Політологія: Підручник

Автори: , , | Рік видання: 1998 | Видавець: Київ: Вища школа | Кількість сторінок: 304

3.4. Політична суб'єктність етносів і націй. сучасна етнополітика

Етнонаціональні процеси та рухи завжди виступали могутнім чинником розвитку цивілізації. На початку нового, третього тисячоліття вони не лише зумовили докорінні зміни як регіонального, так і глобального масштабу, а й призвели до величезних конфліктів і жертв.


Етнонаціональні процеси та рухи завжди виступали могутнім чинником розвитку цивілізації. На початку нового, третього тисячоліття вони не лише зумовили докорінні зміни як регіонального, так і глобального масштабу, а й призвели до величезних конфліктів і жертв.

Для сучасної епохи характерне тяжіння до національної суверенізації в органічній єдності із забезпеченням гармонізації етнічних інтересів і потреб на основі демократичних, гуманістичних принципів, загальнолюдських вартостей. І цілком очевидно, що від того, як розвиватимуться ці процеси, як етнополітика різних держав зможе забезпечувати прогнозування й регуляцію останніх, значною мірою залежатимуть майбутнє людства, його перспективи як неповторного феномена у Всесвіті.

Людство складається з багатьох різних етносів, тобто народів. Давньогрецький термін "етнос" етимологічно означає "народ", "плем'я", "зграя", "натовп", "група людей" тощо. Причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, саме останніх називали етносами. У такому розумінні діставали відображення культурно-побутові відмінності негреків. Вітчизняним еквівалентом цього терміна стало слово "народ". Причому цим словом стали означувати "своїх", а терміном "етнос" — "чужих", інородців. Нині "етнос" вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільнот, а "народ" набув соціально-політичного і геополітичного значення. У сучасній науці склалося принаймні два трактування етносу. Представники етнографічної школи розглядають етнос як певну соціально-історичну систему, інші вчені — як форму існування Homo sapiens, тобто як природний феномен.

Визнання за етносом соціально-історичної сутності дає змогу розглядати і будувати перспективу його розвитку, визначати певні його етапи, ступені зрілості тощо. Природознавчий підхід потребує аналізу впливу географічного ландшафту на етнос, ролі етнічних контактів, на виявлення іманентних механізмів розвитку етносів.

Що ж визначає обличчя етносу, що приводить його у стан активної діяльності? Серед численних концепцій привертає увагу теорія пасіонарноспгі. Пасіонарність — ознака, яка виникає внаслідок мутації (пасіонарного поштовху) та утворює всередині популяції певну кількість людей, що мають посилене тяжіння до дії. Ці люди — пасіонарії. Енергія розвитку виникає у певних людей як домінанта, непереборне внутрішнє прагнення до діяльності для досягнення певної мети1.

За цією теорією, енергія розвитку етносу, або пасіонарність, не може зберігатися на одному рівні. Вона має певні фази — піднесення, певної інерційності й занепаду.

Пасіонарність виявляється у людини як нездоланний потяг до діяльності заради ідеалу, суспільно значущої мети, заради досягнення якої нерідко доводиться жертвувати і життям інших людей, і своїм власним. Саме ця сила прискорює еволюцію таких специфічних людських спільнот, як етноси. Етнос — сталий колектив людей, що склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Це біосоціальна система, яка протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом "ми — не ми", "свої — чужі", "ми такі, а решта — інші". Таке усвідомлення своєї єдності й самоідентифікація є відображенням компліментарності як підсвідомого відчуття взаємної симпатії та спільності людей. Визнання людською спільнотою своєї єдності є головною ознакою етносу як системи. Існує і ряд інших важливих ознак (мова, культура, територіальна єдність, спільність економічного життя, самоназва (етнонім) та ін.), які, однак, не є обов'язковими для визначення того чи іншого колективу як етносу, бо неприйнятні для всіх випадків етнічної історії. Самоідентифікація з певним етносом є не лише ознакою останнього, а й системним зв'язком між людьми. Це ототожнення відображає у свідомості людей об'єктивно існуючу цілісність етносу як системи.

Етнічна належність — продукт не лише свідомості, а й природи людини, відображення певної фізичної або біологічної реальності. Зрозуміти останню можна тільки шляхом аналізу виникнення й зникнення етносів, а також встановлення відмінностей між ними, характеру етнічної спадкоємності, тобто в результаті етногенезу.

Етнос існує за всіх формацій і соціально-політичних режимів. Л. Гумільов визначав етнос як біологічну одиницю, що таксономічно стоїть нижче виду як populatio, а сам етнічний поділ людства — як один із способів адаптації у ландшафтах (не стільки у структурі, скільки у поведінці). Феномен етносу належить до біогеографічних, а не історико-соціальних явищ.

Кожний етнос має оригінальну структуру, яка сприймається людьми як етнічна цілісність. У тих випадках, коли структура стирається й етнос опиняється на межі асиміляції іншими спільнотами, залишається інерція, тобто традиція. Доти, доки інерція не вичерпається, люди належатимуть до даного етносу. І при цьому не має значення, чи говорять ці особи мовою своїх предків, чи додержують їх обрядів, чи шанують свої древні пам'ятки, чи живуть на землі, яка є їх батьківщиною.

Етноси характеризуються спільністю поведінкових рис, що передаються від покоління до покоління з допомогою механізму умовно-рефлекторної сигнальної спадковості. Ці риси не випадкові, вони виробляються у процесі адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищі й утворюють стереотип поведінки етнічної спільноти. Стереотип поведінки є фундаментом етнічної традиції, яка включає культурні й світоглядні засади, форми співжиття і господарства — неповторні за своїми особливостями у кожному етносі.

Поведінка, тобто здатність пристосувати організм до нових умов, є результатом біологічної ознаки — здатності до мінливості. Проте остання не безмежна, тому історія знає і процеси вимирання етносів. Поява ж нових етнічних спільнот означає, що завдяки здатності до мінливості трансформувався стереотип поведінки, а отже, виникла нова традиція або сигнальна спадковість, тобто нова культура, яка докорінно відрізняється від попередньої. Цим визначається і перехід людини з одного етнічного колективу до іншого.

Звідси випливає, що немає людей поза етносами. Особа може не знати про своє походження, забути рідну мову (або не знати її зовсім), не мати характерних для даного етносу релігійних уявлень, але поведінка у колективі — обов'язкова умова ЇЇ буття. А оскільки саме характер поведінки визначає етнічну належність, то всі люди причетні до етносфери. Такий підхід дає можливість розглядати етнос як явище глобальне, що має власні закономірності становлення, тобто появи, видозміни й зникнення (етногенезу).

Соціальні й етнічні процеси різні за своєю природою. Якщо спонтанний суспільний розвиток безперервний, глобальний, у цілому прогресивний, то етнічний — дискретний, хвилеподібний і локальний. Збіг між суспільними та етнічними ритмами випадковий (наприклад, розпад західної частини Римської імперії і одночасно зникнення давньоримського етносу). Як правило, розпад імперій і зникнення певного соціуму активізує етнічні процеси (це переконливо засвідчує історія етнічного розвитку в Україні), стає їх каталізатором.

Загальна ознака динамічного стану будь-якого етносу — здатність нової популяції до так званого "наднапруження", яке виявляється або у перетворенні природи, або у міграціях, теж пов'язаних зі зміною ландшафту на освоюваних територіях, або у підвищеній інтелектуальній, військовій, організа-ційно-державній, торговельній та іншій діяльності. Майже всі відомі етноси згруповані у своєрідні конструкції — "культури", або "суперетнічні цілісності". Спочатку етнос займає район, де він з'явився і контактує, не завжди мирно, із своїми "однолітками". Згодом, набравши сили, він мігрує, залишивши на батьківщині частину свого складу. При цьому він обов'язково втрачає частину, і досить значну, свого первісного запасу енергії. Деякі етнічні групи гинуть, а інші, опинившись в ізоляції від могутніх сусідів, перетворюються на ізольовані, реліктові етноси, які не мають ні приросту населення, ні саморозвитку суспільного буття, а модифікації відбуваються лише за впливу сусідів.

Отже, етногенез можна зрозуміти як взаємодію великої кількості етногенезів у тих чи інших регіонах. Ритмічності тут немає. Спостерігається не саморозвиток, а вплив своєрідних поштовхів, після яких інерція поступово згасає. Для спонтанного суспільного розвитку по спіралі етносфера і етногенез є фоном. Етнос завжди взаємодіє з ландшафтом і техносферою. Ці зв'язки не випадкові й залежать від характеру адаптації та рівня розвитку продуктивних сил. Отже, етнос не випадкове зібрання людей, а явище розвитку географічної оболонки планети, що здійснює на ній перебудови, порівняльні з геологічними переворотами. Це особлива система із соціальних і природних одиниць з притаманними їм елементами, цілісність різних за смаками і здібностями людей, продуктів їх діяльності, традицій, географічного середовища, етнічного оточення і ступеня пасіонарності.

Різні етноси мають різні показники рівня активності. Ця теза має основоположне значення для розуміння своєрідності розвитку етносів у соціальному, економічному, культурному та політичному аспектах. І якщо один етнос намагається пристосуватися до іншого, в якого інший рівень активності, або, що ще гірше, нав'язати іншому народові свої стереотипи етнічного розвитку, то це спричиняється до негативних наслідків, адже порушує природний розвиток етносу. В цьому зв'язку особливої актуальності набуває думка Л. Гумільова про необхідність збереження етносом свого досвіду, своїх традицій суспільного життя: "Механічне перенесення в умови Росії західноєвропейських традицій поведінки дало мало доброго, і це не дивно. Адже російський суперетнос виник на 500 років пізніше. І ми, і західноєвропейці завжди цю різницю відчували, усвідомлювали і за "своїх" один одного не вважали. Оскільки ми на 500 років молодші, то, як би ми не вивчали європейський досвід, ми не зможемо зараз домогтися добробуту і звичаїв, характерних для Європи. Наш вік, наш рівень пасіонарності передбачають зовсім інші імперативи поведінки... Звичайно, можна спробувати "увійти в коло цивілізованих народів", тобто у чужий суперетнос. Але, на жаль, ніщо не дається дарма. Треба усвідомлювати, що ціною інтеграції Росії із Західною Європою в будь-якому випадку буде повна відмова від вітчизняних традицій і наступна асиміляція"2.

Йдеться, отже, про загальну закономірність розвитку етносів. Специфічні ж особливості значною мірою залежать від цілого ряду чинників — як соціально-економічних, політичних, так і культурно-психологічних.

Розвиток етносів, як уже зазначалося, не збігається зі зміною суспільно-економічних формацій. Водночас певні фази, етапи, періоди функціонування етнічних спільнот зумовлені також соціально-економічними чинниками, легітимізацією конкретних територіальних, державотворчих, культурних змін і перетворень. Тому ці фази є відображенням ступеня "зрілості" тих чи інших етносів, хоча критерії тут досить умовні й умоглядні. Традиційно ступені "зрілості" пов'язують з утворенням певних етнічних спільнот — племені, народу, нації.

Зміни у складі й способі життя певного етносу або навколо нього і зв'язку з ним (у навколишньому соціальному середовищі, у стосунках із сусідами, всередині його структурних елементів), які зумовлюють сутнісні зрушення в його бутті як суб'єкта людської історії та політичних відносин, прийнято називати етнічними процесами. Саме в динамічному смислі етнічні процеси розвиваються в двох різновидах — етноево-люційному й етнотрансформаційному. Ці різновиди мають різну сутнісну диференціацію по широкому спектру аналізу: критеріях оцінки, аспектах і параметрах здійснення, зумовлюючих і рушійних чинниках, спрямованості розгортання, системності взаємозв'язків, результативності. Обидва різновиди етнічних процесів можна кваліфікувати не лише як динамічні зрушення, а й як типи соціально-політичних змін, що мають, у свою чергу, підтипи.

Етноеволюційні процеси зумовлені здебільшого соціально-економічними і політико-культурними чинниками, контактно-дисконтактними відносинами одного чи кількох етносів — з іншими, спорідненими, близькими. Ці процеси — і за першим імпульсом, і за глибинною зумовленістю, і за сутністю — синтез багаторівневої взаємодії різних чинників: економічно-господарських, історико-політичних, природно-географічних, геополітичних тощо. Це, наприклад, процесні явища тимчасової міграції цілих етносів або їх частин на нові території (сезонні переміщення); договірно-господарські, погоджені між державами і внутрішньодержавними інстанціями, тимчасові переміщення груп населення (скажімо, освоєння якогось краю); адміністративні — з політичним і культурно-історичним "обгрунтуванням" — депортації; анексіоністсько-насильницьке приєднання однією державою частини чужої території з переміщенням туди свого населення. В результаті змінюються склад даного етносу чи їх групи, структурна організація елементів матеріальної, духовної і моральної культури, спосіб життя і побут даного етносу чи їх груп.

Значно глибше й істотніше впливають на етноси етио-трансформаційні процеси. Вони зумовлені здебільшого взаємодією етнічних спільнот або їх частин, що спричиняє зміни самосвідомості всього етносу або його частин, включення периферійних його груп і елементів до складу інших етносів і навіть припинення існування одних етносів та виникнення на історичній арені інших. Виявами такої взаємодії етносів можуть бути: еміграція істотних масивів якогось етносу і "запліднення" ним інших етносів, але із збереженням рис етногенезу, "своєї крові" (діаспора); створення і розпад поліетніч-них державно-політичних утворень, що зумовлюють пересування різноетнічних шарів населення в межах нових державних кордонів і внутрішнє перекроювання кордонів проживання етносів (створення Московського царства, три поділи Польщі між "великими державами" та ін.); війни та міжнародні конфлікти, що завершуються анексією чужих територій і перекроюванням прикордонних обрисів місцеперебування різноетнічних історичних спільнот.

Як еволюційні, так і трансформаційні процеси призводять до сутнісних змін у етнополітичних спільнотах. Головні з них — етнічна консолідація й етнічна асиміляція. Причинами консолідації можна вважати:

1) господарський розвиток регіонів певної країни;
2) інтенсивну урбанізацію і відповідно ослаблення почуття етнічної належності;
3) зростання соціально-економічних, політичних і культурних зв'язків між народами;
4) мовну політику держави, розвиток єдиної системи освіти тощо;
5) особливості національно-державного будівництва, в результаті чого кордони республік, областей, округів не збігаються з етнічними кордонами.

Етнічна асиміляція зумовлена дією таких чинників, як:
1) економічні, коли посилення господарських зв'язків міжрізними етнічними групами в районах їх спільного проживання призводить до стирання суттєвих етнічних ознак;
2) внутрішні міграції, коли люди потрапляють у іноетнічне середовище;
3) етнічно змішані шлюби;
4) мовна асиміляція, коли народи втрачають колишню мову і вважають рідною мову іншого етносу;
5) посилення духовної і культурної взаємодії народів;
6) урбанізація.

Кінцевими показниками етнічної асиміляції є динаміка зміни чисельності народів, мовна асиміляція і зміна етнічної самосвідомості, етнічне змішування населення внаслідок зростання числа міжетнічних шлюбів. Чисельність одних етносів збільшується (наприклад, росіян), інших — зменшується (карелів, мордви та ін.).

Для з'ясування ролі етносів у політиці, їх функцій як суб'єктів політичних процесів необхідно чітко визначити зміст таких понять, як "етнічна група", "нація", "народ", "національність" та ін.

Етнічна група — спільнота людей, споріднених або хоча б близьких за історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури, звичаями та іншими ознаками. У визначенні спільноти як "групи" розмір, обсяг етномаси людей ролі не відіграє (як правило, це великі маси людей). Тут важливі лише риси й ознаки однотипової характеристики цих людей: у чомусь вони споріднені або близькі, але з певного часу і через конкретні обставини живуть нарізно. У політико-етнологічному плані статус етнічної групи визначається трьома основними параметрами:

1) частини, компоненти цього умовно взятого "етнічного цілого" живуть на великих географічних просторах, зберігаючи у відносній цілісності основні типологічні риси своєї етногенезисної організації;
2) не мають єдиного державного утворення, що суверенізує їхню політичну волю і забезпечує їхнє правове самовизначення;
3) покинувши родову етноойкумену, далеко за межами батьківщини створили (або створюють) нові етнокультурні ареали. Сьогодні це, наприклад, ескімоси (що проживають у

Росії, Канаді, США, Гренландії, інших північних країнах), араби (у багатьох країнах Азії і Африки), індіанці (в усіх країнах Північної і Латинської Америки), євреї (в усіх країнах світу, є навіть угандійські, "чорні" євреї).

Інтеграція господарсько-економічного і політико-культурно-го життя сучасного взаємозалежного і суперечливого єдиного людства об'єктивно зумовлює два процеси: "розпорошує" великі етноси на дифузні групи і прошарки, тобто перетворює великі етнічні цілісності на етнічні групи, а вже існуючі етнічні групи консолідує у мегаєдності — над етнічні спільноти.

Використання поняття "народність" є наслідком формаційного підходу до визначення суті етносоціальних спільнот. Цього терміна можна просто уникнути, причому безболісно для наукового аналізу. Та й західна політологія не використовує його, слушно вважаючи, що це веде до певної дискримінації (не тільки в теорії, а й на практиці) народів, які "не доросли до рівня" націй.

За сталінським визначенням ознак нації (чотири ознаки — спільність території, економічного життя, мови, особливості психічного складу і культури), відсутність хоча б однієї з них призводить до втрати нацією свого "статусу". При цьому ігнорувалася найважливіша умова — державність. Це було фальшивим обґрунтуванням "неповноцінності" цілого ряду народів, "незаконності" їхніх справедливих вимог щодо національного самовизначення, створення самостійних державних утворень.

Сучасна західна концепція нації ґрунтується на найважливішій ознаці — національній державі на певній території або змаганні до неї. На відміну від незахідної, "етнічної" концепції західна, територіальна, вважає національну (тобто державну) територію самодостатньою, адже "автаркія — це не лише захист священного рідного краю, а й захист економічних інтересів" (Е. Сміт). Відтак найголовнішими рисами національної ідентичності, за Смітом, є:

1) історична територія, або рідний край;
2) спільні міфи та історична пам'ять;
3) спільна масова, громадська культура;
4) єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів;
5) спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території.

Отже, націю західна етнополітологія визначає як "сукупність людей, що має власну назву, своюісторичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів".

Важливою і неодмінною ознакою нації необхідно вважати національну самосвідомість. Це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї належності до нації, спільності історичної долі його представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна самосвідомість пов'язана із самоіден-тифікацією нації. Тут не лише етнічна самосвідомість, що полягає в усвідомленні етносом себе як спільноти на основі характерологічних рис, за ознакою порівняльного протиставлення "ми — вони", але й державна, політична, як правило, поліетнічна самоідентифікація на основі осягнення національної ідеї та усвідомлення національних інтересів, вартостей, історичної долі. Звідси прагнення нації зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати національну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси й прагнення до національно-культурної і національно-територіальної автономії, економічного, політичного суверенітету, створення національного, громадянського суспільства, держави.

Усі ці та інші справедливі вимоги дістають оформлення в національній ідеї. Остання стає акумулятором національних програм, позицій, гасел, рушієм національного прогресу, основою національного руху. Національна ідея становить відтак платформу націоналізму. Адже останній, на думку Сміта, — "ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності, ідентичності нації", "політична ідеологія з культурною доктриною в центрі".

Долаючи тривалу ідеологічну "окупацію" поняття "націоналізм", його негативну забарвленість у радянському суспільствознавстві, необхідно визнати нарешті (як це давно зробили західні політологи) прогресивний зміст націоналізму, його конструктивну політичну спрямованість, позитивний, формотворчий, тобто націотворчий, потенціал, мобілізуючу роль у соціальній творчості нації. Слід погодитися із слушними висновками західних політологів щодо націоналізму5. На думку Е. Гелнера, концепція "своєї" держави, що охоплює одну культуру і має уряд, який належить до цієї культури, і є сутністю націоналізму. Останній стає політичним принципом, який передбачає, що "політичне і національне ціле повинні збігатися". Нація, тобто носій політичного суверенітету в новий час, народжується з націоналізму, а не навпаки. Індустріальна ера стане ерою націоналізму, а не інтернаціоналізму6.

Такий підхід дає змогу об'єктивно оцінити націоналізм як невід'ємну складову сучасних політичних процесів, найвпли-вовішу ідейну течію, один з наймогутніших суспільних рухів, ефективний засіб масової політичної мобілізації та соціальної творчості. Правильна оцінка націоналізму (а нині відомо кілька десятків визначень цього поняття) уможливлює оптимальну етнополітику, що обов'язково передбачає і мінімізацію всіляких політичних спекуляцій та деформацій на ґрунті націоналізму, які в теоретичному плані набувають вигляду етноцентризму, а в практично-політичному — міжнаціональних конфліктів.

Національна ідея зумовлює теоретичні, ідеологічні засади національної свідомості. Вона має стати адекватною сучасним національним і світовим процесам, бути включеною в них, осмисленою в їх контексті, достатньою мірою скоригованою. Відтак національна ідея має визначити і водночас відобразити, втілити національні інтереси, мету, пріоритети.

Сучасний етап розвитку української нації (за Шпорлю-ком, третій етап вона вже пройшла) потребує енергійних зусиль у напрямі визначення орієнтирів розвитку, подолання розгубленості й розслабленості. Якщо нація не матиме конструктивної, загальноприйнятної національної ідеї, то не матиме й стимулів до державотворення, тупцюватиме на комплексі невирішеносгі й принципової нерозв'язності економічних проблем, що породжує вразливість національної свідомості під тиском західних стандартів добробуту. В. Липинський писав: "Не існує ні одної європейської нації без спільної ідеї національної незалежности і без спільної боротьби за цю незалежність. І тільки коли існує об'єднуюча спільна ідея української національної незалежности, можемо говорити про існування української нації" ("Листи до братів-хліборобів").

На нинішньому етапі етнонаціонального розвитку в Україні, коли омріяна століттями й багатьма поколіннями борців Українська держава стала реальністю, національна ідея істотно коригується, набуває нових змістовних конституант. На перший план висувається вже не здобуття незалежності, що неодмінно було головним змістом української національної ідеї, а розбудова засад вже здобутої державності — політичних, соціальних, економічних, духовних. Тобто йдеться про створення модерної цивілізованої держави (а не бюрократично-поліцейського монстра, небезпека чого нині гостро відчувається) — національно орієнтованої, демократичної, правової, політично та економічно самодостатньої. Такий зміст національної ідеї стає основою консолідації нації і суспільства, формування засад громадянського суспільства, утвердження єдності поліетнічної спільноти навколо розв'язання загальнонаціональних завдань, реалізації національних інтересів. І цей зміст національної ідеї — державотворення — стає основою ідеологи в сучасному українському суспільстві.

Визначаючи національну свідомість, слід врахувати ширше значення цього поняття порівняно з національною самосвідомістю. В ньому дістають відображення всі (теоретичні й буденні, масові та елітні, власне національні й зарубіжні) ідеї, настанови, устремління, культурні надбання, які сприяють економічному, соціальному, політичному, духовному прогресу нації, відображають її поступ у різних сферах. Національна свідомість стає універсумом буття нації. Отже, національна самосвідомість є складовою національної свідомості.

Національна свідомість має різні рівні функціонування — буденний, теоретичний і політико-державний. Сучасний стан розвитку її не дає підстав стверджувати, що хоча б один із цих рівнів характеризується певною довершеністю, викінченістю.

На буденному рівні фіксується наявність численних стереотипів, деформованих, спотворених уявлень, здебільшого пов'язаних або з патріотично-романтичними, ідеалізованими уявленнями про можливості нації на нинішньому етапі її розвитку, або з меншовартістю, другосортністю, навіть національним нігілізмом.

Теоретичний рівень характеризується тенденціями, з одного боку, до глибокої наукової проробки категорії національного в різних аспектах і сферах досліджень — міжнародно-правових, політичних, гуманітарних, економічних, культурних тощо, а з іншого — до певного "космополітизму", обґрунтування пріоритету загальнолюдських ідей, вартостей, інтересів щодо національних. Політико-державний рівень функціонування національної свідомості позначений багатьма суперечностями, зумовленими і недостатньою усвідомленістю, певною сором'язливістю, нерішучістю у відстоюванні національних інтересів як у внутрішній, так і зовнішній політиці, і впливом означених раніше негативних тенденцій у наукових дослідженнях. Останнє спричиняється, зокрема, до того, що Українська держава подекуди видає закони та інші документи, які через брак наукової аргументації, понятійну плутанину не сприяють піднесенню національної свідомості громадян України, консолідації їх навколо національної ідеї, злагоді та єдності українського суспільства.

Ще ширшим щодо національної свідомості слід визнати поняття "свідомість нації". В ньому фіксуються не лише національно прогресивні ідеї та здобутки культури, а й реакційні міфи, забобони, "комплекси свідомості", стереотипи тощо. Причому межі національної свідомості та свідомості нації дуже рухливі. Адже в сучасну епоху нове швидко старіє, а старе, як це не парадоксально, у духовній сфері, може набувати актуального звучання, нерідко, канувши у забуття, повертається у сьогодення несподівано новими гранями й відтінками. Наприклад, релігійні вірування, деякі звичаї, традиції, які за доби "розвиненого соціалізму" вважалися пережитками, в умовах духовного відродження стають складовими національного світогляду, світосприйняття, чинниками піднесення національної самосвідомості.

Важливою ознакою будь-якого етносу є особливості психіки, характеру. Ця ознака своєрідно виявляється в нації, яка об'єднує кілька чи багато етносів. Тут доречно навести цікаве визначення нації, яке дав В. Антонович. Він задовго до О. Бауера, загальновизнаного авторитета в психологічній теорії нації, обґрунтував необхідність врахування при характеристиці нації насамперед особливостей характеру, зумовлених як природними чинниками, так і набутими історією нації, її культурою. "За національність треба вважати суму таких прикмет, якими одна група людності відрізняється від цілого ряду інших груп, — підкреслював В. Антонович. — Прикмети бувають двох родів: одні природжені людям, спадкові, що залежать від складу раси, від впливу природи місцевої; їх можна знайти стежкою антропологічною, дослідом з анатомії та фізіології чоловіка. Другі прикмети здобуваються вихованням і залежать від вишини розвитку культури та від минулого життя народу, себто від його історії. Сума таких прикмет виявляє нам етнографічну індивідуальність, окрему національність. (...) Нація — група людей рідних і близьких між собою натурою, хистом, вдачею, дотепом, вдатністю, темпераментом. В оцій близькості і ріднині треба спостерігати дві речі: — одну — ті осібності та відміни, якими сама природа наділила людей, з якими чоловік починає життя своє, як з природженим, з своїм власним; — другу — се ті осібності, що з'явились і виросли на ґрунті перших не самі по собі, а вироблено їх історією нації, її культурою й історичним вихованням. Вони більш чи менш бувають оригінальні і залежать від того: чи щасливо, чи безталанно переходила історія нації"7.

О. Бауер більше акцентував на спільності долі й визначав націю як культурну спільність, спільність характеру, що виростає на ґрунті спільності долі8.

Ряд політологів вважають, що нація формується на етнічній основі і що цей процес має три стадії (фази, етапи): академічний, культурний і політичний. На першій з них певна етнічна група збирає та публікує народні пісні, легенди, прислів'я, досліджує історію, звичаї і вірування, складає словники. До культурної фази належить становлення літературної національної мови, функціонування її в освітніх закладах, розвиток преси, вживання мови в науці, технічній літературі, у політиці, суспільному житті, побуті освічених людей. Політичний, третій етап — це той період, коли нація, об'єднана спільною мовою, прагне державного самовизначення, незалежності9.

Для правильного розуміння сутності понять "нація" і "національність" підкреслимо і те, що національність виражає етнічну спільність, "етнографічну індивідуальність" (Антонович), неповторність, пов'язану з походженням етносу, особливостями історичного розвитку, долі тощо, а також належність особи до певного етносу. Нація, крім етнографічного, має політичний зміст, що полягає головним чином у державотворчих, територіальних і громадянських моментах. Звідси зрозуміло, чому групи людей, що мають спільну національність (етнічні особливості психіки, культури) з тими, які належать до певної нації, але не живуть на її території, не є представниками даної нації. Наприклад, канадські чи австралійські українці є українцями за національністю, етнічним походженням, але канадцями чи австралійцями — за нацією, громадянством.

Якщо розглянуте поняття національності є етнографічним, нації — етнополітичним, то народ — переважно геополітич-ним і соціальним. Воно означає все населення, людність певної країни (всі етнічні, соціальні групи та прошарки) або окремого регіону. Народ, як і нація, поліетнічний феномен. Але саме поняття зосереджене не на етнічності, а на соціальності. Воно фіксує розселення людей у межах тієї чи іншої території, держави, місцевості (наприклад, можна сказати: "народ України", "народ Криму", "народи Півночі"), а також сукупність соціальних груп, прошарків чи окремих осіб ("багато народу зібралося").

Тут виникає питання про ідентичність таких питань, як, скажімо, "народ України" і "український народ". При правомірності застосування кожного з них для означення одного й того самого феномена (сукупності людей, що належать до різних етносів, але становлять єдину націю) перше фіксує увагу на населенні території України, а друге — на українській нації як поліетнічній спільності людей, які мають свою державу, усвідомлюють свою національну та громадянську належність.

Населення, етнічні групи поліетнічних держав переживають різні стадії політичної активності, виявляючи різний рівень пасіонарності. Це відображається на процесах утворення й розвитку націй на мікрорівні як урбанізованих суспільств індустріально-громадянського типу та міжетнічної сумісності. Тут ряд дослідників10 виділяють чотири етапи, тривалість та інтенсивність яких у різних суспільствах сягають від кількох століть повільного еволюційного розвитку до кількох десятиліть стрибкоподібного розвитку.

Для першого етапу характерна міжетнічна сумісність, типова для індустріально-виробничих суспільств, так званий первісний процес внутрішньонаціонального обміну, коли утворюється ядро нації із тих етнічних спільнот, які безпосередньо беруть участь в індустріально-виробничому обміні. Потім настає перехідний, кризовий період, оскільки нова спільнота неухильно втягується у другий етап міжетнічної сумісності, коли наростає процес первісного внутрішньонаціонального користування ролями, набутими на початку шляху. На цьому етапі індустріально-виробничі суспільства стають індустріально-споживчими. Перехід до третього етапу — це наступний кризовий період — так званий вторинний процес внутрішньонаціонального обміну, коли міжетнічна, тепер вже власне національна, сумісність досить стабільна і вимагає відповідних зрілих, формалізованих відносин — більш бюрократичних, природних для діяльності стабільних соціальних груп і сталих видів поділу праці й споживання. Це початок постіндустріальної епохи. Кризові явища, що наростають протягом усього періоду, означають перехід до четвертого етапу — етапу міжетнічної сумісності вже цілком національного типу. Він характеризується рівновагою, відносинами діалогу між основною масою етнічних груп, що беруть участь у націотворчому процесі. Тобто ми тут бачимо вторинний етап внутрішньонаціональної єдності. Встановлюється цілісне суспільство нового типу, яке засвоїло статуси й вартості вторинного індустріального користування, або постіндустріальне суспільство як таке.

Одночасно із становленням нових спільнот неухильно розвиваються мезосоціальні (проміжні соціальні) відносини, що відповідають вже зазначеним чотирьом етапам структурної соціальної перебудови. На початковому, першому етапі зародження національних спільнот виникає усвідомлена потреба у національній державі, що свідчить про високий рівень пасіонарності й зародження громадянського суспільства. Суспільство, що висунуло ідею суверенітету нації, залишається ще аграрно-становим, лише з елементами громадянського (тільки міські виробничі та маргінальні прошарки). Таке суспільство усвідомлює цю ідею не інакше як ідею національної, відокремленої держави, тобто первісно усвідомленого секулярного (світського) суверенітету. Етнічні спільноти, які становлять ядро нації, утворюють первісні, здебільшого авторитарні структури нової держави, а у громадянському суспільстві ще існують впливові відцентрові сили з тих етно-соціальних груп, які дотримуються колишньої, додержавної ідентифікації. Права ж людини цим суспільством усвідомлюються лише як абстрактні. Перехід до другого, структурно-соціального етапу супроводжується різкою активізацією як доцентрових, так і відцентрових сил, для стабілізації кризи висуваються дедалі жорсткіші державно-вертикальні моделі, навіть тоталітарні. Даний етап набуває форми етно-кратії або ієрархії етнічних спільнот усередині державних структур, зростає питома вага громадянського суспільства, що усвідомлює себе і носієм національного секулярного суверенітету, і носієм всесвітніх прав людини, нерідко витлумачених як колективно-партійні чи масові права. Громадянське секулярне суспільство стає масово-урбанізованим.

Перехід до третього етапу в розвитку нації характеризується крахом тоталітарно-імперських, етнократичних моделей, супроводжується активною перебудовою міжетнічних відносин з ієрархічних вертикальних структур на горизонтально-демократичні. Держава переходить до бюрократично-демократичних, гнучкіших моделей, що враховують зросле, вторинне усвідомлення суспільством вартостей прав людини, які поступово витісняють не лише вартості колективно-партійні, масові, а й конкретно-етнічні. На даному етапі усвідомлення національного суверенітету вже не виступає як єдино значуще право на експансію або фіксацію національних кордонів; національні кордони дедалі більше усвідомлюються як перешкода на шляху до всесвітньості.

При переході до четвертого етапу різко зростає пасіонарна активність, етнос знову заявляє про себе, вимагаючи нових, справедливіших структурних відносин між усіма спільнотами, з одного боку, і повнішого нейтралітету до них держави —з іншого. Для даного етапу характерне встановлення гомеостатично-стабільних відносин між остаточно національною (а не моноетнічною), нейтрально-етнічною державою і громадянським суспільством, горизонтальні структури якого враховують інтереси всіх етнічних спільнот. Щодо суверенітету, то він стає справді національним, громадянським, сприймається суспільством як реальний, а не декларований. Універсальною вартістю виступають права людини, реалізацією яких займається національна держава.

Представлена загальна модель внутрішньонаціональної міжетнічної сумісності дає змогу виявити рівні конфлікто-генних і деформованих типів націотворчого процесу і зробити певні висновки. По-перше, аналіз етапів утворення націй на макрорівні як урбанізованих суспільств індустріально-громадянського типу і міжетнічної сумісності свідчить, що найбільш етно(націо)конфліктогенними виявляються саме перехідні періоди — від старого до нового етапу утворення націй, коли відмирають аграрно-станові типи соціоетнічних ролей, статусів і відносин і переростають у нові, індустріально-громадянські типи. По-друге, характер мезосоціальних відносин, що виникають і розвиваються паралельно із становленням нових спільнот, на рівні структурної соціальної перебудови зумовлює той факт, що наростання етно(націо)-конфліктогенних ситуацій у періодах між основними чотирма етапами виявляється з найбільшою силою на соціопсихо-логічному, етнопсихологічному та особистісно-психологічно-му рівнях. При цьому особистісно-психологічний рівень виступає своєрідним індикатором майбутніх, глибинних соціальних і політичних змін. Це найсуттєвіший симптом у суспільстві, яке гостро потребує докорінної перебудови.

Передчуття кризи пробуджує численні пласти етнічної, релігійної свідомості і виявляється насамперед у тих соціальних груп, які найчутливіші до "громадянського" стану, тобто у маргіналій і представників творчої інтелігенції. Саме в цьому середовищі висуваються міфи і стереотипи, характерні для комплексу культурно-етнічної і конфесійної образи, які згодом переростають у цілу ідейну систему й у вигляді гасел оволодівають масою.

Вияв власне етнічної свідомості як настанови типу "ми — вони" набуває у цьому комплексі вигляду конфлікту між "правом історичної першості" і "правом історичної реальності". Виникають ідеї "тягаря історичної несправедливості", "необхідності відродити колишню славу", "засилля інородців" тощо.

Концепція внутрішньонаціональної міжетнічної сумісності дає змогу виявити причини і характер етноконфлікту як феномена суспільного життя. Згідно з нею етноконфлікт є не лише специфічним виявом соціального у національному (етнічному), але й охоплює його своєрідність. Етнічний конфлікт — втілення соціальної суперечності, акумуляція етнонаціонального у соціальному.

Міжетнічний конфлікт можна визначити як відображення ставлення етнічних груп до здійснюваної у державі етнополі-тики. Він виражає суперечність між різними сторонами однієї і тієї самої суспільної потреби у національному розвитку, яка виявляється в опозиційному спілкуванні етнічних груп.

Аналіз чотирьох етапів утворення й розвитку націй як урбанізованих суспільств індустріально-громадянського типу і міжетнічної сумісності засвідчує, що міжетнічні колізії у багатьох поліетнічних державах за своїми масштабами, тривалістю та інтенсивністю значно переважають класові та інші типи соціальних конфліктів. Національні суперечності, розбіжності існували й існуватимуть доти, доки зберігатимуться етнічні відмінності. У цьому розумінні так зване національне питання не підлягає остаточному розв'язанню. Поліетнічне суспільство іманентно менш стабільне, ніж етнічно гомогенне, і сутність національного питання зводиться саме до того, яка з двох протилежних тенденцій — інтеграції чи дезінтеграції — виявиться домінуючою на кожному конкретному історичному етапі розвитку суспільства. На співвідношення цих двох тенденцій вирішальною мірою впливає якість етнічної гетерогенності (неоднорідності). Порівнюючи під таким кутом зору різні поліетнічні держави, неважко переконатися у тому, що більш стабільні суспільства поступово склалися у тих країнах, народи яких (Бельгія, Швеція) близькі в етнокультурному відношенні. І навпаки, глибокі відмінності, що пов'язані з належністю до різних цивілізацій та релігій, практично завжди породжують складні проблеми взаємної адаптації, ускладнюють процеси соціально-політичної інтеграції та формування громадянського суспільства. Належність до різних цивілізацій і означає практично різний рівень пасіонарності етносів.

Різнорідність населення за культурою в широкому розумінні посилює тенденцію до дезінтеграції. Це спостерігаємо в М'янмі, на Кіпрі, у Судані, Ефіопії, колишній Югославії та в інших країнах і регіонах. Ще складнішою ситуацією та етнічною строкатістю відзначаються регіони та держави, що входили до колишнього СРСР. Події у Чечні — красномовний доказ цього.

Складний комплекс проблем, що виникають у відносинах між етносами, етнічними групами, націями та державою, покликана розв'язувати здійснювана адміністративно-політичними та громадськими структурами етнополітика. її головною метою є оптимізація та гармонізація цих відносин.

Вже стало загальновизнаним положення про те, що науково обгрунтована, демократична, гуманістична етнополітика має будуватися на визнанні невід'ємного права кожного етносу на самовизначення. Останнє означає вільний вибір етносом форми такого самовизначення, не виключаючи і входження до складу поліетнічної держави, при збереженні своєї державності й суверенності.

Об'єктами політичної суверенізації виступають не тільки в цілому етноси, а й їхні структурні елементи — політичні, релігійно-конфесійні, культурні організації, економічні утворення. У поліетнічному суспільстві процес суверенізації ускладнюється різним стартовим рівнем об'єктів і суб'єктів цього процесу, які стають рівноправними політично.

Суб'єктом суверенізації етносів виступає насамперед держава. Остання визначає конституційну основу, на якій здійснюється суверенізація, комплекс правових норм та громадянських свобод і прав, що регулюють взаємовідносини держави та етносів, вирішує питання представництва етносів у органах державного управління, у політичних та інших структурах суспільства, включення їх у розв'язання загальнонаціональних проблем. Сусідні держави, політичні, економічні, військово-політичні, геостратегічні блоки, а також сусідні народи можуть прямо чи опосередковано впливати (сприяти або перешкоджати) на процес суверенізації етносів. Це може бути втручання у хід і результати проведення референдумів, виборних кампаній, розв'язання прикордонно-територіальних, адміністративно-державних, майнових, релігійних питань: нав'язування певної юрисдикції договорів, угод, норм взаємовідносин, ескалація воєн, конфліктів, агресії.

Суверенізація, суб'єктом якої виступає сам етнос, набуває форми політичного самовизначення. У цьому випадку даний етнос сам себе наділяє правами, свободами, визначає правові норми, форми самоврядування і державного управління. Для цього створюються та перегруповуються політичні партії, організації, рухи, проводяться вибори. Не виключені тут і революції, політичні перевороти, визвольні рухи (як, наприклад, у Чечні).

Процес суверенізації не може не супроводжуватися певними колізіями, суперечностями з іншими етносами і головним чином з нацією в цілому. Адже нація в такому випадку виступає як виразник загальнодержавних інтересів. А останні можуть не збігатися з вимогами окремих етносів. Особливо це спостерігається там, де рівень політичної, етнічної культури досить низький (як, з одного боку, нації, так і етносу — з іншого). Тут можуть даватися взнаки комплекси "старшого брата" або охлократичної, популістської, патерналістської само-суверенізації. Запобігти небажаному розвиткові суверенізації, негативним її проявам може тільки зважена, самокритична, стримана й мудра позиція суб'єктів цього процесу, науково обґрунтована й цілеспрямована етнополітика.

Результатом суверенізації можуть стати різні моделі федерації, конфедерації чи інші форми договірних відносин міждержавами (як, скажімо, СНД). Моделями федерації є сукупність:

> етнодержав, які, в свою чергу, теж є поліетнічними;
> територій, заселених певними етносами, які досі не могли створити власних держав;
> адміністративних, державно-юридичних одиниць, некомпактно заселених багатьма етносами.

Здійснення суверенізації у межах федерації передбачає врахування ряду історичних та суто політичних чинників, пов'язаних із поточною ситуацією, конкретним перебігом подій. Це етноісторичні традиції, своєрідні особливості розвитку етносів, поєднуваність "великої політики" і місцевих рис (етнорелігійна обстановка, специфіка культурного життя, політичних процесів); мовні особливості; співвідношення політичних сил — центральних і місцевих і т. ін.

У межах конфедерації держави зберігають відповідний суверенітет і незалежність. Суб'єктів конфедерації об'єднують договірні зобов'язання.

У ході здійснення етнополітики виникає низка найважливіших завдань — як теоретичних, так і практичних. Розв'язання перших дає чітке уявлення про феномен етносів та етнічних груп, а відтак — вихід на практичне вирішення проблем їхнього розвитку. Основними практичними завданнями етнополітики є:

> створення умов для забезпечення економічної та політичної самостійності, суверенітету регіонів з компактним проживанням одного чи кількох етносів;
> вироблення таких форм співпраці, за яких кожний етнос був би зацікавлений у їх розвитку як основи власного добробуту;
> оптимальне поєднання і гармонізація інтересів нації й етнічних груп, що її утворюють;
> забезпечення ефективної взаємодії центральних і місцевих органів управління на основі принципів демократіїі плюралізму; вироблення моделі самоврядування в етногеографічних регіонах;
> забезпечення умов для вільного розвитку мов, етнокультурної автономії (якщо ця вимога висувається) для етносів, які складаються з єдинодержавних громадян;
> зміцнення правових гарантій культурно-етнічних спільнот, які не мають адміністративно-територіального статусу;
> здійснення заходів щодо збереження середовища проживання, відтворення умов для нормального розвитку етносів, у тому числі нечисельних, соціально-політична реабілітація та адаптація депортованих етносів.

Ефективність етнополітики в кінцевому підсумку визначається тим, наскільки адекватно її принципи відображають соціально-економічні та політичні процеси, відповідають інтересам і потребам суверенізації етносів, гармонізації відносин між ними. Принципи ж зумовлені спрямованістю етнополітики, її основними рисами — демократизмом і гуманізмом. Ключовими принципами виступають:

1) безумовне визнання права кожного етносу, етнічної групи на самовизначення на основі демократичного вибору й плюралізму;
2) пріоритет загальнолюдських вартостей над національними і класовими, а інтересів особистості — над етнічними;
3) визнання за кожним громадянином незалежно від національності права вільно користуватися всіма свободами, проголошеними Загальною декларацією прав людини.

Реалізація даних принципів можлива лише за умови демократичних перетворень у суспільстві, послідовного утвердження толерантності й гуманізму в міжетнічних відносинах. Тоді етно-політика стає важливим важелем політичної стабілізації, суверенізації, гармонізації міжетнічних та соціальних відносин.

Стабільність поліетнічного суспільства, співвідношення інтегративних та дезінтегративних тенденцій значною мірою визначаються характером політичної культури, станом історичної пам'яті етносу, яка є складовою етнічної самосвідомості. У колективній пам'яті фіксується як позитивний, так і негативний соціально-політичний і духовний досвід.

На розвиток цих тенденцій значно впливають зовнішні орієнтації етнічних груп. За яскраво вираженої етнічної гетерогенності народи нерідко тяжіють не один до одного в межах однієї держави, а до близьких їм за культурою народів як прилеглих, так і віддалених за територією держав. Наприклад, відмінності у зовнішніх орієнтаціях відіграли вирішальну роль при фактичному поділі Кіпру, створили нерозв'язну проблему в Ольстері та аналогічні ситуації у ряді афро-азіатських і латиноамериканських країн. Невідомо, як розвиватимуться ситуації у тих державах, що вийшли з колишнього СРСР і народи яких тяжіють до суміжних держав (туркмени, таджики, молдовани та ін.).

Етнодемографічна ситуація у масштабах країни і в окремих регіонах має вирішальне значення, коли йдеться про сприйняття етносами зовнішнього світу, пошуки свого місця в ньому. На певних етноісторичних стадіях один і той самий етнос може бути і суб'єктом, і об'єктом політики, але в різних аспектах та вимірах: на донаціональних стадіях він у політичному житті менш активний та організований, ніж на національній, і менш схильний стати суб'єктом, а здебільшого виступає лише об'єктом політики. Чим вища історична стадія "зрілості" етносу, тим більше шансів він має стати сувере-нізованим і самосуверенізованим, тобто самовизначитись у політичному житті.

За даними ЮНЕСКО, у світі налічується 4 тис. етносів, з яких лише 800 досягли стадії нації. Націй, які налічують 10 млн чол., лише 67. Серед найбільших націй світу китайці становлять 934,0 млн, хіндустанці — 180,5, американці — 172,2, росіяни — 138,6, араби — 133, японці — 115,7 млн та ін. Водночас понад 3 тис. етносів ще не досягли такої стадії розвитку, переважна більшість з них надто малочисельна. Зрозуміло, потенційні можливості народів, чисельність яких становить 50— 100 млн чол., і тих, яких лише 10 тис, досить різні. Це пояснюється неоднаковими рівнями розвитку та па-сіонарності етносів. Якщо великі нації спроможні створити державу (хоча це діалектичний процес: нація створює державу, держава створює націю), розвинути культуру світового значення, то малочисельним етносам важко підтримувати навіть систему освіти рідною мовою, хоча окремі їх представники піднімаються до світового рівня розвитку.

Малочисельні етноси з необхідністю виявляють схильність до співіснування з чисельнішими націями, засвоюючи їх культуру і мову. Великим націям, які протягом століть відігравали важливу роль у світовій історії і міжнародній політиці, властиве у тій чи іншій формі й культуртрегерство*, гіперболізоване відчуття своєї особливої історичної місії. Інтереси середніх і малих за чисельністю етносів мають переважно регіональний характер. Вони нерідко через ряд історичних обставин цілком продиктовані потребою виживання.

На складну етнодемографічну ситуацію в тій чи іншій країні впливають нерівномірний розподіл етнічних груп за різними щаблями суспільної ієрархії і відповідно неоднакові можливості доступу до соціальних благ. Для посттоталітарних країн характерна жорстка етнічна стратифікація, що охоплює всі сфери життя суспільства, напівприкрите ранжування етнічних груп у соціальній, політичній та культурній сферах (колишні СРСР, Югославія та ін.). У зв'язку з цією проблемою слід зазначити, що для етнополітики практично нерозв'язаною залишається проблема подолання нерівності між чисельними і малочисельними народами, відсталості народів, що визволилися від колоніалізму. Першочерговими заходами світового співтовариства, ООН, міжнародної політики є встановлення нового економічного порядку, припинення експорту "брудних" технологій, нееквівалентного обміну, розвиток ефективної інформаційної мережі, підвищення ролі громадських організацій та ініціатив у світовому політичному процесі, участь у прийнятті рішень з питань безпеки всіх націй і народів і, нарешті, подолання голоду й злиднів, що охопили насамперед регіони й країни з поліетнічним населенням.

До найважливіших світових етнополітичних проблем належить захист етнічних груп (національних меншин). Етнічні групи, які мешкають у кожній розвиненій країні, правильніше було б кваліфікувати не як національні меншини (тим більше, що до них зараховують навіть групи, які налічують мільйони чоловік, як це ми бачимо з росіянами в Україні), а як частину нації, етнічні спільноти, що мають специфічні соціокультурні й політичні інтереси в межах певного національно-державного утворення.

У розв'язанні проблем етнічних груп важливо враховувати, що інтенсивна міжнародна міграція робочої сили, наявність у розвинених країнах десятків мільйонів іноземних найманих працівників, членів їх родин сфокусували важливі питання, і насамперед нерівномірність розвитку різних держав, збільшення армії "зайвих" людей в одних країнах і регіонах і їх неминучу еміграцію в інші держави. У Західній Європі, США та інших країнах живуть десятки мільйонів працівників арабського, слов'янського, африканського, латиноамериканського походження. Своєю присутністю іммігранти вносять елементи дестабілізації у і без того складні міжетнічні відносини названих країн. Людство вже було свідком спалахів расизму в багатьох країнах світу, причина яких — дискримінація як з боку урядових кіл, так і з боку монополій та підприємців. Трудящі-іммігранти за своїм статусом та реальним соціально-економічним становищем є найбільш експлуатованими й дискримінованими найманими працівниками, вони опинилися найбільш уразливими в соціальних, міжетнічних конфліктах, об'єктом переслідування з боку реакційних, шовіністичних організацій, а також небажаними конкурентами місцевих безробітних-аборигенів.

У розв'язанні проблем етнічних груп у поліетнічних суспільствах нагромаджено певний історичний досвід — як позитивний, так і негативний. Прикладом першого може бути Україна. За даними перепису населення 1926 р., тут найчи-сельнішими етнічними групами були росіяни — 9,2 %, євреї — 5,4, поляки — 1,6, німці — 1,4 %. Етнічні українці становили 80 %. За переписом 1989 p., відбулися істотні зміни: корінний етнос, найчисельніший, — українці становили 37,4 млн, або 72,7 %; іноетнічне населення — понад 14 млн, або 27,3 %, у тому числі 21,9 % — росіяни, 0,9 — євреї, 0,8 — білоруси, 0,6 — молдовани, по 0,4 % — поляки і болгари, 2,8 % — представники інших етносів. Як бачимо, відбулися зміни в бік збільшення частки росіян і зменшення українців, інших етнічних груп. При цьому важливо, що ці етнічні групи одночасно є репрезентантами націй, основне ядро яких знаходиться за межами України. Виняток становлять кримські татари і караїми, що, як і українці, є корінними етносами в Україні.

Зрозуміло, що етнічні групи, які мешкають в рамках певної національної держави, повинні мати відповідний правовий статус. Так, у 20 — 30-х роках, коли здійснювалася так звана політика коренізації, вони мали право на рідну мову в судочинстві, освіті, на участь у роботі державних та громадських організацій, розвиток своєї культури. В Україні, зокрема, створювалися національні адміністративно-територіальні одиниці. Це були національні райони, селищні, сільські радянські органи з діловодством рідною мовою більшості населення. У 1929 р. тут функціонувало 24 районні, 106 селищних і 1087 сільських національних Рад (німецькі, болгарські, польські, єврейські та ін.). У 1924 р. у складі України було утворено Молдавську автономну республіку. Створювалися національні школи з німецькою, єврейською, молдавською, польською, болгарською, татарською та іншими мовами навчання. Мови етнічних груп запроваджувалися у вузах та середніх спеціальних навчальних закладах, бібліотеках, клубах, театрах, засобах масової інформації. У системі Академії наук діяли інститути єврейської і польської культури. Однак унаслідок утвердження в СРСР у середині 30-х років централістсько-шовіністичної концепції в усіх сферах суспільного життя ця робота припинилася, почався період активної русифікації, цілі народи зазнали гонінь і репресій.

Новий етап у розвитку етнічних груп почався після розпаду світової соціалістичної системи та СРСР, в умовах становлення суверенних держав. У ряді країн (колишніх республік Радянського Союзу) перемогла ідея етнонаціоналізму, тобто така, за якою нації оголошуються типом етнічної спільноти, етносоціальним організмом, основою для легітимізації державності. Такий підхід відрізняється від світового досвіду, коли нація розглядається насамперед як співгромадян-ство, політична спільність громадян держави. Саме в цьому контексті існують і вживаються поняття "національна держава", "національні інтереси", "національна армія, безпека, наука, економіка" тощо. Однак це зовсім не означає ігнорування інтересів етнічних груп. Йдеться лише про те, що принципи демократії вищі за етнонаціоналізм. Адже демократія — це насамперед забезпечення прав кожної особистості незалежно від політичних, релігійних переконань, кольору шкіри і, звичайно, етнічної належності.

Ураховуючи те, що в Україні проживають громадяни понад 100 національностей, держава, демократичні сили домагаються створення найсприятливіших умов для міжетнічної солідарності та консолідації.

Верховна Рада України 1 листопада 1991 р. прийняла Декларацію прав національностей України. Виходячи з Декларації про державний суверенітет України, Акта про незалежність України, керуючись Загальною декларацією прав людини та ратифікованими Україною міжнародними пактами про права та свободи особистості, Українська держава гарантує всім етнічним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається законом. Держава гарантує всім етнічним групам права на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць, бере на себе обов'язок створювати належні умови для розвитку їх мов і культур.

Красномовним свідченням демократичної етнополітики Української держави є Конституція України, прийнята в 1996 р. Зокрема, ст. 11 Основного Закону гарантує державне сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Згідно із ст. 24 не може бути у громадян привілеїв чи обмежень за ознаками етнічного походження. Ст. 53 гарантує "громадянам, які належать до національних меншин", право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Етнічні групи представлені на різних рівнях в органах державної влади. Зокрема, серед депутатів Верховної Ради України росіяни становлять 19,3 %, євреї — 1,5, білоруси — 0,5, поляки — 0,5 %. Членами українського парламенту є також молдованин, румун, болгарин, німець, угорець, караїм, адигеєць, чуваш.

Важливим здобутком етнополітики в Україні є організація добровільного повернення кримськотатарського народу та представників інших етнічних груп, яких було незаконно депортовано. У 1941 р. з південних районів України вивезено майже 400 тис. етнічних німців, у 1944 р. з Криму — 200 тис. кримських татар, 12,5 тис. болгар, 15 тис. греків, 9,6 тис. вірмен. Нині державою вишукуються чималі кошти на облаштування їх в Україні. На 1 липня 1995 р. вже прибуло близько 260 тис. кримських татар, 1387 болгар, 4785 вірмен, 3437 греків, 2066 німців. У найближчі п'ять років очікується повернення на рідну землю ще понад 400 тис. представників різних етнічних груп.

В Україні відбувається активний процес створення етнокультурних товариств, об'єднань, асоціацій тощо. На початку 1995 p. їх налічувалося 260. Помітно розширилася мережа культурно-освітніх закладів, збільшилася кількість періодичних видань (зокрема, 48 газет), що задовольняють культурні потреби етнічних груп України.

Державну програму випуску літератури мовами етнічних груп реалізують відповідно до постанови Кабінету Міністрів 1992 р. "Про спеціалізовані редакції для випуску літератури мовами національних меншин України" всеукраїнські державні видавництва "Каменяр" у Львові (польською мовою), "Карпати" в Ужгороді (угорською, чеською, словацькою), "Маяк" в Одесі (єврейською, болгарською, гагаузькою), "Донбас" у Донецьку (мовою греків Приазов'я), "Січ" у Дніпропетровську (німецькою), "Таврія" у Сімферополі (кримськотатарською). За три роки діяльності цих редакцій побачили світ понад 260 видань 20 мовами етнічних груп.

Для задоволення освітніх потреб етнічних груп Міністерством освіти спільно з Міністерством у справах національностей та міграції розроблено і затверджено Державну програму відродження й розвитку освіти етнічних груп в Україні на період 1994-2000 pp.

У 1995 р. Кабінет Міністрів схвалив Концепцію розвитку культур етнічних груп. Було створено Центр циганської культури в Києві та болгарський культурний центр у Болграді Одеської області. У серпні цього ж року прийнято постанову "Про заходи щодо розв'язання політико-правових, соціально-економічних та етнічних проблем в Автономній Республіці Крим".

Забезпечуючи права етнічних груп на власній території і спираючись на діючі міжнародні механізми їх захисту, Українська держава активно виступає за досягнення відповідного рівня захисту українців у всіх країнах їх проживання. У ст. 12 Конституції України проголошується, що наша країна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави. Здійснюється допомога їм через різні державні й громадські організації — літературою, культурницькими акціями тощо. Свідченням цього є активна участь України у розробці універсальних міжнародно-правових норм у рамках ООН, ОБСЄ, Ради Європи, інших міжнародних організацій.

Отже, сучасні етнонаціональні процеси характеризуються геополітичними масштабами, значним піднесенням етнічної та національної свідомості, змаганнями до суверенізації, складними міжетнічними консолідаційними та дезінтеграційними тенденціями, суперечливістю, подекуди конфліктністю. Це актуалізує необхідність їх всебічного наукового осмислення, врахування у системі демократично спрямованої етнополітики.