Соціологія: навчальному посібнику

Серед певної частини соціологів поширена думка, що саме нерівномірний розподіл влади зумовлює розподіл багатства й престижу, а позиція (статус) у системі влади визначає позицію в економічних і соціальних структурах. Можливо, тому влада завжди була такою бажаною, за неї конкурували з надзвичайним азартом і пристрастю, до неї прямували, переступаючи буквально через усе. Меншість завжди правила й править більшістю і, спираючись на міць державних інституцій у вигляді армії, служб безпеки та дотримання законності, охорони суспільного порядку, змушує до підкорення або переконує в необхідності його. Протягом усієї історії людства сила та хитрощі вважалися найефективнішими засобами управління більшістю (італійський політичний мислитель Нікколо Макіавеллі ще в XVI ст. поділяв усіх правителів на "левів" та "лисиць" — за способами здійснення ними влади).

Із власного досвіду кожному з нас відомо, що таке влада. Ми вільно розпоряджаємося речами, що нам належать, можемо їх подарувати, зламати, викинути. Вони нам підвладні. З такою ж легкістю визначається й те, що нам не підвладне і цілком належить іншим; Не тільки речі, а й люди можуть "належати" одне одному. До того ж зовсім не обов'язково мати на увазі рабство, кріпацтво та інші ранні етапи цивілізації. Досить поширені ситуації, в яких ми свідомо чи самі того не відаючи перебуваємо під чиєюсь владою: підкоряємося, виконуємо вказівки, але нам водночас сприяють, нас захищають і підтримують. І справді, будь-яка влада, чергуючись, постає у двох подобах: то такою, що маніпулює та попихає, то такою, що опікає.

Володіти владою в суспільстві означає контролювати блага і ресурси, яких потребують індивіди і групи. Тим самим з'являється можливість впливати на формування установок, потреб і домагань соціальних суб'єктів. Якщо ми контролюємо блага, щодо яких склалися орієнтації, то ми володіємо могутнім засобом, щоб змусити індивідів та групи взаємодіяти з нами на тих умовах, які ми самі багато в чому й продукуємо. Із соціологічного погляду, володіння владою — це врешті-решт можливість впливати на поведінку інших так, щоб успішно досягти заздалегідь поставленої мети.

Примітивні форми влади, що ґрунтуються на силі та страху, можуть бути і справді є сьогодні. Однак прогрес суспільства виявляється і в переході до більш витончених, економічних і соціально-психологічних механізмів примусу, які в усьому світі називають демократичними. Здійснення політичної влади передбачає вплив на ціннісно-нормативні системи, що функціонують у суспільстві дискредитацію віджилих цінностей і норм, утвердження нових ціннісних пріоритетів та ідеалів, обґрунтування нетрадиційних критеріїв диференціації благ. І, певна річ, ефективне управління немислиме без маніпулювання інформацією, нав'язування інтерпретацій, замовчування тощо, адже нині стійкість влади багато в чому є похідною від її здатності впливати на суспільну думку, на те, що люди повинні й можуть знати.

Цілком очевидно (приклади неважко навести), що боротьба "за ефір", засоби масової комунікації є сьогодні боротьбою за владу, а контроль політичний навряд чи повноцінний без контролю за потоками та змістом інформації. Міць держави, наприклад, продовжує багато в чому визначатися масштабами виробництва зброї. Проте базовою складовою стає виробництво інформації ("знаків"), а також шляхи обробки та поширення її. Домінувати, нав'язуючи оцінки, смаки, критерії, моделі поведінки, експортуючи й транслюючи культурні зразки, — такою є реальність, на яку доводиться зважати і тим, хто домагається влади, і тим, хто прагне уникнути підпорядкування.

Отже, влада уособлює можливість і здатність впливати на поведінку індивідів і груп. Та де ж витоки влади, на чому вона ґрунтується? Вище згадувалися два джерела. Перше — узурпація влади й утримання більшості в підпорядкуванні силою і страхом. Друге — це хитрість та спритність, що дають змогу вводити більшість в оману щодо істинних цілей правління (при владі, нагадаємо, ніколи не перебувають народи, класи чи партії в цілому, але завжди — так звані правлячі еліти). Проте запитання залишається відкритим, оскільки слід вказати ще й на законні (легітимні) джерела влади.

Авторитетом, до якого прийнято звертатися в такому разі, як і раніше, залишається М. Вебер. Він виокремив три ідеальних типи легітимної влади. По-перше, раціонально обґрунтована влада, що передбачає існування в суспільстві усіма визнаних безперечних правил досягнення влади претендентами. Якщо правил, а це переважно закони про вибори, дотримано, претендент у результаті виборів наділяється відповідними повноваженнями й отримує право віддавати розпорядження й вимагати підпорядкування. Людина має владу, тому що є обраною, і такий порядок визнається та дотримується усіма. В сучасних демократичних суспільствах склався саме такий тип легітимності.

По-друге, традиційна влада підкріплена й обґрунтована посиланнями на раніше, до нас, заведений порядок, що пройшов перевірку часом, а тому є авторитетним. Влада царів, наприклад, освячувалася успадкованою від предків вірою в Богом дане або здавна усталене право тієї чи іншої особи чинити владу, карати чи милувати. Давність роду, що іноді вів генеалогічне походження від міфологічних героїв, була безумовним доказом права на владу. Птолемей, колишній воєначальник Александра Македонського, захопив Єгипет силою і почав правити. Проте за звичаєм влада не могла бути в руках людини безрідної, інакше вона ставала б не легітимною. Згідно з джерелами, Птолемей не знав навіть імені свого діда, проте йому склали генеалогію, де його прямим предком був названий Геракл. Та й у 90-ті роки XX ст. домагання нащадків колишніх коронованих родів країн Східної Європи на повернення трону подаються іноді в засобах масової інформації з великим співчуттям, неначе з визнанням традиційного типу влади.

По-третє, харизматична влада (харизма — від гр. божественний дар, надзвичайна обдарованість) — це влада людини, послуги якої для країни та її народу неоціненні, це влада героя, що зробив неможливе, змінив попередній економічний та соціальний устрій, очолив революцію або завдав поразки агресору. Джерелом влади в цьому разі є надзвичайні заслуги, які викликають довіру і подяку більшості до людини, що перебуває на вершині влади. Харизматичні лідери були завжди, проте, мабуть, лише в новітні часи їхні претензії на владу було підтримано переважною більшістю населення і виправдано в їхніх очах.

Наведемо кілька прикладів з історії: ПІ. де Голль у Франції після Другої світової війни, Ф. Кастро на Кубі, С. Хуссейн в Іраку. В СРСР Сталін розпочинав як "вірний учень та продовжувач справи", тобто підкреслювалась наступність влади, притаманна саме традиційній легітимності. Однак пізніше всі "перемоги" в економічному і державному будівництві (термінологія суто харизматична) почали пов'язуватися тільки з його ім'ям, що формувало образ харизматичного лідера. Сутності справи не змінює навіть та обставина, що приписані заслуги не завжди співмірні з реально зробленим, а влада утримується в руках в інший спосіб, адже обґрунтування влади все одно залишається харизматичним.

За М. Вебером, перший тип легітимної влади найбільшою мірою відповідає сучасним суспільствам, оскільки вони організовані бюрократично, а це слово в німецького соціолога не має негативного змісту. Суспільство бюрократично організоване тоді, коли організоване раціонально: визначені цілі та вибрані найефективніші засоби для досягнення їх, розраховані витрати, розподілені функціональні обов'язки, встановлена ієрархія влади, повноважень і відповідальності, визначені правила взаємодії частин соціального цілого, що функціонально та ієрархічно диференційовані.

Раціональна впорядкованість суспільства виявляє себе і в тому, що все помітнішу роль у забезпеченні життєдіяльності соціуму відіграють різноманітні організації — економічні (підприємства та фірми), політичні (партії та рухи), суспільні, молодіжні, добродійні тощо. Організації також є бюрократичними, в них діють правила, норми, розпорядження, що регулюють усі взаємодії та підлягають заучуванню й виконанню; влада розподілена і закріплена так, що нижні ланки ієрархії підзвітні й підконтрольні вищим; управління організаціями здійснюється на підставі письмових документів (сьогодні ми б сказали, що організації породжують та обробляють "папери"); виконання керівних функцій в організації передбачає ґрунтовну спеціальну підготовку, потребує особливих здібностей та навичок і не може розглядатися в суспільстві як щось другорядне, претендуючи на частку поваги та визнання (престиж).

Взагалі М. Вебер наполягав на тому, що бюрократизація (раціоналізація) суспільства є передумовою домінування раціонально обґрунтованого типу влади, а ієрархія влади — найважливіший вимір соціальної стратифікації.