Закони та категорії політології
Кожна наука як форма людського знання, як система понять про явища і закони дійсності має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об'єктивних законів та закономірностей розвитку чи то природи, чи суспільства або мислення.
Що ж до існування власне
законів і
закономірностей політики, а отже відповідних їм виражених у теоретичній формі законів і закономірностей політології, думки вчених істотно розділяються. Є два полярні підходи до цієї проблеми.
Перший, витоки якого кореняться в марксизмі, виходить із принципів об'єктивності й детермінізму при аналізі політичної сфери. При цьому передбачається, що в політичних відносинах функціонують об'єктивні необхідні, усталені, повторювані зв'язки, які зумовлюють їх поступальний розвиток. Іншими словами — об'єктивні закони політичного процесу і розвитку, сформульовані в межах теорії політики. Наприклад, «закон класової боротьби для всіх класово-антагоністичних суспільств», «революції соціальної як закон переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої» тощо.
Протилежна позиція заперечує наявність «об'єктивних», «залізних» законів політики і саму можливість побудови якоїсь «універсальної» загальної теорії політики, тільки деколи визнаючи при цьому деякі прояви у вигляді функціональних чи кореляційних залежностей або ж «нежорстких» каузальних (випадкових) зв'язків.
Розмірковуючи над цією проблемою, ми повинні виходити з того, що питання про природу політичного знання є одним з найскладніших у методології політичної науки. Тому було б великим спрощенням або визнавати, або заперечувати існування та можливість пізнання законів і закономірностей розвитку політики.
Абсолютне заперечення пізнаванності (можливості пізнання) механізмів політики, наявності зв'язків і взаємозалежностей у політичному світі взагалі знімає як таке питання про політичну науку, її предмет, а політологія при цьому виступає як набір нагромадження різноманітних політичних даних і фактів, тією чи іншою мірою систематизованих.
Тому тут постає і потребує пояснення і розв'язання проблема власне самого характеру і форми доступних для пізнання (пізнавальних) у політиці каузальних (ви-
падкових) залежностей чи причинно-наслідкових зв'язків. Ці прояви, ці «універсали» в політиці нерідко виступають у вигляді «правил» ефективної політичної дії і поведінки, наприклад, «золоті правила» успішної політики і поведінки мудрого правителя в «Державцеві» Макіавеллі, або «48 законів про владу» Роберта Гріна. Вони можуть також виявлятись у формі принципів оптимального або аномального устрою, організації і функціонування політичних інститутів («правильні» і «неправильні» форми державного правління у Арістотеля, залежності форми правління від розміру території держав у Ш. Л. Монтеск'є, «закон» антидемократичної олігархі-зації масових партій Р. Міхельса — залізний закон олігархії, — «закони» бюрократизації С. Паркінсона, «теореми» про взаємообумовленість партійної і виборчої систем М. Дюверже, взаємозв'язок інституціональної організації політичної системи із домінуючим типом політичної культури у Г. Алмонда).
Ці «універсали» в політиці можуть проявлятись у вигляді «законів» політичного розвитку і боротьби (наприклад, той же «закон класової боротьби» у К. Маркса або ж залежність форм і темпів політичних змін і модернізацій від рівня індустріально-технологічного і економічного розвитку, висловлені Д. Антером, С. Хангтінтоном, Є. Шілзом). Своєрідним «законом» виступає і теорія розділення влади, сформульована Ш. Л. Монтеск'є, або положення, висловлене А. де Токвілем, що держави, які здійснюють перехід від тоталітаризму до демократії швидкими темпами і там відсутні демократичні традиції, і народ позбавлений демократичної, політичної культури, найімовірніше повертаються назад до тоталітаризму. Сюди ж можна віднести крилатий вислів Бернштейна: «рух — усе, кінцева мета — ніщо».
Звичайно, теорія і практика політичного життя продемонстрували певні можливості розкриття глибинних тенденцій і причинних взаємозалежностей. Однак багато з цих зв'язків проявлялися не у формі «чистих законів», а у вигляді прагматичних «правил» і «принципів», що діють при певних умовах. Наприклад, політичні правила укладання компромісів і союзів, необхідності маневрування і зміни тактичних форм і методів боротьби за певних обставин тощо.
Знання про закономірності політики нерідко формулюються як висловлювання на кшталт, «якщо будуть певні умови і спільні інтереси, то з потенціальним союзником необхідно сформувати коаліцію», що звичайно відрізняється від загальноприйнятих уявлень про суспільні закони як форму внутрішнього, об'єктивного, суттєвого, загального, необхідного, усталеного, повторюваного зв'язку суспільних явищ, який зумовлює їх поступальний розвиток. У зв'язку з цим К. Поппер цілком слушно ставить питання про верифікацію і фальсифікацію наукових теорій і знань про закони, які являють собою поєднання універсальних (абстрактних) і окремих (конкретних) засад, що описуються символічними формулами або знаковими системами.
Тобто мова йде про встановлення істинності або хибності політологічного знання, доказовість і заперечення висновків, про ексиліцитність (точність і відтворення дослідницької процедури). Чи можливо це в політиці?
Варто сказати, що аж до початку XX ст. висновки та результати політичної думки формулювалися переважно в нормативному вигляді і нерідко як політичні максими чи принципи бажаного найкращого устрою. У зв'язку з цим вони включали в себе сильні компоненти морального обов'язку і моральнісних оцінок, які, як правило, мали апріорний характер і їх неможливо було верифікувати.
Таким чином, з позицій природи складових елементів політичного знання останнє включає в себе як нормативні компоненти (принципи, правила, норми, максими), так і наукові результати, що дають знання про каузальні (причинні) зв'язки та взаємозалежності. Тобто політичну думку аж до кінця ХГХ ст. можна визначити як певне нормативне, певною мірою ціннісне «політичне знання», тоді як політологічне знання XX ст. — це в основному знання, що вивчає каузальні (причинні) зв'язки і разом з тим все більше наближається до загальнометодологічних критеріїв «політичної науки», не відмовляючись при цьому від нормативно-ціннісних компонентів.
Категорії— це загальні поняття науки (в тому числі і науки про політику), вони невіддільні від її законів та принципів. У них розкриваються необхідні зв'язки, фундаментальні положення науки, суттєві елементи її структури. Категорії є важливим інструментарієм пізнання політичного життя суспільства.
Умовно категорії (основні поняття) політології можна поділити на чотири групи: загальні, структури, функціонування та розвитку.
Основними загальними категоріями політології є політика, влада, демократія, свобода, національна ідея, менталітет нації тощо.
Найважливішими категоріями структури є політична система, політична організація, держава, політична партія, громадсько-політичний рух та ін.
З числа категорій функціонування слід відокремити такі, як політична діяльність, політичний процес, політичний конфлікт, політична боротьба, вибори тощо.
До категорій розвитку належать політична революція, контрреволюція, еволюція тощо.
Центральними категоріями політології слід вважати владу, політику, демократію, свободу.