§3. Становлення етнополітології в Україні
В колишньому СРСР, а значить і в Україні, етнополітології, в її західному розумінні, не існувало. Замість неї тодішні суспільствознавці розробляли "марксистсько-ленінську теорію нації і національних відносин" та "національну політику КПРС". Тобто, там теж існував поділ
проблем міжнаціональних відносин на теоретичні та практичні.
Щодо українських науковців, то одними з перших, хто звернувся безпосередньо до цієї тематики, причому, як в науковому, так і в навчальному плані, були: В.Антонович, Ю.Бойко, О.Бочковський, В.Вер-надський, В.Винниченко, М.Грушевський, С.Дністрянський, Д.Дорошенко, М.Драгоманов, Б.Кістяківський, М.Костомаров, П.Куліш, В.Ку-чабський, В.Левинський, В.Липинський, М.Лозинський, М.Міхновсь-кий, В.Подолинський, С.Рудницький, В.Старосольський, С.Томашівсь-кий та багато інших. Спираючись на тогочасні досягнення світової і вітчизняної етнополітичної думки, вони підготували і видали низку досить вдалих і корисних наукових публікацій, розробили та прочитали кілька цікавих курсів лекцій з проблематики, яку сьогодні охоплює ет-нополітологія.
Аналіз їх підходів, думок і поглядів виходить за рамки даного науково-навчального посібника. Тому тут лише відзначимо деякі думки О.Бочковського про зовсім молоду на той час науку, яку він виклав в своїй праці "Вступ до націології. Курс лекцій", вперше опублікованій 1934 року в Подебрадах (Чехословаччина) і перевиданій 1992 року в Мюнхені. По-перше, він не погоджувався із західним терміном "етнопо-літика", а якщо і вживав його, то кожного разу з певними застереженнями. По-друге, науку, яка тоді саме народжувалась, він пропонував назвати "націополітика". Але, мабуть, шукаючи компромісу, він називав її етно-паціо-політика, що, однак, не заважало йому вживати в одній і тій же роботі всі три зазначені терміни. По-третє, О.Бочковський дав досить вдале на ті часи визначення маловідомої науки і загалом чітко окреслив об'єкти її дослідження, цілі й завдання. "Що ж уявляє з себе ця етно-націо-політика?" - запитував він сам себе. І відповідав: "Це частина народознавства, яка спеціально вивчає взаємини між нацією і державою, а загалом - досліджує питання нації в політичному аспекті. Це значить, що етнополітика цікавиться всіма справами, які так або інакше мають зв'язок з державним аспектом національних взаємин". По-четверте, нову науку "етнополітику" чи "етно-націо-політику" - О.Бочковський бачив як складову більш широкої науки, яку він називав "націоло-гія", тобто наука про націю."
На нашу думку, в цих поглядах О.Бочковського є чимало, з одного боку, застарілого і дискусійного, а з іншого - цілком слушного і актуального. До першого можна віднести його дещо надмірне захоплення національним та певну недооцінку етнічного, не досить вдалу, зокрема, значно завужену назву нової науки - "націополітика", спроби довести, що її об'єктом є лише нації і особливо намагання оголосити націополі-тику складовою такої науки як націологія тощо. Але всьому цьому є
пояснення і виправдання. Роботи О.Бочковського писались в часи, коли героями етнополітичного розвитку людства вважались лише нації, коли ще не завоювали незалежності більшість націй, в тому числі й українська, коли в світі ще панували асиміляціоністські настрої, тенденції і теорії, зокрема, "плавильного котла" (melting pot), "злиття націй" тощо.
Щодо другого, тобто заслуг О.Бочковського, до них слід віднести його дещо критичне ставлення до терміну "етнополітика" та бажання поряд з нею розробляти і "націополітику". Але головне, і це слід особливо підкреслити, О.Бочковський одним із перших українських дослідників зрозумів, що треба розробляти і етнічні, і національні, і політичні аспекти людського буття, взяті не окремо, а разом, у їх сукупності та єдності. Про це, зокрема, свідчить назва нової науки, яка мала б цим займатись, - "етно-націо-політика". На жаль, ця ідея О.Бочковського, яка значно випередила свій час, і подібні західні розробки довго приховувались від українського народ)'. Чесно зізнаємось, що ця ідея О.Бочковського та подібні думки деяких західних вчених кінця 80-х років XX ст. і підштовхнули автора до розробки етнополітологи' у запропонованому нами розумінні, про яке ще йтиметься.
Із відродженням незалежної України, яке супроводжувалось і супроводжується етнічним ренесансом, політизацією етнічностей і національно-державним будівництвом, проблеми дослідження етнополітич-них процесів набувають надзвичайно важливого значення.
Спочатку ці дослідження велись в рамках історії, соціології, філософії та політології. Однак, будучи надто вже загальними,ці науки займались етнополітич-ними проблемами поверхово й формально. Потім народжуються та/чи відроджуються нові "етнонауки", зокрема, етнологія - наука про життя етносів та націологія - наука про життя націй. Водночас в рамках або на межі з класичними науками з'являються нові наукові напрямки, які автор називає "етнонапрямками". Серед останніх найбільш помітних успіхів досягли етноісторія (Б.Гончар, І.Іванченко, Є.Камінський, С.Куль-чицький, І.Курас, В.Кучер, ЛНагорна, В.Панібудьласка, ВПотульниць-кий, А.Слюсаренко, В.Солдатенко, В.Трощинський, В.Чумак, В.Швед та ін.), етнофілософія (Є.Бистрицький, В.Вілков, Є.Головаха, М.Горє-лов, С.Грабовський, О.Забужко, В.Ігнатов, В.Кремень, І.Кресіна, Т.Ме-тельова, Б.Попов, В.Ребкало, В.Скуратівський, В.Ткаченко, Л.Шкляр та ін); етноконфліктологія (О.Маруховська, Г.Перепелиця, С.Римаренкота ін.); етнопсихологія (О.Куц, О.Нельга, М.Обушний, А.Пономарьов, М.Шульга та ін.) тощо.
Та найвищим досягненням, справжнім проривом у вітчизняному суспільствознавстві, як на автора, стало народження і досить успішний розвиток таких наукових етнонапрямків або окремих спеціальних наук,
як етнодержавазнавство (Ю.Римаренко),12 етнополітика (В.Євтух, О.Майбородата ін.)13 та політична етнологія (І.Варзар).14 Засновники і прихильники цих нових наукових напрямків та/чи наук одними з перших вітчизняних науковців зрозуміли життєву важливість, необхідність, ефективність і перспективність ґрунтовних досліджень етнополітичної царини людського буття.
Отже, сьогодні в Україні дослідженням етнополітичної царини безпосередньо займаються кілька етнонаук та біля двох десятків етнонап-рямків. Це вже само по собі є великим успіхом вітчизняної науки, досягнутим до того ж за короткий строк і в надзвичайно скрутних умовах.
Але сьогодні, і особливо на перспективу, такий стан справ вже не може задовольняти українське суспільство. Стають все бііьш очевидними відособленість, розрізненість та ізольованість етнопаук та етно-напрямків, разпорошеність наукових сил, їх надмірне суперництво, а часом і конфронтація. До того ж, етнологи, як правило, обмежуються дослідженнями етносу і етнічного, а націологи - нації та національного.
Щодо інших етнонаук та етнонапрямків, то в їх рамках вивчається і висвітлюється лише якийсь один бік, один зріз етнічного та/чи етнопо-літичного життя, причому найчастіше якоїсь окремої етнонаціональної спільноти.
Виходячи з цього, автор вважає, по-перше, недоцільним обмежуватись і далі спробами зображувати багатовимірний предмет, (яким, безумовно, є етнополітичне буття) на площині.
Етнополітичні реалії для свого повного і адекватного зображення вимагають багатьох проекцій, зібраних разом. По-друге, що прийшов час об'єднати зусилля вчених і знання, накопичені різними етнонауками і етнонапрямками. По-третє, що потрібно виробити єдині термінологічний апарат, підходи та методологічні засади для всіх наук і напрямків, котрі досліджують етнополі-тичну царину. Нарешті, що необхідно спільними зусиллями світового наукового товариства з'ясувати закономірності й тенденціїетно-поліпшчного ртвитку людства, визначити шляхи і методи його збереження. Досягти цього, на наш погляд, можна лише шляхом розвитку єдиної, інтегральної науки, якою і стає етнополітологія.
Зауважимо, що в Україні процес зародження етнополітології як загальної науки, нової дослідницької концепції та навчальної дисципліни розпочався ще наприкінці 80-х - початку 90-х років.
Тоді ж побачили світ і перші навчально-методичні розробки та наукові публікації автора із зазначеної проблематики. В них були зроблені спроби дати визначення цієї' науки, виробити її теоретико-методологічні засади та понятійно-категоріальний апарат, визначити місце в системі суспільних наук, цілі й функції.