Основи сучасної політології: Підручник для студентів ВУЗів

Перше питання лекції звернено до фундаментальних засад розуміння культури суспільства та місця політичної культури в ній. Якщо звернутись до "дифференція - специфіка", тобто до того, що відрізняє людство від тваринного світу, то перш за все це буде культура—специфічно людське, духовно-практичне, перетворююче начало на відміну від пристосувального ставлення живого до оточуючого світу, яка є і продуктом цього ставлення.

Проблема культури у найбільш широкому її розумінні - як особливої сторони перетворюючої людської діяльності на високих зразкових засадах і попередніх досягненнях спільноти - все частіше розглядається однією із домінант розвитку всієї цивілізації, недарма перший рік нового XXI століття ООН оголосило роком "культури миру". Феномен культури почав останнім часом аналізуватись як чинник, що сприяє збереженню людства.

Слушною є думка, що не тільки кліматичні зміни, глобальний тероризм, поширення ядерної зброї, а і криза духовної культури стають основною загрозою виживання людства.

Слово "культура" має давнє походження і означає дослівно у перекладі з латини (culture - оброблений, вирощений) таке явище, що пов'язано із набуттям знань та досвіду. У цей термін (визначень культури декілька десятків) зазвичай вкладався не тільки духовний, але і практичний смисл, а предмет, до якого міг бути застосований предикат "культурний", означав певну міру "олюдяності", "досконалості" предметів, відносин, явищ духовного життя. Таким чином, культура є універсальною стороною суспільного життя, завдячуючи якій можлива реальна дихотомія, протиставлення "культурний-некультурний", зокрема у політичній сфері.

У структурі загальної культури значне місце займає політична культура (цей термін увів у науковий обіг німецький просвітник И. Гердер, а у політичну науку його запровадив американський політолог Г. Алмонд), яка дозволяє не тільки орієнтуватись у таємницях політичного дійства, але і бути активною особою в політичних відносинах, причому адекватно розуміти розрив між високою оцінкою своєї участі в політиці та низьким рівнем реального впливу на неї, на слушну думку Г. Алмонда та С. Верби. Вони слушно зауважували, що сучасна громадянська культура — це змішана політична культура, що вимагає звертатись до її рівнів, типів, форм прояву для розуміння сутності людського фактору у політиці.

У непрості часи випробувань демократії та народовладдя в Україні у зв'язку з політичним конфліктом між різними гілками влади 2007 року Президент України В. Ющенко наголосив на важливості "нової політичної культури" - культури виваженого, відповідального, конструктивного діалогу різних політичних сил, які виступають від імені народу. На теренах України проблемами політичної культури переймались такі дослідники, як В.С Ясинська, А С. Пазенок, Т. Беез та інші, що доводили, що стабільність демократії залежить від ступеня розвиненості політичної культури, хоча цей взаємозв'язок не однозначний.

Аналітики широкого спектру країн Східної Європи, Східної Азії, Латинської Америки у 90-х роках XX століття, за свідченням Р. Інглхарта (Inglhart), дійшли висновку, що для демократизації країни недостатньо прийняття демократичної конституції. Слід зважати на взаємодію економічних та культурних факторів: економічний розвиток сприяє культурним змінам, які зміцнюють демократію, розвивають міжособистісну довіру, терпимість, сприяє також затвердженню "пост-матеріальних" цінностей, серед яких важливе місце відводиться "самореалізації" особистості та участі у прийнятті політичних рішень.

Складність феномену політичної культури полягає утому, що вона не зводиться до простої складової елементів мислення і поведінки в царині політики, не редукується зі стану підйому чи кризи загальної культури, тобто не випливає безпосередньо з рівня загальної культури суспільства - недарма інтелектуали Європи дивувались, як міг прижитись фашизм з його примітивною політичною культурою на ґрунті німецького суспільства з традиціями духовних висот Вагнера, Гете, Гейне, Гегеля.

Динамічний стан політичної культури визначається конкретними умовами функціонування політичної сфери певної держави, зокрема політичним режимом здійснення влади. З одного боку, політичний режим нормально функціонує за умов відповідності його характеристик домінуючій політичній культурі, а з іншого—політична культура правлячих партій, еліт та лідерів обґрунтовує для себе та інших доцільність функціонування саме такого владного режиму у даному соціокультурному середовищі.

У реальному суспільному житті та поведінці окремої людини, утому числі і керівника, культурі відведена надзвичайна роль: так, ще на початку XX століття марксистський політичний мислитель і практик В. Ульянов-Ленін доречно вказував, що „закріпленим можна вважати лише те, що увійшло у культуру, у побут, у звичку".

Загальнотеоретичні уявлення щодо змісту родового поняття „культура" у контексті аналізу змісту поняття „політична культура" дають змогу сформулювати наступні положення:

- поняття культури фіксує принципову якісну відмінність людських форм діяльності від біологічних форм, хоча б навіть досконалих способів життя;

- культура постає сукупністю історично-конкретних способів життєдіяльності в межах певної історичної епохи, тому є можливість виділити первісну, античну, середньовічну, модерну, новітню культуру, можливо і культуру XXI століття;

- у змісті культури виділяються особливості свідомості, поведінки, діяльності, комунікації у різних сферах життя, що дозволяє стверджувати щодо існування культури побуту, спілкування, наукових досліджень, творчості, політичної поведінки, культури керівної діяльності, "культури миру", "культури ведення збройної боротьби" тощо;

- культура є система цінностей, які носять неперехідний, навіть можна сказати, абсолютний характер. Стосовно цього аспекту культури влучно висловився О. де Бальзак словами одного з головних героїв „Шагреневої шкіри", який зауважив своєму опонентові: „Вам належить пройти останню ступінь навчання, тобто, засвоїти правила культурної поведінки, щоб стати повною мірою пристойною людиною."

- культура виступає не лише ступінню досконалості людської діяльності у будь-якій сфері, але і має ступінь соціальної легітимації, визнання суспільством саме таких форм поведінки. Тому культурним у суспільстві вважається не саме досконале, а прийняте як таке. З цієї точки зору можна зрозуміти дослідника первісної культури Є. Тайлора, який описував представників племен, що займались канібалізмом і при цьому були гостинними, миролюбними, приязненими до інших народів.

Культурологічний підхід до соціальних наук, запропонований у XVIII столітті німецьким мислителем-просвітником Й. Гердером, став плідним у аналізі особливо складних соціальних явищ, до яких відноситься управління та політика. У подальшому, вже в XIX столітті культурологічний підхід до проблем політики, політичної влади вдало застосував інший німецький мислитель Фр. Ніцше, у якого більшість проявів соціального - держава, політика, право і законодавство є лише інструментарій культури, яка, у свою чергу, виступає проявом космічної за масштабом боротьби різноспрямованих сил і воль у людській історії. Найвищу (скоріш за все індивідуальну, а не суспільну) культурно-політичну цінність складає вимога якомога більшої кількості влади, яку людина у змозі засвоїти. Така властивість надана не багатьом, а лише видатним (дійсно "культурним") особистостям, для яких боротьба за владу складає єдиний смисл життя і виправдання того, що відбувається у світі. У XX столітті американські політологи Г. Алмонл та С. Верба у розвитку політичної культури вбачали запоруку успішного стабільного розвитку демократії. Хоча виший рівень розвитку політичної культури — активістський - вони вважали ідеалом, все одно різні рівні культури більш повно відображають строкатість політичного буття та утримують його в прийнятних рамках.

Політична культура нами розуміється як вельми специфічна складова загальнолюдської культури.

У історії політологічної думки склались неоднозначні оцінки смислу та суспільної ціннісної ролі політичної культури. Так, Платон у діалозі „Протагор" зауважував, що навчитись політичній мудрості, мистецтву державного управління, тобто засвоїти політичну культуру здійснення влади народові неможливо, бо це вища сфера ідеального, яка є недоступною для демосу (народу) і це не дивно, бо всю політику Платон визначав як „царське мистецтво", а демократію вважав спотвореною формою врядування. У Платона навіть тиранія могла відповідати культурі, бо могла базуватись на суспільній згоді та законах.

Ж.-Ж. Руссо, напроти, виступав за залучення народу до здобутків політичної культури, адже народ на своїх зборах (основна форма народовладдя) приймав принципові владні рішення, на зміст яких проектувався відповідний високий чи низький рівень культури народу. Мислитель зважав на притаманний народові "інстинкт" відрізнення доброго, справжнього від спотвореного у політиці.

Г. Спенсер вважав, у свою чергу, що політична культура народу має неперевершене значення і невиправдана провина політичного керівника — не зважати на дійсний рівень політичної культури мас. У далекій історії, коли народ Афін замість мудреця Солона обрав своїм керманичем диктатора Пізістрата, тоді й проявився розрив між рівнями політичної культури вождів і мас.

М. Вебер виокремлював у політичній культурі серед інших складових ще і морально-емоційний чинник, а політична етика у нього виступає важливішим елементом політичної культури. У першій він спеціально виділяв моральну відповідальність за прийняті рішення та вміння передбачити наслідки своїх дій. Вкажемо, що і раніше політичні мислителі (Ш.-Л. Монтеск'є) звертались до такої складової політичного життя як політичні почуття, які входять до оціночної складової культури.

Сучасні американські політичні дослідники виділяють у структурі політичної культури нові елементи — індивідуальні позиції та орієнтири у політичному житті (Г. Алмонд), або кодекс політичної поведінки людини (Д.Пол).

Водночас теперішні політологи Німеччини, піддаючи критиці досягнення вчених США, вказували, що при дослідженні змісту сучасної політичної культури слід зосередитись на нормативних елементах політичної культури - це належне розуміння демократії, достатній рівень політичної свідомості, активності, демократизації суспільства (П. Рейхель). Натомість К. Рохе виділяє у політичній культурі політичний спосіб життя та політичний образ світу.

Польські політологи звернули увагу на функціональні аспекти політичної культури, на участь громадян (шляхти) в політичному житті через діяльність політичних інститутів, систему політичного та судового права (Й. Семеньский).

Характерним виразом шляхетської політичної культури стали: шляхетська демократія та пов'язані з нею цінності— свобода і політична рівність, вільна участь у роботі парламентських інституцій та свобода політичної критики.

У другій половині XX століття вчені акцентують увагу на діалозі різних культур, особливо культур різних цивілізацій та закритих і "вільних" суспільств.

У сучасній політичній науці концептуальне осмислення політичної культури, як різновиду загальної духовної культури, розпочалось з середини 50-х років XX століття, завдячуючи роботам американських політологів—теоретиків політичної культури і продовжується в роботах західних політологів Г. Алмонда, С. Верби, Л.Пая, Дж. Пауелла та інших дослідників. У працях цих авторів ставилось питання про необхідність вивчення специфічної області суспільних явищ, що належать одночасно до сфери політики і сфери культури — політичної культури різних соціальних суб'єктів.

Частково проблема політичної культури піднімалась у працях науковців колишнього СРСР. Робилось це в основному в завуальованій формі, як-то через критику „буржуазних" політичних концепцій, через створення власних підходів (в рамках марксистської методології) до специфічних духовних елемента політичного життя. У роботах Ф. Бурлацького, В. Кейзерова робилась спроба визначити предметну область дослідження, дати основні методологічні орієнтири вивчення прояву культури у політиці, виявити зміст поняття „політична культура", знайти соціальні функції цього явища, фактори його формування. Однак навіть політологічні словники за часів СРСР не включали політичну культуру у свій зміст.

Проблеми політичної культури українського суспільства у специфічний період XVI - XVII століття ґрунтовно досліджувались П.М. Сасом. Він відзначає певну циклічність української політичної культури, визначає її як „спрямовані у світ політики психологічні орієнтації, ментальності, ціннісні установки та самосвідомості членів суспільства".

Таким чином, в історії осмислення феномену політичної культури впродовж останніх десятиріч склались такі підходи:

]. Традиційний підхід, запропонований американськими вченими, який пов'язаний з першими дослідженнями політичної культури, що обмежували об'єкт дослідження (культури) виключно суб'єктивними компонентами — сукупністю політичних установок, оцінок, стереотипів мислення, усвідомлень належних людині чи групі стосовно певної політичної системи.

2. Більш широкий підхід пропонував включати до змісту політичної культури поряд з політичною свідомістю і особливості, стандарти, схеми політичної поведінки людей, а культура ставала фактором діяльності та політичної залученості пересічних громадян до питань влади.

3. Існує і третій підхід, у якому політична культура розглядається як суб'єктивно-об'єктивний феномен, що додає до структури культури, у якій є елементи політичної свідомості і політичної поведінки (суб'єктивні елементи), ще характер та способи реального функціонування політичних інститутів і політичної системи в цілому, тим самим ви водячи політичну культуру у сферу об'єктивних феноменів політичного життя.

4. Суб'єктивно - психологічний підхід, який акцентував увагу дослідників на аналіз індивідуальних психологічних орієнтацій суб'єктів - носіїв політичної культури, що спрямовані саме на політичне у різнобічній діяльності та поведінці видатних особистостей;

5. Ототожнення політичної культури з ідеологіями та іншими формами політичної свідомості, в результаті чого ігнорувалась незмінна складова духовної культури людства в галузі політики — політичні ідеали, цінності та традиції врядування загальних справ у державі. Культура втрачала у своєму змісті усталені соціоморальні цінності, норми, ідеали.

З огляду на вищезазначене зробимо висновок, що політична культура має декілька різновидів - культура влади, культура пересічного громадянина, культура політичної еліти, культура керівника тощо.

Політична культура має суттєві нерозривні зв'язки з політикою, бо вона постійно впливає на характер і способи здійснення політики.

Місце політичної культури у політичній системі визначається тим, що стабільність і життєздатність будь-якої політичної системи залежить від ступеня відповідності її історично перехідних цінностей цінностям політичної культури народу, суспільства у цілому, а не тільки уявленням про належне правлячої верхівки. Тому для формування демократичної політичної системи, яка є ідеалом для сучасної України, важливим є становлення демократичної політичної культури.

Загальнотеоретичні прийняті уявлення про політичну культуру суспільства базуються на наступних підходах.

По-перше, політична культура охоплює всі сторони політики і політичної діяльності, ставлення до політичного режиму країни, соціально-економічних і політичних порядків, бо будь-який вчинок у царині політики може бути високого рівня цивілізованості, досконалості, тобто, високої політичної культури і навпаки, стати проявом варварства, невігластва, безкультурності. На жаль, окремі представники пострадянського політикуму демонструють політично некоректні висловлювання на адресу опонентів, зухвалі фізичні дії, образливі для суспільної моралі манери поведінки. Бійки біля парламентської трибуни, блокування процесу голосування у Верховній Раді, - зайняття" місця спікера Ради 6-го скликання, навіть неможливість закрити чи відкрити засідання сесії Верховної Ради та інше навряд чи можна назвати зразками політичної культури влади.

Водночас слід вказати на доволі високий рівень демократизму у політичній культурі України у порівнянні з іншими пострадянськими країнами, вважає відомий американський політолог 36. Бжезінський:" Взагалі то Україна повинна сказати своєму молодшому братові — Росії, щоб той навчився в неї політичної культури. Політична Україна показала свою зрілість та здатність знаходити компроміс, чого Росія ще не продемонструвала. Є простий тест на демократичність виборчих процесів. Якщо ви не знаєте, хто | виграє, і якщо ваші передбачення часто не справджуються, знайте — це демократія. Передбачити результати президентських виборів у Росії — для мене не проблема".

Але слід зважити, що у резолюції ПАРЄ - Парламентської асамблеї Ради Європи - стосовно політичної кризи навесні 2007 року в Україні відмічалось, що у політичну діяльність ("культурну", політично коректну) звичайних суб'єктів залучені ще й діти, які, згідно норм цивілізованої нормативної поведінки (Конвенція ООН про права дитини), не можуть бути залучені до політичних акцій. Ми б додали, що в політичний процес втручаються і представники духовенства України. Такі елементи політичного дійства не можуть свідчити на користь високого рівня політичної культури всього суспільства.

По-друге, політичну культуру характеризують системна сукупність знань, навичок, вмінь, широкого не зашореного світогляду, більш-менш досконалих діянь у царині політики та влади. Одним із головних елементів тут виступає гуманний світогляд, толерантне ставлення до думок інших, розуміння необхідності існування ідеологічного плюралізму у сучасному суспільстві. Недарма мовиться про те, що сучасна політична культура — це культура діалогу, продуктивної співпраці.

По-третє, політична культура нерозривно пов'язана з простором загальнонаціональної та світової культури, у межах якого люди формують свій світогляд, навички участі у політичних процесах, практичний досвід, виходячи з того, що політика — одна з важливіших публічних сфер суспільного життя. Аристотель напряму пов'язував соціальний розвиток людини грецького полісу з її участю у суспільних справах. Так, політичні аналітики відмічають, що у демократичних країнах Європи склалась і демократична традиційна політична культура.

По-четверте, політична культура, у якій домінують науковий світогляд, свідоме ставлення до політичних процесів, цілеспрямоване політичне дійство, не зводиться до компонентів, які можна охарактеризувати як „розумний, раціональний", бо у структурі політичної культури завжди присутні несвідомі архетипи, які проявляються як „колективне несвідоме нації". Цим можна пояснити, наприклад, тяжіння російської політичної культури до монархізму. Саме тому типологія культури, запропонована Г. Алмондом та С. Вербою, може стати недостатньою для прогнозування майбутніх проявів політичної культури мас, у якій непередбачуваність, невизначеність, не запрограмованість політичної поведінки стануть домінуючим елементом. Вчені, як правило, не високо оцінюють несвідомі моменти у політичній культурі, побоюючись їх "темних", руйнівних складових, однак вони не можуть бути вилучені.

По-п'яте, системоутворюючі чинники культури, як правило, пов'язані з історичною пам'яттю, культурними кодами, культурними архетипами, тобто із спадковими моментами людського життя. Водночас не слід недооцінювати реальності сучасного глобалізованого світу, який модифікує національні культури в єдиний всесвітній культурний простір з модерним рівнем політичної культури. Можна стверджувати, що світова політична культура не є, а має стати культурою не насильства, толерантності, терпимості.

Таким чином, політична культура є специфічною складовою духовної культури людства, пов'язаною із активною включеністю людини у мир політичних відносин. Водночас ці складові визначаються як більш-менш досконалі, "окультурені" чи навпаки, як прояви "анти-культури", що роблять політичні взаємини відносинами непримиренності, ворожнечі, "сну розуму, який народжує чудовиська".