності цих процедур можливостям народу здійснити установчу владу при прийнятті основного закону. Якщо закон суперечить загальногуманним цінностям, він не відповідає праву.

Так, конституції, закони можуть прийматися, змінюватися, відмінятися у будь-який спосіб. Наприклад, у багатьох країнах Азії, Африки, Латинської Америки створені в результаті військових переворотів військові та революційні ради декретували відміну конституцій (інколи призупиняли їх дію), а часто без будь-яких процедур проголошували нові тимчасові конституції. В Іраку з 1970 p., в ОАЕ — з 1971 р. зберігають силу закону тимчасові конституції. У Саудівській Аравії, Непалі монархи власноруч "дарували конституції своєму вірному народові". У Бразилії конституція замінялася інституціональними актами, в Ефіопії — прокламаціями. Конституція СРСР 1936 р. містила демократичні положення про права громадян, що не виконувалися, а Конституція СРСР 1977 p., яка формально приймалася демократичним способом, не відбивала потреб реальної практики.

Отже, легалізація як проголошення встановлення державної влади потребує приведення її у реальний стан. Це відображає таке поняття, як легітимація державної влади.

Феномен політичної легітимності влади є уособленням культурного і людського виміру її. Зміст цього феномену полягає у прийнятті влади населенням, у визнанні її права на управління й у згоді підкорятися їй. Процес політичної легітимації влади передбачає її "вбудованість" у культуру, що може як приймати, так і відкидати ту чи іншу систему влади. Культурну, творчу, соціальну функції може виконувати лише легальна влада, що спирається на закон і діє у його межах.

Політична легітимація (від лат. legitimus — законний) — поняття не юридичне, а більше фактичне: це стан, що виражає виправданість, доцільність та інші виміри відповідності конкретної державної влади установкам, сподіванням громадян, соціальних спільнот, суспільства в цілому.

Визнання державної влади пов'язане не з виданням закону і прийняттям конституції (хоча й це може входити в процес легітимації), а з комплексом переживань і установок на ґрунті раціональної оцінки, політичного досвіду та внутрішніх стимулів, з політичними уявленнями різних верств населення про дотримання державною владою норм соціальної справедливості, прав людини. Нелегітимна влада — це влада, що спирається на насильство, інші форми примусу, у тому числі психічний вплив.

Політична легітимація державної влади надає їй відповідного авторитету в суспільстві. Більшість населення добровільно та цілком свідомо підкоряється їй. Це робить владу стабільною і стійкою. Однак проста арифметична більшість не може слугувати основою справжньої легітимації, адже за гітлерівського режиму більшість німців прийняли політику територіальних зазіхань і "очищення раси".

Вирішальним критерієм політичної легітимації влади є відповідність її загальнолюдським цінностям.

Політична легітимація державної влади може передбачати і передбачає її легалізацію. Однак слід пам'ятати, що легітимація інколи суперечить формальній легалізації. Це відбувається тоді, коли прийняті закони не відповідають нормам справедливості, загальнодемократичним цінностям більшості населення. У цьому разі легітимації або немає (наприклад, населення негативно ставиться до встановлених владою тоталітарних порядків), або в ході революційних подій, національно-визвольних рухів відбувається легітимація іншої, антидержавної, повстанської, переддержавної влади, що склалася у звільнених районах і згодом перетворюється на державну владу.

Можлива також псевдолегітимація, коли під впливом пропаганди, розпалювання ворожнечі, використання лідером особистої харизми при забороні опозиції й вільної преси, приховуванні правдивої інформації та інших діях більшість населення підтримує державну владу, що задовольняє деякі поточні інтереси його на шкоду корінним сподіванням.

Політична легалізація і легітимація влади тісно взаємопов'язані. Починаючи від М. Вебера, розрізняють три "чисті" типи легітимації влади. Це традиційна, харизматична і раціональна легітимації.

1. Традиційна легітимація — це панування, засноване на традиційному авторитеті, що ґрунтується на повазі до звичаїв, вірі у їх наступність і спирається на стереотипи свідомості та поведінки.

Так, традиції відіграють провідну роль у зміцненні монархічної влади в мусульманських державах Перської затоки — Кувейті, Саудівській Аравії, Бахрейні та ін., а також у Непалі, Бутані, Брунеї.

2. Харизматична легітимація — це панування, що ґрунтується на вірі в особливі якості вождя або окремої групи осіб, у їхню виняткову місію в розвитку держави. Прикладом може бути віра у "доброго царя", у "великого вождя всіх народів". Харизматична державна ідеологія пов'язана з іменами Й. Сталіна, Мао Цзедуна, Кім Ір Сена, Хо Ші Міна та ін.

3. Раціональна легітимація — панування, що спирається на раціональну оцінку, переконання в розумності існуючих порядків, законів, правил, прийнятих у демократичних державах. Раціональна легітимація за сучасних умов є основною для створення демократичної правової держави.

Дуже рідко буває так, що використовується лише одна форма легітимації влади в державі, частіше вони діють у комплексі. Так, у демократичній Великій Британії головним є спосіб раціональної легітимації. Однак діяльність прем'єр-міністрів У. Чер-чілля і М. Тетчер мала елементи харизми, а традиції відігравали важливу роль у діяльності парламенту і кабінету. Значною мірою роль Шарля де Голля, як президента французької держави, пов'язана з його діяльністю лідера Руху Опору у боротьбі проти фашизму під час Другої світової війни. Влада

В. Леніна і Й. Сталіна в СРСР була освячена ідеологічними чинниками. Отже, утвердження раціональної легітимації потребує певного часу.

Політична легалізація і політична легітимація державної влади пов'язані з поняттям політичного, державного суверенітету.

Суверенітет притаманний сучасній державі. До властивостей державного суверенітету належать: повновладдя, верховенство влади на географічній території, де розташована держава; єдність і неподільність території, або територіальна цілісність; недоторканність територіальних кордонів і невтручання у внутрішні справи іншої держави; забезпечення правової системи. Свій суверенітет держава забезпечує всіма способами, навіть силовим, якщо цього вимагають обставини.

Характерною особливістю держави є наявність інструментів силового забезпечення політики. Утримання війська і судово-репресивного апарату — це те, що особливо відрізняє державу від інших політичних організацій. Жодна політична організація не спроможна оголосити і вести війну. Це може зробити лише держава. Насильство — метод, який властивий винятково державі, тобто є її монополією. Жодна інша організація за своєю природою не повинна застосовувати насильство. Форми насильства державно узаконені. Монополія на легітимне насильство з боку держави має межі, визначені законом.

Сила і могутність держави, як і влада її, за сучасних умов виявляються не в спроможності застосовувати силу, а в турботі про членів суспільства, створенні умов для їхньої безпеки і самореалізації. Зловживання владою, позбавлення прав і свобод є наслідком невиправданої концентрації державної влади, некомпетентності у використанні політичної сили, нерозуміння владних прерогатив держави.

Як суверенне, незалежне утворення держава виконує свої функції управління суспільством.

Суттєвими ознаками функцій держави є такі:

1) стійка предметна діяльність держави в тій чи іншій сфері життя;

2) безпосередній зв'язок між сутністю держави та її соціальним призначенням, що реалізується за допомогою відповідних функцій;

3) спрямування функцій держави на виконання конкретних завдань і досягнення цілей, що постають на кожному історичному етапі розвитку суспільства;

4) здійснення влади в певних формах (найчастіше у право вих) і за допомогою особливих методів, властивих виключно державній владі.

Функції держави багатопланові, їх формування здійснюється в процесі становлення, зміцнення і розвитку держави. Черговість виникнення державних функцій залежить від черговості завдань, що постають перед суспільством. Зміст функцій змінюється з розвитком держави і суспільства. Особливої специфічності функції держави набувають у період радикальних соціальних змін, перехідних етапів, революційних потрясінь.

Функції держави можна класифікувати за різними критеріями:

> принципом поділу влади — законодавча, управлінська, судова;
> сторонами дії держави — внутрішні та зовнішні;
> сферами впливу держави — економічна, соціальна, культурна, духовна, правова тощо;
> регулюванням процесів — саморегулювання, самоорганізація, самоуправління, самодіяльність тощо;
> загальнополітичними підходами — забезпечення народовладдя; загальносоціальна діяльність;
> обсягом впливу — національні, підтримання світового порядку;
> масштабністю значення — основні та неосновні.

Основними державними функціями управління суспільством є такі: управління сферами соціального, економічного, духовного життя, процесами, змінами, розвитком, що в них відбуваються; регулювання національних та міжнародних відносин; гарантування дотримання загальнообов'язкових норм у суспільстві; забезпечення громадського порядку і національної безпеки; миротворчість всередині країни і участь у світовому миробудівництві. Для здійснення своїх функцій держава підтримує своє власне відтворення, життєдіяльність та ново-творення.

Держава є внутрішньою структурою органів, які виконують роль головної системи, що управляє справами суспільства і забезпечує державне функціонування. Йдеться саме про головну систему, оскільки свій апарат управління мають також партії та громадські організації. Державний апарат виконує функції загальнонаціонального значення.

Система державних органів у своїй сукупності утворює державний механізм. До такої системи належать: органи влади, органи державного управління, суди, прокуратура, органи, Що обслуговують діяльність армії, міліції, державної безпеки. Всі державні органи наділяються владними повноваженнями, що уособлені в їхній компетенції (сукупність прав і обов'язків).

Кожна держава певним чином сформована, територіально організована і має певні способи владарювання. До них насамперед належить форма держави як певна упорядкованість організації та здійснення державної влади. її елементами є: державне правління — спосіб організації вищої державної влади;

державний устрій — поділ держави на певні складові частини та розподіл влади між цими частинами;

державний режим — сукупність методів і засобів здійснення державної влади.

Історично склалися дві форми державного правління, а саме: монархія і республіка.

Монархія — це форма державного правління, за якої влада повністю, частково або номінально належить одній особі (король, цар, імператор, шах) і передається у спадок.

Як форма правління монархія виникла у період рабовласництва, а в середні віки стала основною формою правління. Повного розвитку і змін визначальних якостей монархія набула за Нового часу. Історично відомі такі види монархій: абсолютна (необмежена), дуалістична і парламентська (конституційна).

Абсолютна монархія є такою формою державного правління, коли вся влада зосереджена в руках монарха, який одноосібно вирішує всі питання влади.

Дуалістична монархія — форма державного правління, за якої владні функції діляться між монархом і парламентом.

Парламентська монархія — система всевладдя парламенту, монарх виконує лише представницькі функції.

Другою історично відомою формою державного правління є республіка.

Республіка — це така організація державної влади, що здійснюється виборним колегіальним органом, який обирається на визначений строк усім населенням або його частиною. Розрізняють республіку президентську і парламентську. Є різні підходи до оцінки республіканських форм державного правління. Переваги парламентської форми полягають у тому, що її розглядають як більш стабільну і системну форму правління, що запобігає поширенню авторитаризму та інших форм диктатури. Переваги президентської республіки вбачають у тому, що вона більш стабільно забезпечує функціонування вільної влади, гарантом якої є президент. Розглянемо зміст кожної з них. Президентська республіка — це така форма правління, коли глава держави (президент) одноосібно або з наступним схваленням парламентом формує склад уряду, яким керує власноруч.

Типовим прикладом президентської республіки є Сполучені Штати Америки. Відповідно до Конституції США, прийнятої 17 вересня 1787 p., до якої відтоді внесено 26 поправок, президент водночас є главою і уряду, і держави. Він обирається громадянами країни на чотири роки. Президент формує уряд. Кандидатури на ключові посади затверджують законодавчі збори. Конгрес США складається з двох палат: верхня — сенат і нижня — палата представників. Особливістю устрою цієї країни є те, що уряд формується президентом позапарламентським шляхом. Президент не може розпустити парламент. Уряд не несе відповідальності перед ним. Президент здійснює контроль над федеральною адміністрацією. Владні функції фактично поділяються між президентом і Конгресом, між палатами всередині Конгресу, між постійними комітетами в межах палат.

Своєрідні відносини американського президента з партією, яка висунула його. Він не є лідером партії в європейському розумінні. Формальний глава партії, президент не є ним юридично. Мається на увазі, що президент США мусить бути поза партіями, їхніми суперечностями, уподобаннями, конфліктами. Проте це не означає, що президент нехтує партіями. Оскільки висунення кандидатури на посаду президента залежить від партії, то президент прагне зберігати з її керівниками і членами добрі стосунки, але в основному президент апелює до електорату.

Парламентська форма правління — це форма, за якої склад і політика уряду формуються виключно парламентом, уряд підзвітний лише йому, а президент впливу на парламент не має.

Парламентська форма правління існує у Великій Британії, де виконавча влада має сильні позиції. Партія, що перемогла на виборах до парламенту, стає правлячою. Вона і формує уряд. Широкими повноваженнями наділяється прем'єр-міністр. Уряд також має великі повноваження.

У Великій Британії прем'єр-міністр отримує мандат від електорату. Він зосереджує у своїх руках функції керівництва партією і кабінетом міністрів, несе відповідальність перед парламентом. У разі винесення вотуму недовіри або за інших надзвичайних обставин прем'єр-міністр може розпустити парламент.

Типовим зразком парламентської республіки є також ФРН, де вся повнота законодавчої влади належить парламенту (бундестагу). Президент виконує фактично представницькі функції, його права вужчі. Бундестаг формує уряд, обирає його главу — канцлера. Уряд формується з числа депутатів бундестагу, які представляють партійні фракції парламентської більшості. Безпартійні спеціалісти дуже рідко входять до складу кабінетів.

Класичні форми правління — парламентська республіка, президентська республіка, конституційна монархія — дедалі активніше витісняються змішаними або просто перекрученими формами. Сутність останніх полягає в різному ступені поєднання ознак "чистого" парламентаризму, "чистої" президен-тури і "парламентської" монархії. Так чи інакше провідними формами правління у республіканському типі стали парламентсько-президентська і президентсько-парламентська республіка, а в монархічному — конституційна і парламентська (на відміну від монархій абсолютистського, монократичного або теократичного характеру).

Для парламентсько-президентської і президентсько-парламентської форм правління характерний певний дуалізм. Він полягає в тому, що керівні виконавчі функції є прерогативою і президента, і кабінету міністрів, який відповідальний перед парламентом.

Прикладом може бути Франція. Тут президент — ключова фігура. Він розробляє політичну й економічну стратегію розвитку країни. Президент спирається на сильний бюрократичний апарат. Особливістю такої форми є те, що тут можливий конфлікт між президентом як главою держави і урядом.

Будь-яка з названих форм правління здійснюється на території країни, яка певним чином організована. Державно-політичний устрій передбачає адміністративну організацію території. Таким чином, формується механізм відносин по вертикалі — між центральними та місцевими органами державної влади. Історично відомі такі форми територіально-адміністративної організації: унітаризм, федералізм, конфедералізм.

Державний устрій — це адміністративно і національно організована територія держави, а також система відносин центральних і регіональних органів.

Унітарна держава є єдиним державним утворенням. Основні ознаки унітарної форми державного утворення такі: єдина конституція, норми якої без будь-яких змін застосовуються на всій території країни; єдина система вищих органів державної влади; єдина управлінська система згори донизу, що підвладна урядові; єдина правова система; поділ території на адміністративно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності. Підкреслюючи "єдина" в кожній рисі, зауважимо, що ступінь централізації в різних країнах може бути різним. Він залежить насамперед від політичного режиму, що панує в країні. Так, останнім часом у багатьох високорозвинених країнах (Великій Британії, Франції та ін.) спостерігається тенденція до децентралізації влади, підвищення ролі місцевих органів, розвитку самодіяльних засад у вирішенні багатьох місцевих проблем.

Федерація — це форма державного устрою країни, що утворилася на основі об'єднання в союз державно-політичних утвопень (штатів, республік, провінцій, кантонів, земель), які мають юридично визначений обсяг самостійності в різних сферах суспільного життя.

Основними ознаками федеративної форми державного устрою є такі: територія у політико-адміністративному відношенні не є одним цілим; наявність державних утворень, що мають певну політичну і юридичну самостійність і в цілому становлять територію держави; суб'єкти федерації наділені установчою владою, тобто їм надано право приймати власні конституції; суб'єкти федерації мають право видавати законодавчі акти в межах встановленої компетенції; суб'єкт федерації має власну правову і судову систему; наявність подвійного громадянства; двопалатна структура федерального парламенту.

Серед держав з федеративною формою устрою — США, ФРН, Канада, Мексика, Росія, Бразилія, Аргентина, Австрія, Індія, Австралія та ін. У таких державах, як Росія та Індія, поєднуються територіально-політичний і територіально-національний принципи. В однонаціональних країнах панує територіально-політичний принцип державного устрою.

Федерації можуть бути побудовані на договорі та на конституційній основі.

Договірна федерація — такі об'єднання держав, які згідно з договором делегували ряд своїх повноважень федеральній центральній владі й при бажанні в будь-який момент можуть розірвати цей договір.

Конституційна федерація — форма об'єднання, за якої конституційно визначаються повноваження центру і місцевих державно-політичних утворень, здійснюється поділ влади між ними.

Конституційна федерація не передбачає права виходу суб'єктів федерації із неї. У разі коли прагнення до виходу реалізується силовими методами, такі дії призводять до розпаду, розвалу федерації та до інших негативних наслідків. Прикладом цього є розпад СРСР, Югославії, Чехословаччини. В цих країнах політико-територіальний поділ був пов'язаний з національно-територіальним .

Федерація як форма державного устрою завжди була предметом дискусії з питань суверенітету федерації і суб'єктів федерації. Проблема полягає у мірі, обсязі подільності суверенітету. Федеративний уряд зосереджує в своїх руках діяльність, пов'язану з обороною, безпекою держави, її зовнішніми відносинами, фінансами, організацією праці, соціальним захистом населення тощо. Місцева влада наділена компетенцією на організацію місцевого життя. Верховенство при розподілі компетенції (прав і обов'язків) залишається за федеративними конституцією і законодавством. Конституційне та інше законодавство на місцях має відповідати федеральному.

Більш складною формою федерації є конфедерація. Конфедерація — державно-правове об'єднання, союз суверенних держав, створений з метою координації дій для досягнення окремих визначених у даний історичний момент цілей. Найчастіше це зовнішньополітичні, військові цілі. На противагу федерації конфедерація не має центру, який приймає обов'язкові владні рішення щодо суб'єктів федерації. Прикладом конфедерації є Швейцарія. Конфедерація — менш стійка форма державного устрою. Конфедерації або розпадаються, або переходять у федерацію. Навіть Швейцарія, де конфедераційна форма існує з XIII ст., у XX — на початку XXI ст. дедалі більше тяжіє до федерації.

За будь-якого устрою держава досягає високих темпів свого розвитку там, де оптимально поєднуються і взаємодіють принципи демократії, правового і соціального змісту держави. Політичність державної організації зумовлює значною мірою політичність права, що уособлюється в законі. Саме в законі закріплюється факт обраної політики.

Сучасні світові перетворення покликали до життя необхідність перегляду співвідношення держави і права, яке протягом десятиліть було ідеологічним виправданням тоталітарного режиму в багатьох країнах світу. Так, право розглядалося як продукт, інструмент, основне знаряддя держави, за допомогою якого вона здійснювала примус, прагнучи забезпечити порядок у країні. Право відповідно до соціалістичної нормативіст-ської концепції права являло собою систему встановлених і санкціонованих державою норм, спрямованих на регулювання суспільних відносин. Отже, схема підходу була такою: держава — первинна, право — вторинне, тобто право — результат творення самої держави, її волевиявлення.

Подолання тоталітаризму покликало до життя нові підходи щодо розуміння співвідношення права і держави. Сутність їх полягає в тому, що право — первинне, а держава — вторинна. Право має не державне походження, а соціальне, оскільки пов'язане з діяльністю людей. Джерелом права є люди. Саме людина з її потребами й інтересами, способом життя є джерелом і носієм права. Отже, право має соціальне, людське, а не державне походження. Це продукт нормальної людської діяльності. Тому якщо розглядати право лише у взаємозв'язку з державою і вважати його продуктом державної діяльності, то історичним результатом такого процесу буде одержавлення, обюрокрачування людини як гвинтика великої державної машини. У зв'язку з таким підходом переглядається місце і роль галузей права. Основне місце відводиться насамперед приватному (в тому числі цивільному) праву, а інші галузі відіграють допоміжну щодо приватного права роль і спрямовані на його забезпечення і реалізацію.

Право уособлюється у законодавстві держави.

Процес творення правової держави пов'язаний з усвідомленням прагнення громадян до свободи, до приборкання дер-жави-монстра, до примату права над державою, до забезпечення прав і свобод. Німці у понятті "праводержавність" (це слово означає німецькою "правова держава") роблять акцент на негативному ставленні до революційних ідей щодо держави, на визнанні еволюційного шляху розвитку суспільства, на домінуванні конституційних основ "правової державності".

Світова цивілізація нагромадила великий досвід теорії і практики правової держави. За висловом колишнього французького президента Ф. Міттерана, правова держава являє собою освячену європейською культурою систему демократичних цінностей і юридичних основ. Історія українського народу з цього приводу має засвідчити світові одну із своїх сторінок.

Творення української держави пройшло надзвичайно складний історичний шлях. Після розпаду Київської Русі й загарбання польсько-литовськими феодалами Галицько-Волинського князівства процес розбудови української державності на тривалий час було перервано. Лише у другій половині XVII ст. частину українських земель, заселених українцями, було об'єднано у державу під керуванням Богдана Хмельницького. Для того щоб утвердитися у складній міжнародній обстановці того часу, новостворена держава уклала військово-політичний союз із Росією. Згодом угоду було порушено з боку російського царату. Україну було позбавлено державної самостійності й перетворено на "малоросійську провінцію". Ліквідувавши на-родоправну, демократичну козацьку республіку — Запорізьку Січ, що була надто різким контрастом російському абсолютизму, Катерина II перевезла гетьманську символіку до Петербурга. В ті часи громадсько-політична думка в Україні виношувала проекти незалежної держави. Український гетьман в еміграції Пилип Орлик розробив першу в Україні демократичну конституцію "Пакти і Конституція прав і вільностей Війська Запорізького", її текст було оголошено 5 травня 1710 р. на Урочистостях з приводу обрання Пилипа Орлика гетьманом. Конституція перейнята ліберальним і демократичним духом, Що ставить її у ряд найцікавіших пам'яток європейської політичної думки того часу.

Конституція Пилипа Орлика визначала кордони Української держави, передбачала встановлення національного суверенітету, забезпечення прав людини, визнання непорушності складових і чинників правового суспільства, а саме: єдності та взаємодії законодавчої (виборна Генеральна Рада), виконавчої (гетьман, дії якого обмежені законом, генеральна старшина і обрані представники від кожного полку) і судової влади, підзвітної і підконтрольної. Установлювалося чітке розмежування між державним скарбом і сумами, які були в особистому розпорядженні гетьмана. Скасовувалися ненависні народові державні монополії, оренди і відкупи, ярмаркові податки тощо.

Так були вироблені досі не знані в Європі демократичні засади державного і суспільного життя. На думку П. Орлика, лише за таких умов можливий був національний і культурний розвиток українського народу. Та доля України вирішилася інакше, про що свідчить трагічна історія її народу. Україна, що стала незалежною і суверенною державою наприкінці XX ст., має подолати трагізм ситуації у бік оптимістичної норми.

Лише тепер в Україні демократичну, правову і соціальну державу закріплено в Конституції як принцип дії, як програмну мету, як стратегічний розвиток на перспективу. Однак побудова держави такого рівня правової соціальної демократії відбувається на терені того суспільства, яке упродовж багатьох століть жило за умов, де панували такі стандарти, правила і принципи, як: 1) держава понад усе; 2) суспільство як ціле над людиною та індивідом; 3) право має забезпечити міць держави насамперед військову; 4) не багатство гарантує владу, а влада забезпечує багатство, а отже, тоді корупція — невід'ємна складова цієї цивілізації; 5) виробництво, наука, інновації мають сенс тією мірою, якою вони сприяють військовій силі, зміцненню держави; б) виправдане все, що сприяє зміцненню влади; 7) основне призначення держави — патерналістське: держава визначає, що добре і що погано для громадян; 8) усі організації — партійні, громадські, церковні — своєю діяльністю мають сприяти зміцненню влади; 9) обман, наклепи, злочинність завжди виправдовувалися, а то і наголошувалися моральними, якщо слугували зміцненню військової могутності держави, розширенню її території.

На цих принципах розроблялося законодавство, яке було орієнтоване не на громадянина, а на владу. І саме в таких обставинах формується нова свідомість, зокрема політична і правова, яка має орієнтуватися на цивілізовані стандарти правової і соціальної держави, побудованої на демократичних засадах.

Правову державу не можна створити розчерком пера або декретуванням. У Європі її становлення відбувалося протягом значного історичного періоду на ґрунті європейських структур демократії. В основі лежав принцип приватної власності та поділу влади, множинності ідеологічних спрямувань, творення складної соціальної структури, розвитку масштабності культури. При цьому євроцентристський підхід до демократії був заснований на високій повазі до особистості, на приматі індивідуалізму перед колективізмом. Механічне перенесення європейських зразків правової держави на інший соціальний, політичний, державно-правовий ґрунт не дасть прямих результатів, тут слід враховувати всі ознаки ментальності й історичного досвіду життя українського народу. Однак і не звертатися до позитивного надбання теорії і практики творення правової держави, набутого людством, означає виключення України із загального світового процесу розвитку.

Основні риси правової держави:

1. Конституційна юрисдикція. Конституція — основний закон. Усі інші мають прийматися на її основі і оспорюватися, якщо суперечать їй.
2. Верховенство права. Розвинена і діюча система права та законодавства, що містить чітко визначені права й обов'язки громадян, компетенцію державних органів і забезпечується силою держави, всією системою норм суспільства. Право як гарант свободи особистості є цінністю. Право — спосіб припинення соціальних суперечностей і конфліктів. Панування політичного плюралізму в суспільстві забезпечує демократичні громадянські засади функціонування держави, її структурних елементів.
3. Реально існуючий, а не лише про декларований, єдиний для всіх, обов'язковий правопорядок у державі.
4. Парламентаризм. Наявність сильної держави, здатної захистити громадян і забезпечити власний механізм функціонування.
5. Розвинена виборча система.
6. Здатність державного механізму до впливу на суспільство згори, одержання інформації знизу, забезпечення зв'язків по горизонталі через систему державних інституцій, правових та інших механізмів.
7. Наявність гарантій дотримання права і законодав ства.
8. Пріоритет прав людини.
9. Повага до права і закону з боку громадян, усіх державних і громадських структур. Розвинена правова культура. Держава, що є суб'єктом права, має бути сама пов'язана правовими нормами. Це зумовлено природою самої держави, якатяжіє до централізації.
10. Забезпечення життєдіяльності громадянського суспільства, демократичних засад її.
11. Забезпечення суверенітету особистості.
12. Поділ влад на три основні гілки — законодавчу, виконавчу і судову. Всі гілки влади мають бути урівноважені, стримувати одна одну. Цим попереджається зловживання владою.

Проголошення в Конституції України демократичної, соціальної та правової держави покличе до життя зміни в системі права, зокрема утвердить такі тенденції його розвитку.

1. Гуманізація закону, орієнтація його на людину.
2. Розширення кола відносин, що регулюються законами(наприклад, екологія, охорона здоров'я тощо), і пошук оптимальних методів їх правової регламентації.
3. Тісний взаємозв'язок національного права з міжнародним.
4. Суттєве зростання частки законів у загальній кількостінормативних актів.
5. Трансформація елементів правової регуляції та саморегуляції поведінки суб'єктів права на користь останньої. Трансформація "державного" інтересу в напрямі "публічного інтересу".
6. Утвердження принципу людського виміру права.

Юридичні механізми державного функціонування мають підкріплюватися певним рівнем економічного розвитку, зростанням виробництва, добробуту, підвищенням рівня життя, а також відповідно до цього накопиченням соціального змісту державності.

Соціальна держава, побудована на праві, — це наступний етап розвитку державності на новому витку цивілізації і культури. Природа правової держави збагачується соціальними засадами. Вони, у свою чергу, трансформують владні функції держави з метою нівелювання соціальних нерівностей. Стверджуючи себе соціально, держава бере відповідальність за стан справ у суспільстві, за встановлення принципу справедливості, який за ринкових умов не може вийти за межі забезпечення кожному індивідові гідного рівня життя.

Ідеї соціальної державності постали наприкінці XIX — на початку XX ст., коли з'явилися реальні економічні можливості пом'якшити соціальні суперечності.

У сучасній Україні становлення правової й соціальної державності збігається в часі. Ситуація перехідного періоду потребує одночасного формування правових і соціальних характеристик держави та законодавчого закріплення їх.

Посилення соціальних якостей держави не означає її послаблення. Виконання соціальних функцій неможливе без удосконалення державних заходів, спрямованих на здійснення соціального регулювання, запобігання зрівнялівці та адмініструванню. Пошук державою балансу свободи економічного розвитку і вмілого впливу на стихію ринку сприятиме нагромадженню ознак демократичності державного устрою, утвердженню історично сформованих і національно властивих державі демократичних методів і форм функціонування. їх держава не може просто перейняти. Вони мають стати усвідомленою необхідністю, частиною національно-державного змісту життя. Це відбувається не в результаті схвалення або відміни певного законодавчого акту, а в ході тривалої соціальної еволюції. Захід довго йшов до форм державної демократії, що утвердилася і є превалюючою сьогодні. Схід та Південь прагнуть скористатися цим досвідом, проте цього не можна зробити відразу. Потрібен перехідний період з властивими йому суперечностями і конфліктами.

В Україні немає парламентських традицій. Незначний досвід політичного життя за умов демократії, що встановлюється, несе на собі відбиток попереднього розвитку, порушення всіх соціальних норм життя. Як говорив Ш. Монтеск'є, принципом демократичної республіки є громадянська доброчесність. Якщо ж вона підміняється злодійством, то демократія вироджується і гине. Сучасна державна система як перехідна має створити цивілізовані механізми природного розвитку суспільства, забезпечити правові та соціальні механізми зв'язків з партійними структурами, громадськими об'єднаннями. Спираючись на досягнення наукової думки, історичної практики власного народу та інших народів світу, вона має стати знаряддям прогресивних змін.